уривок з льодового письмена

Середина весни і такі сніги... Наче сніговая спокута за всі сірі зими. Ця недоречна краса, мов помста.
Але кому й за що? Вона не знайде свого лицара. Людство і птаство - в очікуванні її смерти. Голосисті пуцвірінки синиць мов народжувані кожним променем сонця, ламають кришталь ультрамаринового повітря, і знову стихають під пасмами лапатого тихого, наче, аж теплого сніговію. Середина весни і такі сніги...
Вчора була знайдена остання невикинута новорічна ялинка в місті.
Їй було влаштовано аутодафе зі спаленням. Справжній містичний ритуал серед ночі i за повної луни. Наступного ранку мусіла б наступити весна... Але ранок був тихим і синім,.. і безмежно красивим. Пекучий мороз наділив здається навідь сонце, що якраз непевно але яскраво визирало з-за ранкового овиду, сивою фарбою, і воно мов стара блудниця винувато але хтиво поглядало на помсту цієї чоловічої зимової сивини. Вони й справді наче гралися... І остання ялинка, навіть спалена ритуально не повернула би їх до дійсноті.
Отже, ще щось важливе не трапилось!
 ***
Образ для самотности ?... Ні! це пронизлива, відчайдушна незатишність і бездомність всього великого світу. Це - місто, Це залізничні рейки навколо станції, це їх розгалудження та роз’їзди. Це службовий дизель-буксир, повільно і поза-звучно пливе по лискучій криці, хлодній і мокрій від мряки і ночі... Так, це ніч і мряка і купина хатніх та залізничних, дорожніх та рекламних і все-байдужих вогників цього малого-малого світу... ніч,  мряка, і я - не йду додому... фізіологічно, тваринно втягуючи праглими легенями не самотність, а ікону одинности. І можу почути  Б-о-г-а , і можу відчути небо і не можу  означити себе. Тоді - полинути наскрізь це... наскрізь все...

Пара від дихання із знервованих ніздрів.
Зойк рейок і шафар буксира - наче в його нутрощях гарячі коханці в урагані любощів, і це - їхні стогони. А махина плинно-плинно тече лискучою крицею рейок. І з «реального» світу, машиніст:
 - Мать,блін,тваю!!! Шо жить надоєла -
це до похилої старушенції, яка незграбно і похапцем перебігає колії і здається аж осипалася висохлим піском  у полегшенні - таки перетнула. У відповідь, лише вустами:
Нє ...
не знаю...
може...

Треба таки повертатися додому.

На втомленому будівельному паркані, що за кілька років свідчень своєї намарности, зблід і змарнів фарбою аж до біляви, з’явився впевненою правицею виведений чорний напис: ВЕСНИ НЕ БУДЕ!!!