Маска

Він лежав перед нею такий блідий, такий замучений цим проклятим Богом життям, йому було так важко, а як же було важко саме їй…Він лежав та не рухався. В кімнаті було дуже тихо та холодно, ще не включили отеплення, а за вікном Осінь така гарна, така чудова, і така мертва. Вона підійшла до вікна і довго дивилася на жовте листя що спадало з майже голих дерев, грались діти, чоловік років 50-ти вигулював песика кумедний песик маленький весь у зморшках. Вона дивилась через вікно і наче кішка перед нею перебігло все її життя пусте зовсім пусте без нього він не був ніколи поруч, але можливо ні, він був поруч у її серці, він ніколи її не кохав, а вона ладна була віддати за нього життя, тільки вона про це мовчала, мовчала до останнього. Вона намагалась забути його, забути назавжди ким завгодно, чим завгодно…О Боже як же я тебе кохаю. Сказавши це вона гірко заплакала тільки дуже тихо, сльози давили її вона майже задихалась, але не зронила ні звуку. Життя-це така брехня, це так важко, це так нестримно. Навіщо жити, це ж буття а не життя, ми наче прості організми. Але ці почуття ці нестримні почуття…О ця нестримна карма. Таке відчуття, що я граю в трагікомедії, все життя я клоун завдяки моїй грі люди посміхаються, а я, а що я, клоун не може сумувати, і так все життя я не виходила з образу. Кожного дня інша маска, а коли приходиш додому, йдеш до ванної кімнати змиваєш весь грим, і бачиш зовсім молоденьку дівчинку, якій всього то 19 років. Але яка втомлена, і напевно не фізично, а морально, душевно, сердечно…Лягаєш спати і бачиш сон, і він такий чудовий, сон про те як не існує масок, про те як…Але до чого це все, до чого, коли це лиш сон…А зранку, наступний дубль, знову вдягаю маску, маску байдужості, і холоднокровності. Сміливо йду на роботу. І так день за днем.. Вона підійшла до ліжка, стала на коліна, притулила його руку до серця і заплакала. Нізащо в світі вона не відпустила б його руку. Дві години стояла на колінах, ноги давно заніміли, але його рука…Очі так опухли від сліз що не могла їх відкрити або заплющити чи взагалі поворушити віками…мовчала боялась злякати його сон…Він сенс її життя лежав перед нею, взагалі не був схожий ні на кого, і все ж такий як усі. Провела пучками пальців по обличчю, не відпускала руку, її тепло змушувало серце не зупинятись… Всю ніч стояла навколішки і молилася, молилася за себе, за нього, за те щоб він ніколи не відчував болю свого їства, молилася, щоб він жив, жив ще довгі роки, молилася та не відпускала його руку. Настав ранок, ніч тягнулась неначе віка…Все ж не випустила його руки. Лиш тоді зрозуміла, ти моє життя, ти моя мрія, ти моя душа, і може я божевільна, але поки ти зі мною, навіть будучи   ув’язненим сном коми, я не відпущу твоєї руки. Я віддам частину себе тобі. І хай помру, але помру з посмішкою, я знайшла себе і мій путь достиг апогею…