***

Дикі почуття

Просто дорога у просторі літа
Йшла собі в напрямку дому у даль.
Тиха печера, струмочок крізь сито
Трав і лози, - наче срібний кришталь.

Раптом з печери, де тямить каміння
Все про минуле століть,
Вилізло Дещо не нашого вміння,
Що й у книжках не зустріть.

Малися вуха великі, слонячі,
Мався і хвіст, він скрипів.
Диво ходило, як ходять незрячі,
З подихом давніх віків.

Я стрепенулась. І зразу принишкла –
Що то воно за таке? Утікти?
Бралась цікавістю й ляком прониклим,
Щось у душі зачаїлось таки.

Навіть не відаю, що керувало
Першим моїм почуттям –
З палкою-посохом (наче прорвало!)
Я підступала з биттям.

Ось воно, вранене, болісно поряд.
Дише непевно, невлад.
Через сльозу бачу очі, як море…
Серця збивається лад.

Потім я наче собою ставала.
Господи, нащо мені?
Як я могла… і хіба було мало
В списку гріхів немалім?

Не нападало. Людей же не їло.
Просто жувало траву.
Може, подібних собі не зустріло.
Може, й жило, як сама я живу.

Хто воно було –мабуть, не цікаво.
Що пробудилось в мені?
Сонце і небо з душі відпускало
Згаслі й без того вогні.

Кажуть, що натовп не буде народом.
Юрмисько дике й пітне.
Хто ж тоді я, і якого я роду –
Дідько і той не утне…

Просто дорога у просторі літа
Йшла собі в напрямку дому у даль.
Тиха печера, струмочок крізь сито…
Вже каламутніє водний кришталь.