Пустелі, пустелі, пустелі...
Твоє тепло у чужих очах.
Пустоти, пустоти, пустоти.
В долонях чужих що несуть не для вас.
Палаючий промінь з небес,
Та вітер на крилах гойдає птахів.
Та скрипи побитих колес,
Доносяться з моря-лісів.
Мій стогін, дерева мої.
Послухайте та обійміть...
Тепло що зав*яло як квітка в росі.
Тепло не моє, не твоє, моя біль.
Мій сумний, мій добрий, пом*ятий...
Твій голос, твій запах і руки.
А може тобі зробити чай?
Напевно як завжди зі м*ятою.
Напевно ти більше ніколи.
Напевно я більше без тебе.
А може ми підемо вслід сонцю?
Напевно що ти промовчиш.
А ти казав тоді що я квітка.
Напевно, що квітка зав*яла.
А може чай охолов, не горячий?
А може із мене какао?
Розлучимось сірими хвилями,
Зеленими вітрами.
Прощавай, мій коханий до вересня.
Прощай, мій коханий до західу.
Наш чай не зігрити.
Сонце
© Copyright: Мантра До, 2009
Свидетельство о публикации №109060200403
Свидетельство о публикации №109060200403
Рецензии