про л таки, як не л тають у нашу з тобою кра ну

Давно вже полиняли мої весільні рушники
а у кишенях обгортки, доллари i one way ticket -
але він на метро, бо на літак до тебе - не подають квитки.
У сумці, як завжди - гаманець, шоколадка, ключі,
від пустої чужої квартири і мабуть було вже занадто
бо не манять дороги, а довгі весняні дощі стали
для нас перепоною, і на табло - жодного рейсу до тебе.
і кава як завжди ніяка, вона навіть не пахне, як пахла колись
і присмак - ох цей вже присмак пересмажених зерен,
а я все намагаюсь витягти сонце на небо і
таки полетіти в нашу с тобою країну,
якої вже не існує. Вона зникла в той день, коли
літак своїми шассі доторкнувся чужого неба
білим слідом позаду переклесливши наше колись,
а мені все не дають візу - кажуть немає на нашій Землі
країни, щоб полетіти до тебе.
Я все шукаю рейси і підбираю монетки з підлоги, щоб викинути їх
у фонтан, у країні де ми будемо поруч - і знову
жодного. Та і відпустка занадто коротка - не встигнемо
навіть наговоритись, так що цього року я не приїду -
тим паче, що ти мене не
чекаєш, з того самого дня,
як слід літака
перерізав наше небо навпіл