Вiтром ллються думи кленiв...

Вітром ллються думи кленів,
Мліють квіти вже у парках,
І весна на літо сходить
У молочно-білих хмарках.

Так чому ж тобі, козаче,
Сумно й тяжко на Вітчизні?
Споглядаєш чом, неначе
Стоїш ти на серцю тризні?

А на кого споглядаєш?
Бачу ж: дивишся кудись,
Щось не те собі шукаєш,
Свої очі відвертаєш…

Посміхаєшся нещиро –
Що ж тут трапилось з тобою?
А, здається, зрозумів.
Ліпше б ти пішов до бою…

Та невже у тебе, воє,
Дух настільки онімів,
Щоб закоханим в обличчя
Подивитись не зумів?

Чи так сильно ти страждаєш,
Коли інші щастя мають?
Не повернеться – ти знаєш –
Не у іграшки вже граєш…

Та своє у тебе щастя –
Вірний кінь та зорі Рані.
Чуєш: близько брязкіт зброї
На священному кургані.

Чий-то шлях у поцілунках,
Чийсь – у посмішках Весняних.
Твій же – весь у візерунках,
У сплетінні трав духмяних.

Там, у дикім вольнім полі,
Де цілує Небо Землю –
Там немає місця болі,
Що тримала тебе в колі…


31.05.7517 (2009)