Одруження

« «;;А;;» »
        …Я вирішив одружитися!.. Із думкою про це я прокинувся сірим ранком і, полежавши хвилин зо п’ять десь в районі ліжка, відправив своє змучене після важкого сну тіло в душ. Звичайне водне дійство, що повторюється кожного дня, однак сьогодні воно мало нотки чи не бюрократичного присмаку.
Вікна, стікаючи мужністю дощу, не надихали впевненістю, але гарячий чай виправив вогкий душевний холод остраху теплою ввічливістю щирого англійського смаку.
Я вирішив одружитися!.. Із цією думкою я, тремтячими від очікування руками, невміло зав’язав краватку, подивився на дивне створіння в дзеркалі і пішов з дому назустріч майбутньому…
Добряче заляпавшись йдучи вузькими тротуарами безмежних вулиць, відчув, що брудними були і сльози нарешті все рідше накрапуючого дощу, які пролітали крізь майже святу небесну товщу.
Я вирішив одружитися…і, підбираючи слова, щоб вдало продекламувати свої наміри, я минув місто, пройшов по кашлатаним, довго не митим хмаринкам, і опинився на мості, що темнуватою лінією асфальту губився в далечині погляду. Десь на середині (або мені лише так здавалося) я зустрівся зі своєю коханою… смертю. Не в змозі чекати більше, я навіть не вітаючись видихнув набір безглуздих від кохання фраз, що разом з теплим повітрям пронизливим потоком вразили смерть так, що вона поблідла дужче звичайного і стала кольором подібною до найвищих хмаринок за якими ще стежили і частенько мили й провітрювали в майже святій небесній височині.
Відклавши косу вбік, смерть відвела погляд на протікаючий під мостом світ, глибоко зітхнула і традиційною голлівудською фразою «мені треба подумати» закінчила нашу майже святу, майже небесну зустріч.
Я ще довго блукав хмаринками, прохідними подвір’ями піднебесся, а моя кохана пішла додому сповістити своїх про таку несподівану подію. На що її мати, вже зовсім бліда і сива пані в дивакуватому капелюсі поблідла ще більше, майже традиційно для жінок її сім’ї. «Подивись на себе! - мовила  вона – Ти - повелителька людських життів,
блискуче-бліда, і я лише декілька століть тому подарувала тобі косу… А тепер глянь на нього: худе людське створіння, що тішиться, блукаючи хмаринками і, поглинаючи білкові сполуки, щоб потім позбутися них у досить смердючий спосіб. Воно годинами споглядає дивний кольоровий ящик, п’ючи при цьому сумнівну жовто-пінисту суміш. Воно вже давно забуло про паперові звертки, які колись гортали його пращури, біля його дивану валяються смердючі клаптики тканини в які воно загортає свої ступні, спітнілі рештки повітря  в кімнаті цього просочуються крізь усі дірочки і тріщинки в стінах, наповнюючи собою світ людей. Ти холодна, а люди не витримують холоду і врешті йому захочеться тепла…тепла жінки. До того ж воно смертне і рано чи пізно опиниться у твоїх руках, відпускаючи свій дух крізь глибокі зморшки на шкірі, а ти забереш його майже святу душу.»
Потім вона відвела свій погляд вбік, точнісінько як це робіть її дочка, моя кохана –смерть і  замовчала  яскравою тишею думки. Обидві замовкли, а я в цей час, геть промоклий під дощем, сидів у затишній кафешці як от відчув знайомий дотик, а вже пройшло стільки часу…
Вона лагідно посміхнулася до мене, розуміючи раціональність материнських слів, мою змінювану людську природу і, відчуваючи ледве тремтячу відразу до моєї людської сутності. Смерть лише мовчала, та я усе розумів – в її сім’ї усі мовчать красномовно.
Я отримав гарбуза… Йдучи додому звично мокрими вулицями, гучно хлюпав ногами по калюжам. Я зробив один висновок: ОТ ЩО ЗНАЧИТЬ БУТИ ЧОЛОВІКОМ СЬОГОДНІ – НАВІТЬ СМЕРТЬ НЕ ХОЧЕ ВИХОДИТИ ЗА ТЕБЕ ЗАМІЖ…      

                ОДРУЖЕННЯ   
12.03.2008