Бабуня...

Весело ступати по тонкому ніжному снігові. Він пухкенький, і немов сяє з середини. Навіть трохи здається, що там, в цім снігу, поставлені маленькі діоди, та світять вони, так світять під ноги. І ступати по цій невагомій ковдрі, і боятися, щоб же не зламати святкову ілюзію. А сніг виграє, виблискує по-всякому. А може то він готується до нового року, та показує небу салют? Так же ж добре! І морозець коле щетиною рожеві свіжі щічки. Ох, чи то заспівати, чи то затанцювати? Нумо вперед, у танок! І най все горить під каблуками, най розхристається пальто та злетить з шиї хустка – дівчатам бажається танцювати і співати! Зараз, прямо зараз!
- Як же добре, дівчата, заспіваймо, га?
- Та що, можна й заспівати.
- А яку?
- Та оту, що на концерті, про… О Господи!
- Осічка, що ж там?
- Дивіться, там щось ворочається!
- Та де?
- Та он, он, погляньте, поза кущами, там на тротуарі.
- Дівчата, та що ви вирячились, то собака великий, нумо, ходімо звідси.
- Ні-ні, зажди, то людина. Дай но підійти.
- Осічка, яка то людина, то ліхтар так падає, ото воно тобі і людина.
- Та ні Ксюшко, людина, а як замерзне? То треба ж підійти.
- Осічко, Ксюш, мені лячно, ходімо, га?
- Та ну тебе, Марусь, чого ж лячно, я ж кажу, то не собака, то людина, заждіть, погляну.
Біла ковдра, дякувати Богу, становилася ще світлішою, і Ося легко перелізла через снігову кучу, що простягалася по обидві сторони дороги, якось перелізла ще й через колючі кущарі.
- Дівчата, хутко, хутко сюди!
- Ось, що там?
- Сюди, кажу, то бабуся лежить, впала.
- Ох лишенько, та вже, йдемо. Марусь, ну що заклякла, швиденько давай.
Дві дівчини як могли перелізли всі ті чагарники, та дійшли нарешті до Осі. Та, як могла, підіймала бабусю. Що тій бабусі вже було, та ноги в неї йти зовсім не хотіли, навіть стояти бідолашна майже зовсім не могла.
- Боже мій, що ж нам робити з нею?!
- Марусь, не гарячкуй, зараз постійте з Осічкою тут, та потримайте її, а я збігаю, тут поряд приймальня, та он, вже паркан лікарняного містечка, все, чекайте.
Ксюша побігла через кущі, через дорогу, знов через кущі.
- Де ж тут ворота?  Так, добре… Тільки б скоріше, змерзне. Ось, так ворота, вже скоро. Запихалась. Двері… Замкнено. Відчиніть!!! Дзвоник, добре. Та відчиняйте ж!
Двері відчинив гарний молодий парубок в зелених штанях та сорочці.
- Дорогенька, що ви так галасуєте?
- Та там, там…
- Що таке, красуне, чи вмирає хтось? На Новий рік не можна вмирати.
- Не знаю, може й не вмирає, та там бабусі погано.
- Що з вашою бабунею?
- Ні, не з моєю, там, за дорогою на тротуарі лежала.
- Не ваша.
- Та ні ж бо кажу!
- І що?
- Як що? Їй погано?
- А я що можу тут?
- Допоможіть їй!
- Красуня, яка там бабця, ти що, від своїх відірвалась? Заходь краще до нас. Тут ми тебе зігріємо.
З-за двері прочулися кроки, вийшов чолов`яга років шестидесяти.
- Сашко, що, дівчину до нас привів. То ж заходьте, шановна!
- Та ні, якась навіжена, каже бабусі погано.
- Що з вашою бабусею?
- Не з моєю, не з моєю бабусею, там, за дорогою на тротуарі лежала, ми допомогли їй піднятися, а вона йти не може.
- І що?
- А нічого, ви лікар, чи хто?
- Ну лікар.
- Так допоможіть же їй!
- Добре, не галасуй, лялечко, розкажи нам з Віктором Степановичем що то за бабуся.
- Та ви що, знущаєтесь? Бабуся, кажу, лежить, погано їй, я за допомогою прийшла.
- Шановна, а що ми можемо зробить? Вона там, ми тут.
- Привести ви її можете сюди!
- Як же ми її приведемо, вона ж не може йти? Ви ж так казали?
- Жах якийсь, ви що тут подуріли усі, я зараз вашому головному пожаліюсь!
- Тихше, люба, не гарячись, зараз принесемо ми твою бабусю, де вона, розкажи?
- Бабуся на тій стороні дороги, як раз навпроти воріт.
- Ось і добре, зараз прийдемо, заберемо, покладемо, йдіть, шановна, йдіть.
- Я без вас нікуди не піду!
- То вже вперта. Йди кажу. Сашко, поклич санітарів, ми зараз.
- Я надворі зачекаю.
З дверей вивалилися два дужі та веселі санітари. В руках в них були ноші.
- Ох, яке дівча гарне! Ну веди, красунько, що там вже тобі, куди, показуй.
- Тут недалечко, он де, через дорогу.
- Ну ходімо! Знаєш пісню яку?
- Нічого я не знаю, швидше, хлопчики, рідненькі, благаю!
Скоро санітари з Ксюшею дійшли до дівчат.
- Ну нарешті! Де ти товклася? Вітаю, хлопці.
Бабуня начебто трохи оклигала, і спиралася вже тільки на Осю, говорити тільки зовсім не мола. Маруся сполохано стояла подалі від тої всієї метушні.
- Вань, клади стареньку, так, так, добренько.
Через п`ять хвилин всі стояли у приймальні, бабуню було покладено на кушетку, дівчата вже хотіли йти.
- Дівчинки, та куди ж ви? Давайте, тут у нас столик маненький. Чи дівчата не вип`ють з нами чогось?
- Ні-ні, дякуємо, та нам вже у гості треба, і так вже багатсько  часу змарнували.
- Дівчинки, ми значить за для вас усе, а ви так швидко. Благаю, ну... Тим більш до дванадцятої тільки сорок хвильок… Все одно вже нікуди не встигнете.
Дівчата залишилися. Як же їм весело було! Кумедний такий Віктор Степанович увесь час розказував анекдоти, Ося від нього в захваті була! Сашко все намагався до Ксющі підлізти. Вона звісно пручалася, але як же приємно! Навіть Марійці весело було слухати санітара Ваню, коли той розповідав про батьківську пасіку. Незчулися як і без трьох хвилин дванадцять стало.
- Ой, тут же шампанське!
- Давай, Сашко, готуйсь!
Голосно задзвеніли куранти по радіо, з яскравими ніжними бризками вилетіла пробка, кожен пив за своє. Раптом.
- Ох!
- Що, Марусю?
- Бабуся… Вона не ворушиться.
- То й що? Заснула.
- В неї рука висить.

Блідий, наче крейда, Віктор Степанович мало не підбіг до кушетки, що стояла в коридорі.
- Все…
Маруся заплакала.
- Чортова стара, лежала б там собі! Принесли! Скільки бумажок…
Дівчата стояли закляклі, шкіра обличчя Віктора Степановича перетворилася з білої на червоно-синю від люті, та він більш нічого не казав. Все було наче німе, і радіо чомусь замовкло. Тільки тихо так, по-мишиному, хлюпала Маруся.
Сніг, який же чудовий, вже новий, кружляв з неба надворі сніг…