Там у Бога краще?

***   
– Бабунь, мені сумно...
– Що таке, Іванчику?
– Дідуся немає...
– Любий... – бабуся обняла хлопчика.
– А його більш вже ніколи-ніколи не буде?
– Ніколи Іванчику...- її очі наповнилися слізьми.
– А може колись і прийде?
– Ні, він вже не прийде. – бабця притиснула онука.
– Бабунь, а якщо б його не зарили, може б він прийшов? – хлопчик довірливо подивився на стареньку.
– Ні, не прийшов би. Усіх, хто помирає хоронять у землю.
– І тебе будуть, чи ти не помреш?
– І я помру, любий, і я.
– І все, більш нічого не буде?
– Що нічого?
– Ну коли помираєш, то більш нічого не буде.
– Ні, любий, так як зараз – ні. Але в кожного з нас є душа.
– Душа? А що це, душа?
– Ну це щось таке, що допомагає нам любити, відчувати, думати. От ти ж любиш мене?
– Так! – Іван знов притиснувся до бабусі.
– Ось, а як би не було тої душі, то б і любити не міг.
– І в тебе, і в мами є душа?
– І в мами, і в мене, і в дідуся. – посміхнувшись відповіла старенька.
– І що, душа?
– Вона ніколи не вмирає.
– А де є? Вона в голові?
– Може і в голові.
– А коли людина помирає, то душа живе в голові?
– Ні, Іванчику, тут її нема. Вона на небі живе, після того, як тіло помирає. Там їй добре, там Бозя добрий, він оберігає душі.
– А там морозиво є?
– Де?
– Ну на небі.
– Так, Іванчику, і морозиво там є. – посміхнулась бабуся.
– А душа у всіх-всіх є.
– У всіх, сонечко. А що?
– І у Рисі є?
– Іванчику, ще ж хом`як!
– Ти ж казала у всіх... – хлопчик витягнув губки у трубку та набурунив щічки.
– Ні-ні-ні, є, у всіх є, і у Рисі теж є.
– І коли вана помре, - вона теж з дідусем буде.
– І вона.
– І там їй буде добре.
– Буде, сонечко, буде. Он бачиш, у вікні зірочки – то душі на нас дивляться, і дідусь теж там на нас дивиться.
– Правда?
– Правда, любий, правда. Тільки от вже спати час лягати. Диви скільки зірочок, вони там, вгорі кожного вечора пісеньок співають, колискових. Нам просто їх не чутно.
– І дідусь?
– І дідусь.
  Бабуся вклала онука в ліжко, а той все думав, як там дідусеві у Бозі.


***   
   Ранковий вітерець колихав занавіски. Через них просочувалося світло і наповнювало кімнату жовтою казкою. Мати вже збудила сина, але той ще потягувався в своєму ліжечку.
– Вставай, Іванку, будимо Рисю годувати!
– Рися! Вже, мам, вже йду.
   Хлопчик підійшов до клітки з твариною. Мати відчинила малесенькі дверці та насипала жменьку кукурудзи.
– Мам, можна потримати?
– Та не треба, синочку, ще впустиш, а вона побіжить.
– А я в твоїх руках, ага. – хлопчик підняв до матері свої великі темні очі.
– Ну добре, погладиш і все.
– Ага! – радісно крикнув малий.
  Мати дістала хом`яка з клітки та поклала собі на долоню. Іван з цікавістю дивився, як тваринка нюхає руку маленьким носиком. Він потяг рученята до тваринки, щоб торкнутися її носика  але хом`як чомусь перелякався, та вкусив хлопця. Іван підняв руку вгору, а хом`як так і залишився зубами в шкірі дитини, потім не витримав навантаження на щелепи, та відпустив руку. Полетів до стіни, вдарився та впав на підлогу. Мати підбігла до домашнього улюбленця підніяла його, а той неначе помер, не ворушиться.
– Іване, що ти наробив, я ж казала не чіпати! – гнівно закричала мати. – Ось тепер маєш!
– Та я...
  А тим часом тваринка почала ворушитися в клітці. Почала принюхуватись до свого кубла.
 –    Ось і маємо! – знов закричала мати.
– Що тут таке? – вийшла на крик бабця.
– Що таке? Хом`як вирішив політати, а Іван йому в цьому допоміг.
– Та не хнюпай ти, видужає твоя Рися! – звернулася стара до онука.
– Все, розберайтесь тут самі, мені вже на роботу треба.
   Мати пішла, залишивши дома Іванка з бабцею. Іван довго сидів біля клітки, дивився на скрюченого домашнього улюбленця та ковтав сльози. Бабуня ніяк не могла докликатися його до столу.
 –   Сонечко, їстоньки час! Івасю!
 –    Бабунь, я не хочу.
 –    Любий, - бабця підійшла до онука, - ну що таке? Не хлюпай, бачиш, ворушиться. Ось давай зараз поїмо, потім зберемося та підемо надвір, візьмемо з собою Рисю, вона подихає свіженьким повітрям, і до вечора обов`язково видужає. Ось побачиш! Ну, ходімо?
    Іван поплентався за старенькою до столу.

     Нажаль, навіть з допомогою прогулянки, тваринці до вечора краще не стало, Іван знову плакав. Мати знов сердилася тому, що хлопцю вже треба спати, а той ніяк не заспокоїться. Хом`яка судомило, він часто вигибав шию, і, з початком нової судоми, починалася нова істерика в дитини. Нарешті, тваринка, ніби, заспокоїлася і Івана вдалося вкласти в ліжко.

– Бабуся, їй боляче… - скиглив хлопчик.
– Сонечко, не дуже, не дуже боляче, їй воно не так болить, як людині, не так.
– Бабунь, а я не хочу, щоб їй боліло…
– І я не хочу, та що зробиш…
– А пам`ятаєш, ти вчора казала, що у Рисі є душа.
– Так, казала… - машинально відповіла стара.
– То є?
– Що?
– Ну душа.
– Так, є.
– А там, у Бозі, де дідусь, добре?
– Добре, добре. А що?
– А там нічого ні у кого не болить?
– Ні, маленький, нічого. Давай я краще тобі казку розповім.
– Казку, давай! А розкажи мені оту, про Одних людей.
– Яку?
– Ну оту, що вони церкву побудували.
– Оту, та то така казка…
– Ну оту! Оту! Оту! Оту! – застрибав хлопчик на ліжку.
– Ну добре, тоді слухай: жили собі Одні люди, та не було в них ні неба, ні хліба, ні землі. І вирішили вони церкву побудувати. Ось сіли вони, та й думають. Золота – дорога, срібна – також, цегляна – не гарна, кам`яна – важка. Що ж робити? Та був там у них один найкмітливіший, і ось він запропонував…
– Бабунь, а дід сумує за Рисею?
– Що?
– Ну дідусь, як думаєш, там, на небі, хоче Рисю побачити?
– Та не знаю, може й хоче… Ну добре, слухай далі. Так ось, запропонував там отой кмітливий: давайте, каже, стовпчиків понаставляємо, смоличкою обіллємо, млинцями зверху накриємо, сметаною вимажемо, та буде у нас церква на весь наш вік! 
– Бабунь, а Рисі дуже болить?
– Не знаю, зайчику, може й болить, - бабуня вже починала куняти, - ну далі. Ось вони так і зробили: стовпчиків понабивали, смоличкою пообливали, млинцями зверху понакривали, сметаною пообмазували. Та Сонечко вийшло – смола – розтанула, шпаки прилетіли – млинці зі сметаною поїли, і церква розвалилася.
Іван зажмурив очі, ось, він вже, ніби, спить…


***   
     Ранок знову розбризкував світло по кімнаті, усе знову було ніби в позолоті. Мати відчинила кватирку.
– Іване, досить вже спати, пора, сніданок чекає! – жінка підійшла до клітки, - Ой, а де Рися?
– А вона з дідусем! – радісно відповів Іван.
– Як? Як з дідусем? З яким дідусем?
– Ну з нашим, у Бозі.
– Мама! Мама! – жінка покликала бабусю. Що з хом`яком?
– Не знаю, а що?
– Він здох?
– Та ні, я не бачила, - бабця підійшла до клітки, - ой, а де він?
– Та я ж кажу, він з дідусем, у Бозі.
     Дві жінки з подивом дивилися на хлопця.
– У Бозі?!! – спитала мати.
– Ну дивіться, там, на небі, у Бозі живе дідусь, він там сам. А Рисі було боляче.
– І що? – злякано спитала бабуся.
– Ну я вчора лежав-лежав і захотів поглянути на Рисю, а вона знов голівку тягла. Ну я її дістав.
– І що?! – одночасно закричали жінки.
– Ну дістав, а вона – знов голівку тягне. Ну я відчинив кватирку, а там зірки, багато-багато. І дідусь, я знаю, я його бачив.
   Мати з бабцею просто заклякли. 
– І я кинув її, вона впала вниз, а душа її полетіла до Бозі.
    Мати важко опустилася на Іванове ліжко, а бабуся так і залишилася стояти і дивитися на онука.