Украиноязычные произведения

***   
Я розчавлена
Грубим чоботом,
Обезглавлена –
Кров на вороті.
Осточортіло,
Остогидело…
Все почорніло,
Все загинуло.
Диким реготом
День вітається,
Сонце вицвівше
Не кохається.
Все, не дихаю,
Не ворочаюсь.
Що вам, душу ще?
Якшо хочите.
Най, беріть її,
Най, тріпайте ну.
Що з того мені?
Вітерцем мину…
 

*** 
Ніжним світом огортаюся,
Не борюся, так всміхаюся.
Файно буть брудною лялькою,
Ніжно так вітатись лайкою.
Та пройти піднявши носик.
– Що не так? – мене хтось спросить.
– Ні, нічого, дуже вдячна.
Що, не звично? Трохи лячно?
Що, не так? Гірка вже кава?
Вже не гарна я забава?
Що ж, най буде, най так бачуть,
Карі очі більш не плачуть…



*** 
У мене є козир –
Я вмію кохати,
Я вмію радіти
Промінням очей.
У мене є козир –
Я світло побачить
Прекрасне готова
В обличчах людей.
У мене є козир –
То справді приємно,
То справді цікаво –
Пізнати любов.
У мене є козир!
Я маю ту силу,
Що щастя дарує,
Та збуджує кров!


*** 
Скаженіє повінь жаху,
Скаженіє.
Я сама в оцій шаленій
Заметілі.
Як листок у кризі чорній
Помираю.
В слиз зловонний
З головою поринаю.
Пошкарябав, зплюндрував
Шоденний спокій,
Закопчений брудом попілу
Той докір...
Може потім, може згодом
Все забуду.
Поки тінью
Я літаю серед люду.


***   
Зірки дрібнотою тріпочуть
На небосхилі над людьми.
Коли вони уже захочуть
Промити нас брудних слізьми?

І тільки сльози свіжим вихром,
Зметуть весь смуток із думок,
Так я із ними раптом зникну,
І в небі яснім із ниток
Сплету чудове покривало.
На нім у темну-темну ніч
На землю буду я спускатись
В огні церковних жовтих свіч.
І в снах людей я буду жити
Я буду пестить їх думки.
Я буду полум`ям летіти,
Я буду в їх життях цвісти.

Зірки дрібнотою тріпочуть
На небосхилі над людьми.
Чого ж від мене оні хочуть?
Чи шепчуть вмри, чи то живи…


***
Я одна-одісінька, самотня,
Я одна по світу волочусь.
Вилізаю з темної безодні,
Я у темряві однісінька борюсь...
Я одна – самотності вершина,
Тихим плетивом здираюся до дня.
Я одна – холодна як крижина,
Я одна, однісінькая я...
Де тепло те з радісного сяйва?
  Де любов? Де світло? Де зоря?
Тільки темінь навкруги я маю,
Тільки темінь тихо кружеля.
Мерехтить душа в скаженій пустці
Мерехтить, жаліється... Жива.
А повітря солодкозагускле
Мороком сердитим сповива.
Мерехтить, тріпоче в завмиранні,
Жде не діждеться просторої зорі.
Відлюдькове, дивне поривання
Оповило спутано в ці дні.
А душа присмутком розтривоже,
Розжаліє змертливо сльоза.
Може, сильний Бог мені поможе...
Та не крикну, тиха... Чи жива?


***   
Без тями радію...
чому?
Тому, що сніжинки у вирій
летіли вночі...
Тому, що голубка кружляла,
клювала
пшоно під вікном.
Тому...
Що приємна гармонія сонця,
так тихо,
без похапу сочиться з хмар...
Тому...
Що шалений, захопливий жар
у грудях
зробився приємним теплом...
Тому, що
спокійний
та чистий замріяний сум
зриває смеркові мороки…
Стирається  докір
махрово-солодким теплом.
Шпигуче кохання,
не б`є
мої болісні сірі клітини,
скуйовджені подихом думки.
Про нього
Про себе у нім.
Про все...
Про життя…
Про надію...
Я тихо, без тями радію…


*** 
Впиває темрява у груди хижо
Зелені кагті.
Все мороком сповито дивовижно
В загрублій хижі.
Все обійняв докучливий побитий жах.
І скавучання...
Голодних ребристих собак.
Тріпоче, суниться повітря,
Простягає,
Замотані в подерті одежини,
Ссохлі руки.
І шию обіймають, ніжну шию.
Загрубілі,
Обпечені воланням жаху звуки...
І скавучання...
Голодних ребристих собак.
Слизьке волання
В зловонній пащі ночі...
Там зуби вже не всітяться перлинно,
Усе слизьке,
І гнійні хробаки тріпочуться у м`ясі
Та стукають тілами об кістки.
І скавучання...
Моє розмазане по скроні око
Ще мерехтить кровавою сльозою.
Ще думає...
Тріпочеться  в агонії надії.
А ніч вже липкістю, придушує
Увагу...
І руки, руки простягає тіло ночі...
Руки...
І скиглить, і звиває, і тріпоче,
Жаху звуки
Дзвенять, кусають... Пожерає,
Придушення...
Прошу його – воно волає.
Прогнилі ясна крові хочуть.
– Не я... – прошу.
Воно волає...
Йому та кров потрібна більш.
І я покірно
Очі затуляю...


*** 
У тебе є сила,
Нестримна, безвлаладна.
Я в тобі гинула
Гордо і статно.
Ти обквітчав
Важку надію,
Ти завертав
Думку до мрії.
Гасом облив
Вогненне серце,
Та наносив
Солі на перець.
Я в тобі гинула
Наче в морозі.
Ніжною квіткою,
Вічною гостью...
Так, в тобі сила,
Нестримна, безвладна.
Та я здолала!
Горда і статна...


 ***
В зіницях ворушаться гострії перці,
Чорнявляться вишкірки діви-весни.
Та запал напружених вистуків серця
Тримається міцно скляними грудьми.

Розлоге, розмочене ранком повітря,
Замиготіло, замріялось днем.
Яскраве, злотаве, розбризкане світло,
Порушило тихий плин сталих проблем.
Залило блискучими плямами щастя,
Залило чарівністю, дивним вогнем.

В зіницях ворушаться гострії перці,
Чорнявляться вишкірки діви-весни.
Нажаль запал вистуків жаркого серця
Тримається міцно скляними людьми.


***   
Там сонце на городі розляглося,
Поміж рядків картоплі й буряка.
Ох, як же добре там мені цвілося!
Там радість ще була така тремка.
Зелений дах крізь пагони вишневі
Там наче смирний хлопчик виглядав.
Дідусь тоді мені маленькій
Чарівнії казки розповідав.
Увечері, під тонкий дзиг комашний,
Сідали на бузковому розмаї.
Як же світилася, бриніла щастям!
Яка ж тоді була смішна я:
Я вірила у те, що десь за лісом,
Цап і Баран в хатиночці зажили,
І я питала діда часто-часто:
Чи в гості ті мене не запросили?
Він довго, довго-довго говорив…
Повіки сонні
Вже зачинялись, і тоді я спати
Ішла до хати…
А зранку знов лящали бризки сонця.
Спостерігала дивний світ
Не крізь віконце –
Не крізь заляпану кормигу літ…
Та знов і знов мені здається,
Коли у сни химери прилітають,
Що дивний світ отой вернеться
І очі знову фарби ті згадають,
І сонце знову раєм посміхнеться…
Наврядчи… То лиш в снах буває…
Пішло, пропало, не бринить, не грає.