Сон

Я спав, і вітерець весняний
Моєю думкою співав
Про захід сонця полум"яний
про ніч над хатою ридав.
Війнув вишневими садами
і містом, вічно молодим,
А над церковними хрестами
Розтанув місяць, наче дим.
Ось вітер ліг на серце церкві,
що пам'ятає краще нас,
як в 33-тім діти мертві
нам докоряли раз у раз
як в 37-мім у підвали
злітались ворони ЧК,
і як там постріли лунали,
як хтось там матінку гукав.
я спав, і знову ніжний вітер
мене в обіймах ніс в минуле.
серед томів, сторінок, літер
ми міцно з правдою заснули...
ось біля церкви, у долині
мене зустрів сумний Тарас,
мені повідав, що й донині
він плаче й молиться за нас
він плаче, й плаче за мільйони
загиблих в полум'ї війни,
за тих хто смерть пройшов, полони,
чиї загинули сини.
з чиїх сестер неповнолітніх
знущась злий фашистський кат,
з чиїх братів всі сили витяг
совєтський злий заградотряд.
і лине батькова молитва
в Алма-Ату, у Мінськ, в Сибір,
туди, де зупинилась битва,
де переміг кривавий звір,
де люди правду вже забули,
не можуть встати із колін,
для тих, хто з вечора поснули,
лунає правда, наче дзвін!
я довго спав, а Україна
ще й досі спить в кутку одна,
як хвора немічна дитина-
слабка, голодна і блідна.
та ранок йде, весняний ранок
по всій заплаканій землі,
з небес хмаринистих фіранок
летять на землю журавлі...