***

***

Так трапилося, що Чудесне Містечко, в якому жила Руселька, було найменшим з усіх існуючих у Сьомій Загадковій Частині Світу. Через Маленьке Містечко, де жила дівчинка проходила Велика Дорога, що з’єднувала більшість Чудесних Містечок Абалану.
У цьому Найменшому Містечку все було дійсно маленьким: вулички, подвір’ячка, вуличні ліхтарики, дитячі майданчики та магазинчики. Автобусні зупинки були з поштову марку, а автобуси у містечку не їздили, бо для них просто не вистачало місця.
І дівчатка тут жили маленькі. Вони мали крихітні будиночки, а в них крихітні кімнатки, комірки, кухоньки. В малесеньких кухоньках стояли малесенькі холодильнички. Щоб ви могли приблизно уявити їхні розміри, скажемо таке: в них уміщається тільки одна наша невеличка цукерочка. Мікрохвильові печі вони теж мали, але в них можна було приготувати тільки одну жменьку їстівних бруньок дерева “Ам”. Їхні пилососики не прибрали б навіть найменші наші билиночки, тому що найменша з них була б завелика для цих пилососиків.

***
Дівчатка Малесенького Чудового Містечка зазнавали страшенних  незручностей. Ось ви, спробуйте будь ласка, погратися в схованки, коли всі речі в крихітних кімнатках стоять упритул одна до одної. А білизну, перед тим як покласти її в шафу, доводиться пресувати, як фанеру.
У цьому містечку навіть рослини особливі. Ялинці, приміром, нема де розпушити свої лапки. Тому, дівчаткам на Новий рік доводиться прикрашати іграшками плющ та ліани, а деякі, найвідчайдушніші фантазерки, прикрашають філодендрони. Ось так. Дійшло навіть до того, що у Малесенькому Містечку перевелися плескаті миші з плескатими хвостами. Бо навіть вони не могли просовувати свої хвости в щілини та визначати: чи є в кімнаті дівчаток сир, і якщо є, то якої він свіжості та скільки в ньому дірочок. А дехто з дівчаток стверджував, що бачив в одежній шафі плескатого їжака.
Дівчатка також любили гратися в шашки. Так-от, уявіть тільки собі, їм доводилося замість дошки брати рушник, а замість шашок – ґудзики.
Гуляти їм теж не було де. Одна тільки розвага – протиснутися з кімнати в кімнату або повисіти під чиїмось балконом на мотузяній драбині. Можна ще було видертися на дах,  та помилуватися Метеликами Бажань, що пролітали в вишині, а там на антену, бажано чужу.
Отже, все це було можливим, завдяки мікроскопічності цього містечка — Чудесного Містечка в Абалані.
Та попри ці неподобства, дівчатка виглядали не якимись нечупарами, а звичайнісінькими гарненькими дівчиськами, тільки-от дуже маленькими. І вбрання їм личило, і черевички їм були до ноги. А у кімнатках їхніх дуже затишно. У спаленках особливо по-домашньому світили нічнички під гарнесенькими абажурчиками.
Крім одного “але” – не було жодного вільного місця в цьому Чудесному містечку. І ось ви скажіть, прошу ласкаво, який настрій може бути, коли скрізь тіснота. Так, так, ви розумієте, погано це впливало на настрій. А як почувається маленька дівчинка в маленькому містечку? Правильно, у неї – маленькі неподобства, маленькі складності, маленькі неприємності, маленькі проблеми. Найбільше маленьких неподобств виникало у дівчаток, коли приходили гості. Їм доводилося сидіти тісно упритул одна до одної, і якщо вдихала одна дівчинка, всім іншим доводилося видихати. Одним словом, як іграшковий вітрильник у пляшці, так почувалися дівчатка у себе вдома.
Звичайно це порівняння майже жарт, однак... однак умови ставали зовсім нестерпними, коли через Містечко намагався пройти якийсь мандрівник. На жаль, або на щастя, Велика Дорога проходила саме через Чудесне Маленьке Містечко. Мандрівники продиралися, бо сказати просто йшли не сказати нічого, Дорогою. Вони це робили, як звичайні слони, які потрапили в звичайний посудний магазин. Їм доводилося, як трансформерам, складатися та стоншуватися, змінюючи форму. Отже, до чого все це ведеться? Щоб ви уявили собі, як його ото пройти Маленьким Містечком. А пройти було дуже-дуже не просто, а зовсім навпаки – дуже-дуже складно. Крізь Містечко мандрівникам доводилося протискатися, як пасажирам в метро в годину пік. Звичайно, така дорога теж не влаштовувала мандрівників.

***
І ось якось, рано вранці, один такий чолов’яга-мандрівник, незграбно переступаючи через ліжечко Русельки, розбив її улюблену чашечку. Бідоласі й так було не зручно, а тут іще й це. До того ж він розбудив дівчинку. Мабуть, це у його випадку, і спеціально для таких випадків, кажуть – ранок добрим не буває.
Так-от, коли Руселька розплющила очі, вона побачила цього незграбного чолов’ягу, який стояв перед нею в кумедно-незручній позі.
Дивлячись на Русельку, він сказав, виправдовуючись:
— Тіснота яка! Навіть, щоб упасти немає місця. Вибач мене, дівчинко. Мені дуже не зручно. Тобто я маю на увазі ніяково. Тільки ти не подумай, що я скаржуся на те, що мені незручно стояти у тісноті. Я кажу про те, що мені не зручно, що я не зміг пройти тихо, не потурбувавши твій сон.
— Звичайно. Нічого. – чемно відповіла Руселька, позіхаючи.
Дівчинка звикла до тісноти й ані трохи не образилася на незграбного мандрівника.
Але той наполегливо вів далі:
— От я б зараз все віддав за Таємницю Поля Різнокольорових Чарівних Кульбаб. Але не за Сюрприз-Кульбабу, — суворо уточнив мандрівник, — а за таємницю-бажання...
— А що це за Поле таке, — спитала Руселька, подумавши додала. – Воно справжнє?
— Поле Різнокольорових Чарівних Кульбаб Абалану справжнє, без усякого сумніву. Хм, нема питань! – авторитетно і навіть здивовано сказав мандрівник. – Коли Кульбаба розлітається від твого подиху – здійснюються твої бажання, відбувається справжнє диво. Але ніхто заздалегідь не знає про що думає Кульбаба. Сюрприз залежить від її власної примхи. Вона може подарувати тобі величезного плюшевого ведмедя або путівку до Диснейленду, чи це може бути найзоряніша ніч в історії людства або зустріч зі справжнім Принцем...
— Дуже цікаво, — ледь чутно зітхнула Руселька, — так Ви сідайте на доріжку, — додала вона, посуваючись на ліжечку.
Мандрівник відмахнувся від її запрошення, бо присісти на ліжечко було все одно, що присісти на муху – однаково не вгадаєш.
А дівчинка тим часом вела далі:
— Так, усі ці подарунки – дійсно дуже добре, але таємниця це – чудово.
— Це не таємниця, — сказав мандрівник. – Це звичайний сюрприз від Чарівної Кульбаби, бо всі знають що подарунок буде обов’язково, ось тільки ніхто не знає який. Але всі знають, що окрім сюрпризу існує ще й Таємниця Поля Чарівних Кульбаб Абалану.
— Ще і таємниця, — захоплено прошепотіла Руселька. – Яка?
— Таємниця – це Кульбаба-Бажання. Тому, хто володіє Таємницею, Кульбаба не просто дарує сюрприз, вона виконує будь-яке бажання.
— А що це за Таємниця?
— Хто знає – не розповідає, — зітхнув мандрівник. – Ти ось спитай краще, яке в мене виникло бажання?
— Яке у Вас бажання? – чемно спитала дівчинка, яка думала зовсім не про бажання мандрівника.
— Якщо мені випаде щастя дізнатися Таємницю, — урочисто сказав він, — я обов’язково загадаю, щоб Велика Абаланська Дорога більше не проходила крізь ваше Містечко. Щоб з’явився об’їзд, можливо навіть двоярусний.
— Ось таке у мене бажання, — закінчив мандрівник, виразно дивлячись на свої коліна, притиснуті до підборіддя. – Вибач ще раз. Сподіваюсь ти мене розумієш.
— А як знайти це Чудесне Поле? – спитала зачарована дівчинка. – Як туди потрапити?
— Ти хоч раз виходила за межі свого Містечка? – запитав мандрівник.
— Звичайно ні, — просто відповіла Руселька.
— Тоді ніяк. Хто не виходить з дому, той нікуди не може потрапити. Ось так! – закінчив мандрівник і потягнувся до маленьких дверей.
— Гей, зачекайте, — гукнула дівчинка перехожого. – А де це Поле, в якій бік потрібно йти?
— Там, — махнув рукою мандрівник туди, звідки прийшов і пішов далі – туди, куди ішов. Мабуть його Бажання не було таким невідкладним.
— Прощавай, — сказала Руселька, задумливо проводжаючи його поглядом. Вона вже вирішила, що якби мандрівник повернувся і дійсно пішов шукати Поле, вона б пішла разом з ним.
... Звичайно, раннє пробудження – справа важка, але гарні новини того варті. Гарні новини майже завжди привід змінити життя на краще. Русельці раптом захотілося саме таких змін.
“І от як буває, — подумала дівчинка, — живеш, живеш – все подобається, аж зненацька виявляється, що містечко в якому ти мешкаєш – найнезручніше з усіх Чудесних Містечок Абалану, просто-таки середина пісочного годинника”.
А десь. А десь там...
У Русельки негайно виникло бажання отримати кришталеві черевички і жменю діамантів, а ще пляжну парасольку і найзорянішу  ніч в історії...
І подумки дівчинка була вже далеко-далеко... А черепки чашки все ще лежали біля її ліжечка...
“Досить! – остаточно вирішила Руселька. – Потрібно вставати і йти. Негайно.”
Так вона і зробила. Щоправда спочатку думала взяти із собою подружок, але по-перше, було дуже рано, і всі дівчатка містечка ще бачили десяте сновидіння і прокидатися збиралися ще не скоро, а по-друге, ще невідомо, скільки Кульбаб на цьому полі. Раптом там їх замало, і якщо дівчатка підуть усі разом, то на всіх може не вистачити.
“Крім того, — міркувала добра Руселька, — якщо я натраплю на Кульбабу-Бажання, то загадаю для нашого Містечка стати справжнім великим Містом. Якщо моє бажання здійсниться, і у нашому місті з’являться магазини, перукарні, таксі, принци, тоді дівчатка зможуть самі на місці обирати що їм до вподоби, а не плентати за три дев’ять земель у тридесяте містечко до схід сонця”.
***
Сказано — зроблено. Встала Руселька, ліжечко застелила, вмилася, глянула навкруги. Виявляється нічого не шкода залишати. Тіснота, плескаті миші, погуляти нема де. Вийшла Руселька вузенькими дверцятами у вузенький двір, перелізла через маленький парканчик і пішла по Великій Дорозі до підземного переходу.
Спустилася дівчинка вологими східцями, зайшла в перехід. Перехід як перехід. Підземний. Низька стеля, тьмяне освітлення, сірі стіни. Тільки деінде зеленуваті прогалини моху та стародавнє графіті. Крок зробиш – нудно, два – холодно, три – нічого не змінюється, нічого нового. Ось тому, напевно, дівчатка Містечка четвертий крок у підземному переході ніколи й не робили. Назад верталися. Дуже непривабливий перехід...
Зробила Руселька четвертий крок. Іде, руками намагається не розмахувати, віршики бурмоче для хоробрості.

— Ось іду я, мені б тільки
Перехід би подолати!
Уві сні цієї ночі
Чудо-поле відшукати
Стільки хочеться побачить!
Лиш нічого б не забула,
Щоб на полі тім кульбабок
Різнобарвних досить було.
Відлуння попереду щось з повагою бурмоче з-за рогу. Але за цим рогом перехід не закінчується. Руселька додала, спеціально для відлуння, з вдячності:
Тук-тук – чути звук,
Кек-мек – чутно квек,
Трок-крог – чутно крок.
У цьому місці дівчинка спіткнулася та пробурмотіла:
“Нумо, камінь, прибери, я йду лабіринт...” і тут її осяяло. З-за чергового повороту блиснув матовою кульбабкою вихід. Руселька вмить позабула про всі віршики. Перехід почав вивертатися догори, камінці під ногами зашаруділи веселіше. І через кілька хвилин дівчинка вийшла з переходу.
Вийшла, і як злякається! Галявина величезна і тільки по краєчку дерева ростуть. Немає тісноти, не звично аж якось. Навіть голова паморочиться. Жах, скільки навкруги простору. Таке враження, що зараз впадеш, а під рукою ні дверцят, ні ліхтариків, ні парканчиків. Кругом тільки травичка зеленіє та квітів скільки завгодно. І вони ростуть не в горщиках на підвіконнях. Не в тісних  подвір’ячках. А під ногами. І квіти які! Великі, волохаті. Для товстих-претовстих бджіл. А ростуть вони не кружками або квадратиками чи прямокутниками чи іншою якоюсь формою, як на квітничках Маленького Містечка, а де завгодно і як завгодно. Зраділа Руселька та відразу звикла. Так приємно звикати до хорошого.
З галявини дорога далі побігла. А за галявиною, за дорогою, на узбіччі – Бурелом Буреломович. Там усе стіною росте та переплітається. А ще там все ламається, лопається, падає, всихає, гине, гниє, а потім знову росте. Там у Буреломі Буреломовичі Непролазному і сміття, і ями, і гілля – все переплутане – кущі з колючкою верблюжою і навіть танкові їжаки. І звідки?
От я й питаю – звідки?
Там у тому Буреломі нема ні ходу, ні проходу. Там навіть знак висить – колючка в квадраті. В квадраті означає, що непрохідні місця у Буреломі. Ніхто ходити не може. І тільки Непролази, Сковзуни, Миші Буреломні, Змії  та Свинтуси Буреломні живуть. І до речі непогано почуваються, як у себе вдома, тобто настільки їм там добре, уявляєте собі таке. Їм нічого там не смердить, не дратує, і навіть навпаки. Вони навпростець по-простецькому ходять, Бурелом протоптують. А ще тіні та Сонячні Кролики там водяться. На галявині – Сонячні Зайчики. А у Буреломі теж повинні бути світлі плями, от і завели тамтешні мешканці собі Сонячних Кроликів. Та грець з ними, нехай живуть собі.

***
Бурелом той далеко по краю. Ми не будемо на нього зважати. Нічого там цікавого немає ані для нас з вами, ані для нашої Русельки. Тож підемо далі. З галявини Велика Дорога далеко біжить у інші Чудесні Містечка Загадкової Частини Світу. У хороші, цікаві місця. Кудись туди, де Поле Різнокольорових Кульбабок. Стояла зачарована Руселька і не могла з місця зрушити.
А між тим, з точки зору людини з товстими ляшками – це була найзвичайнісінька галявина.
Отже, дівчинка, яка стояла розкривши рота біля переходу, здивувала його.
— Привіт! – привітався кудлатий з товстими ляшками. – Ти з якого Чудесного Містечка.
Руселька повернулася на голос. Праворуч, на камінці, біля виходу з тунелю лежав жовтенький рюкзак з причепленим до нього талісманчиком. На гілці найближчого дерева висіла жовта майка, а кудлатий товстунчик чухав обгорілі на сонці плечі.
— І куди це ти зібралася? – спитав чоловічок.
— Я з Маленького Чудесного Містечка, — дівчинка трохи відступила, і нахиливши голову вбік почала роздивлятися кумедного чоловічка. – Мене звуть Руселька.
— Ти прямуєш з Маленького Містечка? – здивувався товстунчик. – Вперше бачу дівчинку з вашого Містечка, якій би хотілося прогулятися. Надзвичайно цікаво. Мене звуть Забіжи і моє чудесне Містечко далеко звідси.
У чоловічка було багато здоровенних кишень та коротенькі ніжки.
— Забіжи? – здивувалася Руселька. – це не ім’я, ти жартуєш!
— Мене звуть саме так, — авторитетно підтвердив кудлатенький товстунчик, намагаючись при цьому щось виловити з кишень.
Там було усякого-різного, і напевно, така кількість усіляких різниць приносила товстенькому володарю цих  кишеньок велике задоволення. Чоловічок дістав та переклав з кишеньки в кишеньку кілька брелоків, ключиків та записничків. І ось нарешті він дістав якісь папірці, розгладив їх та показав Русельці.
— Бачиш – це листи. Їх пишуть мені друзі. На них марки різних Чудесних Містечок Абалану. “Любий, Забіжи, любий, Забіжи...”, — усі просять мене про допомогу. А коли друг пише мені: “Забіжи, потрібно допомогти”, — я біжу й допомагаю. Ось тут, поруч, я забігав до одних друзів, побув у них в гостях, а коли вийшов на Дорогу – бачу ти стоїш, пузирі дмеш. Так куди, ти кажеш, зібралася? – ще раз запитав Забіжи.
— Так тебе насправді звуть Забіжи? – ніяк не могла прийти до тями дівчинка, яку збили з пантелику забагато вражень та безперервне торохтіння товстенького.
— Так, насправді. Один попросить: Забіжи, допоможи. Інший просить: Забіжи, допоможи. От я і сам став називати себе Забіжи. Людям взагалі потрібно допомагати, а хорошим людям потрібно допомагати часто. От мені й доводиться стільки бігати в різні сторони, що колись боюсь збитися з дороги та заблукати. І якщо це станеться, то мене будуть звати Заблукай. Або можу кудись не встигнути, — і тоді я буду  Невстигай. Але це, звичайно, жарт. Ну, так куди ти прямуєш? – вкотре вже запитав Русельку Забіжи.
— У тому-то й річ – я не знаю куди мені потрібно іти, — розгублено відповіла дівчинка.
— А куди тобі потрібно?
— Мені потрібно... м-м, тобто мені хочеться знайти Поле Різнокольорових Чарівних Кульбаб. Ти чув про таке?
— Чому ж, чув... Тільки це Поле не у нас, не в цій стороні Чудесних Містечок. Це Поле зовсім в іншій стороні. Туди дуже довга дорога.
— Ой! –розчаровано вирвалося у Русельки. – А мені так хочеться отримати силу-силенну чарівних подарунків. І ще перетворити моє Маленьке Чудесне Містечко на Велику Чудесну Країну. А тепер, навіть, я не знаю.. Що тепер, моїм подружкам знову не буде місця, де погуляти, крім балкону... і справжніх дерев не буде, магазинів, автомобілів. А величезних теплих калюж, в яких можна стрибати в своє задоволення... А ще, ... ти не знаєш, як мені подобаються набережні та принци... ти не знаєш,... так хочеться мати свого, справжнього Принца, що я можу іти заради цього куди завгодно, хоч світ за очі та ще далі...
Дівчинка й справді була дуже засмучена. А Забіжи вона вже страшенно сподобалася, і він був готовий на все-все, тільки б вона знову посміхнулася...
— Якщо хочеш, я можу бути твоїм Принцем, — скромно запропонував Забіжи.
— Ти? – здивувалася Руселька. – А довідка, що ти принц, у тебе є?

***
— Немає у нього довідки, — зареготав Напівпапуга з дерева, що стояло біля виходу з тунелю.  Цей дивний птах чув усю їхню розмову. Ні, я не хочу сказати, що він навмисно підслуховував, у нього просто не було на це часу. В нього було надзвичайно багато справ – йому потрібно було знати все про всіх, а повірте, це забирає весь час, а ще іноді потрібно відпочивати... а відпочиваючи теж можна з задоволенням щось десь послухати або подивитися, зважаючи на обставини.
Так-от я кажу, дивний птах. У нього був дзьоб папуги та очі – намистинки. А хвіст – як у сороки. Та й кольору він був не пташиного. Кольору він був веселки. Червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий. Це була справжня веселка у зріст папуги, тільки це був Напівпапуга. І стрекотав він, як сорока.
— Ось нема у нього довідки, сміттячко є, а довідки немає...
— О-о-о, — засмучено протягнув Забіжи, — я з такою вродливою дівчинкою подружився, вперше в житті. А ти втручаєшся. Який бо ти... навіть слів не вистачає. От будеш першим, з ким я товаришувати відмовлюся – пошкодуєш тоді ще. Ми так гарно балакали, а ти, ти ... все зіпсував.
— Давай-но так, друже, — швидко подумавши, сказала Руселька, зацікавлено роздивляючись птаха. — Довідки, що ти принц у тебе нема, так це не біда. Обійдемося без принців. А от зі мною ти можеш піти, якщо звичайно хочеш і знаєш дорогу. То, як іде?
— Так, так. Я всі дороги знаю, — з готовністю похвалився Забіжи.
— Усі, усі? – здивувалася дівчинка. – І довгі, і короткі?
— І довгі, і короткі, і куди схочеш, — продовжував хвалитися Забіжи.
— Як це – куди схочеш. Нам не потрібно куди схочеш. Нам потрібно шукати поле Різнокольорових Чарівних Кульбаб, а не вештатися невідомо де.
— Але ти дороги не знаєш? Не знаєш. А знайти Поле – хочеш? Хочеш. От ти і повинна іти куди схочеш, тому що тут ніхто точно не знає, де це Поле. Тим більше можна іти куди схочеш, дорога одна, прямо, — виплутався Забіжи.
— Ну, тоді пішли, — погодилася Руселька.
— Пішли, — підтримав пропозицію Забіжи.
— Гей! Зачекайте, і я з вами. – злетів з дерева Напівпапуга зі страшенним тріскотом. – Я ще вам, ой як знадоблюся! – і з цими словами Напівпапуга почав гасати у повітрі, як мопед – зі стрекотом, влітаючи у повітряні ями.

***
Велика Дорога бігла вперед – широченна, рівна, а вздовж дороги вилася у травичці придорожня стежка. Це для тих, хто Узбіччям ходити любить. А ще по краю дороги тягнулися канавки з обох боків – неглибокі акуратні. А за канавками дерева плодові росли, ланцюжком вздовж дороги. Яблуньки, вишеньки, черешеньки, а іноді навіть груші.
Просто рай для перехожих подорожніх. А там за деревами вже Бурелом Буреломович. Похмурий, вологий, холодний. На Великій Дорозі – затишно, канавки гарненькі, деревця плодові. А за Дорогою, за узбіччям – Бурелом жахливий. Не ходи Буреломом –ноги можеш обламати!
А на Узбіччі ще квіточки. І сила-силенна кульбаб. Ще не чарівних, а звичайних, простеньких жовтеньких.
— А розкажи мені, Забіжи, про своїх друзів, — попросила Руселька, сплітаючи із зібраних кульбабок віночок.
— Ну, я не знаю, що тобі розповісти, — засоромився Забіжи. – Розповісти тобі про що просила мене Дракономама?
Єдиний син Дракономами, Драконобебі, захворів та розстроївся. А коли таке відбувається, тобто коли Дракони розстроюються, їхня голова потроюється. І замість однієї голови у них з’являються три голови. Трьохголовий дракон – це розстроєний дракон.
І ось, маленький трьохголовий розстроєний Драконобебі так захворів, що буквально дихав жаром. І не просто дихав, а всіма трьома головами. І тому що Драконобебі дихав жаром, його ніхто оглядати не захотів: ані лікар, ані медсестра. От тоді Дракономама попросила мене збігати за жарознижувальним. Тому що жодний лікар, який при здоровому глузді, не буде діагностувати пічку або пожежу. Еге ж бо то й воно. Та ще й казати трьохголовому, у якого жар: дихайте.. не дихайте...
Пацієнт-бо – вогнедишний. Як дихне такий пацієнт вогнем та жаром, — тільки попіл від лікаря й залишиться.
От лікар і сказав Дракономамці: “Поки Ваше Драконятко відро жарознижувального не з’їсть, доки дві ванни води не вип’є – на сто кроків до малюка не підійду і оглядати його не буду!”
Я тоді сім аптек Чудесних містечок оббігав, поки відро драконового жарознижувального не знайшов. І то друзі допомогли.
— А воду? – здивувалася Руселька. – Воду, як доніс?
— Водичку йому Дракономатуся дали, — посміхнувся Забіжи.
— Як цікаво... – задумливо сказала Руселька... – Ти такий благородний, такий незвичайний...
Забіжи засоромився.
— А що ти ще робив?
— Ну, наприклад, одного разу я допомагав одному знайомому коту. У нього була куряча сліпота. Курей не бачив, уявляєш!? Так я йому курочок носив під носа клав. Гладив він курочок, радів, слиною весь заходився. Бідолаха.
— Бідолашний, – погодилася дівчинка. — А потім?
— А що потім. А потім його пес дворовий відлупцював. За те, що кіт зі сліпих очей, трохи курочку не з’їв невидиму. Відтоді його ніхто не бачив.
— Кого?
— Кота. Мого друга.
— Як смішно! – засміялася дівчинка. І дуже їй личив віночок з кульбабок. І личко розчервонілося, і війки розмахнулися ширше, і оченята стали синішими.
А в цей час дещо змінилося...

***
Ліворуч, за деревами, в дикому полі як був Бурелом Буреломович, так і залишився. А от праворуч – ніхто і не помітив коли – замість Бурелому якісь городи з’явилися.
Десь позаду – де ми вже пройшли – почалися, і біля містка до самої дороги підкралися. А Велика Дорога містком через річку побігла. В цей же час згори Напівпапуга спланував. Тільки й відмінностей у нього від літаючого мопеда, що шлейфу диму не випускав з вихлопної труби, — труби у нього не було. Він так голосно стрекотав, що Забіжи чергову байку перервав.
— І що добре, — закричав Напівпапуга, — добре, що ви зупинилися. Ненавиджу на льоту розмовляти. – Він плюхнувся на придорожню вишеньку.
— А що ти нам скажеш? – досить немиролюбно спитав Забіжи, якому Напівпапуга завадив байки розповідати.
— Я скажу все. Не в моїх звичках правду приховувати, — якою б гіркою вона не була. І якщо тобі, Забіжи ніколи – то я скажу відразу – по-перше і по-останнє.
— Кажи, — посміхнулася Руселька.
— По-перше, — сказав Напівпапуга, — напівпапуги – це найпотрібніші істоти на світі. Найзадушевніші, найкращі друзі, най...
— Короче, — нетерпляче обірвав щебетуна Забіжи. – це ми вже зрозуміли. Кажи вже по-останнє. Тільки в саме по-останнє.
— А в саме по-останнє, — поперхнувся Напівпапуга, — я знаю, що на вас чекає в майбутньому.
— Ну, і що на нас чекає у майбутньому? – іронічно спитав Забіжи.
— У майбутньому на вас чекає засада.
— Яка ще засада? – здивувався Забіжи. – Я тут тисячу разів пробігав – ніякої засади не бачив.
— Ти по Великій Дорозі пробігав. А Дорога через місток іде. А місток зараз на ремонті. Закритий на ремонт. Не віриш? Біжи – дивись. Перегороджено все і знак висить: “Прохід закритий. Ремонт. Дорожні роботи”.
Забіжи подивився на місток. Місток був перегороджений. Табличка висіла.
— Усе правильно. Прохід заборонено. Ну, — сказав Забіжи, — тепер вірю. І далі що?
— Не далі, а ближче, — сказав Напівпапуга. – Доведеться вам городами кут зрізати. Усього-то й справ. Пройшлися городами – й знову на дорогу вийшли. Тільки тут одне “але” заважає. Знаєте яке?
— Господарі сваритися будуть? – припустив Забіжи.
— Городи неприємні, — вів своє Напівпапуга, не звертаючи уваги на припущення Забіжи. – Вони знаєте як називаються?
— Як вони називаються?
— Крокодиляче Пустище. Ось як вони називаються!
— Що, Забіжи, — звісився Напівпапуга в бік Забіжи, — мабуть жодного разу не ходив?
— Городи? Крокодиляче Пустище? – здивувалася Руселька. – А що це таке?
— Ото ж бо то й воно, — зареготав Напівпапуга. – Не знаєте! Тепер будете зі мною дружити?
— Тепер будемо, — твердо пообіцяла Руселька. – А він не бреше? – про всяк випадок перепитала дівчинка у Забіжи.
— Ну, знак висить про ремонт дороги, дорога біля містка перерита. Різне може бути. Не бреше, мабуть.
— А про Крокодиляче Пустище що ти думаєш? – знов спитала Руселька.
— Тут такі місця... Непевні, — сказав Забіжи. – Від твого Маленького Чудесного містечка ми відійшли. До іншого Чудесного містечка ще не дійшли – нічиї ці місця, тому тут може водитися всяка дивна публіка чи гидота якась, — Бурелом поруч.
— Це не гидота, — зауважив Напівпапуга. – Там далі Чудесне містечко, Величні Володіння Старика Пті. А це, так би мовити, передмістя. Мешканці Чудесного містечка Величні Володіння Старика Пті тут різні овочі вирощують: картоплю, моркву, салатик. І приїжджають на вихідні – поливають, обробляють. І огірків тут багато. У Чудесному містечку Величні Володіння Старика Пті мешканці огірки дуже поважають, без огірків за стіл не сідають. От на Пустищі їх і вирощують. Тільки справа в тому, що крокодили місцеві теж огірки люблять. І харчуються переважно одними огірками. Їм теж їсти хочеться. Ось тому вони тут виключно зелені.
— Огірки? – не зрозуміла Руселька. – Зелені?
— Крокодили, — образився Напівпапуга, — зелені, щоб вздовж рядків проповзати і красти огірочки тишком нишком. Щоб господарі огірків, крокодилів-крадіїв не помітили та не набили. А коли хазяїв нема на городі, то єдине, чого крокодили бояться, так це Опудала Городнього. Де Опудало стоїть, — крокодили там не їдять, там бояться і апетит від цього у них псується, а де Опудала нема, ходять грядками, як господарі.
— А що нам робити?
— Ну, це ми вирішимо, — заспокоїв Напівпапуга, — я теж не в тім’я битий, папуга.
— Ти Напівпапуга, — нагадав про всяк випадок Забіжи.
— Коли потрібно Напівпапуга, — погодився Напівпапуга, — а коли треба по-справжньому щось утнути, то злякаю як цілий. Хочете продемонструю?
— Що ти маєш на увазі?
— Я про те, якщо у вас є кращий варіант, а я вас не влаштовую, то сидіть тут, скільки завгодно або по домам ідіть, а я спати полечу.
— Ні, ні, не лети, будь ласка. Допоможи нам, — сказав Забіжи.
— Ти класний, — додала Руселька.
— А-а, дійшло нарешті?! Без мене не можете?!
— Не можемо, звичайно, — чесно зізналася Руселька і додала з повагою. – Вмієш ти, Напівпапуго, налякати по-справжньому.
Напівпапуга пір’ячко розпушив, надувся і сказав:
— Потрібно там іти, де крокодили бояться. Крокодили огіркові, вони теж бояться...
— Кого саме вони бояться? – тихенько спитала Руселька.
— Ну, по-перше мене,...
— Це і зрозуміло, — сказав Забіжи. – А ще?
***
— Є і ще… — сказав Напівпапуга. – Он, бачите, стоять на городі – для порядку поставлені – Опудало Городнє з Балдою Дзеркальною та жінка його – Опудало з Пикою Нахабною. Опудало – він у старій сорочці стоїть, розкарячився, як дід, а замість голови – на тичці – гарбуз. А в гарбуз шматочки дзеркала вставлені. Осколки. Дзеркалята світло сонячне відбивають, сонячних зайчиків запускають, сонечко небосхилом пересувається, сонячні зайчики з дзеркалят юрбою городом вештаються. А крокодили огіркові Сонячних Зайчиків страшенно бояться. Там, де Сонячні Зайчики стрибають – крокодили огіркові не можуть пастися з переляку. Вони від Сонячних Зайчиків тікають. І от тільки крокодил огірковий від Сонячного Зайчика врятується, як жінка Опудала Городнього з Гарбузом Дзеркальним – Опудало з Пикою Нахабною – тут як тут. У неї в лапах торохтілка, від повітря працює, з млинове колесо, як вітер дмухне – торохтить – трох-трох-тророх...
От цих звірят з боку в бік і шарахає. Зуби у них клацають, хвости ляпають – і гамору на городах не меншає. Тільки як стемніє, — в городі тихо зовсім. Сонячні Зайчики зникають, а крокодили огіркові причаюються до ранку. Бо рептилії у сутінках малорухомі. Ось крокодили й залягають деінде. І до ранку подрімують.
А Опудало з Пикою Нахабною – жінка Опудала Городнього з Балдою Дзеркальною – теж на Пустищі не торохтить. Вона, кажуть, ночами на Велику Дорогу ходить, людей лякає, тому вночі на городах безпечно ходити. Але ніхто не наважується.
— Чому? – дуже здивувалася Руселька.
— Там темно, — в свою чергу здивувався Напівпапуга, — не видно нічого! Тому в присмерках ми не підемо.
— А коли ми підемо? – спитав Забіжи.
— Зараз підемо, — відповів Напівпапуга. – Я полечу попереду, лякати, горлати, крокодилів дезорієнтувати буду... А ви за мною, вздовж рядочка, тихесенько, тихесенько, бігом! Побіжите – добре, не побіжите – ну, тоді зрозумієте як почуваються хрусткі солоні огірочки. А на тому боці – тин. Як тин перемахнете – вважайте ми зробили це.
— Добре, — сказала Руселька. – А що ти там казав про хрусткі огірочки?
— Це він жартує, — невесело сказав Забіжи. – Крокодили нас як огірочки посмакують.
— Звичайно, посма.... Тобто я хотів сказати – звичайно, жартую. Зі мною не пропадете! Як побачите – я крилами махаю – біжіть! – Напівпапуга продемонстрував як він зробить крилами, забулькав, як окріп, та завив, як медична сирена.
— У-а, у-а, у-а.

***
Завив Напівпапуга і на городи полетів. А Забіжи та Руселька слідом за ним почимчикували, біля тину зупинились.
— Увага! Увага! – веселився Напівпапуга. – Повітряна тривога! – Він підлетів до дзеркального гарбуза Опудала Городнього, який стирчав на колу, вчепився в нього кігтями, і давай розкручувати. І гарбуз – Балда Дзеркальна Опудала Городнього – закрутилася, і дзеркалята з Балди запустили в город цілий табун веселих Сонячних Зайчиків. А Сонячні Зайчики урозсип застрибали по городу, по огірковим крокодилам, а вони, бідолашні, перелякалися і тікати хто куди. На Крокодилячому Пустищі усі заметушилися як попало, та такий ґвалт, гам здійнявся, чехарда почалася. Напівпапуга тріщить, Торохтілка тріщить, крокодили тріщать, і Сонячні Зайчики веселяться... Суєта, безлад – і ніякого організованого терору!
Ось Напівпапуга і знак подав – крилами замахав, дзьобом зацокотів, а Руселька і Забіжи роти пороззявляли – від вистави очей відвести не можуть. Розсердився Напівпапуга, зарепетував:
— Я вже замахався вам махати – Бігти подано!
І у цьому бедламі як припустяться через Крокодиляче Пустище Забіжи та Руселька... Як чкурнуть! Забіжи біжить і вгору дивиться на Напівпапугу – куди бігти. А Напівпапуга кути зрізає.
Перед Забіжи шурхають у свіжу зелень зелені ікла, хвости, луска броньована, Напівпапуга їм навздогін клацає, а Руселька за Забіжи біжить – по сторонам дивитися боїться. От задивився Забіжи на Напівпапугу, влетів ногою в ямку, тупцюється на місці. А Руселька на спину Забіжи упала, пробуксувала та на голову його почала дертися. Забіжи злякався, та як заверещить! Головою затрусив, ногу з ямки видрав – далі понісся! Тільки п’ятами киває, і блищать холодні рептильні очі крокодилів огіркових та Сонячні Зайчики. От Забіжи від крокодила годованого сахнувся, вперед не подивився, та як тріснеться головою, — і голова у тюрбан уткнулася турецький. Свят-свят! Звідки тюрбан? А це Забіжи в опудало врізався. Точніше у жінку Опудала Городнього з Балдою Дзеркальною – в Опудало Городнє з Пикою Нахабною. Врізався, у старих спідницях заплутався. На Опудалі старих спідниць сто натягнуто. Закрутилися спідниці на голові у Забіжи – настрою не додали, страху нагнали. Забіжи у тюрбані плутається, а Опудало стоїть собі пикою нахабною посміхається. Видерся Забіжи зі спідниць – і ходу! А Руселька вже було обігнала його... Але Забіжи по-енергійніше, по-вправніше, і звичайно, перегнав Русельку. І просто настільки обігнав, що тільки п’яти здалеку блискали. І обидва вони захекалися, хоча бігли майже не по землі, а майже летіли над городом, як два напівпапуги пташенятка за Напівпапугою батечком, котрий нісся попереду, і при цьому чомусь забирав вліво. Ще наша парочка не встигла дістатися тину, а деякі, з досі наляканих крокодилів опам’яталися та почали придивлятися до прибульців, сердито клацаючи зубами й ляскаючи хвостами по зелені. Але рятівний тин вже поблизу. Руселька додала ходу, і от, дружно, бігом, у ногу, товариші перемахнули пліт.  Здається, небезпека минула. Позаду розчаровано світилося безліч великих ясних очей, а попереду...
***
— Що це за гра така в кішки-мишки? – здивовано запитав Забіжи, озираючись.
Напівпапуга пурхнув на опудало з того боку плоту та почав чистити пір’ячко.
— Куди це ти нас завів! –зарепетував Забіжи.
Городи закінчилися, але прямо навпроти тину стояли загадкові напіврозвалені стіни якихось руїн, з величезними отворами у стінах, обваленими вежами та цегляними доріжками, що петляли у ніщо.
— Це не Величні Володіння Старика Пті! – заверещав Забіжи. – Що це за Чудесне містечко? Я ніколи тут не був.
— А тут і не буває нікого, — сказав Напівпапуга. – Це Забуте Чудесне містечко.
— Забуте? А хто його забув?
— А хто його забув, той і забув, — розсердився Напівпапуга. – Я звідки знаю. Усі забули, і я забув.
— А навіщо ти нас сюди завів?
— Забув. Чого ти на мене гримаєш?
— Ну не вередуй, Напівпапужко! – сказала Руселька. – Забіжи на тебе не гримає. Він підвищеним тоном бажає тобі добра. Так, Забіжи?
— Так.
— Ось бачиш... скажи тепер, де ми?
— Ви хотіли мандрувати з пригодами? – розсудливо почав Напівпапуга, про всяк випадок відсуваючись подалі на гілці. – Ось ми й мандруємо. Шлях було закрито. А на городах – крокодили. От ми з Горбі і побилися об заклад, пройдете ви чи ні.
— З яким іще Горбі?
— Та так, ми з ним товаришуємо. Тільки нам сумно. Тож Горбі запропонував: “Дорога на ремонті. Давай парі, що через Крокодиляче Пустище ніхто не пройде”. А я й сказав: ”Давай. Ти б’єшся об заклад, що не пройде, а я кажу, що проведу”. Ось я вас і провів, тобто привів.
— Стривай, стривай, тобто як це? Так це і є засада про яку ти казав? Хороший хлопчик, нічого не скажеш, — обурилася Руселька.
— Напівпапуго, — спокійно сказав Забіжи. – Звичайно, у мене найкоротші ноги на світі, але бігаю я дуже швидко, а якщо стрибаю, то від мене не втечеш. Злетіти не встигнеш. Тільки пух та пір’я полетить. Швидко кажи в яку халепу ти нас втягнув?
— Та нічого такого. Сидів собі у своїх справах, тут ви зустрілися. Послухав вас та допомогти вирішив. Заразом і заклад виграв. Що ви сердитеся? Крокодиляче пустище вам все одно довелося б проходити.
— Як так – все одно? Накрутити б хвоста тобі як слід! – сказав Забіжи. – А Горбі хто?
— Та він вам сам розповість. Тільки він поки що не в настрої. Програвати не любить. Тому я вас он на тій сосні на пагорбку почекаю. Там у мене дача.
— Шпаківня? – спитала Руселька.
— Напівпапужник, — сердито відповів Напівпапуга. – І от іще що. Ви Горбі не бійтеся. Горбі друзів дуже любить. Хоча я, наприклад, за виграшем зараз до нього не полечу. Нехай охолоне. Забуте містечко теж нагадує Крокодиляче пустище. Небезпечно тут.
— Зачекай-но! – закричав Забіжи. – Ти хоч скажи нам, що це за Чудесне містечко? Я про нього вперше чую. Куди це ми потрапили?
— Так його й насправді забули. Усі, крім мене та Горбі. Горбі, так той, коли йому самотньо, тут сидить. Коли йому самотньо, він плювати на все хотів. От він сюди й ховається. А йому завжди самотньо. А я ці місця тільки напівзабув, тому що я Напівпапуга. А коли згадую, в гості до Горбі прилітаю. От йому і не так самотньо, та не так відлюдно. Ми сидимо щебечемо.
— Він що, птах, — твій Горбі?
— Не дуже, — сказав Напівпапуга.
— А хто?
— Та ви не хвилюйтеся, побачите. Тільки обережніше з ним.
— Коли побачимо?
— А ви очі заплющить, порахуйте до десяти, він і з’явиться.

***
— Один, — замружившись, почав рахувати Забіжи. – Два. Три. Чот...
— Рахуєте? – пролунав зненацька зовсім з іншого боку зовсім інший голос. – Вважаєте, якщо ви Крокодиляче Пустище проскочили, то й усе?
Руселька широко відкрила очі. А Забіжи припинив рахунок на півцифрі.  Біля пролому однієї зі стін Забутого Чудесного містечка стояв верблюд сіро - коричневого кольору і пускав піну з відвислої губи. Горби його скоріше нагадували помпончики на плетеній шапочці, ніж власне горби. Їх було безліч, і вони колихалися. Більшість були зав’язані вузликом. Верблюд стояв не прямо, а навскоси, привалившись до напіврозваленої стіни та ворушив губами.
— Вважаєте, можете спокійно ходити чужими Забутими містечками? – вів далі Горбі.
— Так ми, власне..
— То може, ви горби мої рахуєте?
— Та ми якби... – почала Руселька.
— Гаразд, — не дав їй доказати верблюд. – Я – Горбі. Усі зібралися?
— Напівпапуга кудись подався, — доповів Забіжи.
Слина у Горбі на губах запінилася густіше. Руселька і Забіжи злякано змовкли.
— Ага, спіймалися! – несподівано зрадів верблюд з безліччю вузликів на горбах. – Що будете робити спочатку? Спочатку помиєтесь у калюжі, а потім я на вас плюну? Або я спочатку плюну, а потім ми щось вигадаємо?
— А по-третьому не можна? – спитала Руселька.
— А як по-третьому? Верблюди так знайомляться, — розгублено-здивовано відповів Горбі.
— А прощаються як? – спитала Руселька.
— Прощаються по-людськи як всі, чемно.
— Ну, тоді давай попрощаємося, а потім ніби знову побачимося, — сказала Руселька. – Привіт, Горбі!
— Привіт! – відповів верблюд, який не міг второпати, про що йдеться.
— Забіжи, — представився Забіжи, — а це Руселька, — показав він на дівчинку.
Дівчинка чемно вклонилася:
— Руселька, з Чудесного Малесенького Містечка. Ти прикольний, — додала Руселька, — Горбі. А коли маленький був, тебе теж Горбі звали?
— Нікуди мене не звали, — похмуро сказав Горбі. – Я і маленьким плювався.
— Тому і не звали, що плювався, — категорично сказала Руселька.
— Усе одно я плюю на всіх, — сказав Горбі, — на всіх плюю, тому і сиджу в Забутому містечку, і на вас я теж візьму та плюну.
— А я чув, — філософськи зауважив Забіжи, — що слиною верблюдів котів лікують.
— Лікар Айболит багатогорбий, — образилася Руселька, — і горби у тебе по всьому тілу, як балабончики на плетеній шапочці. Ми не коти, і лікувати нас не треба. Якщо забагато зайвої піни іди пожежі гаси. А щодо плюватися нам цього не треба. Якщо всі почнуть плюватися, що це буде?
— Море мабуть буде, — задумливо відповів Горбі.
— Ну, так потрібно тобі таке море?
— Таке не потрібно.
— Ось бачиш, — сказала Руселька, — тобі не потрібно і нам не потрібно. І нікому не потрібно. А може ти щось тут вартуєш, то загадай нам якусь загадку, ми тобі скажемо якусь відгадку, і ти нас пропустиш, посунешся.
— А яку загадку ви знаєте?
— От, наприклад, таку: у який день і вівці цілі, і вовки ситі?
— У який?
— Бачиш, багатогорбий, не знаєш. А Забіжи знає. Знаєш, Забіжи?
— Ну-у...—  невпевнено сказав Забіжи.
— Бачиш? – зауважила Руселька. — Він знає.
— Е-е-е... – сказав Горбі. – А в який день?
— А хто тобі це скаже? Ти вартовий, ти і відгадуй. Тобі потрібно нас пропустити – ти і думай. Легка загадка. Навіть Забіжи відповідь знає. Навіть... Тільки ти не знаєш.
— Знаю.
— Не знаєш!
— Знаю.
— Не знаєш!
— Знаю!
— Не знаєш! Ти взагалі нічого не знаєш. Ані як Забуте містечко з’явилося, ані чому його так назвали, ані як нам звідси вибратися, ані чого. Навіть Принц без довідки і той більше знає. Скажи, принц Забіжи.
— Ну!
— Ось бачиш... А ти – неук...
— Я ще не чвиркнув жодного разу, а ви обзиваєтесь, — образився Горбі у помпончиках. – Самі ви нічого не знаєте. Значить так, магічний полюс – он там, чарівний полюс – он там. Там, праворуч – терра, ліворуч – екзотерія. До містечка Величні Володіння Старика Пті городами Крокодилячим Пустищем потрібно було йти у напрямку магія-магія-терра. Так би ви на Величні Володіння Старика Пті й потрапили. А Напівпапуга вас на Забуте містечко вивів. Прямо на екзотерію. Ви й потрапили сюди. Смішно вийшло, правда?
— А назад як?
— Городами.
— А до Величних Володінь?
— А вам взагалі-то куди потрібно?
— Ми хочемо Поле Різнокольорових Чарівних Кульбаб знайти. Не чув?
— Чув. Там гарно. Там можна взагалі оселитися й жити, зриваючи собі кульбабки. Зриваєш, а тобі всілякі подарунки та сюрпризи роздають.
— Русельці бажання виповнити потрібно, — пояснив Забіжи. – Вона своє Маленьке Чудове містечко збільшити хоче.
— Навіщо?
— Щоб місця було більше, щоб подаруночків було більше, щоб сюрпризів було більше, і щоб усілякого добра було більше.
— Ой, як цікаво, — сказав Горбі. – А мене з собою візьмете?
— А ти хочеш?
— Хіба я знаю?
— От бачиш, Горбі, ти сам не знаєш, чого ти хочеш. То знаєш, то не знаєш. Географію знаєш, а історію не знаєш.
— Яку історію?
— Забутого Чудесного містечка. Не знаєш! Чи забув!?
— Я не знаю?!
— Розкажи, якщо знаєш! І ще розкажи, як нам звідси вибратися. Якщо, звичайно, сам знаєш.
— Зараз розповім. Тільки-но вузлика зав’яжу на горбах на пам’ять про наше знайомство. Без цього в Забутому містечку ніяк. Все забувається відразу. Ви мене слухайте. Про це Чудесне містечко я сто історій знав, а дев’яносто дев’ять забув. Одну пам’ятаю. Все так почалося: спочатку сюди ходили скарби заривати. Закопають та забудуть. Дуже зручно. Люди за свої цінності не хвилювалися. Були впевнені, що вони нікому не дістануться. Хто їх знайде, якщо господар забув? Потім, коли скарбів багато поприховували, люди почали тут селитися, населення поступово зростало. Люди біля своїх скарбів оселилися. Так Забуте містечко і з’явилося, фестиваль Забуття проводили. З усіх Чудесних містечок люди з’їжджалися, під’юджували одне одного, веселилися. “Ти мовляв, закопав сто чудесних абаланських золотих і забув, де. А ти мовляв, взагалі все забув. Звідки приїхав, хто твоя тітонька”. Потім люди почали забувати навіщо вони тут живуть. Розбрелися хто куди, і дорогу сюди забули. І звідси.
— А ти?
— А я пам’ятаю.
— А як ти запам’ятав?
— А в мене на кожну історію вузлик зав’язано. Якщо я забуду – розв’яжу й згадаю.
— Так. Відразу видно розумного верблюда, — з повагою сказала Руселька. – А як далі йти – знаєш?
Горбі набрав поважного вигляду.
— Певне – знаю. Тобто звідси. Звідси – туди, куди далі... Куди подалі... Так? Значить – ідеш у тому напрямку, — Забіжи дістав з кишені олівець й якійсь папірець і почав занотовувати.
— Головне – напрямок, — вів далі Горбі. – Так? Потім – Два дуби після чотирьох хатинок... Чи три Дуби... за двома. Повз алюмінієвих мавп з Мавпячих ставків... Потім – Три Млина по травичці жовтенькій... Чи бузковій... Звісно я знаю! – верблюд почухався об стіну, і з стіни посипалися цеглини. Піднявся пил. Руселька розпчихалася. Горбі подивився на неї й відзначив:
— Правду кажу! Там я дуже добре знаю. Там хлібне дерево, банани... Мені б не знати – я не забуваю нічого! У мене все у вузликах! Люди до мене у черзі стояли, щоб довідатися, як вибратися з Забутого Чудового містечка. Підсумовую – ідеш до Величних Володінь Старика Пті... – Горбі знов подивився на Русельку. Забіжи сховав папірець і з сумнівом скосив очі на верблюда. – Ідеш, значить до Величних Володінь Старика Пті...
— Тільки там – не тут, — розсердився раптом Горбі, вловивши погляд Забіжи. – Це вам не під крильцем доброзичливого Горбі. Там у вас пригоди справжні почнуться. Так просто не пройдете! Бач, розумні які, — черепаха вам в попутники, — відгадок я не знаю! Все я знаю! У мене в кожному горбику-вузлику на спині по два сантиметри мізків. Я такий розумний, що вам без мене й кроку не ступити. І плюю без промаху. У сторонніх.
— Ну, ми вже не сторонні, — сказала Руселька, — ми друзі. Ось подружилися, приколюємося. Загадки розгадуємо. Ми загадали, а ти відгадав.
— Що це я вгадав? – здивувався Горбі.
— Ну про цей... Про день, коли і вівці цілі, і вовки ситі.
— Угадав? ... Не пам’ятаю... в який?
— У риб-...
— У рибний! – дуже голосно здогадався Горбі.
— Бачиш як співпало, — сказала Руселька. – Правильно. Нам усе зрозуміло, і у тебе розгадалося.
— Нам по травичці бузковій, до Величних Володінь, вздовж, куди ти там казав? Ліворуч, ліворуч вздовж скель і прямо? Правильно?
— Пра... – був почав верблюд, але тут трапилося відразу п’ять подій.

***
Спочатку з-за круглого каменя величиною з обідній стіл стрімголов вибіг рожевий чоловічок. У кепці, схожій на кухарський ковпак. Потім, у спину чоловічка влетіло щось цвірінькаюче, розпушилося і впало на землю.
— Гопа, —сказав чоловічок, в якого влетіла бура грудка. – Цим я харчуюся. Красно дякую, пернатко. Чоловічок пхнув у кишеню фартушка непритомну пташечку. Слідом прилетів захеканий Напівпапуга з лементом:
— Лови, тримай, руки за голову, всім стояти, свистати всіх нагору, усі до стіни, тримай його, лови його, обох!
Він теж налетів на рожевого чоловічка, але вивернувся від його цупких пальців і злетів на стіну.
— Порушників до відповідальності! – загорланив він згори. – Заберіть руки та геть звідси. Хто вас у Забуте Чудесне містечко запрошував? Чому без стуку? Де другий?
— Так я кухар, — лагідно мовив лисий рожевий товстунчик, ледь захекано. – А де я мушу бути, як не там де забули пообідати?
— Тут не пообідати забули, — не заспокоювався Напівпапуга. – Тут усіх забули.
— Усіх нагодуємо, — твердо пообіцяв кухар.
— Але щодо ваших рецептів, колего, — сказав він, глибоко видихаючи, і звертаючись до Горбі, — ні, ні і ні. Пробачте, пане верблюд, але це не рецепти. Тільки не так, тільки не всуміш. Ну, не можна змішувати морозиво з котлетами. І лимонад подавати до оселедців. Це не по-нашому, не по-кулінарному. Це профанація, шановний колего.
Верблюд так і сів у своє верблюдце. У свою улюблену калюжу.
— Це профанація,— продовжував лисий рожевий чоловічок. – Мене звуть Хавчик. Я добрий, коли заморю черв’ячка. Я можу приготувати все, що завгодно, коли я в настрої. Я можу просто підказати вам, як скласти потрібний вам рецепт. Я майстер! Пан верблюд, — рожевий товстунчик чемно кивнув на Горбі, — найшановніший пан верблюд, зовсім не подав вам меню. Що на перше? Що на друге? Де десерт? Яка травичка? Яке хлібне дерево? Де банани? Чий шлунок це витримає? Три хатинки, млини, чи-то по травичці, чи-то до мавпочок. Та це просто купа перемішаних харчів. Послухайте, хіба так пояснюють? Хіба так подають меню? Від ваших рецептів нічого, крім розладу шлунка не буде! Подавати потрібно так. На перше я можу запропонувати вам таке меню: якщо ви хочете вибратися звідси, то вам потрібно назад через Крокодиляче Пустище, на Велику Дорогу. Але там ремонт. Або через Крокодиляче Пустище до Величних Володінь Старика Пті. А можна ще лабіринтами руїн. Теж до Володінь Старика Пті. А на друге – це самі Володіння Старика Пті. Тут доведеться постаратися. Ця страва потребує часу. І на третє: від Величних Володінь Старика Пті до Мавпячих ставків. І якщо ви, тобто ми, подужаємо цю страву, тоді просимо ласкаво десерт. Три млина Бабки-Корябки. І все. Я умиваю руки. Вважайте, що ми з вами на Великій Дорозі. Але це в прозі.  А на мові кухаря це звучить так: ось бачите ті зовсім неапетитні сірі руїни? Ми залишаємо їх ліворуч і проходимо через ту чудову річку, де вода вищий клас. Я раджу її під гострі страви, під салати: можна запивати все. Згодом, пагорбки – свіженькі, як підсмажені пампушечки. Праворуч доріжка, яка у місячному сяйві нагадує свіжий вершковий крем. До речі, я, Хавчик, кухар, можу приготувати делікатес із чого завгодно, окрім місяця та його віддзеркалення. Потім ви пройдете густі-прегусті хащі-спагетті. Потім доріжкою, на якій цеглинки, як бульйонні кубики. І, нарешті, повз Вічного дідуся, схожого на шлунок у панамі.
— Зачекай, зачекай, зачекай,— відкопилив губу верблюд у бубочках, — ти кому це кажеш, нетіпахо? Ти це аборигену кажеш? Ти кажеш, що дорогу я погано пояснюю? Мені, так? Та я усі загадки просто так відгадую. Про вовків та овець. Та у тебе самого мозок у фритюрі. Посуд ти обгорілий.
— Це у мене мозок обгорілий? – зарепетував Хавчик. – У фритюрі?
— Лізуть тут різні! – заверещав Напівпапуга. – Дороги не питають, а пруть куди очі бачать.
— Кухар усі дороги знає, — знайшовся Хавчик. – Я розписувався на меню самого Туя Абаланського.
— Скажи, що сам заблукав, — не здавався Напівпапуга. – Дорогу він знає!
— Хлопці, хлопці! Не лайтеся. Давайте краще познайомимося спочатку, — запропонувала Руселька. – Хіба ж можна сваритися незнайомим людям?
— Якого дідька ти його привів? – ніяк не вгамовувався Горбі.
— Я? – репетував Напівпапуга. – Я привів? Та я за ним угнатися не міг! Він як несповна розуму летів!
У кишені Хавчика щось пискнуло. Хавчик прислухався, але нічого не зробив. У кишені знову пискнуло. Хавчик посміхнувся однією половиною губ і, ніяково потупцювавши, дістав предмет, схожий на мобільний телефон.
— Це так, — сказав він, — пульт-меню. Правиця сучасного кухаря. У кишені знов щось пискнуло.
— Я – Руселька, — сказала Руселька і зробила реверанс. – Він – Забіжи, — показала вона на Забіжи, — багатогорбого ти знаєш. Напівпапуга перший тебе полюбив. Ти – Хавчик.
Хавчик вклонився.
— А що ти у кишеню сунув?
— Та так, — засоромився раптом Хавчик, — та так, влетіло в мене щось їстівне. Мабуть, їстівний метеорит.
— А покажи нам, будь ласка, — попросила Руселька.
— Га?
— Покажи, покажи, що ти там у кишеню сховав! Якщо це знахідка цінна, то з усіма поділитися треба, — вела далі Руселька, — а, якщо жива, то відпустити.
— Як це відпустити? Може, воно хоче у мене зготовитися? Може, воно спеціально летіло, мене шукало? Мої дієти у Парижі відомі! Там навіть, коли в меню дорогих ресторанів відвідувачі дивляться, так відразу мене і згадують. Так і кажуть на ім’я та по батькові, дивлячись у меню. Дорогий Хавчик. А ви мені не вірите.
— Довіряй – перевіряй! Показуй, давай, що ти від товаришів заховав?
— А може я піду? – спитав Хавчик. – Якщо вам кухар-дороговказ не потрібен, то, може, я піду? На мене обід чекає.
— Обід лишається, — твердо сказала Руселька, — показуй, що цвірінькнуло!
— І що це я своїм язиком під соєвим соусом теревеню? – засмутився Хавчик. – Сидів би собі за камінчиком.


***
Хавчик порився у фартушку, потім зняв кухарський кептарик, потім пошарив у курточці, потім у кишенях штанів і нарешті дістав горобчика, звичайного горобчика по-міському.
— Овва! – сказав Напівпапуга.
— Напівку-ку, тобто тьху, ку-ку, привіт!
Мокрий розпатланий засмучений забитий звичайний горобчик розкуйовдив пір’ячко та чхнув:
— Ап-чхи!
— На здоров’я, — ґречно сказала Руселька. — Будь здоров.
А верблюд привалився до стіни під зовсім гострим рогом і тепло дихнув на горобчика.
— Ну, — сказала Руселька, — хто на новенького?
Але на горобчика ніхто не збирався нападати. Подумаєш, горобчик. Таких скрізь мільйон.
— Не бійся! – додала Руселька. – Ми хороші!
— Познайомся з нами, — попросив Забіжи.
Горобець настовбурчив пір’я та скоса глянув на компанію. Він мав розлючений вигляд.
— Мене звуть Чирикшин, — заявив він. – Не Курякшин, як цього, — він вказав лапкою на Напівпапугу, — а Чирикшин.
— Га?! – обурився Напівпапуга. – Кого це звуть Курякшин?
— Того, хто квокче кво-кво-квок, кво-кво-квок, кво-кво-квок, — дошкулив Напівпапугу Чирикшин. — Ти чого розквоктався?
— Як чого? Тут Забуте містечко, розумієш, а ви тут гасаєте!
— Я не гасаю, я полюю. Я от у цього товстого цілив. Палив, — показав Чирикшин на Хавчика. – Я його ще там запримітив. А ти мені дичину лякаєш!
— Що ти маєш на увазі? – здивувалася Руселька. – Чим тебе Напівпапуга розсердив, горобчику? І Хавчик?
— Ваш Курякшин мені дичину сполохав!
— Це я дичина? – розгублено здивувався Хавчик.
— Ти, — підтвердив Чирикшин, — законний трофей, дичина.
— Дичина? – ще більше розгубився Хавчик. – Дичина якась. Я не дичина, я кухар.
— Ти у кущах причаївся? Причаївся. З місцевістю зливався? Зливався. Я тебе вистежив? Вистежив? І вполював би, якби Курякшин не загорланив.
— Мене звуть Напівпапуга! – заголосив Напівпапуга.
— Так ти в мене гупнувся! – кричав собі Хавчик.
— Гупнувся, тому що тебе Курякшин сполохав. А якби Курякшин тебе не сполохав, бути б тобі трофеєм.
— Та навіщо тобі трофей? – дивувався Забіжи.
А Напівпапуга бурмотів:
— Напівпапуга, Напівпапуга, Напівкурякшин!? Тьху!
— Хороше питання, — задоволено сказав Чирикшин. – Якби я його спіймав, вдома було б що показувати.
— А вдома навіщо?
Щоб повірили вдома, нарешті, у мої мисливські здібності. Якби не ця ось курка, Чирикшин плюнув у бік Напівпапуги.
Напівпапуга згас. Тобто його різнокольорове пір’ячко поблякло, і з яскравого святкового птаха, який весь світиться, він став схожим на ранок понеділка. Горбі недобро подивився на Чирикшина.
— Даремно ми за тебе вступалися! Ну, в тебе і жарти!
На це Чирикшин злетів на плече до Хавчика і щосили закричав:
— Місцеві на наших! Вали їх, Хавчику!
— Горбі, — сказала Руселька, — у вас з Напівпапугою теж жарти ті ще!
А Хавчик спокійно посміхнувся.
— Мир – це найкращий рецепт, — сказав він та покосився на Чирикшина у себе на плечі. – Знаєш, що? Давай дружити, горобчику! Усі давайте дружити!
Руселька захлопала у долоні, Забіжи закивав, а Горбі сказав:
— Про дружбу не можна забувати навіть у Забутому містечку.

***
— Добре, — сказав Чирикшин Хавчику, — я більше ніколи не буду тебе ображати! У тебе ніяких крихт немає?
— А хочете, супчик на бульйоні з хвоста комети з хмарками-частками? – запропонував Хавчик. – З селерою, з морквою, з картопелькою та локшиною? Закип’ятити, зняти пінку та витримати на слабкому вогні?
— Ой, — потекли слинки у Забіжи, — необхідні продукти? Куди потрібно збігати, ти тільки скажи! Комети, котлети!
— Куди ж ти збігаєш? – здивувався Горбі. – У нас тут овочевого базару нема. І кометного нема.
— А ти чим харчуєшся? – спитала Руселька у Горбі.
— А він верблюжу колючку їсть, — посміхнувся Хавчик. – Я з першого погляду можу сказати хто чим харчується.
— Я експерт! – продовжував Хавчик. – Усі верблюди верблюжу колючку їдять. А коли їм більш гострого хочеться, то вони колючій дріт об’їдають.
— Нам це не підходить, — сказала Руселька.
— А звідки тут колючий дріт? – здивувався Забіжи.
— Так, охороняють, — невизначено сказав Горбі, — їжаків від дикобразів.
— Їжаків лисиці їдять, — мовив Хавчик.
Горбі з цікавістю прислухався.
— А ми з Хавчиком! – закричав Чирикшин, — їжаків на солодке готуємо. А на обід акулу-меч. У рибний день.
— Нема такої риби, — пискнув Напівпапуга, але знітився під твердим поглядом Чирикшина.
— А я одного бачив, — сказав Забіжи, — він халву тільки з сіллю їв, якщо солі нема – хоч халвою і не пригощай.
— Взагалі-то, — не витримав Горбі, — я вже забув, коли їв по-справжньому. – І подивився на Хавчика з вдячністю. – То якщо ти Хавчику, прийшов до нас з миром та бутербродами, — ласкаво прошу до нашого забутого куреню...
— Кухарям усюди в нас дорога, — забіг поперед Горбі Забіжи.
— Нарешті-то зрозуміли, — набрав поважного вигляду Хавчик, а Чирикшин полоскотав його дзьобом за вушком. Навіть Напівпапуга зітхнув з полегшенням.
— Тоді так, — сказав Хавчик і махнув серветкою, — можу запропонувати на вибір фірмові страви Чудесного містечка Абаланських кухарів або Простий стіл.
— Пернаті – на Абаланську кухню! – закричав Чирикшин і підстрибнув у Хавчика на лисині. А Руселька взяла з рук Хавчика меню.
— Це меню кухні Чудесного містечка Абаланських кулінарів, — скромно уточнив Хавчик.
— Вчорашнє вухо норвезького оселедця, — прочитала Руселька і нахмурилася.
— Пончики у тюбику...
— Рибні кісточки по-пташиному... – Напівпапуга поперхнувся на дереві...
— Холодець з м’якоті колючого дроту, — продовжувала читати Руселька меню, все більше насуплюючись.
Навіть Горбі потьмянів.
— Варена шкуринка бананів з гірчицею...
— Тополині верхівочки з пінкою, — Чирикшин перескочив з лисини Хавчика на нижню гілочку дерева, на якому сидів Напівпапуга.
— Солодкий цегляний пил і невсілякі  черв’ячки Шом...
— Шо? – не витримав Забіжи.
— Шом, — з гідністю сказав Хавчик, — солодкі, напівсирі... Невсілякі черв’ячки Шом – фірмова страва Фірмової кухні Абаланськіх кулінарів.
— Подається під парасолькою на срібних серветках. Без майонезу...
— Он як, — засмутилася Руселька. – Без майонезу? – і вона з великим сумнівом подивилася на Горбі. Горбі знизав бубочками:
— А нема у тебе чогось простішого? – спитав він у Хавчика.
— Простішого? – Хавчик забрав меню Фірмової кухні Абаланських кулінарів з рук Русельки і спокійно заховав його у папочку.
Потім він повернувся до дерева і уточнив у Напівпапуги:
— Анумо, що там у тебе на Крокодилячому Пустищі росте?
—Огірки, — з готовністю відповів Напівпапуга, — помідори, горошок...
— Там навіть коза на мотузочці росте, — сказала Руселька.
— Кози на городі не ростуть, — не повірив Чирикшин. Він знов перелетів з гілочки дерева на лисину Хавчика.
— Еге ж? – спитала Руселька. – А де по-твоєму вони ростуть?
— Ну де... – розгубився Чирикшин. – Вдома напевно...
— Вдома, так? – не здавалася Руселька. – Голодні, так?
— У городі кози ростуть, — твердо припинила суперечку Руселька. – Там, де вони траву їдять і все таке інше їдять – там і ростуть. Де людина їсть, там і росте. Якщо коза їсть на городі, значить, вона на городі і росте. На мотузочці. Скажи, Хавчику!
— Це вірно, — сказав Хавчик. – Де їдять, там і ростуть. Це вірно.
— А хто-небудь цю козу знає? – спитав Хавчик у компанії.
— Я знаю, — сказав Напівпапуга. – Не близько.
— Значить молочка попросиш, — сказав Напівпапузі Хавчик. – І Забіжи із собою на Крокодиляче Пустище візьми – огірків, картоплі, цибулі там візьмете, моркви, горошку...
— Будемо готувати страви Простого стола – коли вам делікатеси столу Абалану не підходять. – Хавчик повернувся до Горбі. – Ти, Горбі, слив набери та пилку квітів. Он у тебе які бубочки – тільки квітковий пилок і збирати...
— Чирикшин нехай подорожник шукає – для аромату.
Хавчик глянув на всіх і додав:
— Бігенько, хлопці, бігенько, — час...
Усі глянули один на одного, і кружок розпався. Усі пішли виконувати доручення, а Хавчик дістав ганчірочку і взявся протирати той величезний камінь, схожий на обідній стіл, з-за якого він з’явився на самому початку.

***
Незабаром усі замовлені продукти були доставлені, усі доручення були виконані, і після деяких куховарських таїнств практичного Хавчика, наші друзі чудово повечеряли на природі огірковим салатом з подорожником, печеною картоплею з морквою та горохом, і сливами у квітковому пилку. Простий стіл Хавчика прийшовся до вподоби найвибагливішим смакам. Тим більше, що день видався суєтний та напружений. Усі подякували Хавчику  за вечерю, а він прибрав залишки і вимив Столовий камінь, за яким вони їли... Забіжи розпалив вогнище, а Горбі натягав теплого моху та улаштував трон для Русельки.
— Хлопчики, ви такі розумні та вправні, — захоплено вимовила Руселька. – Такі славні... А де ми переночуємо?
— Це не моя проблема, — сказав Хавчик. – Моя проблема – пульт-меню і їсти подано.
— Руселька, а хочеш – у бубочках? – спитав Горбі. – Я до холоду звик, шкіра у мене тепла, як верблюжа ковдра. Під бочок ляжеш, і у бубочки зариєшся. Переночуємо!
— А ти пам’ятаєш, багатогорбий, що ми з тобою помирилися? – хитро посміхнувся Хавчик. – Поїли разом... Тобі вечеря сподобалася? До речі, ти такий здоровий, апетитний, мабуть, запросто зможеш укрити вночі і двох. І мене, і Русельку...
— Гей! – захвилювався Забіжи. – Горбі! А я з тобою і не сварився. І загадки ти просто класно розгадуєш. Згадай, ми хіба сварилися коли-небудь? Завжди товаришували. Як брат і сестра... Пустиш мене погрітися?
— А я з Хавчиком переночую, — сказав Чирикшин. – Я у нього у кептарику звик... Лисина тепла і взагалі...
Горбі тільки всміхався, дивлячись на друзів. Після того, як усі поїли і помили руки, компанія благодушно порадившись, настроїлася відпочити, відклавши всі справи і подорожі на потім. Усі розвалилися у Столового каменя і почали грітися у променях сонечка, яке вже почало ховатися за стіни руїн.
— До речі, — згадала Руселька, вкутуючись краще у бубочках від вітерцю, що задував з річки, — а хто у нас відповідає за прогноз погоди?
— Ну, я можу, — сказав багатогорбий.
— І який у нас прогноз на завтра?
— Хороший.
— А не може бути так: прогноз хороший, а погода погана? – уточнила дівчинка.
— У нас все чесно, — сказав Горбі, — який прогноз, така й погода.
— Так, — сказав Хавчик, — добре мати прогноз на ранок, обід та вечір, щоб все окремо і на цілий день.
— А навіщо і окремо, і на цілий день? – здивувався Забіжи. – Вранці сонечко пригріє, вже добре. А там, що хочеш – хоч сніг, хоч дощ, вдень усе видно, і куди хочеш можна сховатися – під листочок чи в ямку.
— Ти що черв’ячок у ямку ховатися? – засміялася Руселька.
А Хавчик сказав:
— Розумієш, Забіжи, я, як кухар-метеоролог думаю так: до сирого ранку треба подавати каву та шинку, до вітряного – травневий чай з сухариками. До ясного та сонячного – парне молоко у банці літровій. Ну, і далі – відповідно до пульт-меню... на полуденок, на обід, на вечерю. Метеорологічна кулінарія, брате, це тобі не фунт ізюму. У хорошого кухаря все до речі. Скільки в житті миттєвостей і рідкісних явищ, стільки відповідно страв і соусів. Одних тільки тістечок можна мільйон приготувати. До зоряного неба, до чистого, до пір’ястих хмар...
— А мені, якби той, — сказав Горбі, — мені б тільки не тарганило...
— Як це – не тарганило?
— Ну, іноді в сусідньому Чудесному містечку Величні Володіння Старика Пті, у замку самого повелителя – Старика Пті – прямо у його апартаментах тарганів починають травити. Тому що Старик Пті їх страшенно не любить. От і виходить, що звідти, з замку, вони біжать, а у нас у Забутому Чудесному містечку ними починає тарганити.
— І дуже тарганить? – проявив цікавість Чирикшин.
— Забуте містечко стає вщент рудим. Таргани валом валять.
— І куди вони ідуть? – спитала Руселька.
— А навіщо? – спитав Забіжи.
— Водички попити. Вони у замку отрути понаїдаються і йдуть до річки водички попити. У нас річка цілюща. Он у Хавчика спитайте. Прибіжать і п’ють.
— А потім? – розпитував далі Забіжи.
— А що потім? – не зрозумів Горбі.
— Ну з цими ... з тарганами...
— А, потім вони повертаються. Додому. В апартаменти Замка Величні Володіння Старика Пті.
— Навіщо?
— Як це, навіщо? Вони там живуть, — здивувався Горбі. – А що їм у нас робити? У нас Забуте містечко.
— Так... – задумливо мовила Руселька. – Буває... Взагалі-то цікаво у вас... У Великих Чудесних містечках.
— Ще й як цікаво, — засміявся Забіжи.
— А ще які комашині явища природи у вас спостерігаються? Окрім тарганило?
— Та так як і у всіх: повзуни літають, суха мошкара, саранові опади. Надуває з Екзотерія. З боку Крокодилового Пустища – огіркова тля. А ще буває: білі мухи сідають на вуха. Їх приносять білі хмари, і вони лягають на землю величезними білими пагорками, а потім тануть.
— Так це, мабуть, сніг, — засміявся Хавчик. – Я вмію готувати коржики з цього снігу.
— А хіба сніг – комаха?
— Не знаємо. Полежить і розтане. І знов – тепло.
— Значить, вночі від ваших явищ можна відпочивати?
— Так. Вночі тільки цикади та свистопляска у Чудовому містечку Величні Володіння Старика Пті. А що свистить? Хто танцює? – знає той, хто бачив. А хто бачив – тих ніхто не знає.

***
— Так що це таке – Чудесне містечко Величні Володіння Старика Пті? – спитала Руселька.
— Чудесне містечко Величні Володіння – засновано старим, у минулому страшним і злим чародійником Стариком Пті. Піддані звуть його Чаклуном Пті.  Колись він був дуже могутнім чаклуном. Але потім з ним щось трапилось. Кажуть, що він пережив страшне потрясіння і втратив свою чарівну чаклунську силу. Щоправда, сам Пті говорить, вся справа в тому, що люди все одно прощали його раніше, ніж він зробить їм зло, от Старий і перестав робити зло. Це, мовляв, зневірило його в собі. Зараз Пті практично нікому не шкодить. На думку деяких аналітиків, тому що став нешкідливим. І його ніхто вже не остерігається. Окрім усілякої місцевої погані, якій прищемила хвоста особиста гвардія Пті, коли Старий оселився у цих краях. Він просто не хоче, щоб на нього, незлобивого, скаржилися мешканці його району. Тому він не дозволяє всіляким дрібним аферистам та шахраям шкодити людям у його володіннях та околиці. Зараз це модно.
— Я, — задумливо сказав верблюд Горбі, — теж дивлюся за порядком у своєму Чудесному Забутому містечку. І теж не дозволяю шкодити перехожим.
—  Звичайно, — фиркнув Забіжи, — хороше правило.
А Руселька посміхнулася:
— Це ми бачили, дякуємо. А де ти був, коли сам хотів у нас плюнути?
— Як хуліган, — уточнив Забіжи, — га, Горбі?
— Ні. Я не як хуліган. Я так, начебто ви погані. Пройшли от Крокодиляче Пустище. Звідки мені було знати, що ви друзі добрі? Я повинен ганяти усіх дрібних гадів. Вибач, Руселько.
— А нас чому? – почав заводитися Забіжи.
— Так ми вже подружилися! – розпачливо сказав Горбі. – Забираю свій плювок назад. Руселько, скажи йому!
— А нехай один ночує, — вставив своє слово Чирикшин. – Скандаліст!
А Хавчик сердито пожував губами.
— Мовчи, принце без довідки, — розсердилася нарешті Руселька. – Усе. Всім спати. Ранок від вечора мудріший.
І от, коли всі почали вкладатися на ночівлю, Горбі, який відчував, що йому чогось не вистачає, раптом спитав:
— Гей, — спитав Горбі, — а Напівпапугу ніхто не бачив?

***
Усі переглянулися. Напівпапуги дійсно давненько не було видно. І про нього всі забули.
— А хто бачив його останнім? – спитала Руселька.
— Ми з ним на Пустище бігали, — сказав Забіжи. – Злітали за огірками та іншим.
— А потім? — Продовжувала допитуватися Руселька.
Повисло мовчання.
— Це я його послав, — нарешті, неохоче зізнався Чирикшин.
Усі подивились на скуйовдженого горобця.
— Як послав? Куди? Навіщо? – посипалися питання.
— Куди-куди? – злетів Чирикшин вище. — За локшиною...
— За якою локшиною, Чирикшине?
— За звичайною – за якою? Ну, набрид він мені, ваш Курякшин. От я йому і сказав, що у Хавчика тамагочі не годований, треба за кормом злітати.
— За яким кормом?
— Для якого тамагочі?
— У мене й тамагочі ніколи не було, — знизав плечима Хавчик.
— Ну, я сказав – локшини треба купити, — якось неохоче, поділився Чирикшин, — злітай, локшини купи... Для тамагочі.
— І він полетів?
— Полетів. Схопився і полетів, він навіть не спитав, хто такий тамагочі. Як я його шугнув, ну тобто попросив, так він відразу і помчався.
—А куди?
— А хто його знає... За локшиною для тамагочі.
— А де він локшини для тамагочі  у Забутому містечку візьме? – не витримав Горбі. – Та й ще серед ночі?
— А звідки мені знати, де, — не здавався Чирикшин, — ви ці місця краще знаєте...
— А у мене й тамагочі-то того ніколи не було, — не міг ніяк заспокоїтися Хавчик. – Навіщо кухарю тамагочі. Мені що – годувати нема кого?
Усі помовчали. Усім було шкода Напівпапугу, якого Чирикшин послав серед ночі світ за очі. Руселька навіть схлипнула від жалю.

***
— А що це за подряпини на Столовому камені? – спитала Руселька, щоб відволіктись.
— О, — з готовністю відповів Горбі, — це особлива історія. У далекому Чудесному містечку жив-був великий музика Зот. І от, якось він закохався у чудову дівчину, і вони вирішили одружитися. І тоді Зот захотів зробити їй особливий подарунок до весілля – зіграти забутий весільний марш. І він приїхав за нотами в Чудесне Забуте містечко, бо тільки тут можна було знайти забуті мелодії. Але трапилося жахливе – Зот забув у Забутому містечку, як звуть його кохану, та звідки вона родом. Тому з того часу Зот так і живе в руїнах. А коли згадує, плаче про кохану і водить смичком по Столовому камені. Тому що скрипку він теж десь забув. І коли смичок Зота пиляє камінь, то навіть у огіркових крокодилів ниють від жалю зуби...
— Жах, — зітхнула Руселька.
— А де зараз Зот?
— Десь бігає, — знизав бубочками Горбі.
— Чудова страшилка, — з почуттям сказала Руселька. – А тепер Чирикшин розповідає.
—А чому завжди я? – почав було Чирикшин, але щось згадав і зареготав. – Добре, хай йому грець, розповім вам... Страшилку...
— Страшну?
— А от про Повітряну пустелю Сахара – ніхто не чув? – спитав Чирикшин.
— Ні, — усі підняли голови на горобчика.
— А що це – Повітряна пустеля Сахара? – пошепки спитала Руселька.
— Страшна річ, — з почуттям сказав Чирікшін. – Руселька, може, тобі краще не слухати?
— Я не буду слухати, розповідай! – дозволила Руселька.
— Так, не чули, — продовжував Чирикшин. – Що таке Сахара – усі знають. Сахара – це здоровенна пустеля на Африканському континенті. На тисячах квадратних кілометрів нема майже ніякого життя, тому що там майже нема води. Так кажуть чесні горобці. І без води все гине. Там майже не живуть тварини і комахи, не літають птахи. Але, як кажуть чесні горобці, крім пустелі Сахара у Африці, є на світі, у нас над Чудесними містечками Абалану, ще одна велика пустеля – Повітряна Пустеля Сахара. Так, так – Повітряна Пустеля Сахара. Вона плаває над Чудесними містечками Абалану прездоровим пустим місцем. Найголовніше, чого не вистачає для життя у Повітряній Пустелі Сахара, — повітря. Тому у Повітряній Пустелі Сахара теж майже ніхто не живе. Окрім страшних та чудних. Страшних повітряно-пустельних черв’ячків-чоловічків. У повітряних черв’ячків-чоловічків чудернацькі ламані форми, колір, що змінюється від молочно-матового до криваво-червоного, і безліч повітряних присосок. Черв’ячки-чоловічки ховаються у повітряному піску Повітряної Пустелі Сахара і живляться повітрям. Черв’ячки-чоловічки кишать у хитких повітряних барханах і задихаються від того, що повітря у Повітряній Пустелі нема. Але іноді – одні чесні горобці кажуть, — коли повний місяць, — інші чесні горобці кажуть – щосереди, там, у Повітряній Пустелі Сахара починається буря, і тоді з піщано-молочного неба сиплються на Чудесні містечка Абалану, на мешканців, на тварин страшні черв’ячки-чоловічки. Вони падають на Чудесні містечка Абалану, і випивають усе повітря з тих, на кого вони падають та навкруги.
— Ой, — тремтячим голосом сказала Руселька. – Який жах! Як добре, що я не почула твою страшилку, Чирикшине!
— Ніхто не чув, — похмуро пробубонів Забіжи, влаштовуючись зручніше.
Вечір підійшов до свого логічного завершення. Вже були розказані усі казки та страшилки, обговорені плани на завтра, і ніч насунула на Чудесні містечка Абалану. От вже заснув, посапуючи у товсту верблюжу шкіру Горбі у бубочках, заплющили очі Забіжи та Хавчик. Задрімав у кумедному ковпачку-кептарику Хавчика Чирикшин. Згорнулася, влаштувавшись калачиком Руселька. Тільки Опудало Городнє з Мордою Нахабною потріскувало торохтілкою, і на Велику Дорогу сьогодні, напевно, не збиралося.
Русельці снилося Маленьке Чудесне містечко і мандрівник-перехожий, який так нещодавно розбудив її там – нескінченно далеко у Малесенькому Чудесному містечку. У малесенькому світі, у який вона вже ніколи не захоче повернутися. Ніч ховала кольори та звуки, уповільнювала рухи, заспокоювала апетити та дарувала сновидіння...

***
До речі...
Напівпапугу пам’ятаєте? Добре, що не забули. Він повернувся. Тобто рано вранці, перед світанком, гарно посланий Чирикшиним за локшиною для тамагочі, Напівпапуга знову повернувся. Він влетів у Чудесне Забуте містечко зі своїм звичайним мопедним стрекотом, на хорошій швидкості, зрізаючи кути, з пачкою локшини у кігтях. Куди він літав, де знайшов локшину, невідомо, але от він повернувся – з тріумфом та мопедним стрекотом.
А в цей час наші друзі бачили ще не останній сон і не збиралися прокидатися, не додивившись усі сновидіння. Але обставини, які мали  вигляд Напівпапуги, примусили друзів змінити свої плани.  І вони змушені були перервати перегляд снів. А якщо ви думаєте, що здогадалися, хто або точніше що розбудило компанію, то тут ви помиляєтесь. Отже, виникає природне питання – хіба це був не мопедний стрекіт Напівпапуги? Відповідаю, нічого не приховуючи, — ні, — від мопедного стрекоту вони просто не встигли прокинутися, тому що друзів розбудила торохнеча.
А торохнеча виникла таким чином: Напівпапуга, рано вранці, в середу, влітав, перевищуючи дозволену швидкість, у Забуте Чудесне містечко і врізався на повну силу у цілу купу .... летючого сміття. У смітник, який залишили по собі невідомі будівельники якогось безіменного Повітряного замку, прямо над Забутим Чудесним містечком. Тільки уявіть собі цю картину: летюча купа сміття... купа сміття, що літає над Забутим Чудесним містечком і Напівпапуга, який летів з пачкою локшини для тамагочі, пересіклися у досвітніх присмерках прямо над місцем, де спали наші друзі. Прямо над головами сплячих друзів пересіклися та почали падати. І от тепер ви розумієте, чому наших друзів розбудив не стрекіт Напівпапуги, що поспішав порадувати тамагочі локшиною, — бо стрекіт від нього відстав – а гуркотнява сміття, що валилося на друзів, з летючої сміттєвої купи уперемішку з локшиною для тамагочі та ґвалтом наляканого до смерті Напівпапуги...
Першим підскочив Забіжи, коли на нього почало сипатися сміття та локшина. Йому раптом здалося, зі сну, що на нього напали черв’ячки-чоловічки зі страшилки Чирикшина.
І тоді Забіжи загорланив що було сили так, що йому забракувало  повітря. А коли Забіжи не вистачило повітря, він подумав, що повітря з нього вже випили. Вже випили ці огидні черв’ячки-чоловічки, які невідомо звідки посипалися серед ночі з неба. Серце у Забіжи заскочило у п’яти, і від цього він підстрибнув аж до стелі. Але стелі звичайно не було в руїнах, і Забіжи підстрибнув куди було – прямо у сміттєву купу, в яку потрапив і Напівпапуга.
Будівельне сміття, вперемішку з локшиною для тамагочі, уламками проводу, шматками клейкої стрічки, ганчір’ям, банками з-під фарби, — словом все те, що було у купі летючого сміття, почало падати ще швидше.
Почало падати на Горбі, Русельку, Чирикшина та Хавчика. Бо Забіжи вже літав у хмарах. Він спілкувався з ангелом. Ангел мав вигнутий дзьоб та налякані очі. А ще з нього сипалася локшина. Що не кажіть, дивний ангел. Так, це було не напівжахливим пробудженням. Це було жахливим пробудженням. Усі сполошилися... Лише Зот в руїні примружився одним оком, та повернувся на іншого бока:
— Не наше засипалось, не наше й мелеться.
Горбі хоробро захищав Русельку усім своїм запасом тіла, бубочок, плювачок, копит та товстої шкіри. Він одразу вкрив дівчинку так надійно, що Руселька і відчути нічого не встигла.
— Ой, що це? – тільки й запитала вона, і Горбі її заховав.
Сам Горбі мужньо прийняв на себе удар падаючого сміття, і навіть ані трохи не здивувався такому явищу природи, — усяке може трапитися в Забутому Чудесному містечку. Усякий може забути тут купу літаючого сміття. У черв’ячків-чоловічків Горбі не вірив. А тим часом Чирикшин не зміг здійснити зліт – і катався по всій кепочці Хавчика, не міг знайти вихід і сердито горланив зсередини: — Та що там у вас відбувається, матінко моя!
А Хавчик, кухар-натураліст, почав ловити черв’ячків-чоловічків, але, крім вологої локшини, гілочок, обгорілих сірників та списаних стержнів, нічого не упіймав, а тому лишив це діло, і почав допомагати Чирикшину.


***
Чирикшин, нарешті, виплутався з гнізда, злетів і відразу почав шукати Напівпапугу, з яким хотів поділитися підозрами з приводу їхнього раннього неординарного пробудження. Забіжи, який нарешті зрозумів що до чого, але поки що не міг розмовляти, а тільки насолоджувався процесом дихання, показав очима кудись убік. Хавчик зміг тільки флегматично зауважити:
— Чирикшине, друже, локшина для тамагочі – твоя ідея. Подякуй Напівпапузі. Він знайшов локшину для тамагочі.
Чирикшин не знайшов що заперечити, подивився на Напівпапугу і замість з’ясування стосунків буркнув:
— Молоток, Курякшин!
Але Напівпапуга і без того почувався впевнено на верхній гілочці тополі. Він був метикованим Напівпапугою.
Поки влягався пил від сміття, поки Руселька вибиралася зі сховища Горбі (“Ти, Горбі, сьогодні, як кенгуру”), поки Забіжи глитав повітря, Напівпапуга заспокоївся і заходився чистити пір’ячко. (Нанизував його на дзьоба та протягував.) Взагалі-то, Напівпапузі навіть поталанило, що він не зустрівся в повітрі з Джекі Чаном, наприклад.
Коли пил осів, і пісок припинив скрипіти на зубах, коли всі умилися і привели у порядок шкури, пір’ячко та вбрання, Хавчик запропонував компанії поснідати.
— У мене для вас дещо є,— з посмішкою сказав Хавчик і застелив серветкою Столовий камінь.
Ранок остаточно вступив у свої права. Хавчик махнув рукою завислому на тополі Напівпапузі:
— Злазь, давай, до столу ... до каменя.
— Так, — сказав Напівпапуга, — ну, якщо все гаразд, то я винний. Локшину розсипав для тамагочі ... вибач, Хавчику!
— Нічого.
— Потім полетиш, — заспокоїв Чирикшин.
— Потім – буде потім! Тамагочі я вже нагодував, — і Хавчик якось не по-доброму подивився на Чирикшина. А Чирикшин не дуже-то й зважав на його погляд:
— Краще суп з котом, ніж локшина від Напівпапуги, — поважно зазначив горобчик.
Рано вранці весела гомінка компанія йшла Забутим Чудесним містечком в бік Величних Володінь Старика Пті. Руселька зручно влаштувалася верхом на Горбі, поруч чимчикували Забіжи та Хавчик, а попереду Хавчика летів горобчик Чирикшин. А Напівпапуга вирішив залишитися та перепочити після нічної пригоди.
Усі були ситі та радісні. Хавчик зранку запропонував печені яблука та ягідки суниць. Напоїв чистою річковою водою. Горбі дав усім причепуритися перед своїм “верблюдцем” – кришталевим люстерком-калюжкою, а Забіжи оббігав усе навкруги у пошуках яких-небудь друзів. Але жодних нових друзів не було, і він з усіма відправився далі. І хоча, Забіжи сказав, що він познайомився з неперевершеним музикантом Зотом, але Горбі йому не повірив. А за Горбі не повірили і всі. Хавчик заявив що у нього зовсім немає потреби шукати Поле Різнокольорових Чарівних Кульбаб, але дорога з друзями сама по собі – щастя, і тому він піде з Руселькою куди завгодно, хоча б і світ за очі. Для того, щоб дівчинка почувалася впевненою.
— Тим більше, що крім мене, — сказав він, — нема кому думати про ваше харчування, давати добавки і застерігати від вживання у їжу немитих овочів та фруктів.
— Тому, — сказав він, — я з вами, поки ми не дійдемо до мети.
— А потім? – поцікавився Забіжи.
— А там подивимося, — помірковано відповів Хавчик.
Так і вирішили.
Подорож мальовничими руїнами Чудесного Забутого містечка була дуже цікавою, але недовгою. Горбі вів їх коротким шляхом, і як справжній гід показував примітні місця.
— Холодний пустий двір, — показував Горбі, — місце, яке забули найпершим у Забутому Чудесному містечку.
— Круглий струмочок, який тече по кругу, бо він забув, де у нього джерело і де гирло.
— Вертикальна лавочка для закоханих, про яку закохані ніколи не згадують, тому що на ній вони навряд чи змогли б посидіти поруч навіть хвилинку – тому що з’їжджали.
У Забутому Чудесному містечку було так багато цікавого і справді забутого, і Руселька дала собі обіцянку, що після того, як відшукає Поле Чарівних Кульбаб і отримає три-чотири Чудесних Подаруночка, а, можливо, і здійснення бажання, — після цього всього вона обов’язково повернеться до Чудесного Забутого містечка і награється тут досхочу.

***
Тим часом, Горбі провів їх через величезний майданчик з чорними та білими плитами, звернув у лабіринт якихось хитрих внутрішніх подвір’їв. Вони пройшли обов’язкову апарель – установлений атрибут кожного Чудесного містечка – і вийшли з лабіринту руїн Забутого Чудесного містечка на здоровенний луг. Удалині, в центрі, стояв замок. Красивий, червоної цегли, з вежами на даху. На рівній зелені поля замок мав пречудовий вигляд, втім, як і все у Чудесних містечках, і компанія зупинилася зачаровано роздивляючись панораму, що відкрилася їхнім очам.
— Перед вами Чудесне містечко, Величні Володіння Старика Пті на Узбіччі, — проголосив Горбі і трішечки збентежився. – Ліворуч – Крокодиляче Пустище, городи.
— Як Крокодиляче Пустище? – здивувалася Руселька і озирнулася.
— О-о, і правда, дивіться – опудало, тин! Як же це трапилося, Горбі?
— Ну, Руселька, — винуватим голосом сказав Горбі. – Там, за городами Велика Дорога, але вона була на ремонті. Там вас і зустрів Напівпапуга. А Забуте містечко і Величні Володіння Старика Пті, ну, зовсім поруч. Ну, скосив Напівпапуга крапельку. До мене вас привів.
— Обманщик! – завівся Забіжи.
— Цей Курякшин, — та ще птаха, — похмуро зауважив Чирикшин.
— Нехай, — заспокійливо сказала Руселька, — все добре, що добре закінчується.
І от саме в цей час з’явився Хрюшарик. На ремені штанів у нього теліпався сотовий телефон, на рожевому п’ятачку були впевнено підігнані сотові окуляри, на квадратних щелепах його красиво деінде пробивалася рожевенька щетинка, на посріблених копитцях брязкали шпори, а з кишень джинсів стирчав журнал “Мурзила” для крутих та піонерів. Це було світло-сіре порося, і на його тілі виокремлювалися тільки рожеві вушка з срібними сережками, рожева щетинка, та ще з рожевого п’ятачка стирчало срібне кільце. Хрюшарик сунув вільною ходою, помахуючи барсеткою, що звисала з ліктя.
— О, бачиш, Руселько! – зрадів Горбі. – От тобі й мешканець Величних Володінь Старика Пті. Він іде, мабуть, на Крокодиляче Пустище, за огірками. Бачиш, — Горбі показав на барсетку Хрюшарика, — вони всі ходять сюди за огірками.
— Гей, друже, — гукнув Горбі порося, — ти йдеш на Крокодиляче Пустище?
Порося зупинилося і непривітним голосом сказало:
— А ну, ша!
Потім він зняв з ременя сотовий телефон:
— Алло, шефе, — заговорив він до трубки, — тут якісь незрозумілі мандрівники. Через Крокодиляче пустище, мабуть, — додав він, кинувши на компанію погляд.
Він послухав відповідь трубки і звернувся до Хавчика:
— Ви тут чого?
— Ми з Руселькою, — поспішив відповісти Хавчик.
— З дівчиськом, чи що? Вони з дівчиськом,— доповів Хрюшарик трубці, і вислухавши її знов спитав, але вже у Русельки. – Яка потреба?
— Ми шукаємо Поле Різнокольорових Кульбаб, ми хочемо отримати багато чудових подарунків і здійснити бажання.
— Шефе, вони Чарівне Поле шукають, Різнокольорових Кульбаб, —сказав сірий Хрюшарик з рожевим вушком сотовій трубці. – Буде зроблено, шефе, — і відключив телефон.
— Зі мною підете, — сказав він, недбало показуючи копитцем. Володар Величних Володінь Старик Пті спілкуватися з вами виявив бажання.
— Е-е-е, — сказав Горбі, — то я не піду. Я, мабуть, залишусь. По-перше, у мене є деякі справи, а по-друге, потрібно дивитися за Забутим містечком.
— Ще побачимося, — хоробро посміхнулася Руселька, — дякуємо, Горбі.
— Я ще пригощу тебе колючкою по-пржевальському, — погладив Хавчик верблюда по коліну.
— Привіт Курякшину! – сказав Чирикшин.
Горбі мовчки розвернувся і зник у руїнах. Усі повернулися до Хрюшарика.
— А ти хто будеш? – спитав у Хрюшарика Забіжи. – Тільки коротко.
— Якщо коротко, — сказав Хрюшарик, — то педагог. Буду навчати вас правильно махати руками, їсти, пити, зав’язувати галстук і пересуватися у межах Величних Володінь Старика Пті. Щоб порядок був.
На тлі акуратно підстриженого газону розмови розхлябаного патлатого Хрюшарика  про порядок здавалися дивними.
— А ми що, ходити не вміємо? – не витримав, злітаючи, про всяк випадок, Чирикшин.
— Як ви ходите за межами Величних Володінь Старика Пті – ваша справа, — провів його поглядом Хрюшарик. – А у нас ви будете пересуватися так, як вам накажуть. Порядок – мати магії, як каже Старик Пті. Майстер Чудесного містечка Величні Володіння. Не магія для порядку, а порядок – для магії.
— Як це? – здивувався Забіжи.
— Ну, нам, приміром, крокодили огіркові дошкуляли, ніякого порядку не було. А як тільки Старик Пті встановив Опудало Городнє для порядку – стало навпаки: Опудало Городнє крокодилів огіркових дістає. Порядок з’явився. У нас тут все у порядку. А якщо хтось не в порядку, то ми його на Крокодилячому пустищі закопуємо в грядку. По шию. У грядку огіркову закопуємо і подумати даємо. Миттю перевиховує. Відразу люди про порядок думати починають.
— Так, це може розвинути уяву, — зауважив Забіжи. – Згадую, як ми з Руселькою...
— Дехто у вас, мабуть, зовсім огірків не їсть, — припустив Хавчик.
Чирикшин цвірінькнув:
— Краще все життя черв’ячками харчуватися, ніж огірочками.
Хрюшарик на це тільки рукою махнув:
— Відставити розмови! Прошу! – церемонно мовив Хрюшарик, не відповідаючи більше на питання та не звертаючи уваги на репліки. Він розсунув кущі і жестом запросив друзів ступити на доріжку, яка вела прямо до широких мармурових сходів з колонами. Поки друзі піднімалися широкими мармуровими сходами, Хавчик, засвоївши усю інформацію та обдумавши її, видав свою думку Русельці:
— А взагалі-то, Руселька, — прошепотів він, — і зовсім нічого такого педагогічного у закопуванні в грядку я не бачу.

***
Біля самих дверей стояли якісь рахітичні скульптури, на охлялих плечах однієї висіла запилена, засалена ліврея. Хрюшарик накинув її на свої плечі та відчинив скрипучі двері замку. Компанія завалилася всередину і пішла слідом за Хрюшариком. Східцями, коридорами і знов східцями.
— Ой, я не люблю таких довгих походів у гості, — знов не втримався Хавчик, коли Хрюшарик вів їх довгою-предовгою анфіладою кімнат.
— Зате ти можеш нагуляти собі апетит у цих коридорах, — заспокоїла його Руселька.
— О-о-о, — не міг ніяк заспокоїтися Хавчик, — апетит можна нагуляти де завгодно, коли завгодно і від кого завгодно.
— От що, — попередив Хрюшарик, — Старик Пті, чаклун допитливий, але принциповий. Раз і назавжди він обіцяв нікому і ніколи добра та зла не робити – і обіцянки дотримується твердо. А от поцікавитися, хто як живе, він може. Тому допомоги у нього не просіть. Ви сюди не по допомогу прийшли, а у гості по запрошенню. Відповідайте на всі питання так: “У нас усе добре, у нас усе чудово, нам нічого не потрібно, ми самі все зробимо, ми самі все знайдемо”.
— Так у Чудесних містечках і справді все можна знайти, — сказав Забіжи, — навіть гроші на вулиці.
Вони увійшли в залу. Хрюшарик зупинився і почав ляскати себе по кишеням лівреї:
— Де це ви гроші знайшли на вулиці? – стрепенувся він. Ліврея здибилася, як килимок.
— А ну, тихо! Мовчати! – донісся голос з-за крісла у глибині зали. Задня стіна, що була закрита паласом, повільно повернулася, і перед гостями виник маленький, щупленький, хитрий дідусь, який сидів у величезному кріслі, схожому на трон. Дідусь зліз з крісла, пробіг через залу і почав представлятися кожному:
— Старик Пті, — потиснув він руку Забіжи.
— Дуже приємно.
— Володар Величних Володінь, — зняв він панамку перед Руселькою.
— Дуже приємно.
— Великий та могутній колишній чаклун, — представився він Хавчику.
— Дуже приємно.
Потім він урочисто відступив на три кроки, став у гордовиту позу Великої людини, втопив руки в боки і бундючно запропонував компанії:
— Бідкайтесь!
— Так, а про що? – просто здивувався Забіжи. – У нас нема на що скаржитися. У нас усе добре!
— Бідкайтесь! Бідкайтесь! – знов гостинно запропонував Старик Пті. – До мене всі приходять скаржитися! Хто на погоду. Хто на сусідську козу. Хто на мишей летючих, щоб спати не заважали. А хто й просто наклепи нашіптувати приходить. Це нічого. Я послухаю.
— Так усе добре. Дійшли нормально. Подружилися. Он компанія яка підібралася!
— А яка компанія? – поцікавився Старик Пті.
— Руселька от, у неї є своя маленька проблема.
— Маленькі не вирішую, — перебив Старик Пті.
— А ми без претензій, — поспішив пояснити Забіжи. – У нас все добре. Тільки от горобчик, Чирикшин.
— У горобців ветеринарні колдуни, — знов обірвав Старик Пті. – Я можу, що можу: нагодувати, обігріти, обіграти. Хочете в щось зіграємо?
Портрети на стіні зали дружно підморгнули.
— Та, ні, ми не граємо, — відмовилися друзі, — ніколи не граємо.
— А у вас які проблеми? – спитала Руселька.
— Не зрозумів, — захоплено здивувався Старик Пті. – У мене? У мене нема поки проблем.
— А раптом з’являться? – продовжувала розпитувати дівчинка. –Поговорите з психологом чи що! У мене теж проблем не було поки не розказали, що вони в мене є.
— Як це? — здивувався Старик Пті.
— А я у Малесенькому-премалесенькому Чудовому містечку жила. За-а-а Крокодилячим пустищем.
— Знаю.
— А Перехожий сказав, що у мене проблеми.
— Які?
— Тісно дуже! Чудесне містечко дуже маленьке. От я і вирішила Поле Різнокольорових Кульбаб знайти. Щоб наше Чудове містечко збільшити. І щоб нам зручно було. І перехожим. І подаруночків собі чудових наздувати.
— Розумно, — сказав Старик Пті. – Чув я про Поле Різнокольорових Чарівних Кульбаб. Подобається мені це. А дам я тобі у дорогу добро. Хочеш? Дуже вже ти хороша дівчинка!
— Ні-ні-ні-ні! – поспішила відмовитися Руселька. – Не потрібно мені давати добро в дорогу, будь ласка, заспокойтеся! Навіщо мені в дорозі зайве добро?
— Ну, в дорогу я тобі все одне дещо дам! – сказав чаклун. – Вкрай необхідну істоту – службово-пошукове порося. Усе про всіх знає!
І він показав на Хрюшарика.
— А навіщо він нам? – здивувалася Руселька.
— Великий спеціаліст з переміщень Чудесними містечками! – гордовито сказав Старик Пті. – Ви ромашки свої де шукати збираєтесь?
— Кульбаби, — уточнила Руселька.
— Ну, кульбаби.
— Де завгодно. Так Забіжи порадив.
— А ти можеш показати на карті своє “де завгодно”? – спитав Старик Пті у Забіжи. Потім він підійшов до стіни і натиснув на пимпочку. Стіна від’їхала і перед очами гостей відкрилася величезна контурна карта. Забіжи заблимав очима.
— Бачите, — підсумував Старик Пті, — “де завгодно”, він не знає. Але ж не у мене в замку ви їх шукати зібралися?
— Ну, ні, — підтвердив Хавчик.
— А ви без “ну”, — сказав Старик Пті, — у мене в замку Чарівних Кульбаб нема. Взагалі нічого чарівного. Я чародійства не допускаю. Для того і Хрюшарика тримаю. Замість магії...
Забіжи тим часом роздивлявся карту. Навколо карти висіли почесні дипломи і грамоти: “Заслуженому відьмаку”, “Будівнику Ніагарського водоспаду від вдячних водяних”, “Ми любимо Пті”, “Кращий без”, “Кращий з баб”.
— Це пов’язано з ... – почав Забіжи, показуючи пальцем на останню грамоту.
— Це пов’язано з минулим великого чаклуна, — сказав Старик Пті. – А остання грамота – це так... Трофей. Відняв тут у одної баби в ступі.
— Баби Яги? – спитала Руселька.
— Та лоточниці вони у ступах. Літають Чудесними містечками, усяку всячину продають. І ступи у них мілкі! Кравчучки летючі! І товар поганий! А сваряться зі мною – не дай боже! Поки виженеш – чого тільки не наслухаєшся! І такий ти і сякий!
— А втирають свій мотлох, що й охнути не встигнеш! – вів далі Старик Пті. – Якось було дюжину ліфчиків у однієї трохи не купив! Звичайно, доводиться іноді їм повітряний коридор давати! Так, чисто по-людськи, щоб відстали. Так вони у моєму повітряному коридорі ще й бої влаштовують одна з одною! Таранять конкуренток і падають з товаром! Ну, я жінок не чіпаю. Товари конфісковую, а переможених жену в три шиї. Іноді кропивою підганяю. По м’якому місцю. До речі, лікувальне ноу-хау – биття кропивою! У Закордонних містечках, кажуть, уже цим лікують. Розумні вони там, у Закордонних містечках. Ну, взагалі-то, я дуже ввічливий та привітний. І через день голюся, і кожного дня пір’я на лопатках вищипую.
— Навіщо?! – не повірів Хавчик. – Як це на лопатках?
— Як навіщо? Лізуть крильця. З того часу, як я злим чародієм перестав бути, так крильця і полізли, як у ангела. Аж соромно. Вищипувати доводиться. Може й тому, що шкода мені торговок, які б вони противні не були. Все-таки – слабка стать! А друг у мене один, діючий колдун! – Портрети при цьому оживилися та давай строїти мармизи. – Так він на цих льотчиць саварі влаштовує, уявіть собі! Ганяє їх по всьому небу свого Чудесного містечка. А кого доганяє, тому штрафи виписує, отак! Ну що ж він може по повітрю літати – у нього сила ще зосталася!
Портрети закивали дружно, а крісло тужливо рипнуло. Діти озирнулися на крісло.
— Фу! Захопився! – витерся хусточкою Старик Пті. – Так! Ближче до справи. У мене, діти мої, у палаці – як у скрині: шкатулочка в гусочці, а гусочка де? Гей! Гусятко-поросятко! Поросяточко моє, Хрюшарику, а-гов! А ну, встань переді мною, як лист перед травою! Де це ти зникло?!
Але Хрюшарик не зникав. Він виводив копитцем по контурній карті і порохкував собі потихеньку. Зачувши оклик, Хрюшарик зробив крок вперед та задзвенів заклепками. Увесь крутий! З “Мурзилою”, з мобілою, з барсеткою.
— З ними підеш! – показав на Русельку з товаришами Старик Пті.
— Та нащо він нам здався? – чемно здивувалася Руселька.
— Ну, ви ж дороги на місце, де ростуть Чарівні Кульбаби, не знаєте? Не знаєте? От – на Узбіччя забрели, і як до Великої дороги дійти не знаєте. А він знає. Травичкою бузковою, полечком, йди собі за Хрюшариком. Він вас до Дороги і виведе, а ви його за це із собою візьмете. Хай він це Поле з вами відшукає. Ви знайдете. І Хрюшарик знайде! – Хрюшарик чемненько рохнув. – А якщо Хрюшарик дорогу знатиме, — вів далі своє Пті, — то й я буду дорогу знати! Мені поросятко розповість. Я ж  таки вже  не злий чаклун, — очі у Хрюшарика стали чесними. – Зараз я взагалі ніякий не чаклун. А якщо поросятко мені дорогу на Поле покаже, то й я, може, щось здую. І стану знов чародієм-магом. Тільки вже добрим, а не злим, — очі у Хрюшарика стали ще чеснішими. – Я не буду злим, діти мої. Я й злобність свою, ви знаєте, від стресу втратив. А кому не хочеться статус повернути? Тобто я хочу сказати, добрим стати. Дуже, дуже хочеться добрим стати! –Хрюшарикові очі вже сяяли чесністю, а Старик Пті продовжував. – О, чародійство, як я хочу стати добрим! – аж заскрипів зубами старенький. – Мені б тільки статус повернути! Ось, я зараз ніякий чародій, а бу-у-уду добрим. От вам і всі умови! Я вас через свої володіння пропускаю, а ви моє поросятко, Хрюшаричка, з собою забираєте. А вам його годувати, поїти не потрібно. Він на півгодиночки раніше вас прокинеться, через гілочку перескочить, щось на сніданок знайде!
— Дякуємо за турботу, — сказала Руселька, дивлячись у чесні очі Хрюшарика. Хрюшарик позадкував за трон Старика Пті.
— А нема за що, — відказав Старик. – Тому що, я не добрий ще. Я поки що тільки добренький. Я вам ще не допомагаю. Тому дякувати ще зарано.
— Хрюшарику, а ну з’явися! – гукнув Пті.
Серйозний, з цепом на шиї, з срібними сережками, з каблучкою, зі шпорами на копитцях Хрюшарик, у заклепках на штанях і на курточці, вийшов з-за трону Старика Пті.
— А язик у нього як? – строго поцікавився Забіжи.
— А що язик? – не зрозумів Пті.
— Язик у нього як, не проколотий пірсингом? – ще дужче нахмурився Забіжи.
— А чому ти питаєш? – здивувався Пті.
— А тому що, коли у нього в язиці щось є, так він вже не порося, а овечка!
— Чому овечка?
— Так не говорити, а мекати буде! Е-е-е-е..., ме-е-е-е...!
— Мекати він, може, і буде, — сказав Пті. – А решта все строго, за штатним розкладом! Відповідає характеристикам. Тобто  — свиня свинею.
— Тільки нехай подалі від магнітів та магнітних аномалій тримається! А то приклеїться своїми залізками – не віддереш! Що ми будемо з ним робити? І від розеток подалі, а то порося ваше закоротить, а нас – трусне!
— Ну добре, —сказав Хрюшарик. – Я почув багато теплих, хороших і дружніх слів! А тепер запам’ятайте: я вам не порося, а Хрюшарик Великого Пті.
Старик Пті закивав.
— А у нас поросят переважно Васьками звали! Ти як, не Васько? – спитав Забіжи.
— Ні, я не Вася, я Хрюшарик, — строго відрізав Хрюшарик.
У цей час щось протарабанило під столом. І запищало.
— Ой, що це? – злякалася Руселька.
— Домашні улюбленці – щастя в дім приносять, — Хрюшарик постукав по дереву ратицею. – Тьху, тьху, щоб не напророчити. Щури перламутрові.
Руселька охнула і полізла на стіл.
— Так вони беззубі, — заспокоїв її Хрюшарик. – Вони тільки хоботками крихти збирають.

***
— От і добре, — сказав Хавчик, коли усі заспокоїлись, і загнали щура в нору. – Перейдемо до водних процедур. Де у вас тут можна руки помити перед їдою?
— Їдою? Якою їдою? – перепитав здивовано Пті.
— Ну як, якщо ми побували на справжній аудієнції, у справжнього колишнього чаклуна, так потім повинен бути стіл, фуршет, романтична закуска, — пояснив Хавчик. – Закусочки, бутербродики та таке різне! Але, якщо це не аудієнція у владики, а розмова з клерком, котрий просто пояснював нам суть справи, так нам тоді потрібно іти, щоб встигнути по дорозі хоча б огірків нарвати перед вечерею.
— Усе, усе, усе! Йдіть мити руки! –якось дивно засміявся Великий Пті. – Тільки смарагди з кранів на пам’ять не виколупуйте! Вони пластмасові. Квазі, як кажуть! Хрюшарику, проведи!
Хрюшарик шаркнув ніжкою, як залізом по склу провів. Усі зробили крок за ним.
— Та-а-к! От цікаво! Де у чародіїв миють руки? У ванні?
— Ні!
— На кухні?
— Ні!
— Біля колонки?
— Ні!
— У фонтані?
— Ні!
— У калюжах?
— Ні!
— Ніхто не вгадав! У чародіїв є спеціальна чарівна мийка. Над цією мийкою клубиться спеціальна чарівна хмарка. Варто у цю хмарку занурити руки, і вони одразу стають чистими. Тому що ця хмарка всіх мікробів зв’язує та розгризає, як горіхи. Так що тільки тріск стоїть. Трик-трак! Трок-трук!
— Розгризає?
— Кожний мікроб! Як пістони лускає!
Занурили руки у хмарку Забіжи та Руселька. Трум-трах-трах – перестрілка! Сунув руки Хавчик – трах-крах – тихіше! Хавчик руки не бруднить, він кухар! Умочив на льоту лапки Чирикшин – взагалі війна почалася! Чирикшин, коли не літає, він руками ходить, лапами. І не миє їх ніколи. Скільки на них бруду! Хмарка за Чирикшиним ще дві хвилини тріскотіла. Облизувалася, комп’ютерну програму насичувала. Програма називається: “Чисті руки”.
Сушити руки теж було цікаво. Теплим південним вітром з ароматизатора. І ще там був “Дякуємо, що зачинили двері!” Але який він, наші друзі так і не дізналися, тому що він їм  услід сказав, коли вони вже виходили. А повертатися ніхто не хотів.
Ну от, пройшли вони знов у залу. Правда в іншу, куди їх запросив Хрюшарик. Посередині цієї зали був басейн з рибками та водоростями. А кругом зали стелилося павутиння. Зал був похмурий та прохолодний. А на павутинні висіли засохлі метелики, мухи, летючі миші, поштові голуби, пряхи-нетіпахи та животрави, ті що випадково набилися.
— Прошу до павутиння! – сказав хтось голосом Хрюшарика.
— Прошу до павутиння! – сказав Хрюшарик.
— Що це? – спитала якась дівчинка голосом Русельки.
— Що це? – спитала сама Руселька.
— Це? – здивувався хтось голосом Пті.
— Це? – повторив вже сам Пті.
— Це – луна, — знов сказав хтось за Пті.
— Це – луна, — сказав  Пті.
—Просто тут акустика така, — сказав хтось знов голосом Пті.
Старик Пті кивнув підтверджуючи “свої” слова.
— Тут навпаки, чим скрізь, — сказала луна голосом чаклуна. А Старик Пті покивав.
— У нас тут спочатку луну чутно, а потім вже того, хто говорить, — пояснила луна.
Старик Пті тільки розвів руками, погоджуючись.
— Зробити тихіше? – спитав хтось голосом Хрюшарика.
— Зробити тихіше? – спитав Хрюшарик.
Світло у залі мигнуло, Старик Пті кивнув. Хрюшарик встромив руку в павутиння, покопався і щось вимкнув. Настала тиша.
— Прошу до павутиння! – знов запросив Хрюшарик.
Луна помовчала.
— Від імені Старика Пті – кушати подано! Напої і страви до ваших послуг! Їжа в павутинні, напої у басейні. І навпаки.
— Що навпаки? – уточнила Руселька.
— Їжа в басейні, напої у павутинні!
— Б-р-р-р, м-так!
— А у басейні ще акули та піраньї. І вода зіва, — мстиво додав Хрюшарик.
— Жива? – перепитала Руселька.
— Зіва. Коли зазіваєшся, вони вами закусять! – засміявся, рохкаючи, Хрюшарик. – Чаклун, колишній, Старик Пті, зла чаклунського не робить, розучився. А так тонус підтримує.
Старик Пті теж запосміхався. Доброзичливо, звичайно.
— Акулочками, піран’їчками, павутиннячком. Вони один одного розуміють. Він їм на пальцях пояснює, чого він від них хоче, і вони йому — на пальцях. Плавців.
Старик Пті покивав. І кружечок пальцями показав: “О;кей!” – значить.
— Щось нема у мене спраги, — сказала Руселька.
— І апетиту, — похмуро додав Хавчик.
А Чирикшин під ковпак до нього поліз.
— Та-а-а-к, — задумливо додала Руселька, — судячи з вашого меню, ви справді були злим колдуном.
— Я був дуже злим чаклуном! – гордо заявив Старик Пті, але, схаменувшись, додав. – А тепер ви знайдете Поле і, можливо, я зможу повернути собі колишню силу. Я поверну собі силу, статус і стану, ну, дуже добрим чародієм! Дуже, просто дуже добрим!
У майбутнього доброго чаклуна навіть клацнули від нетерпіння сталеві зуби. – І тоді, — заговорив він після паузи, — у мене в меню, в меню у мене з’явиться все дуже добре, — додав він з недоброю посмішкою, — цукерки, печиво, солодощі, і цей, як його рип-хіп ... з цибулею... Солодощі такі... Хто нагадає?
— Рахат-лукум?
— От-от. – щиро зрадів Пті. – Тьху, завжди плутаю з риб’ячим жиром. А так, чим багаті, тим і раді. Усі запаси до ваших послуг. У басейні, у павутинні. Усе, що залишилося від кращих часів. Тобто від проклятого злого минулого. Ех, — засмутився Старик Пті. – Війну б мені затіяти. Я б відняв дещо у сусідів! Ну, тобто, коли був злим! Так воювати нема з ким. З алюмінієвими мавпами з мавпячого Ставка, це не серйозно. Вони й самі можуть нас усіх перекусати. І рибками нашими загризти. Їм акула, як нам кілька. Їх тільки хитрощами можна взяти. Ну що, їстимете чи як?
— Ну, я не знаю, — сказав Забіжи. – Особисто я нещодавно попоїв.
— А хочете, у нас ще дієта є? Га?
— Яка дієта?
— Сотова! – Старик Пті лукаво посміхнувся і повернувся до Хрюшарика. – Нумо, маля моє, запропонуй гостям дієту номер сто. Окрошку з мошкою. А, ви дорогенькі, подивіться і їжте, якщо захочете, — Старик Пті у крісло своє величезне, завбільшки з кімнату, заліз і рушника з гачка зняв. Над головою:
— Ідіть, ідіть... А я поки в басейні поплаваю. Нехай мені риба-пила спинку почухає та п’явочки поцілують. Поплаваю та відпочину, по-старечому. Так що ви через дрібниці не вертайтеся. Тільки з кульбабками.
— І от що. Візьми, Руселько, від мене подаруночок – м’ячик гумовий. Цей м’ячик тебе з одного тупика виведе, коли що, — Старик Пті дістав з-за спинки трону рожевенький м’ячик і кинув його Русельці. – Проведи гостей, Хрюшарику... – наказав Пті, здув хитринку з обличчя і в басейн поліз.
Хрюшарик розчинив навстіж двері і зробив жест, запрошуючи на вихід. Друзі пройшли у двір, минули якісь незрозумілі купи. Пройшли повз перекошені бачки. Повз обламані дерева. І, нарешті, підійшли до дуже обшарпаних дверей. Перед входом Хрюшарик знітився.
— Відчиняй, давай, не бійся, — сказав неситий Забіжи. – Я такий само ніжний.
Хрюшарик скрипнув вхідними дверима.
— Прошу! – сказав Хрюшарик. – Їжте на здоров’я!
— Що значить – прошу? – спитав у нього Хавчик, вдивляючись у сутінки за дверима. Там якось дивно пахло. – Що це ти нам пропонуєш?
Друзі нерішуче переступили порога і опинилися у жовтій брудній кімнаті, посередині якої стояли каструльки, до країв наповнені смердючою рідотою.
— Сотову дієту. Частування. – посміхнувся Хрюшарик. – Черв’ячки борошняні, желе з тухлої риби, яблука, пересипані сіллю, перцем, черв’ячки дощові, недоїдки з хліба, павутиння і трішечки рушничного дробу.
— А що це буде?
— А це буде сотова дієта. Дієта номер сто.
— Знаєте що? – неголосно сказав Забіжи. – Давайте-но ми всі разом, і негайно. Тихенько. По-англійському. Не прощаючись. Чорним, а ще краще самим чорним ходом, з палацу вийдемо і підемо своєю дорогою. Від такої гостинності. Дозвіл ми отримали, запрошення перекусити ми отримали, щасливої дороги нам побажали. От вийдемо у ті двері і... Ходімо, Хрюшарику!
— Ну, не хочете – як хочете! – з полегшенням зітхнув Хрюшарик. – А якщо дієти не хочете, так відпочиньте.
— А, може, й справді відпочинемо? – закинув було Хавчик, але Забіжи, як досвідчений мандрівник зауважив:
— Як у них з частуванням, так у них і з відпочинком. Не раджу. Чи ти хочеш, щоб тебе риба-ножівка спину почухала?
— Пила, — уточнив Хавчик.
— Отож. Іще й пила... – здригнувся Забіжи.
— Пішли, — погодився Хавчик. А Чирикшин чхнув.
А Руселька не хвилювалася. Поруч були друзі, і вони піклувалися про неї. І от вони пішли далі. Пішли собі спокійненько, мовчки. І тільки Хавчик пульт-меню перекладав і бурмотів:
На дієті я не їм,
На дієті я не п’ю,
На дієті номер сім,
Тільки ду-ма-ю.

***
Вискочила компанія на вулицю, за стіни замка. А там... Тричі ура! Справжній живий Горбі чекає.
— Горбі, ти чого тут? – зраділа Руселька.
— Провести вас вирішив. Я дорогу уточнив. Нехай мені Хавчик більше не дорікає. До Трьох Млинів Бабки-Корябки, а звідти вже і Велика дорога.
— Ну, це і Хрюшарик знає, — сказав Забіжи.
Хрюшарик мармизу люб’язну скорчив.
— А там як? – спитав Горбі у Русельки, показуючи на замок Старика Пті.
— Дивно, — сказав хтось голосом дівчинки... — Ходімо звідси швидше.
Руселька здригнулася та озирнулася. У вежах замку колихалися занавісочки.
— Дивно, — сказала Руселька і зіщулившись додала, — ходімо звідси швидше.
Ну от йшли вони, йшли. Руками махали. Хрюшарик своїми заклепками дзеленчав. Горобчик літав. Забіжи розповідав про те, який він вірний друг. Хрюшарик теж жартував. Чирикшин з Горбі приколювалися. Хавчик бутерброди зробив з корінцями. Аж раптом бачать... У вишині – куля повітряна летить. А внизу на кулі, замість корзини – справжній намет пристроєний. Туристичний. А під наметом, на мотузочці, пляшка звисає. А до пляшки ще якась ниточка прив’язана.
— Ой, що це? – здивувалася Руселька. – Що це летюче летить? Може, це Летючий голландець?
— А, може, це тут піцу розвозять? – припустив Хавчик.
— Найвірогідніше – це гніздо повітряного змія! – поділився своєю думкою Чирикшин. – Мені чесні горобці розповідали, що повітряні змії яйця у пісок не відкладають. У них гнізда прямо в повітрі плавають. Маленькі змієнята у гніздах з яєць виколупуються і прямо у висхідні повітряні потоки. І злітають.
— А якщо у низхідні? – поцікавився Забіжи. – Виколупуються?
— Тоді падають...
— І? – далі цікавився Забіжи.
— Що і ... ? – не зрозумів Чирикшин.
— Ну ти сказав, що якщо у ті, що опускаються, тоді падають, і...
— Ти коли-небудь бачив справжнього повітряного змія? Живого? Дорослого? – здивувався Чирикшин.
— Ні, — сказав Забіжи.
— Ото ж бо то й воно... – відповів Чирикшин.
— Ну, добре, а як ми взнаємо, що це? – спитав Горбі.
Хрюшарик подивився на Горбі.
— А нехай Чирикшин у повітряний потік, що підіймається, пірнає, злітає і ... Як оливкову гілку в дзьобику, нам це спустить униз.
— А раптом воно – “Вхід заборонено!” та “По газонам не ходити!” – почав упиратися Чирикшин. – А якщо його чіпати не можна, — те, що летить, — тоді як?
— Ну, я вам так скажу, — сказав Хрюшарик, — по-перше, наш Горбі, мабуть, нас заблукав, тому що, якби ми у Чудесному містечку Величні Володіння ще були, то у повітрі тут ніхто не плентався б. А по-друге, якщо не можна чіпати руками, значить не будемо! Лети, Чирикшин!
— А чому завжди я? – продовжував упиратися Чирикшин.
— Тоді нехай Забіжи злітає!
— Забіжи не літають, — сказав Забіжи.
— Так, що тобі, Чирикшин, слабо? – спитав Хрюшарик.
Чирикшин підстрибнув Горбі на бубочку, бубочка спружинила і Чирикшин шугонув у небо. Він облетів кілька разів навколо незрозумілого предмета і загорланив згори:
— Це цілий намет під повітряною кулькою! А під наметом пляшка висить, як дзвіночок.
— А що в пляшці? Вона повна чи пуста?
— Щось написано. Якийсь папірець!
— Читати вмієш? Прочитай!
— Так через скло не видно! Може, етикетку “Нарзан” з серединки приклеїли помилково?
— Ніякий не “Нарзан”, — виказав свою думку Горбі. – Це мабуть, хтось потерпів корабельну аварію на безлюдному острові. Я читав, ці потерпілі завжди вкладають листи в пляшки і відправляють за хвилями. У море кидають!
— Але вона у повітрі, а не на морі, —розсудливо  зауважив Хрюшарик.
— Ну, так там моря не було, — відповів Горбі.
— Де моря не було? – уточнив у Горбі Хрюшарик. – На безлюдному острові?
І ще раз уточнив для себе:
— На безлюдному острові не було моря?
— Еге ж! Тому вони й до повітряної кулі прив’язали, — простодушно підтвердив свою догадку Горбі.
— Ну, ти й кмітливий взагалі... Чирикшине, давай тягни її сюди! Помалу, помалу!
Чирикшин зловчився та потягнув ниточку. За ниточкою пляшка і намет повільно вниз до друзів попливли.
— Гей! – закричав Чирикшин. – Хтось із вас, найвищий! Підніміть руку – нитку вхопити!
Усі одночасно підняли руки вгору. У тому числі і Руселька. Але нитку, до якої була прив’язана пляшка, намет та повітряна куля, вирішив вхопити Забіжи. Він встиг підставити камінчик, скочити на нього, а вже з каменя перескочити на пеньок. На пеньку став навшпиньки і виявився переконливо вищий за всіх. Але поки Забіжи тягнув руку, гордо поглядаючи на друзів, Чирикшин пролетів вже повз нього і, як завжди, потрапив до Хавчика в руки. Хрюшарик рохнув від сміху. А Хавчик вчепився у ниточку і потягнув до себе пляшку. Униз попливли і намет, і повітряна куля. Біля самої землі з пляшки раптом потік синій дим, а з намету почали вистрибувати на землю волохаті, голі по пояс, страшні Сині Дяпани. З кривими ножами. З пістолями, у яких дуло було у вигляді лійки, і з криками – ху – і хак!
— Привіт! – загорланив Найсиніший Дяпан. – Світ замалий без гроша у кишені! Здавайся хто може! Дякуємо за капітуляцію. А ну усі, швидко у намет!
—  А ж казав, заблукали! – сказав Хрюшарик. – У Володіннях Старика Пті такого не буває!
— А ви хто такі? – спитав Забіжи у Синіх Дяпанів.
— Ми ваше страхіття! – хором загорланили Дяпани. – Ми ваш жах! А ну, терміново швидко всі до намету, швидко!
— Так хто ви такі? – не витримав Горбі. – Звідки взялися?
— А! – зарепетував Найсиніший Дяпан. – Злякалися! Так вам цікаво? Так ми повітряні Сині Дяпани! З побаченням! Наше Чудесне містечко – Повітряний Намет. Ми літаємо, тому що нам ніхто ніде не дозволяє ходити. Так у повітрі й живемо. У наметі літаємо, поки ніхто за мотузочку не смикне. Тоді падаємо. От ви смикнули?
— Смикнули, — підтвердила Руселька.
— Це Чирикшин смикнув, — про всяк випадок уточнив Забіжи. – Я тут ні до чого.
— От і з побаченням! – зрадів Синій Дяпан. – Ви смикнули – ми впали. Отже, вам здаватися доведеться. На милість переможця. На нашу ласку. Усім доведеться.
— Чому всім? – здивувався Забіжи. – Чирикшин смикнув, Хавчик потягнув, от нехай вони і здаються.
Але Найсиніший Дяпан його не дослухав. Він ускочив у намета, вискочив звідти у красивому золотому шоломі зі щитом, з мечем та гучномовцем. Та загорланив у гучномовець:
— Другий склад Чудесного містечка Повітряних Дяпанів оголошується переможцем!
— Чому другий? – здивувалася Руселька від такої несподіванки.
— А перший склад алюмінієві мавпи з Мавпячих Ставків підступно і негарно з’їли, — з жалем пояснив Дяпан, — коли ми на них напали.
— На алюмінієвих мавп!? – захоплено оцінив Хрюшарик. – Ну, ви круті хлопці!
— Я тебе не кину! – сказав Чирикшин Хавчику.
— Цікаво, — раптом заявив Горбі, — а чому це відразу капітуляція? А чому ми повинні відразу у полон до вас здаватися?
— А тому що, нас ніхто подолати не може, — авторитетно заявив Синій Дяпан. – Тому що ми все одно сильніші за всіх, міцніші за всіх, страшніші за всіх та брутальніші за всіх! У всіх Чудесних містечках!
— Ніколи не знаєш того, чого не знаєш, – зауважив Хавчик.
— А ти хто? – спитав у Хавчика Дяпан, тикнувши в нього волосатим пальцем. Синій відібрав у Хавчик бутерброд з корінцями та з апетитом надкусив.
— Я кухар-поет, — відповів Хавчик, проводжаючи здивованим поглядом свій бутерброд.
— От і будеш ти, кухаре-поете, куховарити для нас, коли ми тебе переможемо та у полон заберемо. Капітуляція – це полон. А почесна капітуляція – це почесний полон. Ти почесний полонений кухар-поет. Плюс дівчинка буде для нас прибирати та посуд мити. Плюс верблюд буде носити наші подушки, ковдри та зубну пасту. А також нашу холодну зброю. У нас і зброя є! – захоплено розповідав Синій Дяпан. – Холодна та дуже холодна. У нас є така холодна зброя, що у тих з нас, хто її носить, серце промерзає до кісток. Аж дриґоти трапляються! А от верблюд у бубочках – він вовняний та товстошкірий. Ми будемо на ньому возити свою холодну зброю. Плюс Забіжи вашого ганяти будемо. За тим чи за сим посилати. За морозивом, за гумкою. І цього, у заклепках, з кільцями, з червоним рильцем поневолимо.
— А зубна паста вам навіщо? – поцікавився Забіжи.
— Зуби чистити ранком та після їди.
— От бачите, які у Горбі копита? – спитав Забіжи, показуючи на верблюда.—Так, що зауважте: мінус зуби.
— А чому це мінус зуби? — Синій Дяпан був прикро вражений.
— А тому, що ... Про Крокодиляче Пустище чули?
— Чули, — обережно сказав Дяпан. – Ми його обходимо десятою дорогою. Облітаємо тобто.
— От і його облітайте. Він там головний після опудала. Горбі, коли крокодилів лупцює, завжди їх копитами по зубам б’є. Відразу всіма чотирма. Така у нього тактика. Крокодили у Горбі – шовкові. Їх коли разом бачать, Горбі та крокодилів, так про них і кажуть: “Горбі та шовкові крокодили!” А коли він копитами по зубам попадає, то зуби вилітають! А навіщо їх тоді чистити, ті що повилітали? Так що пишіть, мінус зуби.
— Мінус, — сказала Руселька, — я, вам нічого не збираюся прибирати. А навпаки, натопчу, наплюю, насмічу!
— Мінус, — сказав Хавчик, — я, вам усю їжу пересолю, пересмажу, перепсую та посуд вам мити не буду. Так ще і підгорю! І компот вам скислю!
— А я вам плюну в компот! – пригрозив верблюд Синім Дяпанам.
— Та-а-а-к, — сказав Чирикшин, — якщо Горбі вам у компот плюне, то мало вам не здасться. Це сильний мінус компот буде. Горбі – чемпіон Чудесних містечок з плювків у компот.
— А я, — сказав і собі Забіжи, — теж мінус. Я від вас утечу, прихвачу із собою всі ваші таємні плани, документи. І мінус – усім вашим ворогам розповім, які ви дурні. Мінус смішні. Плюс-мінус те, що ми перші будемо з вас насміхатися.
І усі засміялися.
— А я вам, — сказав, скрипнувши рильцем, Хрюшарик, — мінус те, що я чаклуну, Старику Пті, ліпшим другом являюся. І вам я у вороги не годжуся. Тому вам не мінус буде, а поділити. Він вас на мінус поділить! І будете ви не Сині Дяпани, а цілий пшик мошкари! Окрошка з мошкою. Для дієти.
І Хрюшарик сотовий телефон дістав. Тут обличчя Синього Дяпана витяглося з комірця на цілий метр, потім затяглося. Але він знайшов сили сказати:
— Поклади слухавку! – злобно обдивився компанію та ще раз сказав:
— А чого це ви наші пляшечки-маячки чіпаєте? Летіло собі і хай би собі летіло. Вас хтось примушував мотузку сіпати? Давайте нам назад нашу пляшечку. Ми з вами більше не граємо!
Синій Дяпан вихватив пляшку та загорлав:
— Відбій, хлопці! Відбій, повітряна тривога!
Усі Сині Дяпани почали швидко збирати з галявини свої речі, змотувати вудочки та забігати назад у намет. Найсиніший Дяпан йшов останнім, розпихуючи щось по кишенях, з похмурим виглядом та приговорюючи:
— Ну, чого вони до нас причепилися? Чого їм від нас потрібно? Якісь неправильні жертви абордажу! Якісь зустрічні трапились перші-прикрі. А вчора – стрічні трапилися слабенькі. Позавчора теж слабенькі. А от поза-позавчора, поза-позавчора .. ці, як їх, алюмінієві мавпи... Ох, і влаштували вони нам хіханьки та хаханьки, для вузького загалу! Крутіше за цих...

***
Він зник. А Горбі тільки цикнув услід  неприємно. Але не голосно, трішечки!
— Ну, тепер куди? – спитав верблюд.
Хрюшарик та Забіжи перезирнулися.
— Як ми на Велику дорогу вийдемо? – продовжував Горбі.
— Хлопці,— похопилася Руселька, — а де мої стрічечки?
— Так, —раптом хлопнув себе по вуху Хрюшарик, — і сережки однієї у мене не вистачає.  О-о-сь!
—І м’ячик кудись дівся, — поскаржилася Руселька.
— Так, це мабуть, Сині Дяпани усе покрали, — засмутився Горбі і подивився на повітряну кулю з наметом та пляшкою, що упливала в небо.
— Ну, ви нам ще зустрінетесь! – погрозив їм услід Забіжи.
— І що нам тепер робити? Як нам знайти дорогу? – розхвилювався Горбі.
— От, дивись, — сказав Хрюшарик. – Бачиш? Під ноги дивись! Он і он! Бачиш? Травка бузкова, полечком йде. Тут починається, і от тут, і от тут. Тобі Старик Пті сказав – зі мною не пропадеш! Нам по травичці бузковій йти собі, і ми вже не заблукаємо. По травці бузковій, через полечко повз Мавпячі Ставки, а там ліворуч, ліворуч! І вийдемо прямо до Трьох Млинів. Млини пройдемо і – на Великій Дорозі. А там у людей спитаємо, у якій стороні Поле Різнобарвних Кульбаб. – Усі повеселішали та почали з надією дивитися на Хрюшарика. Хрюшарик запишався:
— За мною, друзі! – скомандував він та усміхнувся Русельці.
І вони пішли по смужечці травки бузкової на газоні, котра бігла стежечкою кудись удалечінь. Першим йшов Хрюшарик. Він щось винюхував, виривав шматки трави, зминав їх у копитцях, знов нюхав.  Тобто Хрюшарик поводився як справжній розвідник, який має вдавати перед камерою справжнього розвідника. Хоча Забіжи і примудрився один раз вперед забігти. За Хрюшариком йшов верблюд і віз на бубочках Хавчика та Русельку. Чирикшин літав туди-сюди. І повертався, щоб перепочити на плечах у свого найкращого товариша Хавчика. А позаду тягнулися тіні. Це означає, що сонце було попереду і світило прямо їм у обличчя. Так от вони і йшли доволі довго. Тому що важливо було не загубити стежку з бузковою травичкою. Тому що серед бузкової росла трава звичайна, зелена, і бузкова стежка іноді геть зникала. Та це дрібниці  І друзі потроху пожвавлювалися. Говорили про майбутнє. Почали згадувати свої пригоди, думати що на них чекає далі.

***
— Мавпячі Ставки, — чомусь пошепки сказав Хрюшарик, зупинившись і при цьому не брякнувши жодною зі своїх залізяк.
— Майже не знаю, як ми з вами тут пройдемо? Мавпячі Ставки, хто завгодно не може пройти. Вони як Бермудський трикутник. У них дуже серйозна репутація.
— Я не зрозумів, — сказав Забіжи. – А у тебе, Хрюшарику, яка репутація?
— У мене теж серйозна, — сказав Хрюшарик, — але у мене своя серйозна репутація, а у Мавпячих Ставків – своя. Так їх іще захищають різні дуже темні сили.
— А твій Старик Пті, він що, світла сила? – поцікавився Забіжи.
— Світла не світла, а він за нас. А як ці алюмінієві мавпи, ще невідомо, — відказав Хрюшарик.
— Погані новини! – раптом закричав Чирикшин, злітаючи вище. – Мавпячі Ставки наближуються!
— Ти щось плутаєш, — пробурчав Хрюшарик. – Це ми до них наближаємося, а не вони до нас.
— Нічого я не плутаю. Сам таке вперше бачу. Як раз усе навпаки. – Он вони зовсім далеко блиснули, а он – вже ближче трішечки... І знов ближче...
— Ох, дарма я з вами зв’язався, — пробурчав Хрюшарик. – Усі скарби світу ніщо поруч з тихою калюжею бруду...
— Здається, правда, — Забіжи вже заліз на Горбі і вдивлявся удалечінь, перестрибуючи з бубочки на бубочку.
— От халепа! – плюнув з прикрістю Хрюшарик. – З вами одні напасті – то Дяпани Сині, то Мавпячі Ставки. Відчуваю я, що ваше Поле дорогоцінне –  казка про сивого бичка. І не потрібно мені ніяких відгадок... І скарбів мені бабусиних  не потрібно...
— Яких іще скарбів? – спитав Забіжи. Він уже поруч із Хрюшариком дрібцював.
— Я не з вами, — швидко сказав Хрюшарик. – Я ліворуч візьму, Буреломом піду. Краще Бурелом, ніж об Мавпячі Ставки лобом...
— Хвилиночку! А як Старик Пті, п’ятачку?!
— А я без зв’язку, — хмикнув Хрюшарик. – У мене Сині Дяпани сотовий поцупили.
— Зачекай, Хрюшарику, поговорити потрібно! – закричав Забіжи.
— Говори, — з-за дерева раптом вийшов велетенський мавп, увесь у баговинні та риб’ячій лусці. Ряди алюмінієвих зубів робили жахливою його посмішку.
Просто перед нашими подорожніми відкрилася озерна тиша води.
Хрюшарик завмер, як соляний стовп.
— Кажи. Ну!
— А ви з якого Чудесного містечка? – за звичкою спитала Руселька, не сподіваючись на ввічливе знайомство, а більше так, автоматично, щоб щось спитати, з’їхати з теми, як кажуть.
— Укушу зараз, — похмуро вимовив мавп, підтверджуючи перше враження про себе. – Дізнаєшся тоді, яке у нас тут місце небезпечне. Бермудський трикутник. І для нас, і для вас. Рятуйся, хто може!
— Як це – хто може? – здивувалася дівчинка. – Ти що, правил не знаєш?
— Яких іще правил? – здивувався у свою чергу алюмінієвий мавп.
— Спочатку діти та жінки, а потім усі інші.
— Ми тут, У Мавпячих Ставках, відлюдно живемо. У воді переважно сидимо, — понуро забідкався лускатий мавп. – Новини до нас погано доходять. А що – спочатку діти і жінки?
— Звичайно, спочатку рятують дітей та жінок. Ти ж кажеш – навкруги небезпечно. А потім вже усіх інших. Так заведено. Я, наприклад, — жінка та діти. А екіпаж покидає судно останнім.
— А чому ми, алюмінієві мавпи Мавпячих Ставків, вас рятувати повинні?
— Так це, усі кажуть, Мавпячі Ставки – зараз найнебезпечніше місце. Ви – екіпаж Мавпячих Ставків – алюмінієві мавпи?
— Ну, деякою мірою, так – екіпаж, — сказав досить здивовано такою величезний мавп. – Живемо у них.
— Так хто нас буде рятувати? А потім і сам рятуватися? Екіпаж, звичайно!?!
— Так... – почухав луску мавп. – А ви заждіть-но поки. Піду з хлопцями побалакаю. Пораджусь.
Алюмінієвий мавп повернувся і стрибнув у ставок. Такий, на перший погляд, тихий та спокійний. Хрюшарик уже нікуди не поспішав, примирившись з обставинами. Горбі флегматично плював. Чирикшин тримався про всяк випадок подалі. Забіжи перебирав свої дрібнички. А Хавчик грався у лінії на своєму пульті-меню. Усі чекали. Через кілька хвилин з Мавпячих Ставків виринув здоровезний алюмінієвий мавп, увесь у баговинні:
— Тут хлопці питаються, — сказав він, помітно хвилюючись, — а коли ми вас врятуємо, що ми самі робити будемо?
— Як що? – здивувалася Руселька. – Теж рятуватися можете. Маєте повне право. Спочатку рятують дітей та жінок, а потім – пасажирів, потім рятуються самі.
— Як? І що!? І нам, алюмінієвим мавпам можна не жити більше у Мавпячих Ставках!? Не хлюпатися у баговинні, як коропи!? І можна буде у ліс повернутися?!
— Звичайно можна буде повернутися!
— Так, у ліс, на дерева! Хочу! – закричали в ажитації мавпи у лусці. – Свистати усіх нагору! Негайно рятувати дітей та жінок!!
— А також пасажирів, — дипломатично зауважив Горбі, колупаючи копитом пісок.
Хавчик та Забіжи чесно лупали очима на мавп. Уже за мить наша компанія, оточена кільцем твариноподібних металевих монстрів, була перенесена на інший берег Мавпячих Ставків.
— Дякуємо! Дякуємо! – почали голосно чемно дякувати друзі.
Деякі мавпи у лусці відразу кинулися назад до ставка і поквапно почали виволікати з дна усяке домашнє шмаття, складаючи його до купи. А інші негайно тягнули його до Бурелому, гублячи дорогою якісь речі, з насолодою видираючись на дерева і репетуючи:
— Ха-ха-ха! Хі-хі-хі!
— Ой, як я налякалася, — з полегшенням зітхнула Руселька.
— Бігенько, хлопці, бігенько! – квапив компанію Забіжи. – Хто знає, що ще цим лускатим у голову впаде. Якщо вже їх перемкнуло так довго жити у Мавпячих Ставках.
Але на них вже ніхто не звертав уваги, і друзі почали поволі відсуватися від Ставків.
— Так, — сказав Хавчик, — краще намастити п’яти салом.
— А я так і не встигла нічого взнати про цих металевих мавп, — з жалем зітхнула Руселька, — ні з якого вони Чудесного містечка, ні як потрапили до Ставків. Ну, тобто взагалі нічого. Хлопці, може, хтось розповість мені їхню історію?
Хлопці дивно якось подивилися на дівчинку. А Забіжи виказав спільну думку:
— Спочатку заберемося подалі. Потім ще далі. Потім так далеко, щоб бути впевненим у своїх силах.
Хрюшарик додав, при цьому прискоривши крок:
— Історію лускатих мавп ми тобі потім розповімо. У них, у Ставках, теж всякі різні дивні історії траплялися.

***
— Так, — сказав Горбі, коли вони вже відійшли далеченько, — вперше в житті я прокатався на чужому горбу. І це чудово. Зараз і я вже б дещо попросив на Полі Різнокольорових Чарівних Кульбаб. Буде що онукам розповісти. Таж, бо мені ще татко мій, чотиригорбий казав: “Побачиш алюмінієвих мавп з Мавпячих Ставків – повертай та забирайся геть”.
— А у тебе тато – що, чотиригорбий був? – спитав Забіжи.
— Чотиригорбий. А я бачте – у бубочку. Тато казав, що все вироджується. Хтось йому розповідав, що десь і одногорбого верблюда бачив.
— Та ти що? – не повірив Хавчик. – Одногорбого верблюда!? Ну, ця популяція не для Забутого містечка. Ти он вузлик-бубочку зав’яжеш – дивись щось і запам’ятаєш. А з одним горбом, що запам’ятаєш?
— Ну, добре, друзі, — перервала їхню бесіду Руселька. – Як вже повелося, мінус Мавпячі Ставки. А далі – куди? Де Велика Дорога? Куди потім?
— Потім – суп з котом, — звично пожартував Хавчик. – Потім відпочити було б непогано.
— Вам би тільки відпочивати, — з полегшенням докорив Хрюшарик, — слабохарактерні якісь. На думці крутиться тільки поїсти та відпочити!
— Що у нас на думці, то в тебе на язиці, — зареготав Горбі.
— Мовчи, травоїдний! – огризнувся Хрюшарик.
— Особисто я всеїдний, — уточнив Хавчик.
— А дівчатка люблять цукерки та морозиво, — додала Руселька.
— А ти хто такий? – спитав Хавчик Хрюшарика. – Ти чим не такий?
— Не такий!
— А який, стоїдний? Бачили ми твою дієту! Номер сто.
— Дієта одне, а це – інше. Я духовною їжею ситий!
— Якою?
— Духовною!
— Якою ще духовною!?
— А такою! Ось бачите, мобілу з собою тягаю – курс акцій взнаю, новини різні, журнал “Мурзилу” от – для загального розвитку.
— Мабуть що, він дуже вже загальний, — зауважив до слова Чирикшин.
— А що там пишуть? – поцікавилася Руселька.
— Різне... – якось невизначено сказав Хрюшарик. – Є що почитати.
— А ну, дай! – Забіжи вихопив журнал з кишені Хрюшарика.
Він відбіг у бік і почав листати журнал.
— Ге-гей! – аж присвиснув він. – Так тут самі кросворди.
— А що – кросворди? – образився Хрюшарик. – Кросворди розум тренують. По кросвордам усе, що хочеш, можна рішити. У кросвордах таємниці зашифровані... Що – не вірите? От у мене пра-пра-пра-бабка скарб закопала. А куди закопала – у кросворді зашифрувала. Хто кросворд розгадає – той скарб і знайде. Так у нас у роду вже чотири покоління Хрюшариків не їдять, не п’ють – кросворд цей розв’язують. Розв’язати не можуть.
— Я б відразу розв’язав, — похвалився Забіжи.
— Я б його проковтнув, як цукерочку, — і собі похвалився Хавчик.
А Горбі тільки плюнув довго та губу відкотив.
— Бери, — повернув журнал Хрюшарику Забіжи. – А ти про скарби правду розповів?
— У нас у господарстві знаєш, який бруд знаменитий! Мрія поросяти. Від таких калюж, як у нас у господарстві, просто так не йдуть. А я пішов. Причина потрібна поважна? Потрібна. От Старик Пті за службу мені розуму додасть, я от натужуся і ....
— Не потрібно тужитися, — порадив Хавчик. – Бурелом вже не далеко, ще накаркаєш. Ти дівчинці місце для відпочинку пошукай-но.
— Місцинку для відпочинку? – Хрюшарик поклацав сотовим телефоном, послухав мелодію, подивився під ноги, помочив слиною та підняв палець, перевіряючи напрямок вітру. Хрюшарику подобалася статечність. Він проробив усі ці маніпуляції, подумав та зітхнув нарешті:
— Згода, умовили! – сказав він. – Є тут неподалік місцинка для відпочинку. Своєрідна.
— Що значить – своєрідна? – насторожився Хавчик. – Як дієта № 100? Вона у тебе теж своєрідна.
— Причепились ви до мене з цією дієтою... То моя власна дієта, а то – Дитячий Майданчик для відпочинку та насолоди.
— Майданчик відпочинку та насолоди? – здивувався Забіжи. – Хіба він десь тут?
— А ти що, про нього чув? – у свою чергу здивувався Хрюшарик.
— А як же, — став важним Забіжи. – Я Забіжи, а не Посиди на Місці. Пробігав якось неподалік та забіг на хвилиночку коротеньку... А колодязь з лимонадом та журавлем ще стоїть?   
— Ще й як стоїть. І Колодязь Лимонадний з журавлем і Травнева Гірка, і Особливий Лабіринт – усе стоїть.
— А автомати для печива пам’ятаєш?
— Звичайно пам’ятаю. Я тоді трохи не об’ївся таборетовим печивом.
— А чіпси-стікерси?... А морожені банани?
— Так ми з тобою, Забіжи, виявляється давні приятелі. Земляки, — потеплішав Хрюшарик. – Виявляється, ще по Майданчику для відпочинку та насолод.
— А пам’ятаєш?...
— Хлопчики, хлопчики... – не витримала Руселька. – Нумо, хвильку, хто мені розповість...
— О... – перебив її Забіжи і показав Хрюшарику вдалечінь. – Дивись, он журавель. Значить, під ним колодязь з лимонадом. Значить, і Майданчик на місці. Дивись... Дивись... На журавлі щось є!

***
На колодязному журавлі й справді, щось було. Усі глянули. Усі подивились та побігли подивитися ближче. Зблизька виявилося дивне явище. На журавлі колодязю з лимонадом висів ... мокрий Напівпапуга. У нього був дуже сумний вигляд та дуже липке пір’я. Він висів на самому верхів’ї журавля, а від колодязя червона цегляна доріжка вела до кованих металевих воріт, що замикали невисоку металеву огорожу навколо величезного дитячого майданчика.
— О! – зрадів, побачивши Напівпапугу Чирикшин. – Ну ти, брате, що бумеранг. Тебе позбутися неможливо. І щось вигляд у тебе неважненький. Як каже Старик Пті, бідкайся!
Чирикшин дружньо клацнув дзьобом і Напівпапугу сіпнуло.
— Привіт усім! – невесело, без ентузіазму підняв крильця Напівпапуга, намагаючись стрепенутися. – Сенсація! Останні відомості! Залишайтеся з нами! Гаряча лінія! – Напівпапуга як старий коментатор відчув прилив натхнення, і від власного запалу почав оживати на очах. – Повідомлення ТАРС: алюмінієві мавпи вирвалися з Мавпячих Ставків та гасають лісом, як скажені... Я на власні очі бачив, як вони порозбігалися. Я, Напівпапуга, високого польоту! Я б навіть узяв у них інтерв’ю... Якби летів нижче... – і Напівпапуга намагався злетіти, але осів і знов обвис, як мокра липка ганчірка на колодязному журавлі.
— Так це вони тебе так? – спитав Хавчик, співчутливо  роздивляючись мокрого птаха, — алюмінієві мавпи? З Мавпячих Ставків?
— Ні, — відповів Напівпапуга, знов трішки намокаючи. – Ні, не алюмінієві мавпи з Мавпячих Ставків.
— А хто? – здивовано запитала Руселька. – Впав на дно колодязя?
— Так ... дехто, — ухильно відповів Напівпапуга, боязко покосившись на Майданчик відпочинку та насолоди.
— Ти що, на Дитячий Майданчик відпочинку та насолоди напав? – здогадався Хрюшарик. Напівпапуга похитав головою.
— А з якого це дива? – продовжував розпитувати Хрюшарик.
— Пожартувати хотів. Полякати... Свято влаштувати, — Напівпапуга аж заплакав.
— Навіщо?
— Завжди приємно влаштувати своє свято на чужому дитячому майданчику, — схлипуючи видавив з себе нещасний Напівпапуга.  А Чирикшин захоплено помотав головою.
— От я і залетів... – нещасним голосом продовжував він далі. – Я оце, саме для вас, хотів очистити Майданчик...
— Від кого очистити? – здивувався Хрюшарик. – Від Таборетів?
— Від них, — ледь чутно сказав Напівпапуга. – Я летів, летів і майданчик побачив. Вирішив, що нам тут зручно буде. Вирішив вас почекати, новини передати... і...
— Що – і?
— Ну і вирішив тут усіх полякати... Щоб місце було... Я ж Напівпапуга – полякати люблю...
— Таборетів полякати, — знов уточнив Хрюшарик, з захопленням дивлячись на Напівпапугу. – На їхньому Дитячому Майданчику для відпочинку та насолоди!
— І що?
— От, звисаю, — жалібно сказав нещасний Напівпапуга. – Лякаю!
— Опудало — зі співчуттям сказав Забіжи. – Це ж треба таке – Таборетів він налякати вдумав. І де – на їхньому Дитячому Майданчику!
— Ну все! – категорично заявила Руселька. – Я більше нікуди не іду! Усі події проходять повз мене. Мені ніхто нічого не розповідає. Я одна нічого не знаю і не розумію. Ані про Майданчик, ані про Таборетів. Ідіть замість мене, якщо такі розумні!
— Я усе розповідаю, — пошепки схлипнув Напівпапуга.
— Я останні новини про алюмінієвих мавп розповісти можу, — Чирикшин фиркнув.
— Вибач мене, Руселько, — покаянно сказав Забіжи. – Я більше не буду. Я розповім тобі про Майданчик, про Таборетів. Зараз про все дізнаєшся...

***
— Ну, Таборети, Руселько – це так... Це мандрівний люд. Вони зовсім не розуміють жартів, здоровенні та завзяті вони... – почав Забіжи.
— Вони найкращі батьки в Абалані, — додав Хавчик.
— У них немає свого Чудесного містечка, — і собі вставив слово Хрюшарик. – у всіх є. Навіть у Синіх Дяпанів та у алюмінієвих мавп. А у Таборетів – немає.
— Але у них є Чудесний Дитячий Майданчик для Відпочинку та Насолоди, — додав Забіжи.
— Правильно. Для насолоди, — підтвердив Чирикшин та подивився на Напівпапугу, який намагався висохнути. – Ти як? Насолоджуєшся?
— Насолоджуються малята-таборята, — уточнив Забіжи. – А таборети-дорослі про них піклуються.
— Дивне ім’я – Таборети, — сказала дівчинка.
— Вони взагалі дивні, — пояснив Хрюшарик. – Дорослі Таборети взагалі не мають права розмовляти один з одним. Безпосередньо. Тільки через дітей.
— Як це? – здивувалася Руселька.
— Як? – Хрюшарику подобалося пояснювати. – Якщо одному Таборету потрібно щось сказати іншому, він говорить це малятку-таборятку. Якщо дитині не зрозуміло про що йдеться, то вона просто передає розмову іншому дорослому. Зрозуміло?
— З одного боку, не зрозуміло, — сказала Руселька.
— Так! – підтвердив Забіжи. – Ці диваки не роблять нічого, що може нашкодити дітям: не п’ють, не курять, не сваряться.
— А з другого боку, зрозуміло, — сказала Руселька.
— Але в них і переваги є, — заступився за Таборетів Хрюшарик. – Вони дозволяють дітям хлюпатися у калюжах. Скільки душі завгодно.
— Жодної калюжі не бачив, — повідомив Чирикшин. – Ти бачив? – спитав він у мляво обтікаючого Напівпапуги. Той ворухнувся. – Басейни бачив, — продовжував Чирикшин. – Колодязі, — він зробив вигляд, що знімає капелюха перед Напівпапугою. – Кілець безмірно...
— Яких кілець? – здивувався Хавчик.
— Звичайних, — чемно відповів Чирикшин.—Атлетичних снарядів. На яких зависають.
— А Травневу гірку? – замріяно спитав Забіжи.
— У Лабіринтах могли калюжі зберегтися, — згадав Хрюшарик. – Після дощів. Ти лабіринти бачив?
— Батути бачив, — подумавши сказав Чирикшин. – А батути на майданчику знаєте, які? Багатоярусні. Унизу – найбільший. Потім вище – поменше, а на самому верху – найменший. Метрів з п’ять у діаметрі. І на цих батутах можна плигати та стрибати згори униз та знизу нагору, — як забажаєте. І хихотіти у будь-якому напрямку. А у спеціальному павільйоні з басейном – канати. Жовті, сині, оранжеві. Вони протягнуті з сітки на стелі і загинаються вниз, як хвости у сіамських кішок. А під канатами – басейн. Найхоробріші можуть не тільки видряпуватися по канатам до самої стелі, але й повзати по стелі, як мухи. На стелі сітка та петлі висять – чіпляйся, скільки завгодно. Деякі маленькі таборятки плигають з каната на канат і навіть, коли пролітають, нічого страшного – униз капають. У басейн. У бризки шубовстають.
— Так, – сказав Забіжи. – Непогано ведеться дітлахам-таборяткам  на Дитячому Майданчику Відпочинку та Насолоди.
І навіть Горбі зітхнув.
— Ну, якщо у Таборетів нема свого Чудесного містечка, а є тільки цей майданчик, то де вони живуть? – спитала Руселька.
— Деякі Таборети живуть на хуторах, якісь мандрують, хтось живе в інших Чудесних містечках, — пояснив Забіжи. – А усі справи свого народу вони вирішують на цьому Дитячому Майданчику.
— І це, — сказала Руселька, — правильно... На дитячому майданчику завжди зрозуміліше, що потрібно людям... – Руселька подивилася на майданчик. На його чарівні обриси, що виднілися здалеку, і зітхнула:
— Справжня дитяча розкіш!
— Так, — підтвердив Хрюшарик. – Тільки ця розкіш дитяча і є головна проблема Таборетів. Знаєте, чому?
— Чому? – здивувалася Руселька.
— Тому що не тільки дітлахам-таборяткам на дитячому майданчику подобається. Бігає на Майданчик Відпочинку та Насолоди дрібнота нечиста з Бурелому-Буреломовичу. Невихована ця дрібнота різних буреломних мешканців: панд буреломних, хом’ячків неситих та макак загвинчених. Сиплються дітки з Бурелома на майданчик, насіння плюють, сміття розкидають, гойдалки ламають, на лавках літери пишуть, і у басейн чи у теплицях пудять. І у Таборетів про це навіть віршик є:
Скочила мавпа з ліани,
Скік-поскік – крізь вікно  до дивану.
Диван – розкішний. Гарнітур.
І Мавпа з ліани – фурр!
І – по дивану, просто з бананом –
Подушки сипле, іграшки – пхає,
Танцює, ніби на карнавалі ...
Ніби прима балету вона...
А ноги криві  та немиті – ганьба!
І єдине, що її прикрашає –
Це, що мавпа щиро себе кохає...
Раптом наша бабуня додому прийшла
Стусанів з буханцями нечемі дала –
Та швиденько — скік із хатинки,
Там іще почекала хвилинку...
Та бабуся нікуди більш не ходила,
І мавпа поплентала до крокодила.
Оце отак – на дитячому майданчику дітки не губляться. Тата-мами буреломні своїх діток буреломних на майданчик Таборетів відпускають, а Таборети їх на своєму майданчику зовсім не чекають. І незваних гостей – буреломних діточок – гонять. А ті все одно пруть. От тому й існує у Таборетів серйозна проблема. От тому вони і гумор не цінують. Даремно з ними Напівпапуга пожартував.
Напівпапуга зітхнув. Горбі пустив пузир, а Хавчик почухав потилицю.
— Дивись, Руселько, — сказав раптом Забіжи. – Нас помітили... Побачивши Русельку – маленьку симпатичну мандрівницю у оточенні достойних друзів, таборети з майданчика привітно замахали їм руками.
— Запрошують, — сказав Хрюшарик. – Потрібно йти.
— Незручно відмовляти, — погодився з ним Забіжи.
— Таборетам, — закінчив Чирикшин і ще раз почухав Хавчику лисину, там, де він щойно її сам чухав.
— Пішли, — сказав Хрюшарик.
— А ти, Напівпапуго, локшину поки підсуши, — без жалю хмикнув Чирикшин, дивлячись на безпорадного Напівпапугу. – Знов ти локшину просипав – відпочивай, давай. – І Чирикшин злетів, мавпуючи мопедний торохкіт Напівпапуги.

***
Ворота на Дитячий Майданчик Відпочинку та Насолоди виявилися не зачиненими, і вони пройшли без проблем зовсім, а Чирикшин просто пролетів над парканом. Таборети привітно зустріли гостей, але розважати їх особливо не бралися.
— Будь ласка, відпочивайте, — сказав веселий коноплястий Таборет Коша, який представився їм першим.
— Взагалі-то не звертайте на нас уваги, — порадив інший Таборет, який розкручував на крузі цілу купу таборят, які верещали від задоволення.
— Ми зустрічаємося тільки на майданчику, і тому нам дуже ніколи, — привітно посміхнувся Коша. – Взагалі почувайтеся як у дома. Усе, що ви бачите, — до ваших послуг. – Коша відмахнувся від товстого жука і зловив екзотичне на вигляд дитинча Загвинченої Макаки, яке видовбувало прямо з-під ніг облицювальну плитку доріжки. Коша невблаганно потягнув його до огорожі майданчика. А дитятко заголосило дурним голосом. 
Горбі принюхався. Ні, справа була зовсім не в дитині Загвинченої Макаки.
— Я ще ніколи не нюхав нічого смачнішого, — сказав раптом Горбі, надувши пузир. Пузир полетів, а Хавчик дістав пульт-меню та витягнув антену. Він натиснув на “вкл.” та набрав команду. Пульт-меню висвітив екран та зашелестів текстом.
— А це пахнуть стикерси-чіпси, — зі знанням справи сказав Хавчик, — фірмова страва швидкої кухні таборетів.
Це найсмачніший запах у моєму житті, — сказав Горбі і трохи не пустив нового пузиря. Він з жалем подивився услід Коші. – Шкода, що нас нема кому проводити.
Хавчик теж потягнув носом та сказав:
— Я відчуваю, що це недалеко. Напевно я й сам зможу вас провести. – Він озирнувся та впевнено повів друзів. Вони пройшли повз павільйон з подарунками, які приносили дітям дорослі таборети з усіх містечок Абалану. Повз теплицю з заморськими фруктами, повз акваріум з південними рибками... Поки вони йшли, бачили ще з п’яток неслухів з Бурелому, а один – найпрудкіший, який стрибав з кілець на батут, примудрився навіть підвернутися під крило Чирикшину, що летів над ним. Цей примудрившийся виявився якимось фарбованим та слизьким, і горобця аж підкинуло у повітрі від обурення.
Дитинча Бурелому від зіткнення у повітрі перевернулося та замість батуту впало у пісочницю, після чого показало Чірикшину язика. Таборятко, яке ліпило замок з піску, засмутилося, а Горбі знизав бубочками.
Хавчик провів друзів повз Травневі гірки – найхитромудріші та найзакрученіші  у світі, Забіжи встиг скотитися з самого краєчку. Повз величезне товсте поліно. І поміж автоматами з різними сортами йогуртів, вивів їх до пічки. Стінка у пічки була гаряча, а на гарячу стінку лапа-автомат тісто ліпила. Тісто на гарячій стіночці прожарювалося та стикерси-чипси ароматно готувалися.
— Приступаю негайно, — з задоволенням сказав Горбі, не церемонячись, відтер від стінки двох буреломчат та приступив терміново.
— Ух, — сказав він, вдихаючи, ковтаючи, та одночасно здираючи новий лист. – Це картопляний.
— А це рисовий.  А це, — рот у Горбі переповнився, і він тільки щось мукав незрозуміле, не забуваючи жувати.
Забіжи збігав до автомату та приніс Русельці морозиво. Руселька присіла на зручне дерев’яне крісло та спитала:
— А пити щось є?
— З чотирьох боків майданчика – колодязі, — сказав Забіжи. – З квасом, мінеральною водою, морсом та лимонадом.
— Значить, ми з боку лимонаду підійшли, — сказав Чирикшин.
— Скажіть, що потрібно дитині для повного щастя, — сказала Руселька, – і ви знайдете це все на Майданчику Відпочинку та Насолоди. Це чудово.
Горбі кивнув головою і знов відштовхнув дитинчат з Бурелому, які рвалися до стінки.
— Ну, вони мене дістали, — сказав Чирикшин, вихоплюючи у якогось буреломиша стикерс-чипс гаряченький.

***
Коли усі добряче перекусили, а Хрюшарик дістав був свій улюблений журнал “Мурзило”, Забіжи-непосида сказав:
— Руселько, га Руселько, а можна я пробіжуся поки ви відпочиваєте? Листа вкину на пошті – у мене листів багато назбиралося. І друг у мене тут живе.
— Тут пошти нема, — здивувався Хрюшарик, — на Майданчику Відпочинку та Насолоди. Пошта десь там, за Трьома Млинами Бабки-Корябки. На Великій Дорозі. Туди іти потрібно. І друг тут ніякий у тебе жити не може, чаклунський світ, усе зачаровано. Тут не живуть.
— Ближче не стає, — посміхнулася Руселька. – Розкажи нам, Хрюшарику, про це.
— А що розповідати? Відразу за Майданчиком – Чудесне містечко Три Млини Бабки-Корябки. На Трьох Млинах Бабки весь час Чаклунські марева. Невідомо, де правда, а де – марево. Будинки з’являються та пропадають, струмки течуть без води, стіни стоять, яких нема. Там усе марево або напівмарево. З’явиться, наприклад, замок – як справжній: і пожити можна, і від дощу сховатися, і вогонь у каміні розкласти. Постоїть, постоїть і знов зникає...
У цю мить хтось промчав повз друзів, Хавчик змахнув руками та охнув.
— Що трапилося? — розсіяно спитала Руселька, яку зачарувала розповідь Хрюшарика.
— Та пнув під руку буреломець, а я пульт-меню у басейн випустив.
— А хто дістане?
— Напівпапуга, — без вагань втрутився Чирикшин . – Він будь-кого дістане. Тим більше, що він фахівець з занурень.
— Не потрібно Напівпапугу, — сказав Хрюшарик.
Він плюхнувся у басейн, пірнув та виплив з пультом, відпльовуючись:
— Тримай!
— Ах дякую! – з почуттям сказав Хавчик. – Я твій боржник.
— Приємно чути, — сказав Хрюшарик.
І повернувшись до Забіжи продовжив:
— А пошта – на Великій Дорозі, аж за Млинами, — він розвів копитцями. – Там пошта. Тут на Майданчику Пошти нема. Марка своя є, а пошти нема. Якщо тобі потрібна марка Чудового Дитячого Майданчика Відпочинку та Насолоди, — це будь ласка, а пошта – за Трьома Млинами.
— А чому ті місця так назвали – Три Млини Бабки-Корябки? – спитала Руселька.
— А тому що тільки Три Млини там ніколи не міняються. З будь-якого куточка Чудесного містечка їх можна побачити – весь час щось мелють. А що вони мелють – невідомо. Але відомо, що живе там Бабка-Корябка.
— Корябка – це такий сорт? – пожартував Забіжи.
— Тихо, — шикнув на Забіжи Хавчик. – Розкажи, Хрюшарику.
— Бабка-Корябка – звичайна дівчина. Зовсім як Руселька. Звичайна-презвичайнісінька – нічого чарівного.
— А як вона там опинилася? – спитала Руселька.
— Розповідають так, — почав Хрюшарик. – Жила-була звичайна дівчинка. У Звичайному Чудесному містечку. Навколо неї жили звичайні люди: тато, мама, друзі, однокласники. Такі як усі. Але де б вона не ходила: біля дому, в інші Чудесні містечка, у гості, скрізь то там, то тут, — завжди знаходилися один-два чарівника, які жили серед звичайних людей. Чарівники жили у Звичайних містечках, у Звичайному світі, і при цьому дуже непогано почувалися. От тоді дівчинка і задумалася. Коли чарівники так непогано і пречудово живуть серед звичайних людей, то чому б їй, звичайній дівчинці, не знайти для себе Чудесне містечко, і не зажити там довго та щасливо. Ця дівчинка була дуже рішучою дівчинкою, і, крім того, їй дуже, дуже подобалися різні чарівні штучки та фенічки. І тоді вона почала шукати для себе Чудесне Чарівне містечко. І хто каже, що знайшла його, хто каже, що вигадала – але так чи так – назавжди поселилася у цьому чарівному містечку – на Трьох Млинах Бабки-Корябки. Найголовніше те, що дівчинка так і залишилася звичайною дівчинкою. Але попри це почувається пречудово. І кажуть, що їй і досі подобається чарівний світ, у якому вона живе. Так подобається, що вона і не думає від’їздити з Трьох Млинів навіть у гості. А навпаки – усі родичі приїздять до неї, коли хочуть погостювати.
— Дуже цікаво, — сказав Хавчик. –А нам обов’язково іти на Велику Дорогу через Три Млини Бабки-Корябки? Чи нема дороги безпечнішої?
— А от з приводу доріг – можете не хвилюватися, — сказав Хрюшарик. – До Трьох Млинів Бабки-Корябки веде цілих три дороги: Пряма, Крива та у Тупичок, де живе Ванюша-дурник. Так, що кожний сам може вибирати, яка дорога для нього найбезпечніша. Якщо поталанить – назад повернешся. А якщо не дуже пощастить, так тобі залишать самі вуха та будуть усе подальше життя, що тобі відпущено, читати нотації.
— Тим більше потрібно сходити, — вирішив Забіжи, — не можемо ж ми вести Русельку куди попало. І листа вкину. Якщо пройду.
— І я з тобою, земляче, — сказав Хрюшарик. – Я тебе не покину. Чого його тут у пісочку копатися!?
— А квартирмейстери завжди з передовим загоном ідуть, — сказав Хавчик. – Хто ж це без квартирмейстерів нові місця досліджує? А Чирикшин та Горбі нехай залишаються.
— От і добре, — сказала Руселька. – І я боятися не буду.
— А чого дитині боятися на Таборетному Дитячому Майданчику? – здивувався Хрюшарик. – Звичайно, нема чого.

***
Забіжи, Хрюшарик та Хавчик пройшли у хвірточку з іншого боку Дитячого Майданчика, пройшли повз план-схему з намальованими гротиками, карусельками, крихітними доріжечками та пісочницями цієї частини Дитячого майданчика та помахали Русельці. А вона помахала з Майданчика у відповідь друзям.
Хлопці пройшли повз колодязя з квасом та вийшли на розвилку.
Там стояв камінь. Вдалині виднілись обриси Трьох Млинів. Ніяких дороговказів на жодній з доріг не було видно.
— Ось тут і починається шлях до Трьох Млинів, — сказав Хрюшарик. – Дорога, якою ми підемо, буде або Прямою, або Кривою, або Дорогою до Ванюші-дурника. Якщо ми потрапимо до Ванюші-дурника – швидко не виберемося. Ніхто не знає точно – якою дорогою потрібно іти, щоб обминути Три Млини Бабки-Корябки, і вийти на Велику Дорогу Абалану.
— Велику Дорогу Абалану? – здивувався Хавчик.
— Велику Дорогу Абалану. Прямо за Трьома Млинами – Велика Дорога. А вже з Великої Дороги до Поля Різнокольорових Чарівних Кульбабок – рукою подати. Якщо правильно іти.
— У всякому разі ми з Узбіччя виберемося, — сказав Забіжи. – З усіх цих Дивних містечок.
Усі три дороги за розвилкою виглядали однаково. Звичайні собі дороги – обсаджені плодовими деревами, чистенькі, з канавками. Над деревами метеликів безліч. Але Хрюшарик знав, що казав, — несподіванки могли чекати після кожного першого кроку будь-якою з цих доріг, і кожна з цих доріг могла завести невідомо куди.
— Гаразд, — видихнув нарешті Хрюшарик. – Як найавторитетніший знавець місцевості, з трьох запропонованих доріг я обираю... праву. Хто сміливий – за мною! Свиня помиляється тільки один раз у житті, як казав мій пра-хрю-хрюшарик, обнюхуючи корито, — і Хрюшарик рішуче ступив на саму праву дорогу.
— І за мною! – закричав Забіжи і ступив слідом за Хрюшариком.
— І за мною! – вирішив Хавчик і стрибнув слідом за друзями.
— А чому ти пішов по Правій Дорозі? – спитав Забіжи у Хрюшарика, нахиляючись до його вуха.
— Правило лабіринту, — незрозуміло відповів Хрюшарик і зрозуміло додав. – Запам’ятайте: якщо ми пішли не тією дорогою – повинні з’явитися жахливі марева Трьох Млинів Бабки-Корябки – щойно вони з’являться, потрібно пробиратися так, як пробираються крізь мряку або у суцільних сутінках. Копитами уперед.
— Навпомацки потрібно іти, — сказав Хавчик. – Якщо там нічого не видно...
— А я кажу – навмання,— заявив Забіжи. – Ідеш, ідеш – і весь час бум-навмання! Ідеш та шишки збираєш. Тільки не ялинкові, а свої власні.
— Краще Напівпапуг у небі рахувати, ніж шишки на власному лобі, — зітхнув Хрюшарик.
— А що? Смішно, — сказав Забіжи. – Скільки буде, якщо вісім разів спіткнувся додати п’ять разів вдарився у ступені підслизнувся?
— Ага, — підтримав Хавчик. – Помнож на те, що у мареві тебе ущипнути може хто завгодно – і ти не побачиш хто.
— А ще мінус, — сказав Забіжи. – Добре, якщо на попу впадеш. А якщо головою об калюжу? – настроївся на позитив Хавчик. – Так можна і струс мозку отримати.
— Там того мозку, — виказав хтось здогадку. Хавчик зробив вигляд, що не почув. Але дійсно позитиву вистачало. Товариші пройшли усього кілька невеликих кроків обраною Хрюшариком дорогою, а місцевість навкруги вже змінилася, як за велінням чарівної палички. Біля самої дороги замість пристойних плодових дерев спліталися та розпліталися, граючи мускулами, якісь пітоноподібні ліани. Під ногами замість твердого настилу дороги в’яз пісок з хащів Бурелому, а замість пташиного гомону почали вчуватися утробні звуки перетравлюваної їжи.
— Не бійтеся, — злякався Хрюшарик, озираючись на Забіжи.
— А що це? – затремтів Хавчик, втягуючи плечі.
— Це у мене фенічки у кишені трясуться, — зі-зі-зі-знався Забіжи.
— А у тебе що?
— Зуби стукають! І пульт-меню деренчить.
— А у мене – заклепки, — тремтячим голосом додав Хрюшарик. – Прямо оркестр народних інструментів. Ніколи в житті у мене ці заклепки усі відразу не клацали.
— Боїшся? – співчутливо запитав Забіжи. – Не бійся, я теж боюсь...
Це не сто консервних банок ганяють сто буреломних чад.  Це Забіжи, Хавчик та Хрюшарик йдуть Правою Дорогою до Трьох Млинів Бабки-Корябки. Точніше думають, що йдуть до Трьох Млинів. А куди вони йдуть насправді – ніхто не знає. Прямо у марево загрібають. І так їм хочеться іти, що Забіжи більше на Відповзи схожий. Тому що пересувається як столітня бабуся таргана. І та з-під газової конфорки втікає швидше.
А марево усе густішим ставало. То лабіринти з’являлися, то цегляні стіни, то каменюки посеред дороги нездоланні, як скелі, то прямо під ногами земля розверзається, то стіна кущів виростає, то знов безодня під ногами. А усе – обман...
— Це ти нас завів! – бурчить, спотикається об усілякі видимі та невидимі купини переляканий Хрюшарик. – Ти! Ти! Ти!
— Хто? – питає Хавчик.
— Ти та Забіжи!
— А я то тут причому? Я за тобою останній пішов!
— Ви обидва нас завели, — не заспокоювався Хрюшарик.
— Кого – вас?
— Мене!
— І кого?
— Того... Другого!
— Якого – другого?
— Ви обидва винні! – верещав Хрюшарик.
— Тихо! – розсердився Хавчик. – Жити хочеш?
— Хочу! – відповів Хрюшарик.
— Тоді – тихо!
Хавчик заплющив очі та принюхався. На місці постояв. Тому що у Хавчика найголовніший орган зору – нюх. Хоча йому й страшно, а нюх працює. Кухар, що не кажи! Картоплю, наприклад, смажену з цибулею – за п’ятсот метрів чує! І не потрібно йому стрілки вказівні на перехрестях вигадувати, — Хавчик і так знає, як іти там, де нічого не видно. Там, де нічого не видно потрібно іти на запах, туди, де у людей кухня. Потрібно іти туди, де смаженим-печеним пахне. От Хавчик і задумався носом, як йому у мареві правою дорогою пройти.
— Ой, хлопці, я здається знаю, куди іти потрібно, — чимдужче принюхався Хавчик. – За мною йдіть! За руку мене тримайте – ланцюгом підемо!
— Куди підемо? – не довіряє Забіжи. – Навкруги туман маревний!
— Це для вас він туман маревний, — відповідає Хавчик. – А для мене – Пряма Дорога. Світлий шлях.
— Куди?
— На кухню, — відповідає Хавчик твердо. – На кухню. Мабуть, до Бабки-Корябки.
— Звідки ти знаєш, що на кухню? – захвилювався Хрюшарик.
— А ти звідки знаєш, що ти Хрюшарик?
— По запаху... Тобто я хочу сказати, що я завжди Хрюшарик був.
— А я завжди кухар був. Я теж по запаху.
— А звідки ти знаєш, що до Бабки-Корябки?
— Таж нам пояснювали, що тут ніхто, крім Бабки-Корябки не живе.
— А вона що, ненормальна?
— Тобі ж сказали, що звичайна дівчинка. Та й який ненормальний буде картоплю з цибулею посеред марева смажити?
— Це ти правильно сказав, — зауважив Забіжи. – Про те, що тут ніхто не живе. Я думав, що у мене тут друг один живе, а тепер згадав – мій товариш не у Трьох Млинів живе, а у Трьох Клинів... Чи у Трьох Плинів...
— Ну, якщо вона при здоровому глузді, значить не вижене, — зрадів Хрюшарик. – Добрий господар у таке марево собаку з дому не вижене. А я все таки не собака, а Хрюшарик.
— Бажаний гість, — підтвердив Хавчик. – Ще й пригостити може соломкою паленою!
— Запросто! – підтвердив, значно повеселішавши, Хрюшарик. – Тому що це обов’язок кожної чесної людини – Хрюшарика пригостити. Зараз мені твої таланти надзвичайно подобаються, — розчулився Хрюшарик. – І п’ятачок у тебе класний!
— Що!?
— Ну, тобто – ніс! – уточнив Хрюшарик.
— Май на увазі, Хрюшарику, запах дуже слабкий – дорогу по ньому у мареві знайти буде дуже важко, нюхливість дуже слабка, тому, якщо хочеш врятуватися – раджу тобі поменше чухатися, рохкати, клацати заклепками та падати у калюжі. Якщо ти мене зіб’єш зі шляху – то сам знаєш, будемо ходити у мареві доти, поки самі маревом не станемо.
— Я буду збивати тебе зі шляху, о, Наймудріший із Хавчиків? – вигукнув переповнений надії видряпатися з неприємної ситуації Хрюшарик. – Я – бідолашне малограмотне принижене поросятко? Дієтичний міф про поросятко? Я буду збивати зі шляху Справжнього Великого Прозорливого Генія кухні? Майстра Аперкоту? ... Тобто антрекоту?
— Ну, все, все, — зашарівся Хавчик. – Ти пускаєш стільки слини, що твої алюмінієві заклепки можуть заіржавіти. – Хавчик заплющив очі, роздув поширше ніздрі та взявся метикувати, ворушачи крилами носа.

***
Хавчик по самий ніс занурився у ефір ароматів, постояв хвилинку і, нарешті, впевнено, але обережно посунув кудись уліво. Так само обережно за Хавчиком попрямував Хрюшарик, і завершив процесію Забіжи. Це був той рідкісний випадок, коли Забіжи плентав останнім. Так, ланцюжком, вони перебрели якийсь струмочок, піднялися вгору косогором, обійшли навпомацки величезні теплі камені, перелізли через бордюр, обійшли подвір’ячко, перелізли через другий бордюр та наштовхнулися на двері на стіні. Спочатку Хавчик торкнувся дверей кінчиками пальців.
— Мабуть, що мара, — припустив Забіжи, який виринув ззаду, і штовхнув двері.
Але двері-хвіртка несподівано виявилися справжніми – вони повільно відкрилися. Хавчик зверху вниз красномовно подивився на приятелів, і вони ступили на невелике чистеньке подвір’ячко. У глибині подвір’ячка стояв гарнесенький зелененький будиночок. Не було ані туману, ані мряки, ані марева. Повітря було чистим, ясним та прозорим, усі предмети виглядали чіткими та різкими. До дверей будиночка вів ґаночок. Хавчик та Забіжи струсили краплинки марев, Хрюшарик не витримав й почухався об стовпчик. Товариші постояли біля дверей, роздумуючи як поводитися далі, а в цей час двері будиночка відчинилися, і дзвінкий дівочий голос вимовив:
— Ну, чого встали? Заходьте, коли прийшли!
— Заходьте, коли прийшли, — додала луна з екзотерія.
— Заходьте, коли прийшли, — додала луна з магії.
А з Чарівного напрямку їм у спину раптом ударив потужний поштовх вітру. Нижче спини встромилася троянда вітрів. І вони відчули, що кудись вкотилися. У якісь сутінки.
— Пропали! – відразу стало якось сумно Забіжи, а Хрюшарик, якому  ведмідь на вухо наступив, і який з самого початку ставився до цієї ідеї з подорожуванням без ентузіазму, почав виклацувати зубами якусь складну мелодію, вибиваючи ратицями ритм. Потім Хрюшарик неприродно рохнув і зробив дещо, від чого атмосфера у вітальні потеплішала, але не покращала. Але в цю мить нікого не цікавили дрібні незручності. Двері за ними зачинилися і світло у вітальні згасло. Хрюшарик, Забіжи та Хавчик трохи не заголосили від жаху. А не заголосили тому, що з переляку забули, як це робиться. У них просто віднявся язик.
— А –а-а-ббб-це-це-це, — почали блеяти гості.
І тут раптом почувся той самий  дівочий голос, і невидима дівчинка зі сміхом поманила:
— Гуси-гуси...
— Га-га-га, — досить складно прогалакали Хрюшарик та Забіжи. На Хавчика напала гикавка.
— Їсти хочете?
— Гик! – сказав Хавчик.
— Хочу, — сказав Забіжи розгублено, а сторожеве поросятко ладно відповіло:
— Так! Так! Так!
— Так летіть-но сюди, — сміявся дівочий голосок.
Дехто промовчав. А оскільки, цими дехто були Хавчик, Забіжи та Хрюшарик, а крім них, нікого з вулиці до вітальні не занесло, то мовчанка дещо затягнулася. Але ненадовго. Службово-вартове порося швидко зметикувало, чого від них чекають, і дисципліновано закінчило:
— Сірий вовк під горою не пускає нас додому.
— От тепер правильно, — задоволено вимовив голос.
Цієї самої миті у вітальні спалахнуло яскраве світло, і перед ними встала некрасива товста руда, веснянкувата дівчинка, схожа на бабусю з густими, але вискубаними бровами та чотирма пальцями на руках. Дівчинка тонко посміхнулася товстими губами:
— Ну! – грубо сказала вона. – Чого потрібно?
— Я – Хавчик, несподівано знайшовся Хавчик. – Я зайшов вам сказати, що вмію дуже добре готувати, прибирати, прати, мити посуд та дбати про тварин.
— А я вмію літати на повітряних возиках, — невлад сказав Забіжи.
— А ще у мене дипломи кухаря Паризьких ресторанів, і ніколи не підгоряє картопля, — продовжував сповідатися переляканий Хавчик.
— Що? – розсердилася дівчинка, — Паризьких? Ти хочеш сказати, що я картоплю смажити не вмію? А тобі відомо, хто я?!!!
— Хочете знати мою думку? – спитав Хавчик, відчуваючи приплив щирості. – — Ви, мабуть, Найпривабливіша Володарка та Повелителька цих місць? Тобто, — продовжив Хавчик, — я просто впевнений у цьому!
— Якщо хтось у цьому впевнений, так от той, — показала дівчинка пальцем на Хрюшарика, який знов зіпсував повітря.
— А я... – блеяв  Забіжи.
— Гей! – донісся голос з глибини дому. – Шкодуню, хто там?
— Це до мене, — крикнула через плече дівчинка.
— Тихо! – прошипіла вона, звертаючись до гостей непроханих. – Ви троє! А ну, киш звідси! І щоб я вас тут більше не бачила!
Дівчинка взяла Хрюшарика за шкірку, як пакісливого кота піднесла його, під дзвін заклепок, до виходу, і, розмахнувшись ногою, дала йому стусана. Спритний Забіжи вже оббіг і Хрюшарика, і Хавчика і дівчинку, і мчав на вулицю. А Хавчика настигла та сама доля, що й Хрюшарика. Він не встиг вивернутися. Дівчинка притримала його стегном у отворі дверей, перехватила та стріпнула, напівживого від страху.
Отримавши свого штовхана по м’якому місцю, Хавчик покотився слідом за своїми товаришами. Єдиним загальним успіхом трійці було те, що летіли, котилися та бігли усі вони в одному напрямку. І коли минув перший шок від негостинних проводів, понеслися вони з усіх ніг разом – куди очі бачили. Спотикаючись, провалюючись та натикаючись хтозна на що. Так вони і оббігли будиночок рази чотири, поки не втомилися. Поки не задихалися.
— А як я їй врізав, — похвалився відсапуючись Забіжи. – Усе виказав, — і він озирнувся про всяк випадок.
— А я їй... того... – запишався Хрюшарик.
— А я! –захопився загальним успіхом Хавчик. – Потім ще, пам’ятаєш.. – вони обійшли з різних боків стовп, що стояв посередині. Хавчик з однієї сторони, Хрюшарик та Забіжи – з другої.
Поки вони вихвалялися один перед одним власною хоробрістю та відвагою, виявилося, що вони знов стоять перед тими самими дверима, що й хвилину тому, чи майже перед такими самими, тому що у цих дверей були тільки підсвічені східці та мотузочка для дзвіночка. І тут на них чекала нова несподіванка...
... Тим часом виявилося, що справи у Хавчика зовсім кепські. Взагалі, можливо, справи були погані і у Забіжи, і у Хрюшарика, але Хавчик не бачив, як власне погано зі справами у тих двох, тому що поруч їх вже не було. Навкруги було казна що, і не було друзів. Друзі раптом загубилися. Усе, що залишилося у Хавчика, — це поганий настрій, кілька сухариків та желеподібна сіра маса, яка оточувала його з усіх боків. І з усіх боків на цій масі висіли таблички: “Ходу нема!” Ніде нема. А сама маса не виглядала як святкові декорації...
— Один, зовсім один, — подумав Хавчик і дістав сухарик, щоб вижити.
Раптом зі щільної сірої маси висунулася незнайома зелена пика у кепці. У кожному оці цього хлопця було по дві зіниці. А, можливо, так їм обом тільки здалося – з переляку. Голосом людини, котра просить у борг, той, який у кепці, спитав у Хавчика:
— Чотиришкірий не виходив?
Хавчик більш автоматично, ніж усвідомлено, помотав головою:
— Ні.
— Ну, якщо вийде, — сказав той, що у кепці, — ти мене не бачив! Хавчик подавився сухариком і вперше серйозно замислився над власним майбутнім.
— Тобі водити! – додав нарешті той, що у кепці, збираючись зникати.
— Кого водити? – не зрозумів Хавчик.
 Той, який у кепці, зник. Хавчик лишився один.

***
А в цей час Хрюшарик та Забіжи стояли перед таємничими дверима. Раптом виявилося, що Хавчика  з ними не було. І було зовсім незрозуміло, куди та коли він пропав.
— Вилетів на останньому росі... тобто хросі... кроці, — припустив Хрюшарик.
— До бабки не ходи, — авторитетно підтвердив Забіжи, — коли стовп оббігали, він кудись зник.
— Ми ж оце до неї й повернулися, — прошепотів Хрюшарик.
— До кого?
— До Бабки.
— І що нам тепер робити?
— Мабуть, потрібно постукати, — сказав Хрюшарик.
І вони тихо-тихо постукали у двері.
— Вам кого? – пролунав голос з середини.
— Скажіть, будь ласка, — пробурмотів Забіжи, — ми самі не місцеві, як нам повернутися на Дитячій Майданчик?
— Чи пройти до Трьох Хатинок? – додав Хрюшарик.
— Поверніться через ліве плече, пройдіть п’ять кроків, потім поверніться через праве плече, пройдіть два кроки, потім поверніться спиною назад, пройдіть чотири кроки, а потім підстрибніть і йдіть куди хочете, — там поруч, — вимовив голос з-за дверей.
— Дякуємо, — тремтячим голосом сказав Хрюшарик у непритаманній йому дуже ввічливій манері.
— Не варто. Однак я б вам радила поспішати, тому що Шкодуня зараз піде виносити сміття. І тоді жодна зозуля не дасть за вас і ломаного ку-ку.
— Як там... як там.. як там...—заспішив Хрюшарик, колотячись з переляку. – Через ліве плече, через праве, на місці... Я нічого не пам’ятаю...
— Вибачте, будь ласка, — тремтячи вже не від страху, а від жаху, сказав Забіжи, — ви не могли б нам ще підказати, де наш друг Хавчик?
Але двері почали повільно, зі скрипом, відчинятися...


***
Друзі давно пройшли на Майданчик, давно висохла роса на траві бузковій, і сонечко встало високо, а Напівпапуга висів на журавлі колодязному і сохнув. Сохнув та висів.
— Подумаєш, — думав Напівпапуга, — пожартувати не можна! – Прикро було Напівпапузі, що Таборети його у колодязь лимонадний вмочили.
— І це – на Дитячому Майданчику, — думав Напівпапуга. – А якби я пожартував на дорослому майданчику, у що б мене вмочили?
— На дорослому мною б взагалі закусили за такі жарти, — вирішив Напівпапуга, і йому стало соромно. І захотілося Напівпапузі спокутувати свій промах – зробити для Таборетів щось гарне. А разом і до своєї  компанії повернутися. До Хавчика, Горбі, Русельки та Чирикшина...
Висів Напівпапуга – сохнув: вдих-видих, вдих-видих. От набридло йому бути солодким, і вирішив у піску скупатися. Бачив Напівпапуга багато разів, як Чирикшин ранком у піску купається. Як він найхолодніший пісок вибирає. Загартовується. А у Напівпапуги все тіло свербіло після того, як лимонад висох. Плюхнувся Напівпапуга прямо з журавля у пісок, і давай плескатися. Кожне пір’ячко пропісочив, кожну пір’їнку пилом пробив. Увесь пісковий кучугур струминками піскового душу вибухнув. До самих кісточок Напівпапугу пісочним душем пробрало. От тут до нього це і дійшло. Відкриття. Зрозумів він, як проблему Таборетів, маляток-таборяток вирішити. Як заслужити вдячність Таборетну, і з друзями возз’єднатися. Це відкриття Напівпапуга за мить зробив. Якби відкриття довше йшло – у нашого птаха координація порушилася б, і він впав би. А тут Напівпапуга аж підстрибнув.
— От, значить, як, — думав Напівпапуга. – Поки вони там прохолоджуються на майданчиках усяких – він тут один ламай голову за усіх! Таборетні проблеми вирішуй!
Добре, що він, Напівпапуга, не такий як усі: і не гордий, і не зверхній. Потрібно за всіх подумати – він узяв і подумав. І відкрив. Хотів Напівпапуга з радощів від того, що він розумний такий, злітати, кудись, типа за локшиною, але побоявся він відкриття розсіяти.
Злетів Напівпапуга над хвірткою на Майданчик, і давай витинати колінця. Тріщати. Увагу до себе привертати. Тут його Чирикшин і побачив. З Майданчика Відпочинку та Насолоди. Чирикшин вже крихточок подзьобав, почухався, на лавці поплигав, по бубочкам Горбі походив – око скосив. Око скосив – бачить – Напівпапуги на журавлі колодязному нема. Другим оком глянув – Напівпапуга над хвірточкою Дитячого Майданчика круги у повітрі мотає. Торохтить, як мопед бовтається, та ще й крилами на льоту якісь літери абеткою для глухонімих зобразити намагається. Семафорить. Щось термінове передати хоче.
— Ех! – думає Чирикшин, витріщивши очі. – Даремно я азбуку в дитинстві не вчив, як мама радила.
— Азбуку вчити не будеш, — казала мама, — читати не навчишся. Бач – не брехала мама.
— Якби я читати вмів, — думає Чирикшин. – Я б звідси прочитав, що Напівпапуга виписує, і летіти до нього не став би. А так, — піди ж взнай, чого він вигадав. Що трапилося?
Стало Чирикшину цікаво. Сплигнув він з бубочки на лавку, крихти стикерсу дзьобнув та вирішив на огорожку злітати до Напівпапуги.
— Я на хвилинку, — сказав він Горбі. – Зараз повернуся. Але Горбі й голови не підняв. Горбі вже третю стінку об’їдав. Стикерси-чіпси йому до душі прийшлися, і він навертав їх за чотирьох. І це добре, бо як раз, і Хрюшарик, і Забіжи, і Хавчик у розвідку пішли.
Поки Чирикшин долетів, Напівпапуга змучився. З ранку у нього тіло свербіло від лимонаду, а тут язик засвербів – аж вивертався. А коли Чирикшин долетів, Напівпапуга йому деякий час по інерції на мигах – тобто на крилах – щось таке важливе розповісти намагався, що трохи крила не вивихнув. Тільки тоді й згадав, що він вміє говорити, і видихнув:
— А що, Чирикшине, якщо я відкриття знайшов від буреломної шпани, — потоваришують зі мною таборетки, як гадаєш?
— Дарма летів, — прокоментував Чирикшин. – Нічого тут не вдієш. Таборетки буреломних ніколи не здолають. І ніхто їхньої буреломної дрібноти з майданчика не вижене. Сам бачив. Нема засобів.
— А от є, — сказав Напівпапуга. – Закладаємося?
— Ну, який? – скривився Чирикшин. – Опудало Городнє з Башкою Дзеркальною? Чи ультразвук?
— Ані Опудало, ані ультразвук не дієві, — сказав авторитетно Напівпапуга, розпушуючись, щоб стати товстішим, значимішим. – Ані Опудало з Мордою Нахабною. – Ти про Диво-Крапиво чув?

***
Чирикшин знов очі витріщив, як тоді, коли на азбуку дивився:
— Стій-стій.. Яке Диво-Кропиво!? Чув, звичайно...
— А що ти чув?
— Ти давай не крути, — строго обірвав Чирикшин. – Розповідай свою азбуку.
Жалюча, розмовляюча тварина-кропиво...
— Ну? – не розумів Чирикшин.
— Ну, хоч віршика б згадав! Лічилку!
Диво-кропиво, шкіра-кропиво,
Вуха-кропиво, кропиво-хвіст,
Гасає щодуху це диво,
Запрошує гратись малят,
А малята від Диво-Кропиво
З усіх ніг тікають до хат...
— Ну, згадав? Хто не сховався – я не винний. Від Диво-Кропиво усі діти ховаються – тому що Диво-Кропиво їх жалить.
— А якщо на таборетньому дитячому майданчику свійське Диво-Кропиво завести, то воно буреломних дітлахів жалити буде, й ті з майданчика повтікають. Додому, до Бурелому.
— Ну, а наші малятки-таборятки?
— А наших не чіпатиме, тому що – воно наше. Свійське-свійське.
— О-па! – загорівся Чирикшин. – Свійське Диво-Крапиво! Як це я до цього не докумекав?! ... А де ти свійського Дива-Крапиво знайдеш?
— Знаю, де, — твердо сказав Напівпапуга. – Ти мені краще скажи – оцінять Таборетки моє відкриття? Якщо я їм Диво-Крапиво приведу свійське?
— Та вони для нас що хочеш зроблять, — запевнив Чирикшин. – Ти їх не знаєш... Ми їм після цього кращими друзями станемо... Це найцінніше наше відкриття. Я як тільки твої знаки побачив – відразу про Диво-Кропиво подумав. Це ми добре вигадали. А куди за ним летіти потрібно?
— У той бік, — махнув крилом дещо оторопівши Напівпапуга.
— А Русельці ми що скажемо? — спитав він.
— А це далеко? – уточнив Чирикшин.
— Ні, не дуже.
— Тоді нічого не скажемо. Нехай ми сюрприз приведемо!
— За мною! – закричав Чирикшин. – Хто сміливий – полетіли! – І Чирикшин твердо помчався у напрямку, вказаному Напівпапугою. – Не відставай. Давай, ну!
— Завжди краще звалити свій успіх на іншого, — подумав Напівпапуга та зіщулився. А, можливо, це він знизав плечима. І полетів слідом за Чирикшиним.
— У той бік, — думав він, намагаючись наздогнати горобця, — я вчора вночі  за лапшою літав.

***
За весь час подорожі Руселька ані на хвильку не залишалася одна. Пригоди так захопили дівчинку, що вона зовсім забула про нудність Малесенького містечка, і пристрибцем бігла за подіями, не встигаючи зайнятися собою. От і на Майданчик Відпочинку та Насолоди чудове дівчатко просто-таки забігло бігом. Але коли пішли на розвідку Хавчик, Забіжи та Хрюшарик, коли Чирикшин зник у невідомому напрямку, Русеньці раптом стало нудно.
Спочатку вона погортала журнал “Мурзило”, який залишив Хрюшарик. Але всі кросворди там були розв’язані. Тоді вона походила по Майданчику, покупалася, повернулася до Горбі. Але Горбі продовжував їсти чіпси-стикерси, і тоді Руселька склала віршик:
Сиділа – сиділа,
Діло — діло,
Бантик зняла,
Каблучку вдягла,
Каблучку вдягла,
Кульку надула,
Підкинула вгору –
І кульку здуло.
І кулька –
Повітряна Кульбабка –
Поплила,
У повітрі
Як дирижабль!
Русельку вже нічого не тішило без друзів: ані прикольні буреломні малюки-хулігани, ані добрі розумні та красиві Таборети та їхні дітлахи, ані навіть дуже цікаве дерево кульбаб – дивина, яку вивів один селекціонер-таборет. Аматор. Кульбаба з дерева кульбаб не мала, звичайно, нічого спільного з якостями притаманними чарівним кульбабам, але Руселька добре натренувалася здувати кульбаби. І вже могла здувати їх усі з диковинного дерева. Але навіть це її розважило ненадовго.
І тоді, коли Руселька зовсім засумувала, коли вона образилася більше ніж це було потрібно, вона вирішила сама вийти на розвилку трьох доріг і, можливо, сама піти по кращій, правильній дорозі до Трьох Млинів Бабки-Корябки.
— Якщо мої друзі там, і вийшли на Велику Дорогу, — ми з ними зустрінемося. А якщо вони заблукали, так я їм нічим не допоможу, сидячи тут. Якщо ми розминемося, і вони повернуться на майданчик, то їх зустріне Горбі, і все буде чудово, – думала Руселька. – Чирикшин ніде не пропаде, а Напівпапуга, навпаки, — скрізь пропадає, але це завжди рятує його від більших неприємностей... – Руселька потріпала по бубочкам Горбі і почала вибиратися з Чудового Дитячого Майданчика Відпочинку та Насолоди. Вона знов була одна.

***
Руселька не поспішаючи, уважно дивлячись по сторонам, пройшлася по доріжці і швидко вийшла до розвилки Трьох Доріг – до Трьох Млинів Бабки-Корябки: Прямої, Кривої і у Тупичок, де живе Ванюшка-дурник. На розвилці Руселька вагалася недовго.
— Праве – це добре забуте ліве, — згадала вона слова одного досвідченого мудреця і сміло пішла по лівій дорозі.
Руселька досить довго йшла звичайною Абаланською Дорогою, що була обсаджена деревами, поки не вийшла на мальовничу галявинку з джерелом біля невеликого гаєчку. Посеред галявини стояв студійний фотоапарат, а навпроти фотоапарату височіли декорації штормового моря з кораблем, що терпить лихо. А навколо корабля були намальовані рятівні круги.
У рятівних колах були прорізані отвори, і у ці отвори можна було просовувати голову, щоб фотограф зображував клієнта пасажиром, який врятувався з “Титаніку”. Фотографа не було видно, а в одному крузі стирчало симпатичне личко.
— Це Тупичок? – спитала Руселька. – Я, мабуть потрапила у Тупичок, так? А ти, мабуть, Ванюшка-дурник?
Личко з рятівного кола зникло, і через хвилину перед Руселькою з’явилася дівчинка майже одного з Руселькою зросту, але значно симпатичніша.
— Ні, — сказала дівчинка. – Я не Ванюшка-дурник. Мене звуть Санні До, і я буду тебе рятувати.