***

Отже, гаразд. Почну з Лямби, Лякси і Ляпки. Лямба, Лякса і Ляпка — три низенькі нетямущі ельфочки, які жили під захистом ельфа Домашека. Усі ельфи живуть під чиїмось захистом, і в цьому немає нічого дивного. Лямба, Лякса і  Ляпка жили пречудово. Незважаючи на всю їхню пустоголовість простого ельфійського щастя вистачало їм з вдосталь. А все завдяки тому, що ельфійського щастя завжди вдосталь. Для цього  існує  Горнятко Щастя і старший ельф, який про нього піклується.
Тому, крім  основного заняття — заплітати одна одній косички і розплітати павутиннячко, Лямба, Лякса і Ляпка могли скільки заманеться опинятися в незручних становищах і скільки завгодно лоскотатися, товктися під ногами, блимати, свистіти, ходити кругами, а то й на голові. Їм за це нічогісінько не було.  І Лямба, і Лякса, а про Ляпку годі й казати, ніколи ні про що не замислювалися. А жили собі наче метелики. А коли їм від когось перепадало  — то прищулювали ніби кішки свої гостренькі вушка і ходили жалітися Домашеку чи ельфам  з Поперечки: могутньому  Фантосу або Рембіку — дружелюбному та компанійському ельфіну з річки на Поперечці. Хто такий ельфін? Це зовсім просто. Ельфінами називають ельфів, які живуть у воді, наче дельфіни.  Оті ельфи — їх зовсім небагато у природі, живуть у воді, мов дельфіни, а виглядають, думають і їдять як звичайні ельфи. І взагалі, ельфіни — це ельфи. Тільки водяні. Ельфін Рембік жив у річці на Поперечці, страшенно не любив, коли його дражнили Рибіком і до всіх ставився приязно. Він ніколи не відганяв Лямбу, Ляксу і Ляпку, що тинялися навколо водойми і дозволяв їм скільки завгодно роздивлятися  і очерети, і мальків, і повітряні бульки на підводних частинах стебел рослин. Ельфін Рембік належав до їхнього спільного кола ельфів із Поперечки і теж був цілком задоволений життям. І теж підпорядковувався Домашеку — старшому ельфові на Поперечці. Звичайно, ельф Домашек був старшим ельфом на Поперечці, а не у всьому світі, проте, його підопічні почувалися задоволеними і не зазнавали жодних незручностей. 
Хоча, незручності, без сумніву  були. А як же без них? Були  не тільки незручності, але й свої маленькі трагедії. Ось, приміром, ельфочка Сольвейг. Сольвейг була найтихіша дівчинка-ельф на Поперечці. Чому? Згодом я розповім,  поки що додам, що Сольвейг була, як і решта ельфів, щасливим ельфом. У всякому разі в неї все завжди було як слід. У ельфів інакше просто не буває. І у Сольвейг життя складалося не менш вдало, ніж в інших ельфів. Наприклад, їй завжди щастило в лотерейку-павутинку, вона завжди складала з кольорових скелець найкрасивіші та  найвишуканіші візерунки і ще вміла вдягтися просто й зі смаком та правильно підібрати до макіяжу погоду та освітлення. Не один принц задивлявся на Сольвейг. А ще Сольвейг вміла відшукувати зниклі речі і часто розважалася тим, що підкидала дітям загублені іграшки, кубики чи фігурки татових шахів. Фігурки, що діти, захоплені грою, закочували іноді невідомо куди.  Деякі діти на Поперечці знали про те, що Сольвейг їм допомагає, і коли щось губили і боялися розповісти про це татусю чи матусі, тихесенько просили:
— Сольвейг, будь ласка, Сольвейг, маленька, де моя лялька? Знайди швиденько! — А що так. — Сольвейг, будь ласка, все розкажи, де моя гра, мерщій підкажи.  Сольвейг, будь ласка, Сольвейг, люба, допоможи відшукати кубик!
І Сольвейг частенько допомагала, особливо, якщо діти просили її в риму:
— Сольвейг, крихітко, дай мені знати, куди поділася кицька пухната!
Хоча ельфи й не люблять кішок, ельфочка Сольвейг все одно допомагала. А рима не обов’язково повинна бути гарною. Сольвейг вважала, що головне не рима, а старання.
— Сольвейг, ми загубили цукерку смачну, може ти маєш хоча б одну?
Це вже діти трішечки хитрували. Бо не просто благали відшукувати зниклу цукерку, а й напрошувалися на нову. Та Сольвейг не доскіпувалася. Вона любила й жаліла дітей. Бо якщо не брати до уваги природне для всіх ельфів щастя, сама Сольвейг у глибині душі була дуже нещасною дівчинкою. Найнещаснішою серед щасливих дівчаток-ельфів її віку. Тому що, коли Сольвейг народилася і на честь її дня народження в небі засяяла її власна особиста зірочка, виявилось, що цю зірочку, зірочку Сольвейг, не бачить жодна душа на Поперечці. Ні, в тому, що вона існує,  ніхто не сумнівався, інакше Сольвейг просто не було б  на світі. Отож, справа була не в тому, що у Сольвейг не було власної зірочки. Справа була в тому, що зірочка Сольвейг була така маленька, така крихітна та така слабенька, що  розгледіти її ніхто не міг. Ні сама ельфочка Сольвейг, ні її батьки, ні  друзі, ані старший на Поперечці ельф Домашек. Усі були впевнені в тому, що зірочка ельфочки існує. Всі її розраджували та казали, що зірочка колись неодмінно знайдеться, колись спалахне; приводили кицьок з гострим зором,  пропонували біноклі. Але поки що Сольвейг  жила,  не знаючи нічого про свою зірочку, і це було її глибокою особистою драмою. Не зважаючи на це, по-своєму, по-ельфійському, Сольвейг була щасливою. Принаймні як і решта ельфів з Поперечки, Сольвейг все удавалося. Їй завжди щастило. Як і всі інші ельфи, вона жила легко та радісно на  своїй маленькій ельфійській Поперечці. Аж доти доки у нашої доброзичливої Сольвейг не почалися раптом неприємності. Так. Неприємності у ельфочки. Це було неймовірно. Спочатку Сольвейг ледве не зірвалася з дерева, коли поправляла перехняблену вітром шпаківню.  Потім переплутала дороги, і замість галявинки з ельфійською малинкою, котру вона розводила у власному садочку, потрапила в якийсь сирий підвал з трухлявими стінами. А згодом, коли Сольвейг вийшла купити  собі щось на вечерю в супермаркеті на березі, виявилось, що там немає ні її улюбленого соку, ні солодкої соломки, ані лимонного морозива.  Всі ці прикрощі звалилися на Сольвейг зненацька, і вона шкірою відчула, що крім цих, що вже сталися, навколо неї назрівають ще якісь дрібні капості. Сольвейг не стала на них чекати. Тому, що вона була Сольвейг. Тому що, якщо  будь-якому іншому ельфу раз у двісті років може  пощастити, то  будь-який інший ельф відшукає  на небі  свою зірочку та полегшено зітхне: «Все гаразд. Нічого не сталось. Одна прикрість — це пусте! Он, вона, моя зірочка — сяє, наче нічого не сталося». І будь-якому іншому ельфу відразу б стало легше. Чи не так? Так розмірковував би будь-який інший ельф, котрому не пощастило раз у двісті років.  Та ельфочка Сольвейг не могла так думати, тому що її зірочка була невидима. І Сольвейг не могла на неї подивитися та підбадьоритися. Тому, коли розпочалися неприємності, вона геть втратила голову, і, як тінь від хмарки, помчала до старшого ельфа Поперечки — Домашека. Бо лише він — старший ельф Поперечки, міг заспокоїти бідолашну дівчинку і надійно її захистити. Врешті решт, йому було довірене Горнятко Щастя ельфів Поперечки, і він піклувався про ельфів — жителів Поперечки.

* * *
Розповім про Сіму, потім про Фантоса. Сіма теж була ельфочкою. Із зірочкою все у неї було гаразд. Але не дивлячись  на те, що у Сіми в усьому все було гаразд — Сіма жила трішечки, ледь-ледь осторонь. Сіма була мрійливою ельфочкою і здебільшого гуляла одна. Вона зовсім не любила галасливих компаній. Останнім часом до Сіми прибився Синюшник, і Сіма весь свій час проводила з Синюшником. Хто такий Синюшник? Синюшник — Пластинчатий. Вони познайомились, коли Сіма вигулювала свого світлячка. Так, як деяким подобаються рибки чи ікебана Сіма полюбляла гуляти  з власним світлячком. І от,  якось, Сіма гуляла по Поперечці зі своїм світлячком. Світлячок гасав туди-сюди, навколо Сіми, а потім зненацька зник. Сіма відшукала свого світлячка з того боку пеньочку трухлявого. В лапах у Синюшника Пластинчатого. Синюшники Пластинчаті всі малорухливі та огидні, а цей був не тільки огидний і малорухливий, не тільки страшенно сірий та змерзлий, а ще й прирослий. Він був ще й прирослий. Цей Синюшник Пластинчатий, котрий упіймав Сіминого світлячка, приріс пластинками-вухами до пенька, як опеньок. Чи може пеньок приріс до Пластинчатого. Так чи інакше Пластинчатий Синюшник дуже міцно приріс до трухлявого пенька, так, що не міг навіть зігнутися, щоб почухати ногу. При цьому від нерухливості він так змерз, задубів, заяворів та заберезів, що від холоду у нього ледве  стискалися і розтискалися лапи. І як він зміг впіймати Сіминого світлячка, було просто дивно. Синюшник дуже зрадів тому, що він упіймав світлячка. Синюшник хотів розтерти світлячка між пальцями, щоб хоча б трошки зігріти закоцюблі руки. Синюшник не був ельфом. Синюшник був Пластинчатим. Сирим, замерзаючим Пластинчатим. Звичайно, була б Сіма не такою спритною дівчинкою, то він розтер би у пальцях Сіминого світлячка. Цей намір страшенно розгнівав ельфочку.
— Ну так що, що змерз, — обурювалась Сіма. — Іди, порухайся, поприсідай! Нащо це ти будеш моїх світлячків розтирати!
— Та не можу я рухатися, — бубонів Синюшник. — Бач, приріс до пеньочку! Ні встати, ні лягти. Отак і живу.
Жив він без сумніву погано.
— А давай я тебе відстрижу, — спитала Сіма. — Хочеш?
— У нас у ярочку, — відповів Синюшник, — ножиць зроду ні в кого не було. Одні дрючки та палиці. Чим це ти мене будеш відстригати? Дрючком?
— Це у вас, у ярочку, — сказала Сіма, — а я з Поперечки, ельфочка. В мене косметичка є. І ножиці.— Сіма дістала косметичку і поклацала малесенькими манікюрними ножицями. — Ну, то як, стрижемо? Чик,  і ти на волі! Хочеш?
Правду кажучи на волю Синюшник хотів. Цікаво все-таки, що відбувається навколо, чи з тієї сторони пеньку. І взагалі. А з другого боку, він нібито і звик, прирослий. Наче б, як і  жив не погано. Тільки холодно.
— Так зігрієшся, — переконувала Сіма, — порухаєшся. За світлячком побігаєш!
Це вирішило справу. Надто вже Синюшник змерз, задубів, заяворів біля  пеньочку.
— Тільки ти подовше стрижи, під пеньок.
— А нащо тобі такі довгі вуха? — здивувалася Сіма. — Будуть, як у слона, теліпатися.
— Стрижи! — вперто відповів Синюшник. —  Або іди собі!
Отак Сіма і звільнила Синюшника. А потім він за нею потягся. Звик, розумієте, на когось спиратися. На пеньочок, на Сіму. Тинявся Синюшник за Сімою, і  як сонях, завжди в її сторону дивився. Куди Сіма — туди і Синюшник. І голова до неї звернута. Але нічого так, слухняний. Це щодо Синюшника. А щодо щастя, то щастя так. Щастя і в Сіми було вдосталь.

* * *

Зараз розповім, що Сіму занепокоїло. Її мурашник занепокоїв — це раз. Мурашник Сімин захирів, мурашки чимось потруїлися, стали хворі та кволі. А потім ще улюблені Сімині квіти тля почала пожирати, а стіна, біля  якої  вона заходом сонця милувалася, пліснявою раптом покрилася. І якщо це не невезіння, то хай мені хтось розповість — що таке везіння. Отже, Сіма теж була дуже занепокоєна і вирішила навідатися до Домашека та дізнатися, чи все  у нього в порядку. А Синюшник за Сімою подався.  Та про це трохи згодом.

* * *

Зараз  треба про Фантоса розповісти. Фантос був унікальним ельфом. Він був найкрасивішим, високим, здоровим і дуже цікавим ельфом з Поперечки. Він  міг  подумки чотириста разів відштовхнутися від стінки і вісімсот разів без перерви віджатися в гамаку. І так само  подумки присідав не менше шестисот разів, одним поглядом перемахував шестиметрові бар’єри. А спати він міг по двадцять три години двадцять сім хвилин на добу. Міг перекочуватися, не піднімаючись, до їжі. І завдяки всьому цьому Фантос вважав себе видатним спортсменом сучасності, що допомогало йому завжди перемагати у Олімпійських іграх на Поперечці, котрі він сам собі придумував. Впевненості, вдоволеності та щастя власні Олімпійські ігри Фантосу безумовно додавали. Фантос також був видатним інтелектуалом; він грав сам із собою в шахи і незмінно перемагав. Щодо самозахисту без зброї, то Фантос завжди міг кого завгодно обеззброїти своєю посмішкою. І от зараз на Фантоса також посипалися неприємності.
Неприємності у Фантоса почалися з Троля і Тролевіни. Ніколи раніше не забредали ні Тролевіна, ні Троль у глибокий ярочок, де Фантос насолоджувався паровими ванночками з продірявленої труби гарячої води. Та якось, коли після чудово проведеного в гамаку п’ятигодинного тренування, Фантос вибіг у свій ярочок і остовпів.  Троль і Тролевіна безтурботно, але з явним задоволенням об’їдали клуби пари, які виростали білими кущами  із продірявленої труби. Фантос і так не любив Тролів. За те, що вони ламали гойдалки на дитячих майданчиках, витоптували клумби  і малювали у під’їздах всілякі дурниці. А тут він геть сторопів. Було чого. Це був власний ярок Фантоса. І паровий кущ, і пара над ним також належали Фантосу. Тролі не мали жодного права живитися його парою. Фантос засукав рукава і кинувся в атаку. На Троля і Тролевіну. Звичайно, у Фантоса не було шансів проти Троля і Тролевіни. Та на щастя, на його щастя, неподалік пльохався ельфін Рембік, котрий і виручив Фантоса. Ельфін Рембік почув галас і прибіг на допомогу. Він накинув на Тролей рибальську сіть, котра була у нього при собі. А потім вони вдвох із Фантосом популярно пояснили, заплутавшимся Тролям чому не можна у чужій балочці харчуватися чужою парою. Після цього Фантос і Рембік підняли Тролей на високий берег річки на Поперечці і скотили їх униз. Щоправда Троль і Тролевіна встигли добряче подряпати Фантоса і обіцяли повернутися. Особливо навісніла заплутана Тролевіна. Фантос не виносив неприємностей і не гаючи часу, вирішив йти  скаржитися Домашеку.
— Гаразд, — мовив Фантос, — там на місці розберемося.

* * *

Взагалі то він сказав це тому, що спочатку всі подумали, що винна Ельфіра. В чому винна? Ну, в тому, що у щасливих ельфів з Поперечки всілякі прикрощі почалися. Кожний ельф з Поперечки спочатку на Ельфіру подумав. Тому що шкодити на Поперечці, крім Ельфіри було нікому. В тому розумінні, що чари напустити, щоб неприємності почались. Чи нитку між деревами натягти. Чи маслом дорогу облити. Чи ніжку підставити. На Поперечці ельфам тільки Ельфіра могла шкодити. Та тут інше не зрозуміло. Ельфіра могла одну капость зробити, ну дві, ну три. Ну десять, з відщепенцями своїми. Та всім мешканцям Поперечки, всім ельфам одночасно і неодноразово ніяка Ельфіра дошкуляти просто не змогла б. Ні! Це явно була не Ельфіра. До речі, якщо ви познайомилися з Домашеком, Рембіком, Сольвейг, Фантосом, Лямбою, Ляпкою і Ляксою, так я вас і з Ельфірою познайомлю. 
У Ельфіри з ельфами тільки і’мя було співзвучне. Вони — ельфи, вона — Ельфіра. А насправді Ельфіра ніякою ельфочкою не була. Зовні — схожа. А всередині — зовсім інший фрукт. Ельфіра була просто нежиттю заздрісною. Нежиттю заздрісною була Ельфіра зі шкідливими звичками. І самою шкідливою звичкою у Ельфіри було те, що вона себе королевою ельфів хотіла бачити. Зібрала вона біля себе відщепенців з усієї Поперечки, всіляких невдах заздрісних, дурників навіть та злодюжок. І вирішила, що стане королевою ельфів. Звичайно  підстав у неї для цього було стільки, скільки, наприклад, у колоді — чорний пояс з карате отримати. Жодних не було підстав. Окрім шкідливості, злобності, гидотності і брехливості. В квадраті. Та ще Ельфіра була боягузкою. Ходила Ельфіра по Поперечці і де могла капостила, де могла готувала капості, а де могла розповідала про те, яка вона капосна, шкідлива та гидка. Розповідала всім, щоб її боялися. І всі її боялися. Тому що Ельфіра всім казала замість «Добрий день!» — «А зараз буде трішечки погано!». Тільки ельфи її не боялися. Ельфи її впритул не помічали. Тобто помічали звичайно, але не звертали уваги. Тому що ельфам усі капості Ельфірині були байдужі. Горнятко Щастя всі її капості зводило нанівець. Тому Ельфіра ельфам нечасто шкодила. А коли шкодила, то нишком тишком. А потім довго ховалася. Тому що з Фантосом, Рембіком, Домашеком і Мілягою вона зв’язуватися не бажала.
— Не з моїм щастям, — казала Ельфіра.
І думала вона не про те, як би ельфам нашкодити, а про  те, як Горнятко Щастя у них забрати. Чи компас для Ельфелевої Вежі. І все-таки, кожен з ельфів спершу на Ельфіру подумав. Тому що там, де капості, там Ельфірі саме місце.

* * *

Та найбільше прикрощів випало  Мілязі, ще одному ельфу з Поперечки. Я розкажу про  Мілягу, а потім ми повернемося до Домашека. До речі, ельфи жили на Поперечці так само природно та непомітно, як любителі марок, наприклад, живуть серед любителів кішок, а любителі телевізора серед спортсменів. І так само як живуть серед людей  любителі собак, і ті хто любить кішок. Ельфи були частиною мешканців Поперечки, але їх ніхто не виділяв.   Вони були цілою, дружною, єдиною спільнотою, але серед решти. Просто однією з відмінностей ельфів були дім і Горнятко. Але спочатку про  Мілягу. Так сталося, що  Міляга став найпершим ельфом з Поперечки, до якого завітали негаразди. Котрий відчув, що з ним діється щось не те, що повинно діятися з чесним ельфом. І так вийшло, що він найдовше опирався неприємностям. З ним почали траплятися якісь спотикання, обломи та недольоти. Коротше, найпершим неприємності помітив  Міляга. Хоча  Міляга був вихованим і слухняним ельфом, сталося так, що у квартирі, де він мешкав завелася ще й зозуля. Зозуля оселилася в годиннику. Тобто її принесли разом з цим годинником. І повісили в тій кімнаті, де ельф  Міляга залюбки пережив восім поколінь кімнатних тарганів. Зозуля виявилася зловредною. Кожного разу вигулькувала з гнізда і кукувала  Мілязі, скільки тому лишилося жити. І чи  то  вона рахувати не вміла,  чи то годинник не в ту сторону йшов, тільки відраховувала зозуля  Мілязі з кожним разом все менше часу. Спочатку  Міляга просто терпів. Потім  намагався годинника зупинити: на гирьках висів, ланцюжок гриз, розгойдувався у всі боки на ланцюжку — нічого не допомагало. Зозуля ще капоснішою ставала. Тоді  Міляга вирішив перечекати деякий час у вітальні. Так він переселився з кімнати у вітальню. На собачу підстилку. Але тут на нього чекав новий удар. Виявилось, що хоча ссавці і ельфи —  різні форми життя, паразити в них з’являються однакові. І хоча Дружок, собача місцеве, зустрів  Мілягу з захватом, блохи Дружкові на  Мілягу так само із захватом напустилися всім табуном:
— Ти друг людини, — докоряв  Міляга собаці, — от би й напускав своїх бліх на людину.
— Люди до мене на підстилку ночувати не приходять, — простодушно пояснював Дружок. — І полин на підстилку кидають. А блохам на полину спати не подобається. Тому вони на тебе і заскакують.
— А чого це вони на тебе не заскакують? — здивувався  Міляга.
— І на мене заскакують, — говорив Дружок. — Тільки я їх викусую.
Отож, собача підстилка  Мілягу теж не влаштувала.
— Ще гірше, ніж зозуля, — думав  Міляга, хоча про зозулю він теж з теплом не згадував. Зозуля хоч кукувала, що до післязавтра жити можна. А від цих бліх просто на місці можна було сконати. Тоді  Міляга вирішив здуру в сміттєпроводі повисіти. Бо ельфи не тільки стояти і сидіти можуть, не тільки ходити і бігати, ельфи ще й висіти вміють. Отож  Міляга і завис якраз напроти своєї квартири у сміттєпроводі, на третьому поверсі. На третьому, а будинок шістнадцятиповерховий. І значить, над  Мілягою тринадцять поверхів виявилось. От і не вір після цього в прикмети. Тринадцять поверхів, еге ж? І на кожному поверсі шість квартир, і в кожній квартирі сто відер із сміттям. І кожне відро  із сміттям через кожні п’ять хвилин висипають у сміттєпровід. Це не я так думаю, це  Міляга так думав. Тому що можна бути найспритнішим ельфом у світі, але неможливо весь час ухилятися від сміття, котрим цілять тільки в тебе.  Мілязі вистачило два дні повисіти. Потім він зрозумів, що коли ти стаєш мішенню — в тебе рано чи пізно обов’язково влучать. До того ж пацюки, котрі жили в підвалі і харчувалися недоїдками з смітника внизу. Пацюки, котрі досі не звертали на  Мілягу жодної уваги, почали раптом шушукатися і поглядати на нього знизу вгору. І подейкувати про те, що  Міляга навмисне влаштувався нагорі, щоб найсмачніші  шматочки вибирати собі з квартирних недоїдків. Отже, запахло неприємностями. І при цьому запахло дуже сильно. Тому що двірник захворів, а сміттєпровід не вичищався вже кілька днів.  Міляга виліз із труби і відразу наштовхнувся ще на декілька серйозних неприємностей. По-перше, якийсь хлопчисько наліпив купу палених сірників на стелю в коридорі і на східцях. А за ельфійськими переказами сталактити — дуже погана прикмета. А по-друге, хтось намалював на стіні щось на зразок Коля+Люба=кохання. А кохання, звичайно, немає і невідомо, коли буде. І третє. Одним словом на цьому третьому  Мілягу осяяло, що в нього почалась смуга невдач.  Міляга поміркував і вирішив, що пора йти до Домашека, старшого ельфа на Поперечці. Може,  якийсь інший ельф і потерпів би ще рік-другий. Ну що такого незвичайного, коли протягом дня чотири рази підвертаєш ногу або тебе об’їдають комарі, які взагалі не повинні були підлітати до ельфів. Або ти наступаєш на шнурки власних черевиків і падаєш. Ну що тут такого особливого відбувається? Вибачте, може нічого особливого і не відбувається, та тільки не з ельфом. Тому, що там, де живуть ельфи, обв’язково є Горнятко, а там де є Горнятко, воно обв’язково наповнюється щастям. І цього щастя повинно з надлишком вистачати  на всіх, хто живе біля Горнятка. І тому ніяких зачепившихся за дрючок штанців, ніяких розбитих колінець і ніяких несподіванок від пташок, котрі пролітали угорі бути не повинно. Є Горнятко Щастя, і є хранитель Горнятка — Домашек. І якщо в тебе почалися невдачі, треба йти до Домашека і з’ясовувати в чому справа.

* * *

Домашек жив у власному будинку. Взагалі-то для ельфів дім поняття вільне. Для ельфів дім завжди там, де їм подобається. Але у Домашека було Горнятко. У цьому Горнятку зберегалося і накопичувалося щастя всіх ельфів, що жили поблизу. І тому у Домашека був дім. Дім у Домашека був звичайний: вітальня, кухня, кімната для Горнятка, лавки для гостей, стільці, столи, путівник, книги, свічки, щітки і килими. Домашекові страшенно подобалися килими. Зручності в Домашека були у дворі. Горнятко стояло у центрі кімнати і наповнювалося щастям само по собі. Точнісінько так само, як самі по  собі заповнюються водою ночви чи корчажки, чи діжки у дворі, в будь-якому господарстві. Вони стоять собі просто неба  і чекають на дощик. І в них завжди хлюпоче вода, живуть всілякі дрібні водорості, мальки та водомірки. Чи щастя, котре наповнює Горнятко, в ночвах і корчажках — я  не знаю. Чого не знаю — про те не кажу.
Знаю тільки, що Домашек, старший ельф та решта ельфів з Поперечки, наповнювалися щастям разом з Горнятком. А тут, за мить занедужав і відчув себе як ніколи в житті хворим та розбитим. А вночі Домашека почали мучити кошмари. Ніби хтось намагався викрасти у нього Горнятко, ніби хтось увірвався в дім, розбив скрині, зірвав зі стін картини і захопив ельфелеве Горнятко Щастя.
Звісно,  зранку Домашек перевірив запори і замки, послухав, чи не риє  хтось підземний хід в його володіння.  А потім прогнав з даху всіх голубів, про всяк випадок. Але непокоїтися не перестав. Тому Домашек ані трошечки не здивувався, коли зі сходом сонця до нього прийшов  Міляга зі своїми скаргами на життя.


* * *

Щось сталося, і Домашек це відчув. Недарма Домашек був старшим ельфом Поперечки. Поки  Міляга бідкався на життя, підтяглися Лямба, Лякса та Ляпка. Нерозлучниці. Усі троє якісь засмучені, неприкаяні та хворі. Кашляють, чхають:
— Погано нам, дорогий Домашеку, — каже Лямба, а Лякса з Ляпкою туди-сюди голівками крутять. Ніби в мультику.
Домашек стіл зібрав, пригощає:
— Сідайте, дівчатка, скаржтеся!
Лямба, Лякса та Ляпка розсілись. А тут й Рембік в двері колотиться:
— Домашеку, відчиняй швидше!
Вскочив у дім Рембік, трико ніби луска, а з губи гачок стирчить. Лямба, Лякса та Ляпка як подивилися — знепритомніли, по черзі.
— Уперше в житті на гачок упіймався! — каже Рембік. — Що за невдача?
— Як це ти так примудрився? — спочатку не повірив Домашек. — Нуж-бо відкрий  рота ширше!
Поки Домашек гачок із рота у Рембіка діставав, Рембік щось розповісти намагався, але не розповідав, а шепелявив.
— Шуп, шуп.. — губами шльопав.
— Та помовчи, ти, — не витримав Домашек, — а то так і залишишся з гачком в голові.
У Рембіка навіть волосся на голові заворушилося, під гумовою шапочкою. Ельфіни всі гумові шапочки носять, як пловці-спортсмени.
— Так, — думає Домашек, — дійсно щось сталось. Ніколи такого не бувало, щоб у всіх ельфів Поперечки одночасно неприємності почались. Хоча мабуть не у всіх, — думає Домашек, але тут у двері постукали.
— Хто там? — спитала Лямба, вона якраз опритомніла. Лякса і Ляпка все ще непритомні лежали.
— Це Сіма, — почувся за дверима тоненький голосочок. — Я з Синюшником, можна?
— Взагалі-то зі сторонніми не можна, — сказав Домашек. Рембік в люстерко губу роздивлявся. — Але тобі з Синюшником можна.
— З тобою можна, — сказала Сіма Синюшнику.
— Трапилось щось? — спитав Домашек у Сіми, заздалегідь знаючи, що щось трапилось. Сіма подивилася на Синюшника. Синюшник зашелестів пластинами, закивав, зітхаючи.
— Щось у повітрі, — сказала Сіма, — щось давить на груди, чогось не вистачає.
— Привіт, Рембіку, — сказала вона Рембіку. — Привіт, дівчатка, — сказала вона Лямбі і Ляксі. Ляпка була ще непритомна.
Дівчатка покивали, а Рембік помахав рукою. Між пальцями у Рембіка були перетинки.
— Всі зібралися? — спитав Домашек.
Сольвейг тихенько похитала головою. Ніхто навіть не помітив, як вона увійшла. Сольвейг взагалі була тиха дівчинка. Не швидка, не пустотлива, а малорухлива. Сольвейг весь час пригнічувало те, що ніхто не бачив її зірочку. Вона була занурена у себе так, ніби хотіла побачити цю зірочку всередині себе.
— Тобі, мабуть, теж погано? — спитав Домашек у Сольвейг. Сольвейг кивнула. Один раз — і ледь-ледь.
— Лишився Фантос, — сказав Домашек. — Фантос єдиний з нас, котрому завжди добре. Він самий життєрадісний, самий здоровий, самий веселий. І я вірю, що в нього все гаразд.
Хтось пошкрібся у двері.
— Як? — у Домашека зморшки розгладились.  — У нас усі вдома, окрім Фантоса. Невже й він?
Двері повільно відчинились. Здоровий, красивий, могутній Фантос, ельф-реклама, стояв на порозі дому з таким зніченим, можна сказати, приголомшеним виглядом, якого у нього, мабуть, не було ніколи у житті.
— Що сталося? — стривожено закричала Сіма, втягуючи Фантоса в будинок.
— Гик, — сказав Фантос. Сорочка у нього була розхристана, відкриваючи рельєфні груди та тугі біцепси. — Гик, гик…
— Що? Що таке? Як так? Де це? — одночасно заволали трійнята. Їх так переповнила цікавість, що вони миттю прийшли до тями.   
Фантос мовчки пройшов до столу. Він налив собі цілу кружку журавлиного морсу, залпом випив і заїв здоровенним куском желе, щоб заспокоїтися.
— Мене вперше в житті віддубасили! — сказав Фантос і зареготав. — Уперше в житті мене віддубасили якісь слимаки. І маю надію востаннє, — додав він, припиняючи сміятися,  вже серйозно, повертаючись до Домашека. — Старший, на Поперечці щось діється. Треба думати, що сталося. І нам усім треба вживати якихось заходів.

* * *

Ельфи з Поперечки на чолі  з Домашеком розташувалися за круглим столом. Таким чином, вони всі бачили один одного. Всі мали вигляд ну, не дуже добрий. Не такий впевнений і безтурботний як завжди. Праворуч від Домашека сиділа Сольвейг. Ліворуч — Сіма. Позаду Сіми, як камердинер, стояв її вірний сонях, Пластинчатий Синюшник. Біля Сіми розташувалися Лямба, Лякса та Ляпка, пустоголові та налякані. Наступним сидів Фантос, крупний, красивий. Біля Фантоса розвалився в єдиному кріслі  Міляга. А поруч із Сольвейг, акуратно тримаючи руки з перетинками на столі, сидів ельфін Рембік. Отож, усі ельфи, мешканці Поперечки, сиділи і чекали, що скаже їм старший ельф, хранитель Горнятка — Домашек. Домашек думав. Те, що з його друзями і підопічними ельфами почали коїтися дивні, з погляду ельфів, події, те, що їх відразу всіх почали переслідувати невдачі та неприємності, могло означати тільки одне — що ельфам стало бракувати щастя. Ельфіра  тут ні при чому.
Домашек встав, обійшов стіл і потримав руку над Горнятком Щастя. Він одразу відчув тепло всередині себе. Руку стало приємно пощипувати. Відчуття  було таке, ніби на тильну сторону долоні, котру він тримав над Горнятком Щастя, стікає тоненька цівка живої води. Або майже таке. Це означало, що щастя з навколишнього ефіру, з космосу, із зовні, продовжувало надходити в ельфелеве Горнятко Щастя. Виходить, справа була не в тому, що воно зникло.
Вісім пар уважних очей слідкували за Домашеком. За його рухами. За виразом його обличчя. Усі чекали, що він скаже. Домашек розмірковував. Щастя продовжувало надходити у Горнятко Щастя. Ніякого сумніву! Але ельфів, мешканців Поперечки, почали переслідувати невдачі. Виходить щось сталося  саме з Горнятком. Супроводжуваний схвальним мовчанням  ельфів Домашек зняв Горнятко Щастя з постаменту, і в кімнаті померкло світло. Рембік не любив вогню, тому зі свого місця швиденько піднявся Фантос. Він взяв кремінь і кресало, висік іскру та став підносити вогник до свічок, які стояли на підсвічнику біля дзеркала. Кімнату осяяло нерівне, досить яскраве світло сальних свічок. Домашек оглядав Горнятко Щастя, обмацуючи його тонкими пальцями природженого музиканта. Зненацька Домашек зойкнув. Лямба, Лякса та Ляпка заверещали.  Міляга взяв себе в руки. Пластинчатий спробував затулити собою Сіму. Фантос зціпив зуби:
— Що сталося, Домашеку? — суворо спитав Фантос. — Щось сталося,  чи не так?
Домашек помовчав та підняв Горнятко Щастя над головою. Він повернув її боком і провів пальцем по одній із сторін.
— Тріщина, — глухо відповів Домашек.

* * *

Усіх охопив розпач.
— І що, що це означає? — спитала Сіма, відсуваючи Пластинчатого.
— Це означає, — сказав Домашек, — що наше щастя витікає з Горнятка Щастя через цю тріщину. І ми не встигаємо його отримати.
— Але як? — спитав Рембік.
— Чому? — здивувався Фантос.
— Як це сталося? — вигукнула Сіма.
— Не маю ані найменшого уявлення, — чесно сказав Домашек. — Але мене мучили передчуття. Я точно знаю, що ніхто не міг потрапити у дім. Ні злодій, ні Ельфіра, ні пацюк, ні несподіванки. Але у Горнятка виникла тріщина. І наше щастя витікає.
— І що це означає? —  знову спитав Фантос.
— Це означає, що я, хранитель Горнятка — його не вберіг, — рівно відповів Домашек.
— Дурниці, — тихо мовила Сольвейг. — У житті кожної сім’ї бувають всілякі події. Ти ані трішечки не винен у тому, що Горнятко тріснуло. І річ зовсім не в тому, чому і коли тріснуло Горнятко,  наше Горнятко Щастя, а в тому, що нам робити далі.
— Ми знаємо, ми знаємо, ми знаємо! — залементували Лямба, Лякса і Ляпка. Чомусь на різні голоси.
Усі повернулися до ельфочок.
— Треба спитати у Домашека! — наївно сказала Лямба.
— Він усе знає! — сказала Лякса.
— Він нас виручить! — сказала Ляпка.
— Дякую, — зворушено проговорив Домашек. — Спасибі, що ви мені вірите. Отож, я бачу  лише один вихід.
Усі знову почали уважно слухати.
— Щастя продовжує надходити у Горнятко Щастя, — вів Домашек, — але щастя витікає в розколинку з Горнятка Щастя. В тріщинку, котра невідомо звідки виникла. Тому вся наша проблема полягає в тому, щоб замазати шпарку в Горняткові Щастя.
Усі полегшено зітхнули.
— Я так і знав, що ти придумаєш що-небудь путнє, — сказав Фантос і прихильно ляснув Домашека по плечу. — Ти чудовий хранитель, Домашеку!
Усі загомоніли, почали відсувати стільці. Хтось розгорнув цукерку, хтось став порпатися в кишенях, дехто дістав хустинку.
— Я не знаю, як замазувати шпарки у Горнятку Щастя, — сказав Домашек ледь чутно.

* * *

Ельфи повернули до нього голови. Знову зависла тиша. Справа була серйознішою, ніж здалося спочатку. В кімнаті Домашека, крізь стійкий запах ялівцю, пробився тривожний аромат полину.
— Тоді треба сходити на Ельфелеву Вежу, — сказала дурненька Ляпка, — і спитати у старших ельфів, що нам робити.
Абсолютно природно, що ніхто з ельфів нітрохи не здивувався згадці про Ельфелеву Вежу. Дивним було швидше те, що про неї раніше ніхто не згадав. Ще б пак! Ельфелева Вежа. Ну, звичайно! А що  іще? Та Ельфелева Вежа, якщо бажаєте знати — це найкраще, що взагалі є в ельфів. Найкраща в світі. Це найчарівніша, найпрекрасніша Вежа  на світі. Вежа, де живуть наймогутніші, найпрекрасніші  старші ельфи в світі. Це Вежа-дім, Вежа  чаклунства та затишку. І нема жодного сумніву в тому, що там, у світовому центрі ельфів, обов’язково допоможуть  Домашекові та решті ельфів з Поперечки.
— Треба спитати у старших ельфів, що нам робити і віднести їм Горнятко,— сказала Лямба.
— І старші ельфи з Ельфелевої Вежі підкажуть нам, що робити, — сказала Ляпка. — Вони полагодять Горнятко Щастя або дадуть нам інше. 
Сіма не витримала і голосно цьомкнула Ляпку в щоку. Пластинчатий розкланявся, начебто це Сіма внесла таку чудову пропозицію. Всі пожвавішали. Усі не просто пожвавішали — всі зраділи. А  зрадівши почали обійматися і тискатися. І хоча вони дряпали одне одного,  і били посуд, це дарма. Дрібниці. Не варті уваги незначні прикрощі.
— Добре, — сказав раптом Рембік. — А як же ми відшукаємо Ельфелеву Вежу? Ми ж бо сто років там не були.  Сто років не надсилали туди листівок та поздоровлень і не телефонували старшим Ельфам.
Усі розгубились. Усім стало соромно. Всім дійсно стало соромно.  Ельфи жили щасливо на Поперечці. Й вони  геть забули  все на світі і дійсно не писали старшим ельфам на Ельфелеву Вежу. А тому було незрозуміло, як їм, так сходу, відшукати дорогу до Ельфелевої Вежі. Тому що Ельфелева Вежа, як магнітний полюс чи бродячий цирк, весь час міняла своє розташування. Ельфи знову зажурилися. Подряпини почали боліти, і осколки битого посуду впинатися в ноги.
— Ну, — спитав Домашек, обходячи битий бокал, — які будуть пропозиції?



* * *

Пропозиції надійшли відразу. Хочете знати від кого? Не вгадали! Не від Лямби, не від Лякси й не від Ляпки. Від Синюшника! Синюшник поміркував разом з усіма  і сказав, що потрібно репетувати. Треба репетувати  так, щоб крик долетів до Ельфелевої Вежі. Тоді старші ельфи почують і допоможуть. 
— Це ж як репетувати треба? — здивувався Домашек.
— Голосно! — пригнічено прошелестів Синюшник.
— Не годиться! — підсумував Домашек.
На дубовій полиці, що спиралася на чотири ніжки, складені з грубої цегли, лежала здоровезна, припорошена пилом книга. Полиця ледве не ламалася під вагою тисяч її сторінок.
— А ось це? — згадав  Міляга, вказуючи на книгу. — Підручник з пошуку Ельфелевої Вежі? Може він нам згодиться?
— Якщо нам необхідно потрапити до Ельфелевої Вежі згідно з всіма правилами, — сказав Домашек, — ми відкриваємо цю книгу і по цій книзі швиденько визначаємо, як нам знайти Ельфелеву Вежу.
— Так поїхали! — зрадів Рембік.
— І я з вами! — вигукнув Фантос.
— Хлопці! — остудив їх Домашек. — Щоб потрапити до Ельфелевої Вежі згідно з усіма  правилами, треба не  тільки вивчити і запам’ятати десять тисяч вісімсот сімдесят сторінок тексту, але й вивчити додаток, що описує короткий курс фізичної підготовки, яку треба пройти. Також курс металознавства, фізіологію, ботаніку, методологію вивчення явищ природи, геометрію, географію.
— Ого, — сказав  Міляга, — така морока нам не підходить.
Лямба, Лякса та Ляпка зазирали з дивану в Горнятко.
— Дивіться, дивіться, як мало щастя в нашому Горнятку! — гукали ельфочки.
— Так, — сказав Домашек, — часу у нас обмаль. Які ще будуть пропозиції?
— По зорям треба шукати, — мовила Сольвейг і почервоніла.
Домашек черкнув щось у блокноті, але похитав головою.
— По зіркам, згідно з книги, цілий місяць розбиратися доведеться. Не годиться!
— А компас? У нас же компас є? — згадав Рембік. — По компасу ми не знайдемо?
— По компасу теж довго, — похитав головою Домашек, — по компасу інші полюси шукають. А наш компас, хоча й називається ельфійським, насправді звичайнісінький. За ним можна знайти Ельфелеву Вежу, але треба робити складні обчислення відповідності світлої частини доби з пелюстками троянди вітрів. І врахувати кількість випавших метеоритів. Хтось із вас рахував метеорити протягом останніх трьох тижнів?
Усі похнюпилися. Усім стало соромно. Кількість метеоритів взагалі ніхто не рахував. Ані протягом останніх трьох тижнів, ані протягом останніх трьох років. І про троянду вітрів ніхто не думав. І ніхто не вчив ботаніку чи математику. Ельфи з Поперечки взагалі жили безтурботно, ніби на канікулах. Домашек рипнув стільцем. Лямба, Лякса та Ляпка почали тягти руки вгору. Їм у голови одночасно прийшли три ідеї, як треба шукати Ельфелеву Вежу.
— Кажи ти, — сказав Домашек, показуючи на Ляксу.
— Нам треба шукати Ельфелеву Вежу за кольором неба, — сказала Лякса, котрій запам’яталось над усе блакитне небо над Ельфелевою Вежею, коли вона там гостювала маленькою.
— Йти, йти, — простодушно продовжувала Лякса, — туди, де найблакитніше небо.
Домашек махнув рукою і повернувся до Ляпки.
— Тепер ти!
— Треба шукати Ельфелеву Вежу по запаху, — сказала Ляпка, — у нашої бабусі з Ельфелевої Вежі, такі  смачні пиріжки з капустою, що їх чути на весь світ!
Ляпка замружилась, згадуючи пиріжки бабусі з Ельфелевої Вежі, і безхмарно посміхнулася.   
— А ти що скажеш? — повернувся Домашек до Лямби.
— Треба йти, — сказала Лямба, — все одно куди. Ельфелева Вежа  сама знайдеться.
Домашек черкнув щось знов у своєму блокноті і подивився на Фантоса.
Фантос розслабився. Фантос завжди розслаблявся, якщо не йшлося про його тренування.
— Ну, я знаю, — промимрив Фантос. — Може подивитися по телевізійним програмам? — Фантос завжди, коли не тренувався в гамаку, дивився телевізор. — Може, поклацати пультом?
Домашек перевів погляд на  Мілягу.  Міляга розвів руками і посміхнувся.
— Вибач, Домашеку, — сказав  Міляга, — я теж прогуляв.
— Так! — сказав Рембік, — давненько ми вдома не були. Ніхто вже й не пам’ятає як до  Ельфелевої Вежі добратися.
Лямба, Лякса і Ляпка знову залізли на лавку і почали заглядати в Горнятко.
— У Пролітаючого Бруса треба спитати, — зненацька підказала Сіма. Синюшник покивав.
— Пролітаючий Брус? — здивувався Домашек. І знову щось занотував у свій блокнотик. — Але Пролітаючий Брус літає  тільки в каньйоні.  І лише вниз. Вилітає з труби і падає в озеро. Хто туди полізе? У озеро! І з обриву з ним не побалакаєш.
— Я не полізу! — відразу сказав Рембік. — Озеро там мілке, а Брус здоровезний. Він мене по голові вдарить — і рибець, в розумінні — кінець!
Синюшник поворушив пластинами.
— Синя каже, — переклала Сіма, — нехай оці лізуть. Вона вказала на Лямбу, Ляксу та Ляпку. Вони чіпкі.  Лямба зверху причепиться, з обриву, за пеньочок триматиметься. Лякса за неї. А Ляпка —за Ляксу. Так Ляпка біля нори Пролітаючого Брусу і опиниться. От нехай у нього і питають.
Усі погодились, що ця ідея добра — решта ельфів, котрим не треба було чіплятися одне за одного і лізти донизу, тому що їм не треба було. А Лямба, Лякса та Ляпка, тому що вони були ельфочками нерозумними і доброзичливими. Всі швиденько зібралися і вже через десять хвилин були на кручі. Обрив геть заріс. На ньому було безліч кущів, дерев та пеньків. Лямба, Лякса і Ляпка вмостилися над обривом, чіпляючись одна за одну. А інші позвішували голови з обриву, щоб подивитися, що вийде. Вийшло здорово. Лякса зависла, мов десантниця, прямо над норою Пролітаючого Бруса. Лямба і Ляпка висіли ланцюжком. Лямбу тримав Фантос. І не встиг Пролітаючий Брус вилетіти з нори, як Ляпка щось заторохтіла. Брус на льоту щось буркнув їй у відповідь і каменем упав у своє озеро. Він упав в озеро і пішов під воду. Ніхто не знав, що це було для Бруса: робота, ритуал чи хобі. Просто Брус літаючий так жив. Зате Брус літаючий усе знав. Він, наприклад, міг  сходу  розповісти вам, де знайти сто тисяч гривень, тому що Брус літаючий — усе знав. Дійсно, знав усе на світі. Але спитати щось у нього було не так то й просто. Може тому він і жив так, щоб у нього ніхто нічого не питав. Незручно жив. Ляпку потримали ще, але Брус більше не показувався. І Ляксі набридло висіти біля нори. Коротше, витягли ріпку, тобто Ляпку, і одразу її мерщій усі  почали розпитувати, забувши про Лямбу та Ляксу. Лямба та Лякса видряпувалися самотужки.

* * *

— Ну, що? — приставав до Ляпки  Міляга. — Спитала?
— Спитала! — поважно відповідала Ляпка. — Звісно що спитала.
— А що спитала? — уточнив Рембік, тому що Ляпка була пустоголова.
— Хіба, я не пам’ятаю, що питати? — образилася Ляпка. — Спитала, як пройти до Ельфелевої Вежі.
— Ну і що? Він тобі відповів?
— Відповів, — сказала Ляпка.
— І ти дорогу запам’ятала? —  спитала Лямба у Ляпки.
— Я запам’ятала, — гордо підтвердила Ляпка. — Якщо по уврагу, на путіте, то через родогу пройдете, потім ам, де реліктовали, преслильню, і по сусікам эка, эчка та эпта.
Усі роти пороззявляли, включаючи Ляксу та Лямбу.
— Ну що ж, добре! — сказав, помовчавши,  Домашек. — Значить, треба йти прямо, — так нещиро сказав, безрадісно.
— Не прямо, а правіше треба шукати, — прошепотіла Сольвейг.
— Чому? — здивувався Домашек.
— Так, — знизала плечима Сольвейг. — Праворуч завжди зорі  яскравіші.
— Хто мені ще напутню пораду дасть? — строго спитав Домашек, гортаючи записничок.
— Уздовж річки  треба йти, — сказав ельфін, — тому що Ельфелева Вежа  завжди  знаходиться поряд з річкою.
— Розумно, — погодився Домашек.
— Ельфелева Вежа  — на шосток! Эчка, эчка, — підтвердила Ляпка.
— Ну що, вирішили? — спитав Домашек.
Хоча відверто кажучи  ніхто нічого не вирішував.
— Цікаво, — сказав Рембік, наклеюючи на пеньок кусок мокрої газети, який він вивудив із калюжі.  — Цікаво, а що як пошукати нашу Вежу в тому напрямку, куди летять газетні качки?
Фантос подивився чи немає в мокрій газеті телепрограми. А  Міляга слідом за дівчатками заліз на лавку і подивився, скільки лишилося щастя  у Горнятку Щастя.
— Коротше — справа до ночі, — сказав Домашек, — усе, що ви мені показали і розповіли цікаво. Дійсно, цікаво. І Пролітаючий Брус, і відлуння, і інші способи. Та, мабуть, ми не повинні надто довго розмірковувати, тому що Горнятко луснуло. Я думаю, що найкраща порада — це просто йти шукати Ельфелеву Вежу, як сказала Лямба.
— Це я так сказала, — заголосила Лякса.
— Ні, це я так сказала, — заволала Лямба.
— Будемо сподіватися, — не слухаючи нікого, сказав Домашек задумливо, — що Ельфелева Вежа   сама нас знайде. Ми не можемо довго розмірковувати, тому, що Горнятко, на жаль, луснуло. Я лишаю вас удома, — звернувся Домашек і обвів усіх ельфів поглядом. — Я лишаю вас удома, а сам піду назустріч Ельфелевій Вежі. Єдине місце, де ви можете відчувати себе у безпеці — це мій дім.
— Тому, любі мої, — Домашек ще раз озирнув усіх своїх підопічних, — тому любі мої, ви будете ховатися в будинку, а я вас покину.
* * *

— Покинеш? Як покинеш? — здивувався Рембік.
— Ти нас кинеш? — спитав Фантос.
— Ні, — сказав Домашек, — я лишу вас удома, зачиню вас на ключ, візьму з собою Горнятко Щастя і подамся шукати  Ельфелеву Вежу.
— Сам? — здивувався Рембік.
— А ти думаєш, якщо ми підемо разом з тобою чи з Фантосом, — сказав Домашек, — то дівчатка будуть у більшій безпеці? А може мені взяти з собою Пластинчатого?
Синюшник сховався за Сіму.
— Ясна річ, я піду один, — підсумував  Домашек. —  нічого зі мною не трапиться. І з вами нічого не станеться. У Горнятку лишилось ще трішечки щастя, по-перше, а по-друге, якщо його нести правильно, то там, у Горнятку, завжди буде крапелинка щастя. А якщо у Горнятку буде хоча б крапелька щастя, то я майже зовсім не ризикую, відправляючись на пошук Ельфелевої Вежі. Мені обов’язково пощастить.
— А ми? — спитали Лямба, Лякса та Ляпка, довірливо посміхаючись.
— І ви нічим не ризикуєте, — сказав Домашек. — Який би я був старший, якби не знав, що лишаю вас у безпеці. Я довго експериментував з різними предметами і дійшов висновку, що щастя ніколи не виливається з паперових пакетів. Тому я заздалегідь відшукав кілька десятків паперових пакетів і наповнив їх щастям із Горнятка.  Думаю,  на  час моєї відсутності  вам вистачить.
— А погуляти можна? — спитав Фантос. — Там на Річку з Поперечки такі дівчатка відпочивати приїхали.
Лямба та Лякса хихикнули.
— Які дівчатка? — обурився Рембік. — Сказано тобі тут чекати. Гратимеш зі мною в шахи.
— А я з ким? — заволав  Міляга.
— А ти з Ляпкою.
Ляпка, що була вже  задрімала, підхопилася, широко розкрила очі і заплескала в долоньки.
— А в що ми гратимемося? — спитала вона у  Міляги.
— У киш звідси! — розсердився  Міляга. — Я з дівчиськами не граю.
— А в скрині нишпорити можна? — спитали Лякса та Лямба.
— Можна, — відповів Домашек. —  Тільки все назад поскладаєте.
— А мультики дивитися? — спитав Фантос.
— І мультики дивитися можна,  тільки телевізор багато щастя жере, — сказав Домашек, — дивіться, щоб вистачило. А то будете тут у темряві сидіти.
— Ти ж сказав, що вдосталь щастя в пакетах! — здивувався Фантос. — Я б  поклацав, може щось про мене покажуть.
— Повернуся, поклацаєте! — пообіцяв Домашек. — На телевізор ніякого щастя не настачиш.
Поки вони розмовляли, Домашек запаковував Горнятко Щастя в паперовий пакет. У нього лопався вже другий.
— А який у тебе план? — спитав у Домашека Рембік.
— Уздовж річки, — сказав Домашек. — уздовж річки й піду, як ми домовлялися. Річкою, вгору.
— А потім?
— А що потім? — здивувався Домашек. — Потім Ельфелеву Вежу знайду, старшим ельфам поклонюся, привіти передам і на життя трішечки поскаржусь. Старші ельфи Горнятко полагодять. Я погостюю та й додому. Тріснуте Горнятко для старших ельфів — дрібниці.
— Ми теж хочемо погостювати в старших ельфів, — запхинькали Лямба, Лякса та Ляпка. — Нам теж хочеться.
— Цитьте, — гримнув на них Домашек. — От я дорогу розвідаю, а потім усі разом сходимо. Може старші ельфи за нами який-небудь килим пришлють, самоліт. Не буду ж я тягти дівчисьок-ельфочок по купинам та горбам.
— А й справді, — сказав Рембік і потиснув Домашекові руку. — Ти йди, швидше і привіти там усім передавай.
Домашек загорнув пакетик у курточку і прилаштував його під пахвою.
— Ну, що? — мовив Домашек, — присядемо на доріжку.
Усі присіли й помовчали. Домашекові було шкода друзів, що лишалися: Рембіка,  Мілягу, Фантоса, Сольвейг, Лямбу, Ляксу, Ляпку і Сіму з Синюшником. А ельфи тихенько бажали Домашеку щастя, і були готові віддати йому своє, припасене в паперових пакетах. Та всі знали, що чужого щастя Домашек не візьме. Врешті він зітхнув, встав і попрямував до  виходу. Ельфи загомоніли йому вслід всілякі побажання.  Лямба, Лякса та Ляпка запхинькали. У Пластинчатого теж змокло під очима. Міляга тримався мужньо, а Фантос урочисто. Домашек замкнув двері ззовні своїми ключами, поклав їх під східці, скинув Горнятко на плече і швидким кроком попрямував до річки.
Домашек давно з дому не виходив. Давно до річки не підходив. І був вражений тим, як розлилася річка.  Так розлилася, що кінця краю не побачити.  Домашек до звичного броду прийшов.  А броду й нема. Як нема? А ніяк нема! Чому? Тому що! Може дощі пройшли, може джерела забили. Отже там, де звичайно Домашек на той бік переходив — глибоко. Пішов Домашек берегом, дивиться — мужики біля бережка льопаються.  Не плавають і на берег не виходять. А так. Пірнуть і плещуться на мілководді. По груди в воді. Дивні якісь мужики. Для пляжників — холодно, час не той. Для рибалок — не те місце.
„Мабуть, — думає  Домашек, — не прості це мужики. Мабуть це водяні мужики”.
„Дай-но, — думає Домашек, — спитаю, що сталося”.
Підійшов Домашек культурно до водяних мужиків, як він уміє. Ані бризок на воді не зробив. Ані билинка не ворухнулася. Людину б вони відразу помітили.  Так він же не людина, а ельф. Підійшов Домашек  як він уміє, та як гаркне у вухо:
— Здорово, мужики!
Водяні мужики так і присіли. З головою. Усі троє. Один — рудий, другий — лисий, третій — з вусами. Так і попадали. Може калюжок понароблювали. Тільки калюжок в річці не видно.
— Що це ти галас здійняв? — спитали мужики водяні виринаючи. — Люди справами зайняті, а ти ходиш, горлаєш? Що тобі потрібно? Вискочив, диви, ми тут ледь не того...
Домашек  знітився.
— Перепрошую, — сказав Домашек, — звички кляті! Вибачте! Будь ласка!
Мужики пом’якшали.
— Ну, що тобі треба, — кажи та йди собі. А то ми тут ділом зайняті.
— А чим ви тут зайняті? — спитав Домашек. — Ви що, водяні?
— Ніякі ми не водяні, — відповіли мужики. — Водяні самі по собі плавають, гуляють. А ми тут працюємо. Бач? Аварія сталася. Підземній річці погуляти забажалося. От вона в нашу наземну і влилась. Усе залило. А нам, баламутним, лагодь! Будемо тут льопатися, доки не полагодимо, так що треба, кажи.
— Я Вежу шукаю, — сказав Домашек, і пакунок, в курточку загорнутий показав.
— Яку Вежу, — не зрозуміли мужики.
— Нашу, Ельфелеву, знайти не допоможете?
— Ну ти даєш! — сказав водяний мужик з вусами. — Ти б і нас про заслінки спитав, про дренаж з трубами. По водопровідній частині ми б тобі усе розповіли. А про Ельфелеву Вежу знати не можемо. Не знаємо, мужик. Вибач!
— А розлив великий? — спитав Домашек. Він почувався незручно.
— Еге ж, здоровенний, — відповів водяний мужик, той що рудий.
Домашек Баламутним кивнув і повернувся. Баламутні знову льопатися почали. Лагодити щось. А Домашек хусточку дістав, чоло витерти, а з хусточки у Домашека компас випав під воду. Пльох! І Баламутні ззаду: — Пльох! Пльох! Пльох!
 Домашек  нічого не помітив і нічого не почув. І далі пішов.
А з очеретів тихесенько відщепенець з Ельфіриної команди вискочив, за компасом пірнув, під водою намацав та й помчав кудись.
Домашек подивився на небо уважно і побачив де розлив звужується і знову русло річки починається. Знаєте чому на небо подивився? Якщо ельф на небо подивиться, то в небі такий ельф ніби відбиток землі бачить. Ви дивуєтесь чому ельфи відразу на небо не подивились, щоб Ельфелеву Вежу побачити? Тому, що. Тому, що віддзеркалення землі на небі, як у люстерці, такі самі розміри видимості мають. Якщо Ельфелева Вежа там за обрієм, за річкою, за камінцями? То дивись, не дивись, нічого не вгледиш. Тому, що її з землі не видно. І в люстерко її не видно. Тобто на небі. Ясненько? Отож.
Поправив Домашек Горнятко на плечах і пошльопав водою розливу в той бік, де в річці русло починалось.  Бо це ж ельфін у воді плаває ніби риба, а звичайний ельф  навпростець може ходити водою, ніби сушею. Ну майже, як сушею. Ніби  піском чи снігом. Провалюється, щоправда, то по кісточки, то по коліно, а де й глибше. Але йде, а не пливе. Йде ельф ніби пісочком. Тому Домашек цей розлив пройшов, хоча й через силу, ледве ноги витягував. А по той бік річки за корінець учепився й виліз із води. Стрепенувся Домашек і думає: „Ось-ось стемніє. Не  на березі ж мені ночувати. На березі страшно, русалки всілякі, водяні. Он скільки страшилок Рембік кожен раз про підводний світ розповідає, особливо коли пінки хильне.”
 Коротше, забрався Домашек у самі хащі лісу, що стояв стіною понад річкою на тому боці. Вибрав місцинку на зразок галявинки з пеньочком. Домашек любив пеньочки. І тут вирішив заночувати. А поки возився, поки халабуду собі майстрував — стемніло. Зверху — місяць хмарами затягнутий, знизу — імла.
— Ні, — занепокоївся Домашек, — так не годиться, не треба нам темряви. Нам треба світло.
І заклинання пригадав на ясний місяць. Із Домашека заклинання ніби горох зі стручка вилущувалися.  При будь-якій нагоді. Зробив Домашек заклинання великого кола місячного сяйва, щоб ні його, ні Горнятко на галявинці в глухому лісі видно не було. Потім дріб’язковим чаклуванням приворожив Домашек навколишніх  світлячків, спорудив із цих світлячків холодне багаття. Достав Домашек із кишені курточки флягу з пінкою ялинового відвару. Дивиться на холодне багаття і пінку сьорбає.  Ельфи страшенно полюбляють пінку з будь-яких продуктів. Можна сказати, що пінка, улюблений напій  ельфів Поперечки. Домашек віддавав перевагу пінці ялинового відвару. Напився Домашек  пінки, закусив холодним мухомором з-під дерева  і щось у нього в голові помутніло. Так помутніло в голові у Домашека, ніби хтось навмисно на нього чари напустив. Пригадав Домашек скільки прикрощів на ельфів обрушилося.
„А раптом, — думає, — це епідемія. Раптом це не тільки на ельфів, а може це на всіх мешканців Поперечки та її околиць чари обрушились. Дивись, у баламутних річка продірявилась.  От прийдуть раптом зараз із сірого сирого лісу бідолашні жителі і спитають жалібними голосами: „Домашеку, чи немає в тебе крапельки щастя?” — Що я їм відповім?”
Подумав Домашек, подумав і засунув Горнятко Щастя в купу торішнього листя.  І побризкав зверху, щоб мало природніший вигляд. Дещо заспокоївся. Ледь-ледь  заспокоївся і знову думає: „Якщо прийдуть все-таки місцеві сіромахи і спитають мене кволими голосами: „ Домашеку, а може є в тебе Горнятко Щастя?”  — А я скажу — ні. А вони в мене спитають: „А що в купі торішнього листя зарите?” — Ой, знайдуть”, — злякався Домашек .
 Вигріб він Горнятко Щастя із купи листя, заліз  на дерево і в дупло його запхав. Запхав Горнятко в дупло, а сам думає:  „От прийдуть зараз нещасні місцеві жителі й спитають: „Що, Домашеку, чи немає в тебе зайвої  краплиночки щастя?” — А я їм відповім: Ясна річ — нема! А вони спитають: „ А що у тебе в купі листя?” — А я купу листя розгребу й скажу: нічого! А вони спитають: „А що ти в дупло на дереві запхав?” — Знайдуть! — гарячково міркував Домашек.
Витяг Горнятко з дупла і в калюжі його притопив. Майже непомітно.  Тільки за фляжкою потягся, думка його ошелешила: „ А раптом вони все одно з’являться, місцеві сердеги, з’являться й спитають: „Домашеку, нам так не щастить, у нас суцільні проблеми чи нема в тебе хоча б крапелиночки щастя?”  А я відповім: „Нема!” — думає Домашек. — „ А що в тебе в листя зарите?” А я скажу: „Нічого!” „А що ти в дупло запхав?” А я скажу: „Нічого!” „А що в тебе в калюжці притоплене?” — Знайдуть!” — гірко подумав Домашек.
Витяг він Горнятко Щастя з калюжі, здув світлячків і пішов переховувати. Сів Домашек на пеньочок, дунув, плюнув, глянув і задумався: „ Ну, діла! А коли все ж таки ці жителі з’являться і попросять крапельку щастя? Що я їм скажу? А я їм скажу: „Нема!”  — повеселів Домашек. — А вони в мене спитають: „ А в листі, що зарите?” А я скажу: „А нічого!” „А  в дуплі, що сховане?” А я скажу: „А нічого!” „А в калюжі, що притоплене?” Я скажу:  „А нічого не притоплене!” А під пеньочком що закопане?” — А це вже цілковиті брехні, — розвеселився Домашек. — Нічого в мене під пеньочком не закопане”.
І став як укопаний. Хто? Домашек! А чого він став? А тому, що забув, куди Горнятко Щастя сховав.  Став і стоїть наче дурник.
Яка вже тут пінка, який відпочинок? Домашек своє Горнятко Щастя по галявинці до ранку розшукував. І ніхто до нього не підходив. Ніякі бідолашні місцеві жителі.  Отож доки Домашек своє Горнятко шукав — розвиднілося.  І тут Домашек Горнятко побачив. Виявляється, Домашек  його і не ховав зовсім. Домашек виявляється ще напочатку, коли заклинання творив, він його так змінив, що Горнятко просто невидиме було під місячним сяйвом. Тому, коли Домашек  місяць запустив без хмарок, Горнятко при місяці не виднише було. Таки заморочив Домашек сам себе. Тому що Горнятко на пеньочку стояло. На видноті. Підхопив він  Горнятко Щастя, обнімає, цілує, хвалить. Як добре, що він його знайшов. Зібрав він все розкидане листячко, вирівняв ямку, подув на воду, тричі навколо пеньочку обійшов. Місце на галявинці,  де ночував Домашек, стало таким, як і до його приходу.  Втомлений, але радісний Домашек лишив галявину, міцно притискаючи  Горнятко до грудей. Кинувши погляд у небо, Домашек вибрав собі маршрут, не той, котрим ішов напередодні. Обридло Домашеку шльопати по калюжам. Вирішив Домашек, що пробиратися через коріння, гілля та дрючки набагато зручніше.  Але  тільки Домашек минув Велике Коло, котре він за допомогою заклинання місячного сяйва намалював учора, його ніби щось кольнуло.  Ніби там, у будиночку  на Поперечці, або там, в дорозі. Домашеку  раптом привиділося, а може він просто відчув, що неподалік спалахнули ті самі жовті рисячі очі. Сліпуче спалахнули, мовби побачивши його. На мить погляд жовтих рисячих очей сфокусувався на Горняткові Щастя у Домашека під пахвою. Потім погляд згас, наче з перестороги, що його помітили. Лише щось зашарудило навкруги. Шарудіння то віддалялося то наближалося
Але Домашек мужньо вирішив не звертати на те страхіття уваги списуючи свій переляк на нічну метушню та втому. Він бадьоро продирався крізь прибережні хащі. Та оскільки Домашек все  таки був ельфом, а не ведмедиком-клишоногим, то ніяких незручностей мешканцям кущів не завдавав. Спритно оминаючи гнізда, пташенят та звірячі стежки. І не завдаючи їм ніяких збитків.  Ельфи з Поперечки не любили наживати собі ворогів. Але з косогорчику, зверху,  раптом посипалися купи каміння вперемішку з гіллям, сміттям та землею. Домашек прикипів до землі. Прямо перед ним зненацька виросла стіна із гілля, каменюк та піску. А ліворуч  крізь зелене листя Домашек раптом побачив якийсь паркан зеленого кольору. Може тому, він не одразу кинувся у вічі.    Домашек розхилив гілля. Паркан виявився дуже високим. Зверху його обплутувала нитка колючого дроту. А за дротом нічого не було видно. Крізь паркан теж нічого не було видно, крім хвіртки.  Домашек  сіпнув за ручку. Хвіртка виявилась незамкнутою. Вона негайно подалась. Ельф подивився на купу сміття, що заважала йому йти, і не гаючи часу, ступив у сторону хвіртки. Тільки Домашек ступив у хвірточку, як перед ним виникла Ельфелева Вежа. Яскрава, гарна, домашня. На мить завмерши від щастя, Домашек кинувся до Ельфелевої Вежі, притискаючи до грудей Горнятко Щастя, злетів східцями: одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім. І… Нога Домашека зависла в повітрі. Домашек не став на восьму сходинку. Нога Домашека зависла в повітрі. Сходинок у Ельфелевої Вежі не могло бути вісім.  Домашек не став на восьму сходинку. Він раптом остовпів.
— Ой, — злякався Домашек, — а де ж цегляна доріжка, де ж трояндові кущі? Сім трояндових кущів біля входу? Де рів, де місток через рів, де оббиті залізом двері.
Нічого цього не було й близько. Була  тільки Вежа, і вели до неї десять сходинок.  А мало бути сім. Сім сходинок Ельфелевої Вежі. І Домашек з завислою ногою і Горнятком Щастя, притиснутим до грудей відчув себе раптом балансуючим на канаті. Виявилося, що він і стояв на канаті. Точніше на дощечці, над проваллям.  Міражі Вежі розсіялись, і Вежа зникла разом з парканом, а замість Вежі внизу, відкрився глибокий крутояр з гострим камінням на дні і дошка на котрій балансував Домашек. А внизу, в яру, стояла нахабно посміхаючись і узявшися під боки Ельфіра. Еге ж! Ельфра! Зовсім не шкідлива, на думку Домашека нечисть з Поперечки. Ельфіра, від якої Домашек ніколи не чекав ніяких неприємностей. Чиї витівки  він завжди вважав досить безневинними.
Ельвіра дивилась на Домашека жовтими очима рисі з-під довгого козирка бейсболки. Обабіч Ельфіри біснувалася компанія відщепенців із Поперечки. 
— Зараз буде трішечки боляче, — пообіцяла Ельвіра.
Відщепенці навколо Ельфіри образливо зареготали. А вона почала розминати пальці, приготувавшись вихопити у падаючого Домашека Горнятку Щастя. Та Домашек не рухнув. Він одчайдушно  балансував на деревині навислій над проваллям. Деревинка під Домашеком розгойдувалася все сильніше. Ельфіра неприємно посміхнулася.
— Допоможіть! — заволав ельф Домашек. І дощечка під ним затріпотіла.
Домашек вчепився в Горнятко. Не було б щастя, та нещастя допомогло. Усе щастя, що лишилося в Горнятку вихлюпнулося на Домашека і стався щасливий випадок. Зненацька з-за хмари вилетів на баскому драконі красивий сивобородий старший ельф у кепці в чорно-білу смужку. Чорно-білий шарф майорів у нього за спиною ніби прапор. Метнувши полум’яну стрілу в перелякану Ельфіру, старший ельф на своєму смугастому чорно-білому Драконі підлетів до Домашека й підхопив його під пахви. Ноги Домашека теліпалися в повітрі, він посміхався...
За хвилину дракон завис над галявиною, сивобородий ельф м’яко поставив Домашека на рівну поверхню і сам стрибнув на землю. Дракон опустився ліворуч і почав обдирати кущі бузку та чвакати. Старший ельф поплескав сторопілого Домашека по плечу. Домашек продовжував бережно притискати до грудей Горнятко Щастя.
— Ну-ну, — мовив старший ельф і підштовхнув Домашека, — Годі вже, заспокойся.
Домашек зробив негнучкими ногами мах, другий, а потім раптом розплакався.
— Не розпускай нюні! — Старший ельф вийняв хустинку в чорно-білу смужку і подав її Домашеку.
Схлипуючи й утираючи соплі, Домашек розказав усе. І подав старшому ельфові Горнятко Щастя. Старший ельф узяв із рук Домашека Горнятко, оглянув його, провів пальцями по тріщинці і знизав плечима.
— Пусте, нічого страшного. Зараз полетимо на Поперечку, дорогою десь наберемо глини без кісточок.
— Глини без кісточок? — здивувався Домашек. Він і не підозрював, що шпаринки в Горнятку Щастя можна лікувати глиною без кісточок.
— Ти дуже маленький старший ельф, — привітно посміхнувся сивобородий і поплескав по чорно-білій сумці через плече, — я залишу тобі деякі книги...
— А що буде з Ельфірою? — поцікавився Домашек, згадуючи недавні події.
— З Ельфірою? — знизав плечима Старший Ельф. — Ельфіра створила чудовий міраж. І я вважаю з чиєюсь допомогою. І знаєш, — засміявся Старший ельф лукаво, — нічого з нею не станеться. Нехай вона поживе, як справжня ельфочка. Адже вона мріє стати королевою ельфів. Сьогодні їй пощастило — я вдосконалив її міражі. Нині її міражі геть — чисто як справжня Вежа Ельфів. Ельфелева Вежа. Я гадаю Ельфірі приємно буде в ній пожити. Та колись вона покине цю Вежу, щоб поцупити Горнятко Щастя. Та тільки-но вона збереться її полишити — ця Вежа ніколи не прийме її назад. Хіба що в компанії з ельфом.
Старший ельф засміявся, пов’язав на рукав чорно-білу хустинку, якою утирався Домашек, і свиснув Дракону. Дракон відвалився від бузку, почалапавши у їхній бік і незабаром вони відлетіли.
Дорогою Старший ельф назбирав свіжої грушевої смоли і на льоту, неподалік від Букінгемського Палацу, де мешкав Бука, став обмазувати Горнятко, щось мугикаючи.
— Он вона яка, — глина без кісточок, — думав Домашек. Вони летіли  неквапно, але той шлях, який Домашек долав півтори дні у смугастого Дракона не зайняв і двадцяти хвилин.
Невдовзі вони були над Поперечкою.
— Отам, — вказав на будиночок Домашек.
Чорно-білий Дракон плавно спустився. Поки Старший ельф знімав з Дракона чорно-біле сідло, Домашек помчав до будиночку, дістав ключ, відчинив двері. А там...
У будинку нікого не було. Ні Рембіка, ні Міляги, ні Фантоса, ні Сольвейг, ні Лямби, Ляпки та Лякси, ані Сіми з Синюшником.
... Це тому, що всі розташувалися у внутрішньому дворику-патіо. Всі грали в пісочниці — сміючись, будували якусь піщану Вежу.
Забачивши Домашека та сивобородого старшого ельфа, всі ельфи з Поперчки почали галасувати, верещати, сміятися і навіть реготати та наввипередки розповідати, розпитувати, обніматися й співати. А потім усі обступили Горнятко.
„А я знаю, чому тріснуло Горнятко Щастя”, — подумала Сольвейг.




               ЕЛЬФИ 4.
 В калюжі народився – там і згодився. Так приказують пуголовки в калюжах на Поперечці та Старші ельфи з Ельфелевої Вежі.Маленький Старший ельф Домашек також вважав цю приказку справедливою.Домашек особисто відповідав за будиночок ельфів .У Будиночку він жив сам, якщо не враховувати котів та комах. Домашек наглядав за будиночком, за чистотою та порядком навколо Чаші Щастя і намагався нікуди далеко від неї не відлучатися.
 Коти ускочили до історії ельфів, коли Ельфіра хотіла поцупити клубочок провідної нитки у Лямби ,Лякси і Ляпки.Лямба,Лякса і Ляпка випросили цю провідну нитку  спеціально для Сольвейг.Сольвейг тоді зібралася  самотужки розшукати Ельфелеву Вежу( В ОДИНОЧКУ),і їй конче знадобився моток провідної нитки.Тоді все скінчилося добре:
 Сольвейг не довелося відправлятися у подорож,бо вона знайшла спосіб  роздивлятися свою зірочку.Сольвейг залишилася на Поперечці. Ельфіра  ж,котра викрала у Сольвейг провідну нитку,подалася у подорож замість неї – задом наперед. А котів прихистили ельфи з вдячності за допомогу(СОДЕЙСТВИЕ).
 Отак двоє бездомних,але хитрих,розумних ,чесних і злодійкуватих котів,двійко проворних котів, опинилися у Будиночку ельфів на Поперечці.Білий,товстий і пухнастий ,скромний і сором”язливий голубоокий Донкі Кот і,Йошкін Кот – чорний,ніби іржава труба у брудній багнюці,худий і жовтоокий.Чому вони оселилися саме в Будиночку?
 Тому що,самі знаєте, ельфін Рембік ночував у річці на Поперечці,а частенько навіть у найглибшому вирі,а це місце,погодьтеся, для котів не вельми придатне.
 У Фантоса був власний спортивний майданчик і гамак ,але все це просто неба. Та й Донкі Кот категорично відмовлявся жити на брусах,кільцях чи на шведській стінці.
А гамак постійно займав Фантос . Навіть коли він залишав гамак,кепсько бувало тому,хто наважувався там лягти перепочити .
 Де ночували Лямба,Ляпка та Лякса? Та де заманеться! Вони могли заночувати навіть у мишачій норі.Але ночівля у мишачій норі також не спокушала ні Донкі Кота,ні Йошкіна Кота.
 А Сіма з Синюшником?Ці вибирали місця для ночівлі якнайсвіжіші-найвогкіші. Переважно через те,що  Синюшник найзручніше почувався у вогких місцях ,а Сімі було начхати. Сіма як і будь-який інший ельф могла ночувати де завгодно.Але вона цінувала дружбу і ночувала там,де зручно було Синюшникові.
 Міляга –так.Міляга найчастіше ночував у одній кімнаті, у людському житлі.Проте в кімнаті,де мешкав Міляга,гостей приймало собача Дружок. А вже цей Дружок навряд чи зустрів би наших котів,Донкі Кота і Йошкіного Кота зі щирими обіймами. Швидше за все він зустрів би їх вищиреними зубами.
Вищирені зуби плюс. Що плюс? Га?
 Та... Це просто так кажуть – Віта плюс,Глобус плюс,вищирені зуби плюс. Така фішка – плюс.
Не звертайте уваги.
- Гарненькі собі справи – не звертайте уваги, - буркнув Донкі Кот, заслухавши передмову.
Ну от самі переконайтеся,що деінде,крім як у Будиночку ельфів,чистенькому,зручненькому,де було повнісінько диванів та крісел ,різноманітних наїдків,нашим новим героям,Донкі Коту та Йошкіному Коту і притулитися не було де.
- А Сольвейг? – вигукне хто-небудь.
 А Сольвейг  полюбляла спати,левітуючи у висхідних повітряних потоках. Вона літала уві сні. Авжеж, найзвичайнісіньким чином Сольвейг літала уві сні. Хіба це припаде до смаку котові,навіть якщо він тричі бродячий?
 Погодьтеся,що ні Донкі Кот ,ні Йошкін Кот аж ніяк не могли скласти Сольвейг компанію.
 Вони не могли пристати до неї й тоді , коли Сольвейг спадало на думку  переночувати у глибокому підземеллі або провести ніч у колодязі,милуючись своєю зірочкою. Ні ,жити поруч із Сольвейг ,виходило  для Донкі Кота та Йошкіна Кота якось не по-котяцькому  .
 Один, два,три,чотири,п«ять – я іду шукать…
 То де ми знайдемо наших нових героїв – Донкі Кота і Йошкіна Кота?
 Якщо ви вирішили знайти наших нових героїв, то дуже вас прошу: шукайте їх у Будиночку ельфів . У будиночку Домашека.
 А якщо навпаки? Якщо наприклад , знадобилося шукати  не котів,а ельфів з Поперечки? Тоді як? Якщо котам – Донкі Коту і Йошкіному Коту доведеться шукати ельфів з Поперечки, то де вони їх шукатимуть?
 Коти? Та нікого вони не будуть шукати! Жодного разу такого ще не ставалося.
 Якого? Такого, щоб маленькому Старшому ельфу Домашеку знадобилося зібрати усіх ельфів з Поперечки разом.
Не ставалося?
Не ставалося!
 Тоді слухайте, це була приказка.
 А казка тільки починається.
 Донкі Кот і Йошкін Кот чудово почувалися в Будиночку ельфів . Вони обжиралися та байдикували.
 Дехто вважає, що ельфи мають крильця,дехто вважає, що вони їх не мають.  У Донкі Кота і Йошкіного Кота була щодо цього власна думка. Вони дуже затишно почувалися під крильцем у Домашека , безупину об»їдаючись та  байдикуючи. Коти майже не покидали гостинний Будиночок ельфів. Йошкін Кот і Донкі Кот були впевнені, що своє вони вже відгуляли і що залишок життя  проведуть у мирі та злагоді на пухких подушках. Досить вже з них мандрів .
 Тепер їх нікуди не тягнуло. Подушок у Будиночку ельфів вистачало,щоб прожити на них усі дев ять котячих життів.
 Чули такий вираз – у кота дев ять життів? Ото всі дев ять Донкі Кот і Йошкін Кот збиралися прожити в Будиночку ельфів.
 Тут були зручні та м які дивани і крісла, і пледи, і ковдри, і все, що душа забажає.
 У будиночку вистачало ситної їжі, а маленький Старший ельф Домашек здавався таким доброзичливим і некапосним, що коти прощали йому все – навіть те, що він займався смердючою димною магією.
  Чого ще не вистачало Донкі Коту та Йошкіному Коту для повного щастя?
 Та їм навіть Чаша Щастя не потрібна була.
          
                *****

Маленький Старший ельф Домашек займався своїми справами, Будиночком ельфів і димною магією. А коти  вилежувалися на подушечках і плювали в стелю. У переносному значенні. Бо якби кому-небудь з котів заманулося   насправді плюнути на стелю, Домашек  негайно б витер той плювок провинним котом, а потім виштовхав би обох втришиї.
  Ні , Донкі Кот і Йошкін Кот були не такі. Тому обпльовували стелю в переносному розумінні слова.
 А в прямому розумінні вони просто таки нічого не робили. Тобто взагалі нічогісінько .Лише їли,пили та відпочивали  скільки сили.
Донкі Кот та Йошкін Кот докладали, відпочиваючи стільки зусиль,що їм,напевне,навіть Фантос міг позаздрити. А Фантос був професіоналом відпочинку.
   Завдяки Чаші Щастя  життя ельфів з Поперечки текло щасливо й спокійно. Подій,котрі зібрали б у Будиночку одразу всіх ельфів з Поперечки не відбувалося. У гості до Домашека  ельфи забігали поодинці , і коти користувалися усіма благами цивілізації ельфів замість відсутніх господарів.
 А цивілізація ельфів створила чимало  зручних ,красивих  та   корисних    речей.
 Ельфи вміли, коли хотіли , цінувати  комфорт і затишок.
 Хоч так , хоч сяк, Донкі Кот і Йошкін Кот блаженствували , ( ледарювали, дармували) і сподівалися провести таким чином  решту життя.
 Ельфи з Поперечки завдяки Чаші Щастя теж чудово почувалися, і навіть працьовитий Домашек,котрий займався димною магією , був усім задоволений.
 Лише димна магія дещо спантеличувала наших героїв – Донкі Кота і Йошкіного Кота. Цей дим був смердючим, кислючим , шипучим , щипучим і ще раз смердючим, засліплюючим і бризкучим.
 Це був бридкий дим – він кусався, плювався, щипався і дряпався. Або перетворювався на лід чи камінь.
  Від нього могла облізти шкіра або вирости роги. Тож коли Домашек починав займатися димною магією, коти намагалися триматися якомога далі.

                ****

 Домашек, як я вже казав, займався димною магією,коли у двері Будиночку ельфів хтось постукав.
 Ельфи істоти не вельми товариські, а Будиночок ельфів  для зовнішнього світу місце закрите і поготів. Зазвичай ніхто й ніколи не ходить до ельфів у гості. Тож той стукіт неабияк здивував Домашека. Він саме замішував помаранчевий дим і  наносив його на симпторну сітку  у довішному форматі. Руки у Домашека здригнулися і два-три кілечка диму вирвалися і кинулись навтьоки… Домашек здивувався, заморозив дим і пішов відчиняти. Дим був не тією річчю, котра веде себе пристойно. Він завше прагнув  вислизнути, непомітно втекти, сховатися і спідтиха наганяти жах на присутніх. Через  Домашекові експерименти з димною магією , коти забралися якомога далі. Так далеко як тільки змогли. І опинилися на кухні. Там котам впали в очі хрумкі рибні палички . Тож вони вирішили підкріпитися.
 Коти так завзято працювали щелепами ,що у них аж за вухами лящало. Тож стукіт у двері вони пропустили і не бачили як Домашек пішов відчиняти…
 Однак кільця диму,що втікли насторожили котів і вони покинувши власні справи помчали Домашеку на допомогу.
 Куди більше здивувався Домашек, відчинивши двері. У дверях Будиночку ельфів стояв Вільний ельф Любанек.
 Чи знаєте ви хто такий Вільний ельф Любанек? Якщо не знаєте – я скажу. Він справжній герой. Він розвідник, котрий оберігає найвіддаленіші підступи до світу ельфів. Він знаходить найперші ознаки загрози для ельфійської цивілізації і першим стає на її захист . Домашек досі навіть уявити не міг, що побачить героя отак – на порозі власного дому.
  Вільний ельф Любанек – ось хто  стояв перед дверима і привітно посміхався Домашекові.
 
                ****

 Вільний ельф Любанек був одним із ельфів – прикордонників. Тих небагатьох ельфів, котрі охороняли найвіддаленіші підступи до світу ельфів.Ельфи – прикордонники передбачали майбутні загрози , прогнозували розвиток і стояли на варті Ельфелевої вежі.
 Вільний ельф Любанек був героєм . І по-перше,і по-друге, і по-третє. Чули про його перший подвиг? Тоді він із Місячної Петлі вивів ельфів Середньої епохи.
 А його потрійний удар по нічним і підземним відлучникам та відщепенцям?
 А хіба ви не чули як він видалив вісім сімей шестиголових драконів, котрі атакували Ельфелеву вежу, за межі Сонячної системи?
 А як знешкодив генетичних мутантів лабораторних пацюків, котрі могли зжерти Земний простір? Це також подвиг Любанека.
 А хто відкрив формулу лабіринту Чорних Пітонів і назавжди замурував їхнє гніздо, замкнувши їхні кільця?
 Звісно – Любанек!
 Авжеж – Любанек!
 Саме він – Любанек!
 А його найвеличніший подвиг – об єднання Сірих ельфів, помаранчевих ельфів і чотирипалих ельфів у єдиний народ ? А ідея збудувати Ельфелеву вежу ?  Це можна вважати найвидатнішим подвигом усіх часів і народів ?
 І, безумовно, Великі Ельфійські Ігри , на котрих народи ельфів вибирали найрозумніших, найспритніших ,найсміхотливіших та найдоброзичливіших ельфів. До цих ігор Любанек залучив усіх ельфів.
 Хіба це не було найромантичнішим подвигом Любанека ?
 Вільний ельф Любанек був найбажанішим гостем у будь-якій ельфійській октаві. Тож ельфи з Поперечки на чолі з маленьким Старшим ельфом Домашеком  не становили винятку.???
   Маленький Старший ельф Домашек так розгубився , як розгубився б напевно перший-ліпший звичайний хлопчик коли б до нього в гості завітав сам Шварценегер чи Джекі Чан.
 Домашек так і остовпів з розкритим ротом , хоча щойно, лише секунду тому рот у нього був закритий, згідно з технікою безпеки , щоб не наковтатися диму.
  Вільний ельф Любанек переступив з ноги на ногу. Взутий він був не у черевики, схожі на армійські , як герої кінобойовиків,а у звичайні сандалії на босу ногу. Не було на ньому зброї та захисної плямистої форми. Але найбільше вразило Домашека , що у руках Вільний ельф Любанек тримав букетик квітів. Домашек стояв , витріщивши очі.
 Вільний ельф Любанек ще раз переступив з ноги на ногу  і доброзичливо поцікавився у застиглого ніби димний стовп у симетричній позиції , Домашека :
  - То як – пустиш ?
 А коти вже стрімголов мчали на допомогу Домашекові. Вони всім серцем були віддані ельфам.
 Мить тому вони ще були в кухні , і ось вже стоять за спиною у Домашека  і їдять очима незваног гостя.
 Любанек знову посміхнувся.
 - Агов, малюче, - сказав він ельфійською мовою, - отямся . Пустиш ти мене чи ні ?
 Коти наготувалися виконати першу-ліпшу Домашекову вказівку, хоч накинутися на незнайомця щоб розірвати його, хоч потертися об його ноги. Удати із себе лютих тигрів або  ласкавих приязних істот.
 Вільний ельф Любанек зацікавлено роздивлявся двох котів – чорного та білого.
- А це хто такі ? – дружньо спитав він у Домашека. – Твоя гвардія ?
 Коти піднеслися у власних очах. Вони негайно зрозуміли ,що гість  дуже поважна персона і заходилися ? ВИПЕНДРИВАТЬСЯ? – піднімати хвости трубами і пускати з очей іскри.
 Вважається що ельфи і коти недолюблюють одне одного. Проте це не так. Просто і коти і ельфи за вдачею істоти замкнуті, закриті і не водяться аби з ким.
Вони здатні впродовж років знаходитися поруч і при цьому навіть не познайомитися.
 Але коли вже у них налагоджуються відносини, то ельфи і коти  дуже тепло ставляться один до одного.
   Кожен , хто  заприязнився зі своїм котом, скаже вам наскільки коти дружелюбні створіння.
  Між тим пауза у дверях тривала. У нас певна річ музична казка, однак ця пауза тягнулася занадто довго. Це вже виглядало не дуже пристойно.
 - Це мої коти, - зненацька випалив Домашек, - я  Старший ельф на Поперечці, Чаша Щастя у відмінному стані,а я займаюся димною магією.
 Вільний ельф Любанек увійшов до Будиночку ельфів. Коти, відчуваючи його незвичайну силу й енергію, виструнчилися. Вільний ельф Любанек пройшовся будиночком, торкнув пальцем Чашу Щастя. Чаша Щастя відізвалася мелодійним дзвоном.
- А де народ, Домашеку ? - спитав Любанек. – Чи всі здорові ? Чи нема проблем ?
- Так усі здорові, - відразу відповів Домашек, - Усі щасливі. То й бігають собі по Поперечці.
- Як тут у вас ? – продовжував розпитувати Вільний ельф Любанек, чухаючи котам за вухами.
   Донкі Кот і Йошкін Кот уже второпали ху із ху  й умлівали від  втіхи.
- Чудово, - доповів Домашек , заштовхуючи якісь речі до шафи. Він бо був Старшим ельфом на Поперечці і в будиночку мав підтримувати порядок.
 Вони розташувалися у вітальні неподалік від Чаші Щастя.
- Чогось бажаєте ? – ввічливо запропонував Домашек, - Свіжих дощових черв яків ? Хрущів ? Може пінки із сицилійських слив ?
- Вербових бруньок, - відповів Вільний ельф Любанек. І пригадав віршика з ельфійської хрестоматії для дітей :
- Сяде Кпин на вогку купину
 Хрупає бруньку і чухає спину
 Кпин старий до бруньок охочий
Кпин бруньок зелених хоче .
А потім приходить  дружина Кпина
 І веде із садочка дитину
 І дочка сідає поряд з татуньком
 І теж смакує зелені бруньки .
 Так вони і сидять до ночі
 Кпин старий і Кпинова дочка.
 А коли за болотом сонце сідає
 Кпин іде спати  й маля забирає.
Домашек засміявся, він також любив цього віршика. Він теж любив зелені бруньки.
- Бруньки і ще малинову пінку.І розкажи як ваші справи. – посміхнувся Любанек.
  Маленький Старший ельф Домашек приніс бруньки і пінку, відігнав від Любанека котів і перетворив димну глибу на пил.Після цього зібрав пил у тенісний м ячик і закинув його до корзини.
- Ніхто не хворіє, - продовжував він доповідати, - Ніхто не нудьгує. А Сольвейг навчилася роздивлятися на небі свою зірочку.
- Ух ти ! – зрадів Вільний ельф Любанек. – Яка розумниця!
- Вам незабаром знадобляться розумники, - загадково сказав він.І не менш загадково додав – І розумні помічники.
- А як Ельфіра ? - поцікавився Любанек.
  Тут Домашек не витримав і зареготав. Він розповів Любанекові про те , як Сольвейг потихеньку зібралася до Ельфелевої вежі й умовила Лямбу, Ляпку і Ляксу попросити у Паучка Пау клубок провідної нитки. І про те , що павучок Пау помилився і  створив нитку навпаки – не таку , котра веде до мети, а таку , котра веде від мети.
 А Ельфіра викрала той клубочок і подалася з його допомогою невідомо куди.
 Куди вона пішла ніхто не зміг би здогадатися – Земля у ельфів була не такої форми як у людей. Хоча це була одна й та сама Земля.
 Домашек наприклад був упевнений у тому, що Ельфіра вже ніколи не повернеться на Поперечку, мандруючи за краденим провідним клубочком.
- Бач які у мене помічники , - похвалив котів Домашек . –  Адже це Донкі  Кот і Йошкін  Кот допомогли зірвати плани Ельфіри.
  Про те , що коти тоді ще не служили ельфам, Домашек розповідати не став.
 Любанек зареготав.
 Отже кволих нема, нудних нема , дурних нема , - зробив він висновок. – Зате є класні помічники.
- Чудово, - сказав він, - Ви мені підходите..
- Знаєш, Домашеку, - продовжував  Вільний ельф Любанек, - Твої ельфи мені дуже потрібні. Збери їх у Будиночку ельфів якомога швидше. Зможеш ?
 Маленький Старший ельф Домашек знизав плечима і взявся за золотого свистка, котрий висів у нього на шиї. Трелі цієї магічної свистульки сягали вух ельфів , де б на Поперечці вони не знаходилися.
Щойно почувши той свист , ельфи мали негайно з явитися до Будиночку.
 Забачивши свисток , Любанек  заперечливо похитав головою.
- Цього разу – жодної магії. Ніяких чарівних світлячків чи ультразвукових пищалок. Жодних низькочастотних барабанів. Наших ельфів слід скликати не вдаючись до магії .
- Як це не вдаючись до магії ? – здивувався Домашек. – Що ж це , я їх шукати подамся ? Та вони ж можуть перебувати ну просто невідомо де.
- Ні , Домашеку, слід зібрати твоїх ельфів звичайним чином.
- Та як же я їх зберу , коли навіть не здогадуюся хто де ? – здивувався Домашек . –  Поперечка - то цілий світ !
     Домашек подумав трошки.
- То мені вирушати на розшуки ?
Вільний ельф Любанек посміхнувся:
- Але ж ти маєш помічників !
 Донкі Кот і Йошкін Кот перезирнулися. Їх опанувала нудьга.
- Заразом – бадьоро додав вільний ельф Любанек , -  з ясуємо чого вони варті , твої Донкі Кот і Йошкін Кот.
- Відправити котів на розшуки ельфів , - здогадався нарешті Домашек.
- Авжеж , - підтвердив Любанек. – А коли будеш їх відправляти – ЗАСЕКИ (зазнач? Засічи ?) час. Протягом якого вони впораються. Та розділи завдання на дві частини – нехай кожен кіт шукає своїх ельфів. Кращому віддячимо , гіршого – покараємо. А я поки попрацюю.
  Любанек дістав мапу і заходився на ній щось малювати.
      ****

- Ну от , - звернувся Домашек до своєї гвардії. – Ось вам справжнє завдання.
    І не втримавшись від докору , додав :
- Це вам , лобуряки ,  не ворон лякати.
 Ганяти ворон коти щиро кажучи любили набагато більше , ніж шукати по Поперечці ельфів. І лякали вони їх не так як зазвичай коти лякають пересічних ворон , а за допомогою магії.
- Якої іще магії ? – здивується читач.
 Звичайної.
А як ви гадаєте – тварини не вчаться ? Вчаться.
Ви що , вважаєте , що потрапивши до ельфів , Донкі Кот і Йошкін Кот нічому не навчилися ? Навчилися. Дарма що котяча мова відрізняється від ельфійської. Двійко-трійко заклинань на склад „НЯВ” можна відшукати у будь-якій мові. А коли вже тим заклинанням можна полохати ворон, то завчити його простіше простого.
 Так... полохати ворон вони полюбляли. А от шукати ельфів по Поперечці аж ніяк.
 Тим часом маленький Старший ельф Домашек уже діяв. Він поманив котів пальцем і звелів , вказавши на велетенську карту Поперечки ,що висіла на стіні.
- Ти ,- сказав він Донкі Коту , білому і пухнастому, - розшукуватимеш Рембіка, Мілягу і Фантоса.
- Ти , - повідомив він Йошкиного Кота , - шукатимеш Сольвейг , трійняток Лямбу , Ляпку і Ляксу і Сіму з Синюшником.
- А чому завжди я ?! - заволав  Донкі Кот , але тихо – для  годиться.
- А чому завжди я ?! – голосно загорлав чорний Йошкін Кот . – Чому завжди мені треба розшукувати Лямбу , Ляпку і Ляксу ?! Якщо я чорний , то з мене що , можна знущатися ?!
 Йошкиному чорному Коту таки справді діставалося від трійнят. Вони на ньому каталися верхи, дмухали йому у вуха , підраховували йому зуби  і вчили утримувати на витягнутому в струнку хвості різноманітні речі – монети та полички.
- Що ж тут складного ? – здивуєтеся ви.
 Ви спершу спробуйте навчитися витягувати хвоста у струнку , а потім питайте.
- Чому я ? – скиглив Йошкін Кот. Не хотілося йому розшукувати Лямбу,Ляксу і Ляпку.
- Чому завжди я ? - вторив йому Донкі Кот, радіючи , що щасливо відбувся.
 Але Домашек не зважав на котяче квиління.
- Хто першим оповіщає і приводить до Будиночку своїх ельфів , отримує у власне повне користування горище.
 Домашек подивився на Вільного ельфа Любанека . Той неуважливо кивнув , не відриваючись від планшета.


Так. Хочеться зробити відступ.
Певно що Домашекові коти – Донкі Кот, білий і пухнастий і Йошкін Кот , чорний і худорлявий готові були мчати за наказом господаря – ельфа куди завгодно і  коли завгодно. І в дощ і в вітер і в політ у нічних зірках  (мені моє серце відкриває далекий шлях )” , - як сказав поет.
Так то воно так, еге ж... Але от саме зараз... Зараз саме... Тобто саме цієї миті – білий і пухнастий Донкі Кот надто вже був білим пухнастим , ситим і сповненим втіхи. І до того ж так зручно вмостився у м”якому кріслі. А чорний Йошкін Кот  щойно так добряче поласував крабовими паличками  , що йому їй-богу було не до метушні.
 Коти готові були мчати будь-куди і будь-коли... Коли-небудь пізніше... згодом. Якось. Еге ж ?
 Але ж не неодмінно саме зараз ? Адже так не вирішують ні сіло ні впало , стрімголов .. ну куди це годиться ? Нікуди не годиться.
 Коти певна річ не заперечували виконати наказ Домашека, проте й сам Домашек мусив розуміти, що для того ,щоб підготуватися до подорожі потрібен час : зібратися, зосередитися...
 Так міркували обидва Донкі Кот і Йошкін Кот. І розмірковували б і далі , якби Домашек , тримаючи за карк ,не виніс обох  із Будиночка й не дав по черзі кожному духопелика. Спочатку Донкі Коту, потому Йошкіному Коту . І таким чином відправив їх у подорож.
 Донкі Кот беркицьнувся в повітрі чотири рази і гепнувся об дерево. Йошкін Кот перекинувся п”ять разів. Чи може п”ять із половиною. І зашипів.
- Ненавиджу Поперечку, - думав Йошкін Кот , котрий останнім часом дійсно зледачів і розжирів. Відпочинок у Будиночку ельфів достойний  кіт сприймав за виконання своїх обов”язків, а нове доручення – як важкий непідйомний хрест, котрий  змушують тягти всупереч його бажанню.
 А  Донкі Кот – білий і пухнастий і до того ж гладкий і неповороткий  після кількох місяців безвилазного перебування у тепличних умовах , влучивши прямо у дерево, а потім  у кущ , геть занепав.
 Його – ніжного, білого та пухнастого , змушують не більше й не менше як вештатися Поперечкою та розшукувати ельфів. Ніби Поперечка , чуєте , крихітний п”ятачок, де отих ельфів кругом понатикано.
 Поперечка – не п”ятачок. Якби ви виміряли її в довжину за допомогою котячих кроків, то ви б напевне диву дались , яка вона величезна. А ще якби пригадали які ельфи хитрі , потайні та як їх важко знайти, то неодмінно б відчули жаль до бідолах – Донкі Кота і Йошкіного Кота. Диву  далися  та пожаліли. Отак.
 А коти ?
 Що коти ?
 Ви казали що ми були б вражені. А що коти ?
 Коти ?
 Еге ж , коти. Донкі Кот і Йошкін Кот , вони що ?
 Та... З ними було все гаразд. Це ми тут переймаємося. А коти зазвичай не беруть дурного в голову , а важкого в лапи.
 Та само й наші коти. Вони приземлилися у межах видимості , тобто кожен бачив куди подався другий. Донкі Кот, білий і пухнастий після  Домашекового штурханця і падіння до кущів, з нещасним виглядом  вибрався на дорогу  і пошкандибав,вгинаючись під вагою поставленої йому задачі. Так він ішов  доки не  зникнув з очей Йошкіного Кота. Пройшовши для певності ще з десяток метрів , Донкі Кот , білий і пухнастий пустився  в танок прямо на шляху.
- Вау, вау – бемз, - співав Донкі Кот, - Вау,вау – няу!
 Від надміру почуттів він обідрав відточеними кігтями стовбур молоденької берізки.
 Звісно Донкі Кот щиро радів , радів ( КАНАШКА) каналія до смерті. Розшуки Лямби, Ляпки і Лякси, Сольвейг та Сіми з Синюшником ,три надзвичайно складні доручення дісталися недоумку Йошккиному Котові. А Донкі Кот , біленький і волохатенький , відбувся дрібничками.
 Знайти Рембіка , Мілягу і Фантоса не становило жодного клопоту. Справжні дрібниці у порівнянні з завданням Йошкіного Кота.
 Та він – розумничок, цяця і симпатяга , розшукає своїх ельфів за лічені хвилини.
- Ха – ха - ха
- Хи – хи – хи.
- Хе – хе –хе...
 А чому це йому так пощастило ? Донкі Кот знав. Тому , що він першу – ліпшу вільну хвилинку  ошивався поряд із Чашею Щастя.
 Ось що означає  бути розумним і не гаяти даремно час.
 Донкі Кот твердо знав кого і де йому слід шукати. Рембіка слід розшукувати у річці на Поперечці , Фантоса  - на спортивному майданчику в гамаку , а Міляга швидше за все стирчить  серед своїх кактусів у кімнаті з балконом та собачам у передпокої й лається з зозулею.
 Що ж тут складного ? Це не пошуки , а відпустка. Шкода , звичайно , вилітати з м”яких подушечок у Будиночку ельфів. Але з яким тріумфом , він , Донкі Кот , міг туди повернутися! !!
 Ну хіба складно було  шукати ельфів?
 Та їх геть не складно було шукати!
   У Донкі Кота був просто чудовий настрій  і чимдалі він у нього все більше поліпшувався. Як класно було знати який він , Донкі Кот , біленький, пухнастенький , кмітливий і удачливий у порівнянні з тим чорним ненажерою та ледащом Йошкіним Котом.
- Ха – ха – ха –  відшукати Рембіка . Та що його там шукати того Рембіка. Плюснув у річку камінчика , рибну малечу підняв , водоміркам нявкнув – вони того Рембіка через п”ять хвилин з-під води дістануть. Аякже.
 А з Фантосом іще простіше. Якщо його в гамаку нема – значить він на пляжі біля дівчаток.
 Донкі Кот іще одну берізку обідрав , нявкнув і задер хвоста так як його зазвичай задирають коти-переможці.
 Донкі Кот стежинкою біг, потім повернув за ріг. По правий бік  від Донкі Кота зеленіли кущі бузку , по лівий – пеньочок свіжий, великий такий пеньочок і не трухлявий. А на пеньочку – оце так так! На пеньочку трійко ельфочок . Лямба , Ляпка і Лякса.
 Ха Ха Ха
 Хи Хи Хи...
 От тобі й хи хи хи...
„ А може  минеться ? „ подумав Донкі Кот і весело так вигукнув :
- Агов , привіт , дівчатка ! Ви часом Мілягу не бачили ?
- А кого це він дівчатками назвав ? – поцікавилася Лямба у Ляпки. Лякса захихикала.
- Ха-Ха-Ха !
- Хи-Хи-Хи ! - закричала Лякса , а Ляпка звідкись вийняла дзвіночка. Ельфійки з Домашековими котами по-простому поводилися (ВЕЛИ СЕБЯ ЗАПРОСТО).
 Йошкиного Кота вони якось навіть до труби запхали , коли у трубочиста гралися.
 Добре , що Донкі був білий кіт . І пухнастий.
- Донкі , - сказала Ляпка , - диви , що у нас є.
 А цікавій кішці як відомо хвоста прищемили. (ЛЮБОПИТСТВО КОШКУ СГУБИЛО)
Донкі був кіт, проте це нічого не міняло.
 Надмірна допитливість і котам шкодила.
- Що ? – підійшов ближче Донкі Кот.
- Дзвоник , - ласкаво пояснила Лямба.
- Який іще дзвоник ? – не второпав Донкі Кот.
- Іще коров”ячий! – приязно посміхнулася Ляпка.
- А стане  - котячим , - зареготала Лякса.
- Фу!!! – заверещав Донкі Кот. – Ви що , з глузду з”їхали ?!
 Молоко коров”яче він любив , а корів – ні. Він якось у свіжого коров”ячого млинця з даху звалився. Відтоді корови йому не подобалися.
- Фу. – сказав Донкі Кот.
- Ти не фукай , - зауважила веселенька Лямба. – Ач , розфукався. Якщо у нас кожен піддослідний кіт фукати почне , нам фукалок не вистачить.
 Донкі Кот більше фукати не став. Ображатися тим більше . Ображатися можна на впольоване мишеня або на однокрилого горобця. Але не на трьох ельфочок- чаклунок.
- Досить , - промовила Ляпка. – Давайте, ельфочки, причаклуємо Донкі коту дзвоника. Нехай він у нього ніби в корови на шиї теліпається. А ми його випасати будемо.
- А до бугая поведемо ? – невинно змахнула віями Ляпка.
- Ей,ей! – закричав  задкуючи Донкі Кот. – Обережніше , шановні. Я під час виконання службових обов”язків. Я Домашекове доручення виконую.
 Донкі Кот став не тільки білим і пухнастим , але й надзвичайно поважним.
- А яке доручення ? - спитала Лямба.
- Домашек доручив мені знайти Рембіка, Мілягу і Фантоса. І привести їх до Будиночка ельфів.
  Ельфочки припинили смикати Донкі Кота і  шанобливо відступили.
  Донкі Кот знову почувався чудово. Він не втратив ані краплинки свого світлого настрою. Його не полишала радість і відчуття зверхності над дурнуватим Йошкіним Котом. Котрий мусив розшукати саме цих ельфочок з якими Донкі Кот щойно спілкувався.
 Дурненький Йошкін Кот десь у трудах та поневіряннях, у кропиві та лопухах, у багнюці та смітті шукав саме цих ельфочок. Дурачок. Саме Лямбу , Ляпку і Ляксу.
 І Лямба , Ляпка і Лякса наче б то відчули повагу до Донкі Кота.
 А Ляпка перепитала :
 - Чуєш, білий і пухнастий , повтори, кого тобі доручив знайти Домашек ?
- Рембіка, Фантоса і Мілягу.
Ляпка повернулася до Лямби і Лякси.
 - Агов, кексі, Фантос нам дорогою не попадався ?
 - А навіщо він Домашеку ? – спитала Ляпка. Вона знайшла собі заняття – кільця на пеньку підраховувала , але уважно дослухалася до розмови.
- Не знаю , - чесно сказав Донкі Кот. Він завжди вважав , що чесність – краща політика.
 Ельфочки задумалися. Проте одразу просвітліли.
- Нікого не бачили , - мовила Лямба.
- Анінайменшого уявлення , - докинула Ляпка.
- Не зустрічали , - підтвердила Лякса і задзеленчала коров”ячим дзвоником.
- Му!
- Му!
- Му!
 Де вони його знайшли ?
- Донкі , - крикнула Лякса , - а може , хочеш, ми тобі дзвоника причаклуємо ?
- Зустрінете Йошкіного Кота , -з гідністю відповів  Донкі Кот , - то йому й причаклуєте. І привіт передавайте.
- А він хіба теж когось шукає ? – здивувалася Ляпка.
- Певно що, - у свою чергу здивувався Донкі Кот.
- А кого ? – загукали ельфочки.
 Але Донкі Кот вже був далеко.
- Цікаво, - подумав Донкі Кот. – Як довго ельфочки на пеньочку стирчатимуть ? Тут їх простіше простого знайти.
- А де складно ? – спитав він сам себе.
- У лабіринті каменів. – вирішив він.
 Донкі Кот обдер кору , склав лапи рупором  і гукнув:
- Ельфочки ! – гукнув він у рупор. – У лабіринті каменів  із коров”ячим дзвоником дуже цікаво у хованки грати.
Відповіддю йому був захоплений вереск і тупотіння.


 Повідомити ельфочкам, що їх шукає Домашек, Донкі Коту навіть на думку не спало. Не тому ,що він капосний. Просто не його це справа. Він не раз у Будиночку ельфів отримував по носі за самодіяльність і засвоїв раз і назавжди:
- Не варто робити як краще, слід робити як велено.(ЗВЕЛІЛИ)
 Зрозуміло ?
А ви напевне подумали , що Донкі Кот вредний. Аж ніяк.
- Я просто молодець ! – похвалив сам себе Донкі Кот білий і пухнастий, обдираючи чергову молоду берізку.
- Просто молодець. – вирішив він і сквозонув у кущі.
 Чому у кущі ? Бо через кущі найлегше було дістатися до закруту з високим бережком. А з високого бережка , не замочивши лапок , викликати Рембіка. Єдиного ельфіна серед усіх ельфів на Поперечці.
 У тому , що ельфіна Рембіка слід шукати у річці на Поперечці, Донкі Кот не мав жодних сумнівів.Ельфіни у всьому світі проводять увесь свій час саме в воді. У річках. У озерах. Може навіть у морях. Хоча я не бачив жодного морського ельфіна. Проте від когось чув , що ельфіни водяться і в Азовському морі , і в Чорному.
 Рембік дійсно перебував там , де його шукав Донкі Кот і був дуже заклопотаний.
Рембік роздумував як звільнити Річку-на-Поперечці від риболовів. Віднедавна Рембік не терпів рибалок. Хоча до того як став ельфіном, коли ще був звичайним ельфом, ставився до них байдуже.
 Крім неприязні до рибалок Рембік набув іще одного дивацтва. Ельфін Рембік почав раптом розв”язувати кросворди.
 Трійняткам Лямбі,Ляпці та Ляксі  розв”язання кросвордів також страшенно подобалося і у складних випадках вони бігали до Рембіка. Рембік сам заввиграшки розв”язував кросворди і залюбки допомагав іншим...
 Продираючись крізь кущі, Донкі Кот несподівано наткнувся на бурундука і цілком миролюбно спитав  чи не стрічав той Мілягу, Рембіка або Фантоса.
- Відчепися, - відповів бурундук. – Відчепися, не до тебе.
- А що трапилося ? – поцікавився Донкі Кот.
- Що,що, - вилаяв Донкі Кота бурундук. – Переїв.
- Та й по всьому ? – здивувався Донкі Кот. Він повсякчас переїдав у Будиночку ельфів . Йому це  анітрохи не шкодило.
- А у мене після ситного сніданку завжди ускладнення. – буркнув бурундук. – Не знаю що робити.
- Рекламу читай, - легко порадив Донкі Кот. Насмішив його той бурундук .
- Мені б твої клопоти , - подумав Донкі Кот і побіг собі далі...
 Він побіг далі , але ноги його заплуталися у якомусь корінні, Донкі Кот рвонув та вилетівши із кущів побачив, що далі обрив...Донкі Кот полетів кудись униз.
   За мить він погойдувався ніби на хвилях. Донкі підняв голову і роззирнувся. Він лежав на розтягнутому по горизонталі золотому павутинні. Донкі Кот був не вчорашнім. Він все-таки мешкав у Будиночку ельфів , де чари були в ходу.Звісно він чув про те , що десь на Поперечці  мешкає Золотий павучок Пау, котрий тче золоте павутиння.
 Донкі Кот засміявся – до павутиннячка павучка Пау за чутками могли потрапити лише чарівні істоти дуже, ну дуже серйозного рівня. Рівня ВПІ. Донкі Кот гойдався у павутинні і не робив спроб звільнитися. Він думав , що у золотому павутинні для вельми поважних жертв передбачений який-небудь особливий церемоніал.
 Він гойдався і чекав, чекав і гойдався, поки якийсь грубий голос не сказав над вухом :
- Ну, чого розлігся ? Підводься ! Вставай , нічого розлежуватися!
 Донкі Кот розплющив око. Прямо над ним навис золотий павучок Пау і скалив зуби.
- Чого розлігся ? – не вгавав павучок.  - Піднімайся і забирайся звідси, ельфійський коте. Це павутиння не для тебе.
 Донкі Кот зітхнув і його м”яко викинуло з тенет. Він став на чотири лапи.
- Чого це ти тут вештаєшся ? – спитав Пау.
- Рембіка шукаю, - процідив Донкі Кот. Йому не сподобалося, що його вигнали із золотого павутиння. У ньому було так гарно гойдатися.
- А Рембіка немає , - сказав павучок Пау. – Він на машині поїхав.
- Куди ? – здивувався Донкі Кот. Він погано уявляв собі з якого дива ельфін Рембік може куди-небудь поїхати на машині.
- Куди - куди. А я знаю куди.? – пробуркотів павучок Пау. – До своїх мабуть, у Будиночок ельфів. Він більш нікуди й не ходить.
- Гаразд, - сказав Донкі Кот ,- а де Міляга ?
 Донкі Кот поставив це питання просто так , про всяк випадок, а  дурачок павучок узяв та й відповів :
- Міляга також у гості до Домашека збирався.
     - От вже як щастить, так щастить, - розмірковував Донкі Кот. – Лишилося Фантоса знайти і я вільний. Правильно я робив, що навколо Чаші Щастя терся! От я везунчик!
 Везунчик-гарнюнчик.
- Бувай, - сказав він павучкові Пау. Подумав і додав :
- Приємно було познайомитися.
- Йди , - промурмотів павучок Пау. – До тролів.
- Хе-хе-хе, - засміявся Донкі Кот і вирушив на спортивний майданчик. На його думку саме там мусив лежати у гамаку Фантос.
 Отже, Донкі Кот подався за Фантосом, а Йошкін Кот?
 Чи ми про нього писати не будемо ? Чи ми про нього забули ?
 Нічого не забули.
 Йошкін Кот так само отримав свого копняка, перевернувся в повітрі п”ять чи шість з половиною разів і зашипів. Не тому , що упав на сковорідку , а тому , що так він виказував почуття глибокого обурення, котре охопило його, Йошкіного Кота. Він упав ясна річ на всі чотири лапи і повернувся подивитися , що сталося з його товаришем, Донкі Котом.
 Донкі Кот згорблений і кульгавий шкандибав до повороту шляху і незабаром зник з очей.
 Йошкін Кот лишився наодинці. Наодинці зі своїм завданням , а вірніше надзавданням. Тому , що розшукати Лямбу,Ляпку і Ляксу, Сольвейг і до того ж Сіму з Синюшником можна було тільки випадково і то раз на чотири роки.
- Та дарма, - оптимістично подумав Йошкін Кот, - Раз на чотири так раз на чотири. Час пішов.
 Йошкін Кот пострибав на місці не знаючи у якому напрямку йому вирушати. Сіма з Синюшником( а без Синюшника Сіму вже давно ніхто не бачив),Сольвейг і особливо Лямба, Ляпка і Лякса разом сходилися тільки в Будиночку ельфів. За межами Будиночку їх ніхто й ніколи разом не стрічав. Значить шукати їх треба було кожного окремо. Окремо Сіму з Синюшником.Окремо Лямбу , Ляксу і Ляпку. І окремо Сольвейг.
 Саме така пекельна робота й чекала на Йошкіного Кота.


 Йошкін Кот припинив стрибати і вирішив трохи подумати.
- Чи багато місць на Поперечці де напевне можна було б знайти, скажімо Лямбу,Ляпку і Ляксу.
 Певно що наші ельфочки віддавали перевагу  жвавим місцям.
 Що ж воно були за місця ?
Бджолині рої до уваги не беруться. А ось нещодавно запущене на Поперечці Чортове колесо...
- Стоп, - сказав собі Йошкін Кот. Він зрозумів звідки йому краще починати пошуки.
- Яке таке колесо ? – здивується читач. – У попередніх книгах не було ніякого Чортового колеса.
Так воно й є. У попередніх книгах Чортового колеса  певно що не було, бо його встановили саме між цією і попередньою книгами.
 Нещодавно  на одній галявинці на Поперечці люди встановили собі кілька атракціонів : американські гірки, кімнату сміху і оотттакенне Чортове колесо – для забави та огляду.
- Лямба,Ляпка і Лякса ,- думав Йошкін Кот , - неодмінно мусять там хоч би раз появитися. А раз появившись, вони навряд чи одразу звідти підуть. Чортове колесо точнісінько відповідало відчайдушній вдачі превеселих ельфочок.
- До того ж , - думав Йошкін Кот , - якщо трьох близняток не буде на  Чортовому колесі, там може знаходитися хтось іще. Хто-небудь із решти ельфів. Сіма з Синюшником навряд чи туди забредуть, і Сольвейг навряд, а ось Фантос чи Міляга цілком могли кататися і звідти з верхотури могли бачити Сіму з Синюшником, Сольвейг чи тих же трійнят.
- Єй! – сказав собі Йошкін Кот, - та я маю повно ідей !
 Там, у Чортовому колесі цілком міг бути Фантос, через котрого Йошкін Кот міг передати Домашекову пропозицію зібратися у Будиночку решті ельфів. Домашек бо не казав котам, що зібрати ельфів – це секретне доручення ?
 Правильно ? Правильно !
 Тому Йошкін Кот міг шукати ельфів як йому заманеться  : хоч за допомогою пошти, хоч через реготливих стрибунців або розкидаючи на Поперечці записки зі зверненням зібратися в Будиночку ельфів...
 Як бачите Йошкін Кот недовго стояв дурень дурнем – він миттю придумав куди йому піти і кого він може знайти насамперед. Йошкін Кот лише шкодував , що застрибав таки далеченько від Донкі Кота і не може розповісти приятелю про власне відкриття. Вони могли б вирушити на атракціони удвох і ця ідея добряче  згодилася б його товаришеві.
- Де шукати ельфів ? – думав Йошкін Кот і самовдоволено відповідав сам собі:
- Місця треба знати !
   Йошкін Кот, котрий не тільки днював і ночував поряд із Чашею Щастя , але й виходив побродити Поперечкою, мав у голові повний перелік місць де можуть перебувати ельфи.
 По-перше – Дитяча залізниця, вже майже забута й покинута, Чортове колесо та інші атракціони ну і ... пасіка. Ельфи обожнювали бджіл.
 Четверте за привабливістю місце для ельфів займав високий міст над річкою-на-Поперечці. Посередині цього мосту хтось прив”язав тарзанку. З тієї тарзанки постійно стрибали в річку-на-Поперечці маленькі хлопчики та дівчатка, а поміж ними,бувало, й ельфи.Утім мабуть не всі. Я наприклад не уявляю Сольвейг, що стрибає з тарзанки. А вона з неї таки стрибала.
  Бо була ельфочкою, а у ельфів такий уже менталітет (така вже вдача).
Іще одним місцем на Поперечці , де часто можна зустріти ельфів була таємнича гряда каміння. Ця гряда на кшталт СтоунГенджа являла собою залишки якоїсь древньої споруди.
 Отакі думки бродили у голові Йошкіного кота. Він свято вірив, що навіть якщо  не стріне на Поперечці  жодного ельфа, то піднявшись у кабіні Чортового колеса і окинувши з верхотури усю Поперечку, неодмінно когось знайде.
 Від місця на якому знаходився Йошкін Кот до Чортового колеса було недалеко – якщо рухатися по прямій. Але по прямій  дістатися не було жодної можливості ,бо між Будиночком ельфів і Чортовим колесом знаходилися будинки людей. А у дворах  людських домівок і по вулицях волочилися собаки й коти – забіяки , та ще й гуси та індики.Пролягали дороги , по котрим їздили справжні автомобілі. Та й перехожі  хлопчаки  ходили не в сандаліях, як Вільний ельф Любанек , а у важкому сільському взутті. Ось чому напрямки  до Чортового колеса Йошкіному Коту добиратися не хотілося. Йошкін Кот продумав план пошуків і вже був хотів рушати, але наостанку вирішив ще разок помізкувати (ПОРАСКИНУТЬ УМОМ).
 Над чим би не розмірковував Йошкін Кот , але коли він уздрів трубу,що пролягала попід жвавою трасою , він негайно збагнув , що це його шанс. Кому кортить ризикувати життям , пірнаючи як дельфін ,проміж пролітаючими взад і вперед машинами ? Адже він малесенький, живий чорний кіт , а не шосейний Рембік...
 

Йошкін Кот бачив перед собою два шляхи  до Чортового колеса : перебігти шосе по якому снували туди-сюди залізні машини без жодних зобов”язань перед котами або перебратися на той бік дороги  у трубі, що пролягала просто у товщі насипу.
 Дорогою мчали автомобілі. Автомобілі не могли зашкодити ельфам, проте залюбки чавили котів, котрі перебігали їм шлях. Тож перебігати дорогу із прудкими авто якщо когось і приваблювало то не Йошкіного Кота..
 Тим більше , що маленький Старший ельф Домашек завжди учив своїх котів : робіть усе за правилами!
 Йошкін Кот думав, думав, але не бачив іншого виходу.
 Тоді Йошкін Кот помчав до переходу-зебри. Він поглянув на знак,котрий означав перехід і мало не завив від злості та заздрощів. На знаку „перехід” були зображені діти. Нижче висів знак переходу кіз та овець, а ще нижче знак дозволяв перебігати дорогу всіляким маленьким качечкам .Знаку, котрий би дозволяв переходити дорогу котам не цьому переході не було!
 Нормально?
 Кози й вівці могли переходити дорогу, діти могли переходити дорогу, каченята могли переходити дорогу. А він, Йошкін Кот, не міг переходити  цю дорогу!
  А коли вже він не може перейти цю дорогу, то  приречений довіку скніти на цьому ,геть не потрібному йому , боці дороги. Або переходити це шосе на задніх лапах чи на руках якоїсь дитини. Або в кози на рогах. Уява Йошкіного Кота так розбурхалася, що він нетямився від жалю до себе.
 Що бідоласі лишалося робити ? Не порушувати ж правила вуличого руху ?
 Йошкін Кот завжди пам”ятав настанови Домашека.
 Одначе!
 Одначе вихід існував і знаходився зовсім поряд. Прямо попід дорогою з однієї сторони на другу вела труба. Тунель.
- Ага. – подумав Йошкін Кот і миттю прийняв вірне рішення. Якщо вже через дорогу ходу не було, значить йому, Йошкіному Коту слід просто-напросто пролізти по туннелю попід дорогою. Тільки й всього!
  І Йошкін Кот
  Бу-бу-бу-бу
   Поліз, мов трубочист-
  В трубу.
 Проте одразу залізти до тунелю у Йошкіного Кота не вийшло : із труби пирхаючи та відсапуючись назустріч йому ліз їжачок.
 Чпок – і виліз їжачок.
 Для їжаків на трасі також не передбачили перехід.
Йошкін Кот неабияк підбадьорився. Коли вже їжачок дістався  тунелем на цей бік, то Йошкін Кот  вільно перебереться тунелем на той бік.
- Ну, як воно там ? – попитав Йошкін Кот у їжачка.
 Їжак пихтів. Він спочатку взагалі не бажав спілкуватися, але Йошкін Кот сказав, що він репортер по кросвордах і той живо розговорився.
- Я , - вихвалявся їжачок, - можу пройти цю трубу із розчепіреними лапками. Із чотирма яблуками на голках... Я можу налякати  вовка і лисицю... Ведмідь мене як вогню боїться.
- А з ельфів ти нікого не зустрічав ? – спитав Йошкін Кот, так , про всяк випадок.
 Їжачок подумав.
- Рембіка бачив, -  пригадав він. – Восени.
- Восени мені не треба, - сказав Йошкін Кот.
- А інтерв”ю коли надрукують ? – переймався їжачок. – І де ?
- На березовій корі у кротовій норі, - відказав Йошкін Кот. – Після дощика в четвер і в суху п”ятницю...
 А потім , щоб не дуже образити їжака, додав. – Восени... Мені ельфи зараз потрібні – коллаж замовили : їжаки разом з ельфами.
- Та он вони чимчикують, - сказав раптом їжачок. І вказав на той бік дороги.
 Там, на тому боці, звідки прибув їжачок, спокійненько йшли по пісочку Сіма з Синюшником.
 На дорозі не було жодної машини – переходь скільки заманеться . Але Йошкін кот при ельфах не наважився порушувати правила. А як вони розкажуть Домашекові ?
- Агов ! – закричав він до Сіми з Синюшником. – Агов, Сімо! Синюшо, чекайте! Мей дей! Малятка- козенятка, зачекайте хвилинку!
- Е-ге-гей! – відчайдушно заволав Йошкін Кот до Сіми з Синюшником і не дослухаючись до пихкотіння їжачка , поліз у трубу.
 А їжачок бо хотів йому щось важливе повідомити!
 Не бачив Йошкін Кот, що у ту саму трубу з того боку дороги поліз хтось інший. Йошкін Кот дременув у трубу. Їжачок провів його співчутливим поглядом. Затовстим був Йошкін Кот щиро кажучи. Кажучи щиро. Йошкін Кот від”ївся на ельфійських харчах. Проте у їжачка бракувало часу дивитися чим усе скінчиться : удома на нього чекало цікаве інтернет-знайомство із морською їжачихою.
Жив-був їжак,
На решту їжаків
Не схожий ніяк:
Не збирав гриби,
Яблук не ловив,
На свої колючки.
Зате знав про інші
Дивовижні штучки.
Знав,наприклад,
Що місяць теж тінь відкидає,
Знав навіщо буває ніч, чому день буває.
Знав, що хобот слонячий – ніс, а не хвіст.
Хоч про що спитай – про все розповість.
Про те , як бігають звірі,сяють зорі.
Лиш одного не знав він – що діється в морі.
Ось тому й сподівався знайти морську їжачиху,
Щоб вона йому розказала про море тихо.
 Їжачок подався додому на той час як Йошкін Кот доліз до середини труби.
Він доліз до середини труби у повній темряві і – БУМК! – із кимось зіштовхнувся лобом...
- Ще раз, щоб не посваритися, - запропонував Хтось і знову стукнув Йошкіного Кота лобом. Іскри посипалися, але не посвітлішало. Йошкін Кот збагнув, що все ці оповідки про іскри – побрехеньки.
- Ти хто? – обережно поцікавився Йошкін Кот.
- Зайчик, - відповів незнайомець.
- Який такий зайчик ? – здивувався Йошкін Кот.
- Зайчик-Котрий-Не-Пасе-Задніх, - пояснив співрозмовник і відразу наїхав: - це наша труба, чого це ти тут лазиш ? У лоба хочеш?
- Щоб не посваритися ? – тупо спитав Йошкін Кот.
- Ги-ги,- сказав Заєць-Котрий-Не-Пасе-Задніх. – дуже смішно. Як розбігатися будемо ?
 Йошкін Кот спробував поворухнутися , але не зміг. Добряче-таки вбуцнувся у Зайця. Від того  смерділо попрілою травою і нечищеними зубами.
 Розмір зубів Йошкін Кот визначив по запаху і вирішив, лапи під ті зуби йому підставляти не варто. Йошкін Кот зрозумів , що дати дорогу він не зможе . Він подумав, що може зачекати поки з труби задки вилізе Заєць і самому вилізти задки. А потім через дорогу в діалозі вирішувати це питання.
Зрештою він міг спробувати ще раз пролізти після Зайця. Сіма була терплячою ельфочкою і могла зачекати...
 Йошкін Кот був порачкував назад, однак з”ясувалося, що позаду місця вже не було.
- Куди преш ? – загорлав на Йошкіного Кота хтось позаду. – Чого став ? Пролазь давай !
 Йошкін Кот навіть не відповів – йому заціпило.
- Що за неподобство , - не вгавав той, що ззаду. – Ти навіщо сюди поліз якщо лазити не здатний ?
- Не вмієш – не лізь. – повчально підтвердив спереду Заєць-Котрий-Не-Пасе-Задніх.
 Йошкіному Коту це не сподобалося.
 Що це вони там патякають ?  Це він, Йошкін Кот , лазити не вміє ?
 Та він так лазив , що злітаючи по стовбуру дерева, гав , що загавилися, зачіпляв !
 Таке скажуть!
 А між тим біля входу в тунель виникла черга. Тунелем уже бажали скористатися жабки й мишенята, сімейка вужиків і кріт. Усі, кому не знайшлося місця на дорожньому знаку „ Перехід дозволений”
 Про кротів взагалі ніхто не згадував. А між іншим цьому кроту терміново знадобилося потрапити на той бік. От він і пішов до тунелю. Рити власний у нього не було часу. Хоча ну навіщо кроту сердитися – піди та прорий собі нову нору... так ні... Усім кортить на готовеньке.
 Кріт також сердився і шипів.


 Одним словом Йошкін Кот застряг у тунелі під дорогою, його всі лаяли і Заєць-Котрий-Не-Пасе-Задніх бив його лобом у лоба. Буцкав його по лобі.
 А Донкі Кот?
О, Донкі Кот...
 Донкі Кот   від душі насолоджувався життям – безоглядно. У мистецтві бити байдики з ним мало хто б зрівнявся. Після зустрічі з павучком Пау, Донкі Кот без проблем відшукав Фантоса. Заввиграшки. Саме там , де й передбачав знайти.  В улюбленому гамаку Фантоса, на його улюбленому тренажері.
 У тому гамаку, з котрого відкривалися чудові краєвиди  пляжів річки-на-Поперечці.
Донкі Кот ввічливо привітав Фантоса – Фантосові подобалися ввічливі коти. Втім так само  як і ввічливі тролі, і ввічливі ельфи. Після привітання Донкі Кот передав Фантосові прохання Старшого ельфа Домашека негайно прибути у Будиночок  .
 Фантос серйозно поставився до розповіді Донкі Кота. Він завжди дуже відповідально ставився до справ маленької  громади-октави ельфів із Поперечки. Зачувши про те, що до них у гості прийшов Вільний ельф Любанек, знаний слідопит , Фантос чимшвидше зібрався в дорогу і навіть не став згортати гамачок.
 Він надягнув  майку, бейсболку, зашнурував кросівки і запропонував донести Донкі Кота до Будиночку ельфів.
 - О! – зойкнув Донкі Кот. І додав – Мені ж іще маю знайти Рембіка та Мілягу! Хіба до того я зможу з»явитися перед очима пана Домашека ?
 Фантос стримано похвалив героя, а той виструнчився і козирнув іншому героєві. Так вони й розійшлися –  пишаючись одне одним.
 Фантос поскакав у Будиночок ельфів.
 А Донкі Кот не зміг собі відмовити в п»ятихвилинному перепочинку. Він плюхнувся у Фантосів гамак . Гамак  притьмом підстроївся під його, Донкі Кота розміри та форму . Донкі взяв до лап пляжного бінокля. Улюблений тренажер із сорокакратним збільшенням.
 Позаяк Донкі був  котом ельфів, а не приміром , лісорубів, то деяким трюкам він, природно навчився. Дивитися у бінокль він умів. Донкі Кот не став роздивлятися дівчаток, що танцювали на пляжі.Аж ніяк . Він найуважнішим чином заходився розглядати дахи та горища людських помешкань. У пошуках привабливих кицьок , Донкі  Кот доскіпливо роздивлявся дахи й горища. Щоправда Фантосового бінокля Донкі Кот тримав біля очей не належним чином , а навпаки. Завдяки цьому дахи та горища крізь бінокль виглядали страшенно віддаленими. Приблизно в сорок разів віддаленішими ніж були насправді.
  Та дарма . Почуття зверхності над іншими котами поступово огортало Донкі Кота з голови до кінчика хвоста. Він – Донкі Кот відпочивав у улюбленому гамаку наймогутнішого ельфа Фантоса і споглядав світ як показував бінокль того таки Фантоса. Нікчемний світ!
 Донкі Кот погойдався у гамаку, а потім помчав далі. Йому ще необхідно було знайти Рембіка і Мілягу.
 Донкі Кот побачив дивну картину : біля труби, що пролягала попід дорогою скупчився дрібний Поперечковий люд – жаби, миші, кріт і їжачок.
 - Привіт! – закричав Донкі Кот. – Що у вас тут трапилося ? Чи хто в трубі застряг ?
 - Застряг, - одізвався їжак, котрий хотів познайомитися по інтернету з морською їжачихою.
 - Застряг! – хором загукали миші й жабенята. Сердитим хором – ніхто не любив переходити дорогу зверху, там де носилися машини.
- Дружок твій застряг, Йошкін Кот, - буркнув кріт.
- Йо! – закричав Донкі Кот від радості. І від радості підстрибнув. Він одним стрибком перескочив на той бік дороги. Комплексів відносно дорожніх знаків Донкі Кот не відчував і машин не боявся. Взагалі - то Донкі Кот не був настільки білим і пухнастим як здавався . Він перебігав дорогу перед будь-яким автомобілем, хоч би їх було десяток.
 Донкі Кот опустився по той бік шосе, нагнувся і витяг з тунелю Зайця-Котрий-Не –Пасе- Задніх за коротенького хвостика. Той хотів  буцнути рятівника, але буцнув будівельну цеглу, передбачливо підставлену  Донкі Котом. Донкі Кот був спритним малим і битливі зайці його не лякали. Цегла розкололася. Заєць-Котрий-Не-Пасе-Задніх задумався. Поки він думав, Донкі Кот зазирнув у тунель попід дорогою.
- Агов! – закричав він. – Привіт!
- Привіт! – радісно привітав один ельфійський кіт іншого.
Який якого спробуйте вгадати.
- А  я твоїх бачив, Лямбу, Ляпку і Ляксу - похвалився в трубу  Донкі Кот.
- Сіма з Синюшником там? – Сипло спитав Йошкін Кот.
Донкі Кот озирнувся. Ніяких Сіми з Синюшником поруч не було.
- Нема тут нікого.Зате я твоїх бачив –, - похвалився він.
- Де ? – прохрипів Йошкін Кот.
- А неподалік, - безтурботно сказав Донкі Кот.
- Передав ? – відкашлявся Йошкін Кот.
- Що передав ? – не зрозумів Донкі Кот.
- Ну, ти їм, Лямбі,Ляпці та Ляксі передав, що їх Домашек запрошує ? – голос Йошкіного Кота звучав глухо ніби з підземелля.
 Втім саме так воно й було.
- Нічого я їм не передав, - геть не переймаючись  і без тіні ніяковості  відповів Донкі Кот.
- А мені не загадували їм нічого передавати, - дохідливо пояснив Донкі Кот Йошкіному Коту. – Тобі загадували!!!
 Зненацька очі Йошкіного Кота  засвітилися. Із труби раптом повалив дим. Усі відсахнулися. Прогримів грім.
 Втім дим виявився насправді не димом, а пухом Йошкіного Кота ,що видерся із тунелю. А грім – його зойком.
( Втім насправді це виявився не дим, а Йошкін Кот, але у такому газоподібному стані, що  здавався димом. Димна магія Домашека витворяла на Поперечці дивні штуки.)?
- Йошкін Кот! – тільки й устиг сказати Донкі Кот, а потім розпчихався від диму, котрий насправді виявився пухом і вовною Йошкіного Кота.Потім, коли із диму показався кіт, з”ясувалося що то Йошкін Кот. Звичайний чорний кіт, котрий служив ельфам з Поперечки.
 То був він димом чи  не був ? Не скажу.
 Але вважаю, що Донкі Коту неймовірно пощастило що в його ніс та очі набилася всього-навсього котяча вовна , а не, скажімо  , кігті Йошкіного Кота.
 Йошкін Кот матеріалізувався вже повністю і височів просто над Донкі Котом.
- Де вони?! – гнівно верещав  Йошкін Кот.
- Хто? – крутив головою Донкі Кот.
- Де ти бачив Лямбу, Ляпку та Ляксу, потворо?!
- Потвора? – обурився Донкі Кот. – Оце вже брехня. Я білий і пухнастий.
 Однак це теж було неправдою. Заєць-Котрий-Не-Пасе-Задніх опам”ятався і буцнув Донкі Кота. Донкі Кот перечепився і впав у багнюку.
Із тунелю тяглася всіляка звірина і зникала, намагаючись не втручатися в суперечку.
 Донкі Кот упав у багнюку і став не білий і пухнастий, а дуже брудний.
 Після димної магії усе забруднюється.
- Ще раз, щоб не посваритися. – сказав Заєць і бумкнув Донкі Кота вдруге.
- Досить. – вищирився Донкі Кот на Зайця-Котрий-Не-Пасе-Задніх. – Дуй звідси!
 Зайця немов вітром здуло. Донкі Кот потягнувся. Йому все подобалося.
- Де вони ? – грізно повторив Йошкін Кот і задимів.
 Донкі Кот став несказанно ввічливим.
- Лямбу,Ляпку та Ляксу, - ввічливо відповів Донкі Кот ,білий і пухнастий, - Я бачив на широкому пеньочку,де сині купини, з правого боку – берізки, з лівого...
 Закінчити він не встиг. Не дослухавши, Йошкін Кот чкурнув до пеньочка не розбираючи дороги. Так що тільки п”яти мигтіли.
 Донкі Кот обтрусився і промовив услід Йошкіному Коту:
- І все-таки мені ніхто не доручав повідомляти Лямбу,Ляпку та Ляксу, що їх викликає Домашек.
І показав навздогін Йошкіному Коту язика: - Бе-е-е!
 А з тунеля під дорогою ліз та ліз дрібний Поперечковий люд. Деякі поспішали далі. А дехто збирався навколо Донкі Кота перешіптуючись та переморгуючись. Схоже Донкі Кот виглядав не так респектабельно як йому хотілося.
- Чого втупилися ? – загорлав Донкі Кот. І підстрибнув. Він підстрибнув, пригнувся й уперше за всю прогулянку у нього зіпсувався настрій. Донкі Кот наблизився до тунелю і зазирнув досередини. Він розмірковував чи не сісти йому там відсидітися. Але вже було пізно. Зі сторони,протилежної тій, куди умчав Йошкін Кот, до Донкі Кота наближалися Лямба,Ляпка і Лякса.Превеселі й незлостиві, з незмінним коров”ячим дзвоником і відром із косметикою.
Чим ?
Відром із косметикою.Вони його частенько тягали із собою.
Як?
По черзі.
Ельфочки лінувалися носити косметички, вони звалювали все у відро і носили його по черзі.
 Ельфочки все ще перебували неподалік.Вони побачили зойки Йошкіного Кота і почули дим. Та прибігли подивитися що сталося.Лямба,Ляпка і Лякса були найдопитливішими ельфочками на Поперечці.
 Стоп,редакторе!
 Повернися!! Не викреслюй, не виправляй. Вище було написане те, що слід написати.Авжеж. Почули дим,побачил шум. Я написав саме так як було. Так як дізнався із авторитетних джерел.Хто знає як діють органи чуття у ельфів. Хто знає?  Ти знаєш,редакторе? Не знаєш – не виправляй!
 Так воно й було як я написав – Лямба,Ляпка і Лякса почули дим, побачили шум і до цього слід ставитися з розумінням. І повагою. Як до негрів.  Чи до іншої віри.Це їхня справа чим вони бачать і чим вони чують. А не редактора.
 Отже перед сторопілим Донкі Котом виникли Лямба,Ляпка і Лякса. Трійко красунечок- близняток. Вони хтозна як зраділи .
- Попався, котрий кусався, - сказала Ляпка.
- Донкі! – засміялася Лякса. – Один,два,три – ми тебе знайшли!
- В обіди, - наче не в лад додала Лямба,- ми тебе помітили.
- Тралі-валі! – закричала Лякса. – Ми тебе відшукали!
- У морі копався і нам попався! – загукала Ляпка.
 Ельфочки реготали у три горла.
 Донкі так не радів.
  Труба та околиці спорожніли. Дзвоник деренчав.
- Донкі! – закричала Лякса. – Ми тебе по-чесному знайшли – без дзвоника!
- Донкі! – закричала Лямба. – Тепер ми ховаємося – тобі шукати!
- А якщо ти нас не знайдеш у перший раз, - попередила Ляпка.
- То ми тобі, - підхопила Лякса, - причаклуємо роги-радари.
- І крильця-сонари – продовжила Лямба.
- І копита-бінари, - усміхнулася Ляпка.
- І тоді ти нас хутко відшукаєш! – хором підсумували три ельфочки і зареготали.
 Вони випромінювали стільки життєрадісності , скільки  її випромінював Донкі Кот до зустрічі з ними. А може навіть більше.
 Донкі розгубився. У нього відвисла щелепа й закотились очі. У голові шумів очерет. Він задихався.
- Кесонова хвороба, - встановила Ляпка, - слід негайно робити штучне дихання.
- Штучне дихання роблять ссавцям при ураженні струмом, - сказала Лякса.
 Лямба стулила губи дудочкою : - Може поцілунок поверне до життя Донкі Кота?
- Цікаво, про що він думає? – спитала Лякса.Очі  Донкі Кот замружив.
 А Донкі Кот думав про те, що якщо відпустити Лямбу , Ляпку та Ляксу ховатися, то їх вже ніхто й ніколи не знайде. Ні він,Донкі Кот,ні Йошкін Кот ,ні навіть Домашек чи Любанек.
Та якби хто знав, ох якби хто знав, як не хотілося йому виконувати роботу Йошкіного Кота – виконувати роботу взагалі. Та ще й чужу.
 Донкі Кота аж сіпало від огиди до себе.
- Диви, - підмітила Лякса, - корчі починаються.
- А у Домашека  - гості, - здався Донкі Кот. – У Домашека, - кислим тоном вів далі Донкі, - Вільний ельф Любанек у гостях. Він...
 Три ельфочки-Лямба,Лякса і Ляпка навіть не дослухали Донкі Кота. Вони заверещали, почали причепурюватися,примірювати різні вбрання та прикраси. Причепурившись,вони стрімголов кинулись до Будиночку ельфів. Не припиняючи втім чепуритися і щохвилини змінюючи біжутерію та зачіски.
 Донкі Кот зморено зітхнув і помчав до пеньочку.До того пеньочку де він нещодавно зустрів ельфочок і куди  відправив Йошкіного Кота.
 Так, йому слід  шукати Мілягу та  Рембіка і варто було поквапитися. Але на його,Донкі Кота ,погляд він мав невирішеним одне надважливе питання. І він вирішив його вирішити. Тобто „порєшати вопрос”.
 Ви знаєте що означає „порєшати вопрос”? Не знаєте ?
 Тоді зараз дізнаєтесь.



Донкі Кот знайшов Йошкіного Кота . Той тинявся навколо пеньочка, де зовсім недавно розважалися Лямба,Ляпка і Лякса. На те,що ельфочки тут були вказували й фантики від цукерок, і сліди гостреньких каблучків Лякси і стрічечки, загублені особисто Ляпкою. Будь-хто неозброєним оком  помітив би,що вони тут були. І будь-хто таким само неозброєним оком побачив би,що їх тут вже нема.
- Га? Вже пішли? – поспівчував Донкі Кот й зацмокав з розумінням хитаючи головою:-Оце так не пощастило!
- А я ж тобі радив поквапитися. Та як це ти не встиг? От негаразд!
 Йошкін Кот мав похмурий вигляд.
 Донкі Кот підійшов ближче і постарався сказати  якомога  зворушливіше.
- Йошко, - сказав Донкі Кот, - Йошкін Кот, а хочеш я допоможу тобі знайти Лямбу ,Ляксу і Ляпку?
- Брешеш,мабуть? – недовірливо пробуркотів Йошкін Кот.
- Зуб даю, - не вагаючись відрізав Донкі Кот, - Клянусь рибою!
- Хочу! – видихнув Йошкін Кот. Він знав ,що знайти Лямбу,Ляпку і Ляксу справа непроста. На жаль.Складна справа. А Донкі Кот рибою клявся. Не інакше щось пронюхав.
- От і прекрасно, - зрадів Донкі Кот. – От і чудово.
 І заторохкотів:
- Отже я знаходжу для тебе і направляю до Будиночку Лямбу,Ляпку і Ляксу, а ти для мене знаходиш Рембіка і Мілягу. Я для тебе знаходжу трьох, а ти для мене – двох. То як – годиться ?
Він змовк,порахував пальці ,і додатково розтлумачив: - Це дуже вигідно.
 Донкі Кот з самого початку не хотів шукати Рембіка,бо води боявся. А чого боїться Йошкін Кот йому було начхати.
А Йошкіному Коту зараз було все єдино: вода,полум”я чи мідні труби.Він уже кілька разів ОБЛАМАВСЯ  і хотів чогось досягти напевне.
Шукати Лямбу,Ляпку і Ляксу Йошкін Кот просто боявся.
Тому пропозиція Донкі Кота видалася йому солідною. Вартою уваги.
 Бо незважаючи на те і се , Донкі Кот ніколи не кидав слів на вітер.
- А Мілягу і Рембіка ти знайдеш, - переконував Донкі Кот приятеля.
 Йошкін Кот спробував схитрувати.
- А чому це ти Лямбу,Ляпку і Ляксу, котрі разом ходять, а я тобі Рембіка і Мілягу, котрі окремо. – почав торгуватися Йошкін Кот.
 Схоже отямлюватися почав. Авжеж.
- Усе. – негайно обірвав Донкі Кот – Базару не було.Я побіг  у власних справах, чорний брате...
- Гаразд! – викрикнув чорний кіт. – Домовилися,брате!
 І перерахував:
- Значить у мене Сольвейг,Сіма з Синюшником,Міляга,Рембік, - перераховував Йошкін Кот.
- А у мене, - бадьоро сказав Донкі Кот, - Фантос, і трійнята-Лямба,Ляпка і Лякса.
І навіть похитнувся, ніби вже лежав у Фантосовому гамаку.
?Він знав куди зараз попрямує.? Донкі Кот „рєшил вопрос”.
Ну, тепер ви зрозуміли що таке „рєшить вопрос”?
Якщо не зрозуміли – читайте підручники з хімії та фізики.



Йошкін Кот помчав виконувати свою частину угоди. Шукати Сольвейг,Сіму з Синюшником,Рембіка і Мілягу. Донкі Кот...
А що Донкі Кот? Донкі Коту робити було нічого.Аж геть нічого.Певно що через це Донкі Кот не переймався. Нема чим зайнятися то й нічого страшного. Що за питання?
 Заковичка в тому ,що сказати Домашеку, якщо  одразу повернутися до Будиночку ельфів?
- Я,мовляв, домовився із Йошкіним Котом і він замість мене шукатиме Рембіка та Мілягу?
 Донкі Кот розумів що на таке відповість Домашек.
А чи не згаяти мені деякий час у Фантосовому гамачку? – подумалося Донкі Коту. – Тепло, світло й мухи не кусають.
„Чудова думка”вирішив він”Так і зроблю!”
І Донкі Кот відправився до гамачку Фантоса, забувши про Рембіка,Мілягу і Йошкіного Кота.А також про Сольвейг,Сіму з Синюшником ,Лямбу,Ляпку і Ляксу.
 
А той, другий ? Ну,Йошкін Кот – із ним що сталося ? Розповідаю.
Йошкін Кот знову вирушив у напрямку атракціонів. Подався він у той бік і з цим вже нічого не вдієш. Така вже у нього була вперта вдача. Гаразд. А дорога? Як він зібрався переходити дорогу? Знову через тунель?
 А як він її перетнув,коли мчав до пеньочка? Оцього Йошкін Кот не пам”ятав.Він тоді щодуху гнав до пеньочків,сподіваючись застати там Лямбу,Ляпку і Ляксу і ні про що не думав.І як перейти дорогу теж не думав. А зараз не міг пригадати як він її перейшов.Цього разу Йошкін Кот вирішив перейти дорогу не попід землею , а понад землею.Вирішив перейти дорогу над дорогою.
 Як? По гілках дерев, котрі росли на узбіччі. Правда здорово придумав? Здорово придумав,чи не так ?
 Настрій у Йошкіного Кота був безхмарний.Те,що він переклав на плечі Донкі Кота пошуки Лямби,Ляпки та Лякси зняло з його душі важкенну каменюку. Після лобових атак Зайця-Котрий-Не-Пасе-Задніх  , вузької труби , безглуздої біганини та глузувань, життя видавалося Йошкіному Коту майже прекрасним. Воно майже вдалося. У порівнянні з пошуками трійнят,пошуки решти ельфів нічого не важили.
 Проте слід було поквапитися. Стрілки бігли циферблатом і весь час у одному напрямку. Вони безупину скорочували термін , відпущений Йошкіному Коту на пошуки ельфів.І пора вже було хоч кого-небудь знаходити.Йошкін Кот твердо вирішив оглянути Поперечку з Чортового колеса. А для цього необхідно було перейти дорогу, хоч по деревах згори.Ніби Мауглі.Йошкін Кот вибрав дерево,чиї гілки майже торкалися гілок дерева на тому боці шляху. Гілки дерев з двох боків дороги майже торкалися одна одної,між ними були якісь метр-півтора. Геть нікчемна відстань для ельфійського Йошкіна Кота.
 Дійсно, перескочити з дерева на дерево набагато розсудливіше,ніж лізти у темряві попід дорогою. – думав Йошкін Кот.
Він заліз на дерево по цей бік дороги, із стовбура скочив на бокову гілляку,котра тяглася  до гілок дерева з іншого боку дороги.
О”кей!
 Йошкін Кот поліз по гілці,котра ставала чимдалі тонкішою і чим далі , тим більше розгойдувався. Потім він зосередився і намагаючись не дивитися вниз, на шосе повне машин, напружинився,  і стрибнув...
 Самі знаєте куди він хотів потрапити. Він хотів потрапити на гілку дерева, що росло по той бік  дороги.
 Але не потрапив. Тобто промахнувся. Що означає – полетів униз. На шосе. На безліч машин  , що з шаленою швидкістю неслися внизу. Між іншим униз він правильно не подивився. Унизу він би побачив велосипед. Котрим асфальт рівняють.
 Жартую,  жартую.
 Ні, асфальтовирівнювача унизу не було. Унизу під гілкою з котрої стрибав Йошкін Кот саме проїздила машина із назвою «Поливальна».
Кумекаєте?
Метикуєте?
В»їжджаєте?
Второпали?
 Агов,читачу, ти там часом не заснув ?
 Ото у недбало відкритий люк отієї поливальної машини і впав наш Йошкін Кот.
- Цирк, - сказала б миша, котра жила під лев»ячою кліткою.
Тричі, а може всього лише двічі нещасний кіт звалився через люк до бака поливальної машини.
 Здогадайтеся, що знаходилося у баку? Ну,ну. Ось ти, ти, і хто ще ? Чим поливають асфальт у спекотну погоду? Зовсім не сіллю. Сіллю – то в ожеледицю. А коли спекотно – асфальт поливають водою.  Ось у неї й плюснув не долетівши до потрібної гілки, Йошкін Кот.
 Дякую,що розбудили.
А далі ?
 Те , що сталося потім просто тхнуло містикою.Магією. Ні , не рибною – справжньою.Той кому наступні події не здадуться магічними або не бачить далі власного носа, або просто не чує диму.
 Змальовую ситуацію.
 Уявіть собі кота ,що стрибає через дорогу з гілки на гілку. Намалювали?
  Уявіть ,що кіт схибив  і впав униз – готово ?
 І ось він падає,падає,даун…даун… Падає на сповнене смертельно небезпечних машин шосе і шльопається в воду.  То як смішно ?  Сміхомагічно. Ну чиста магія. Магія сміху. Усі читачі знають скільки у світі вчинків роблять просто так ,заради сміху. Ми робимо, з нами роблять. А хто на Поперечці володів магією сміху ? Лямба,Ляпка і Лякса ? Домашек? Любанек? Чи може просто його величність випадок?
Можливо то Любанек володів магією сміху.



Униз він не дивився ,а коли промахнувся і полетів ,то збагнув,що з ним покінчено. Що вже ніколи він не збере докупи Сіму з Синюшником, Сольвейг, Рембіка , Мілягу і власні кістки. Що зараз його розмаже по асфальту важка вантажівка чи вдарить бампером легковичка, що летить як несамовита. Чи , в найкращому разі він гепнеться об гарячий асфальт і відіб»є собі нирки.
 Взагалі всього очікував Йошкін Кот , крім того , що відбулося насправді . Перекицнувшись в повітрі , Йошкін Кот шубовснув у воду й почав…тонути. Тонути, впавши з  височенного дерева на автомобільну трасу.
 Такі справи.
 Однак Йошкін Кот топитися не збирався .По дорозі бути розмазаним, так, збирався, під колеса авто потрапити, так, збирався, але топитися, ні, не збирався.
 Тому плюхнувшись у заповнений водою бак поливальної машини він притьмом виплив на поверхню.
Йошкін Кот виборсався на поверхню й виплюнувши воду , щодуху заголосив :
- Вау! Мау! Нау! Ой, яка мокреча,йой, яка   холоднеча !
 Недолитою діжкою – у нас усюди не доливають – прокотилося відлуння. Над котом покотилася луна.
- Агов, - почувся під його вухом сонний голос  - Ти чого тут репетуєш , Йошкін Кот ? Ти що тут робиш ? Де ми ? Матінко рідна…
Йошкін Кот збагнув , що він їде. Не в розумінні : їде в поливальній машині, а в розумінні  божеволіє.
 Йошкін Кот збагнув що йому досить. Він іще там думав , що з нього досить, потім – там, потім – там, але якось усе відкладалося …
Тепер він зрозумів , що пора. Досить з мене, - подумав Йошкін Кот. -Десь тут мають бути санітари у білих халатах, горщик (УТКА) під ліжком і крапельниця.
Йошкін Кот остаточно зрозумів, що  з»їхав з глузду.
- Досить! – вирішив Йошкін Кот .Але він не вирішив як буде втілювати власне рішення в життя. У що воно виллється.
Йошкін Кот випльовував воду і борсався. – Пора зливати воду!
 У діжці було темнувато, вода бовталася і заливала йому очі. Йошкін Кот погано бачив і не одразу розгледів на поверхні води Рембіка, що піднявся з дна. І побачив тільки тоді, коли Рембік посмикав його за вухо.
- Ало,гараж, - позіхнув Рембік, - де ми ?
Йошкін Кот вирячився -  перед ним достеменно хлюпався  заспаний ельфін Рембік. Як він опинився у баці поливальної машини ? Як він тут заснув ?
 А Рембік тут і не засинав. Він заснув у вирі річки-на Поперечці. Просто поливальна машина, набираючи в річці води , випадково засмоктала разом з водою й Рембіка. А він навіть не прокинувся.
 Зате тепер прокинувся і страшенно здивувався.
 - Де це ми? – спитав Рембік у Йошкіного Кота. Звісно він його одразу впізнав. – Де я ? І куди ми їдемо?
 Ось бачите, Рембік відразу зрозумів, що вони кудись їдуть.
- А що це ти тут робиш? – поцікавився Рембік у  кота , що відчайдушно борсався. Котові це борсання жодним чином не подобалося. Він змок від кінчика хвоста до кінчиків вух і перебував уже не в поганому , а в препоганому настрої. Саме в такому настрої тихі хатні киці скручують в»язи бульдогам. У цьому місці поливальна машина  повернула і Йошкін Кот що зібрався був доповісти Рембіку про те що він сам нічого не знає , нічого не розуміє , пішов під воду й почав тонути.
 Рембікові довелося витягувати кота за карк.
 Йошкін Кот знову несамовито заверещав :
- Вау-у-у!
Діжка відізвалася гудінням. Гуло так, що боліли барабанні перетинки.
- Чуєш! – знову сказав Рембік. – Чого ти горлаєш ,Йошкін Кот? Води не бачив ? Як ти тут опинився, ну де ми ?
 Якби на місці Йошкіного Кота виявився хтось кмітливіший, скажімо той же Донкі Кот, то він  неодмінно встиг би пихато сповістити про те , що його -  відданого,вірного і кмітливого – послав Домашек розшукувати саме Рембіка . І що він  звершив немислиме аналітичне зусилля і розшукав його, Рембіка , згідно Домашекових вказівок, аби передати йому найприємнішу звістку. Ніби-то він,  Донкі Кот, зробив майже неможливе, вичислив Рембіка у діжці з водою і стрибнув у неї на повному ходу. Наче Тарзан , Рембо чи Джекі Чан. Він би додав як бився з їжаками та зайцями, левами , тиграми і горилами, як долав джунглі і пустелі і багато багато іншого. Словом негайно почав би вислужуватися.
 Проте Йошкін Кот був простий як Івашко-Нетіпашко.
Він був правдивий... чесний…
 Ви лишень не подумайте чогось. Я пишу «був» не тому , що він вже…ну… Що  відвертість та щирість його вколошкали. Йошкін Кот був і зараз є правдивий,чесний і тому на всі Рембікові питання відповідав те,що знав. Та через те, що він нічого не знав, він так і казав :
- Не знаю !
 Рембік легко вистрибнув на край люка, роздивився навколо й мовив:
- Йошкін Кот! Ми їдемо на поливальній машині!
Він засміявся.
- Мене вже вдруге так засмоктує. Катаюся. Сплю міцно.
- А ти як тут опинився ? – поцікавився Рембік, споглядаючи  водні вправи Йошкіного Кота. – Як ти сюди потрапив, небораче ?
 Та це просто таки новий шанс Йошкіного Кота!
Ну піднеси себе якнайвигідніше – розкажи Рембіку який ти розумний герой. Ні. Цей розтелепа щиро сказав :
- Через дорогу…плюсь… по гілках дерев…плюсь…хотів перебр…бр..бр..атися – і впав униз.
 А потім не знаю…
Кіт пірнув ,випірнув і випустив із рота струмінь води.
- Пощастило, бач як корисно жити біля Чаші Щастя.- авторитетно сказав Рембік геть не дивуючись. – Унизу поливальна машина з водою їхала. Пощастило.
Рембік це сказав з повагою. Хто-хто , а ельфи розуміли , що талан так само як багатство і славу треба ще заслужити.
 - А куди ти прямував ? – поцікавився Рембік, збираючись допомогти Йошкіному Коту вибратися із діжки.
- Ельфів розшукував. До Домашека  Вільний ельф Любанек завітав. Звелів усіх ельфів з Поперечки зібрати . Не вдаючись до магії.
 Не встиг Йошкін Кот це розповісти ,як Рембік зник.
Він вискочив із бака і щодуху помчав до Будиночку ельфів.
Йошкін Кот лишився бовтатися у воді. Що чинити і як звідти вибратися він не мав жодного уявлення.
 Зненацька нагорі показалося зеленкувате обличчя Ельфіри.
- Привіт, потопельнику, - майже ніжно промуркотіла  Ельфіра. – Зараз тобі буде трохи боляче.
 Йошкін Кот здивувався. Цей день перевершував усі його сподівання.
- А ти звідки взялася ? – вражено спитав він.
Він знав , що Ельфіра побігла за клубочком провідних ниток до Ельфелевої вежі. Вірніше в бік, протилежний від неї.
- І чому це я потопельник ?
- А хто ж ти ? - у свою чергу здивувалася Ельфіра. – І навіщо це мені покидати Поперечку ? Я що – дурепа ? Тут я майбутня королева ельфів Поперечки , а там хто ? Я за тим клубочком не пішла. Я по сліду кроленят послала. А сама назад повернулася.
Вони мені просемафорять звідти, коли вежу знайдуть,. Вони у мене завжди як на долоні ,знадобиться – одразу розшукаю. А доки я королевою ельфів з Поперечки не стала, чого мені туди потикатися ?
- А ти, щоб ти здох , - сказала Ельфіра Йошкіному Коту , - хочеш я тебе виручу і про ковбасу забуду ?
- Ти, - не повірив Йошкін Кот Ельфіриній пропозиції.- Мене виручиш ? Задарма ?
- Певно що не задарма, дурбелику, - розпливлася у посмішці Ельфіра. – Ти мені розкажеш , що трапилося і куди помчав Рембік. А я  тебе дрючком поштрикаю.
 Ельфіра запхнула у отвір дрючок.
- Що означає – за це дрючком поштрикаю ?- сторопів Йошкін Кот.
- Тьху. – поправила себе Ельфіра. – То я помилилася на слові. Я мала на увазі , щиро мала на увазі , не поштрикаю , а подам. Ну, себто дрючка запхаю , щоб ти вибрався , щоб ти здох…
 Йошкін Кот навіть подумати не встиг , що відповісти на таку пропозицію. Дрючок твердо впирався у дно діжки , а на тому його кінці вже не Ельфіра знаходилася , а Рембік. Ельфіра лишилася далеко позаду, у кущах, куди її зашпурив Рембік.
 Рембік  згадав , що покинув Йошкіного Кота без допомоги. І повернувся.
 - Вилазь , - сказав він. – Чого від тебе та хитроморда хотіла ?
- Питала , - чесно сказав Йошкін Кот, - Що сталося.
Йошкін Кот був безмежно вдячний Рембікові. Він чудово розумів , що Ельфіра однаково б йому не допомогла. Витягла б із нього інформацію , а потім втопила.
 Рембік допоміг вибратися Йошкіному Коту а потім квапливо спитав :
- Вільний ельф Любанек один прийшов чи з кимось ?
- Один , - сказав Йошкін Кот. – Сказав , що у нього важливе повідомлення для всіх ельфів. Для нас і для ельфів із Заболотечка.
- Заболотечко , - повторив Рембік. – Це південний схід. – і уточнив :
- Домашек звелів збирати ельфів тобі й Донкі ?
 Йошкін Кот кивнув.
- Кого знайшли ?
- Донкі Кот ніби нікого . А я – тебе. І  ще Донкі Кот обіцяв знайти Лямбу, Ляпку і Ляксу.
 Значить так , - сказав Рембік. – Шукай Сольвейг. Мілягу я побачу , та й  Сіму з Синюшником знаю де знайти. Розшукаєш Сольвейг – повертайся до Будиночку ельфів. Второпав ?
- Второпав , - сказав Йошкін Кот.
- Усе , - сказав Рембік, - стрибай !
 Йошкін Кот стрибнув.
 Рембік на льоту  впіймав його за хвіст і затягнув назад.
- Ось іще , - продовжив він, - На колесі Сольвейг не шукай і до Каміння не ходи. Вона там не буває.
 Рембік знову зіпхнув  Йошкіного Кота з машини і помчав до Будиночку ельфів.
 А Йошкін Кот ?
 Упав Йошкін Кот із машини і вхопив мишеня за хвіст.
 Мишеня собі грілося на придорожньому камінчику і ну ніяк не чекало , що на нього з проїжджої машини кіт звалиться.
 Упав Йошкін Кот з  поливальної машини, вхопив мишеня за хвостика і неквапливо, докладно й доладно розказав йому всю свою історію за сьогоднішній день. Як Любанек завітав. Як їх із Донкі Котом Домашек на розшуки ельфів послав, як він  Лямбу , Ляпку та Ляксу вистежував , про віщо з Донкі Котом домовився і як врешті решт у бак поливальної машини із дерева впав.
  Потім Йошкін Кот повідав мишеняті про те де він Рембіка знайшов, і про  Ельфіру , котра його мало не втопила.
- Ну як , - спитав Йошкін Кот  у насмерть переляканого мишеняти. – Ну як – второпало ?
 Мишеня нічого не второпало . Воно гадало що цей кіт зараз почне його їсти. Якщо тримає за хвоста , значить їстиме з голови.
- Второпало? – грізно перепитав Йошкін Кот у мишеняти. Не вистачало лише ,щоб з нього миші знущалися.
 Затуркане мишеня покивало. Воно кивало головою і думало коли Йошкін Кот її відкусить.
 Але Йошкін Кот голови мишеняті не відкушував. Навпаки – лапу з мишачого хвоста прибрав і відвернувся.
 Мишеня посиділо , посиділо , а потім торкнуло Йошкіного Кота лапкою.
- Чого тобі ? – не обертаючись спитав Йошкін Кот.
- А зараз – що ? – несміливо пробелькотіло мишеня.
 Йошкін Кот смикнув кінчиком хвоста. На людській мові це означало знизав плечима.
 Звісно , якщо у Рембіка були відомості про те, де знаходяться Сіма з Синюшником і якщо Рембік пообіцяв Йошкіному Коту , що сам сповістить їх про збори , то Йошкіному Коту від того тільки вигода.
 Клопоту  мало – життя звеселяло.
 Йошкін Кот поступово приходив до тями. Став почувати себе більш упевненим.
Як не крути , а виходить , що це він , Йошкін Кот , знайшов ельфіна Рембіка.
 - Знаєш як воно мені довелося ? – не повертаючись ,спитав Йошкін Кот у мишеняти . – Як важко мені дісталася ця перемога ?
 Мишеня співчутливо зітхнуло за спиною Йошкіного Кота і зашурхотіло листям. Воно теж опам»яталося і постановило за краще змитися. Не піддаватися пориву співчуття до ворога.


 Йошкін Кот думав далі.
 Він отримав від ельфіна Рембіка нові чіткі інструкції . Все що від нього зараз вимагалося  - піти і десь на Поперечці знайти Сольвейг. З першого погляду надзвичайно просте завдання. Простіше не буває.
 Пройтись,
Пробігтись,
Прошвирнутися
по Поперечці  і знайти тиху ,задумливу і мрійливу ельфочку Сольвейг. Сольвейг , котра могла наприклад  прекинутися на кущ бузку , або заплестися у  вербові віти чи злитися з травою на луці. Бо вона була Сольвейг , розумієте ? Ельфочка Сольвейг. Жоден ельф із Поперечки не був таким близьким до природи як вона.
 Сольвейг може перетворитися навіть на озерне латаття. І відрізнити її від справжнього латаття зміг би тільки ельфін Рембік.
 І ось простацькому , замурзаному, чорному коту Йошці й доручили відшукати на Поперечці те чудо-чуднеє, диво-дивнеє.
 Повз   Сольвейг котра в задумі причаїлася можна було проходити і двічі , й тричі й жодного разу не помітити. Еге ж. Втім ніхто й не доручав Йошкіному коту помічати Сольвейг , йому доручили її знайти.
      Ось тобі словечко –
      Поперечка.
      Вперед , Йошкін Кот –
     Розв»язуй кросворд!
 Де у словечку Поперечка Сольвейг ?
Йошкін Кот так замислився , що не почув як мишеня втекло. Посидів він посидів , а потім почалапав не поспішаючи  куди очі світять. Оскільки ніхто не загадував Йошкіному Коту до обіду неодмінно повернутися . Поспішати йому загалом не було куди. Адже Сольвейг розшукати майже неможливо .Вона ж Сольвейг , а не Червона Шапочка. От у вовка з казки про Червону Шапочку завдання було класне : він причаївся собі біля стежинки і дівчинка сама до нього прийшла. Йошкін Кот розумів , що з останнім завданням йому жахливо не пощастило. Тому він навіть не вельми переймався. Усе що могло розстроїтися в його житті  , вже розстроїлося.
 Тому Йошкін Кот біг куди очі світять неквапливо і в повний зріст , як Кіт у чоботях і  якби вмів – насвистував би. Єдине , що непокоїло  Йошкіного Кота , то це заздрість , котру він відчував до Донкі Кота , улюбленця долі. Той пестунчик долі , білий і пухнастий, - думав Йошкін Кот , - десь напевне тішиться життям.
 - Сольвейг , Сольвейг , - розмірковував Йошкін Кот , - Де ж ти ховаєшся , Сольвейг ?
 - Чекай ! – раптом почув Йошкін Кот знайомий голос. – Агов !
 До нього поспішала невгомонна Ельфіра.
 - Ану стій , замазуро ! Зараз трішки поболить !
 Якщо ви не знаєте Ельфіру , то вам краще з нею і не знайомитися.
 Ельфіра не мала нічого спільного з ельфами. Це Йошкін Кот давно збагнув. І ще йому стало ясно , що Ельфіра була капосною істотою й усім намагалася нашкодити. Вона геть відрізнялася від ельфів. Однак вона не тільки причисляла себе до ельфів , але й збиралася стати їхньою королевою.
 - Дарма , - приказувала вона , сидячи на мітлі , - Ви ще почуєте про Ельфіру – королеву ельфів!
 Проте досі ви чули про Ельфіру як про розбійницю і хуліганку.
- Зараз буде трішечки боляче ! – кричала Ельфіра , наближаючись до Йошкиного Кота.
 - Привіт, - сказав Йошкин Кот буденним голосом. Він зміряв Ельфіру байдужим поглядом і не до речі спитав :
 - Бачила , у мармурового дога , що з зеленого котеджу людського села, вуха забинтовані? Кажуть по новим лекалам різали.
 Ельфіра знати не знала, що таке лекала , але усвідомила ,що на свою погрозу отримала  гідного відкоша. Вона вже пооббирала реп»яхи у котрі її закинув Рембік. І мала більш бадьорий вигляд.
Ельфіра підняла лапи із втягнутими кігтями . Йошкін Кот не смів підійти ближче.
Ельфіра не стала «робити трошки боляче».
 - А я бачу , - сказала Ельфіра, намагаючись зайти Йошкіному Коту за спину , - ти від Сольвейг чимчикуєш ?
 Це була рідкісна  удача . Ельфіра гадки не мала яку послугу вона робить Йошкіному Коту.
 - Еге , - не повертаючись до неї спиною, прорипів Йошкін Кот невдоволеним голосом. – Ото швендяю туди-сюди. Те подай , це принеси. Самі не знають чого хочуть.
 Ельфіра негайно включилася до розмови :
- Це все через те , що в них королеви нема. Була б у них королева, вона б їх вишикувала .
-Ну да ,ну да, - сказав Йошкін Кот, нібито погоджуючись.
 - Була б я королевою ельфів , - несло Ельфіру , -  я б точно котів із ельфами зрівняла. Що в ельфах особливого ? Та сама Сольвейг, займається дурничками , - горлала Ельфіра.
 - А ти теж бачила ? – підхопив Йошкін Кот.
 - Я все бачу. – пихато процідила Ельфіра . – Я ж у них як королева.
 - Авжеж , - підтакнув Йошкін Кот, -  аж сміх бере.
- Ще й як бере , - пирхнула Ельфіра. – Серед білого дня у криниці сидіти.
 - У старій чи в новій ? – спитав Йошкін Кот і похопився.
-  У старій криниці . – скривилася Ельфіра і стрепенулася .- А ти що – не знав ?
 - Мене на автопілоті носить , - невимушено збрехав Йошкін Кот. – Мене не питають. Я що ? Подай , принеси, збігай. Змикитила ? Мені Домашек автопілота ввімкнув – я й бігаю.
 Ельфіра зміряла Йошкіного Кота підозріливим поглядом.
 - Ти що ? – спитала вона. – Який іще автопілот ? Який автопілот може бути у кицьок ? Ти мене за дурепу тримаєш ?
 - Я не кицька, я кіт і я тебе не тримаю , - обурився Йошкін Кот. – Йди собі куди йшла.
Проте Ельфіра вже скипіла. Що називається через край. Таки дійсно кудись понеслася. Не на мітлі , а на батьківських.
- Ач , яка англійка , – промимрив Йошкін Кот без тіні роздратування. – Навіть не попрощалася.
- То й не треба. – подумав Йошкін Кот.
Головне , він дізнався де Сольвейг. Йошкін Кот набрав молодецького вигляду. Він почав пишатися собою.
 Виконати завдання Рембіка за такий короткий термін – це круто. Неймовірно круто.
- Ау ! – зазираючи в Стару криницю , прошепотів Йошкін Кот. Він знав , що Сольвейг не любила, коли поруч кричать.
 - Ау , Сольвейг!
Йошкін Кот не називав Сольвейг «пані». Він знав – вона цього не любить.
- Сольвейг, - шепотів Йошкін Кот, - Домашек звелів знайти вас і запросити до Будиночку ельфів. До нас прийшов Вільний ельф Любанек із важливою звісткою.
- Ау, Сольвейг!
 Сольвейг, мружачись , виглянула з неглибокої старої криниці.
- Нічого не знайшла, - сказала вона. – раніше у цій криниці бив ключ. Тепер його нема і криниця висохла. Цей ключ , я так хотіла його знайти . Це гарна криниця – потрібна. Я хочу її відродити.
 Вона неуважливо подивилась на Йошкіного Кота :
 - Ну , що там у вас скоїлося?
- Домашек звелів зібрати усіх ельфів, - повторно доповів Йошкін Кот, - Прибув Вільний ельф Любанек. У нього для ельфів важлива новина. Надважлива новина.
- Тоді полетіли, - просто сказала Сольвейг.
- Я не вмію літати, - відступив Йошкін Кот.
 Він правда не вмів літати.
- Ах, дійсно, - засміялася Сольвейг. Сміялася вона рідко. – Ти у нас більше кіт , ніж ельф! Пусте, незабаром станеш більше ельфом ніж котом.
 - Та невже кіт може перетворитися на ельфа ? -  вжахнувся Йошкін Кот.
Попри велику повагу до ельфів, кіт дорожив тим , що він – кіт. Він уявив себе з крильцями як у бабки і здригнувся. Ні, жити поруч із ельфами для котів нормально. Але перетворитися на котоельфа це вже було за надто.
 Йошкін Кот хотів прошепотіти , що він не хоче ставати ельфом, але Сольвейг уже дістала звідкись прозорий конверт, у котрих носять немовлят, запхала туди Йошкіного Кота і полетіла до Будиночку ельфів.


  Раніше за всіх до Будиночку ельфів прибув Фантос. За Фантосом примчав Рембік. Рембік поспіхом привітався із Домашеком, Любанеком та Фантосом, погортав товсту книгу ельфійских чар і знову ненадовго зник. А через півгодини повернувся і привів Мілягу. Потім знову побіг геть , щоб привести до будиночку ельфів Сіму з Синюшником. Синюшник непомітно опирався. Він боявся котів – білого і пухнастого Донкі Кота і чорного загадкового Йошкіного Кота. Він боявся Вільного ельфа Любанека, він боявся ,що трапиться якась кепська історія схожа на ту в казці , коли чарівник перетворив Нільса на гнома.
 Взагалі Синюшник трішки побоювався всіх…
 А ось Лямбу, Ляпку і Ляксу, котрі з галасом примчали до Будиночку  , Синюшник зовсім не боявся. Дівчатка його прикормили та прибалували . Побачивши Лямбу, Ляпку і Ляксу, Синюшник прибалдів…
 Тим часом Йошкін Кот привів Сольвейг. Тобто Сольвейг принесла Йошкіного Кота у прозорому конвертику , ніби бузько немовля.
 Отже нарешті всі зібралися. Звісно вони на перший-другий не розраховувались , але й так було видно.
Домашек –єсть, Рембік – присутній – знаходиться в душі, Фантос лузає горіхи, Сольвейг вивчає велику карту Поперечки, розмірковуючи де шукати ключ, Лямба , Ляпка і Лякса ходять по головах і підгодовують Синюшника або смикають за кіски одна одну . А в кутку притулилася Сіма з Синюшником .Йошкін Кот витріщався з конверта , звідки його забула вийняти Сольвейг. Йошкін Кот  світив нещасними очима і навіть не чухався – місця не вистачало.
 - Отже, - сказав Домашек. – Ельфи в зборі ? Значить ми можемо вислухати шановного гостя – Вільного ельфа Любанека.
Тут всі побачили Вільного ельфа Любанека і заплескали в долоні. Не хвилюйтеся , будь ласка , Рембік також аплодував – він вийшов із душа.
 Вільний ельф Любанек стояв ( БІЛЯ АРКИ) і посміхався. Він стояв , посміхався і тримав руки піднятими догори. Пальці його були розчепірені – звичайний знак ельфійського вітання .Ельфи з Поперечки загомоніли, , зареготали й кинулися розпитувати. Усім кортіло дізнатися що трапилось.
Вільний ельф Любанек посміхався , тиснув ельфам руки і навіть дав автограф пронирливій Ляпці. Отримати автограф негайно закортіло і Лямбі з Ляксою.
 Але Старший припинив галас:
- Усе ! – сказав він , - досить,маленькі ельфи. Прошу , сідайте.
І уявіть собі, усім ельфам одразу захотілося сісти і слухати Вільного ельфа Любанека.
Навіть Йошкіному Коту , котрий взагалі не був ельфом, Йошкіному коту також захотілося сісти.
Бо від того що він лежав у конвертику у нього всі лапи затерпли .
Ясна річ , тієї ж миті він опинився поза конвертом і сів. Насправді. Він сів неподалік від пластинчастого, котрому теж хотілося сісти, але він не міг. Така вже у нього будова тіла .Пластинчастий опинився поруч із Йошкіним Котом і незважаючи на те , що коти й пластинчасті недолюблюють одне одного , вони не шипіли й не щипались пластинками.
 Домашек , єдиний хто не сів, розніс бажаючим пінку, сухарики , ягоди малини , дощових черв»ячків. Навіть Вільний ельф Любанек пригостився бутербродом з ікрою , а потім уточнив:
- Усі зібралися ?
- Здається ні, - відповів Домашек.
Любанек здивувався :
- Але  я бачу всіх ельфів з Поперечки.
-  Взагалі , - сказав Домашек , -наша компанія складається не тільки з ельфів. У нас є пластинчастий Синюшник, Йошкін Кот , Донкі Кот.
Любанек схвально подивився на маленького Старшого ельфа Домашека.
 Донкі Кота дійсно не було видно. Тобто його ніде не було.
Хтось із надміру цікавих ельфів закричав , що семеро одного не ждуть . Мовляв Донкі Кот сам винен , що загубився і не прийшов. Та саме на цьому місці якась пташка цвірінькнула у віконце  , що Донкі Кота схопили троль і тролевина. Просто у Фантосовому гамаку.
 Фантос озвірів. Хоча звірі й ельфи геть не схожі один на одного. Так само як не схожі люди й коти .Хіба я можу окотіти ? Кіт може стати людяним ? Ми не можемо. А Фантос зміг. Він точнісінько озвірів і прагнув помститися. Він навіть не розумів за чим він більше шкодує -  за гамачком чи за Донкі Котом , котрого полонили троль із тролевиною.
 Але з якою метою ?
 Яка мета може бути у троля з тролевиною ? Напевне вони вирішили…
 - Негайно розпочинаємо пошуки , - негайно розпорядився Домашек і винувато зупинився. Він подивився на Вільного ельфа Любанека. Любанек був Старший і тільки він міг наказувати що робити. Починати розшуки чи вислуховувати звістку, з якою він прийшов.
 - Негайно починаємо розшуки, - сказав Вільний ельф Любанек . – Старшим призначаю Домашека.
 Домашек засяяв і зашарівся.
Чому – зрозуміло ?
Домашек підійшов до карти Поперечки.
А ми подивимося що ж там сталося з Донкі Котом – білим і пухнастим щасливчиком.



  Виконуючи доручення Домашека Донкі Кот не перетрудився. Тож владнавши власні справи, Донкі Кот виявився вільним .А чим займатися вільному коту на Поперечці, коли робити йому нема чого ?
 Вилежуватися у Фантосовому гамаку – так відразу подумає будь-хто.  Донкі Кот теж одразу так подумав. Він подумав , що повертатися до Будиночку ельфів йому зарано.  Старший ельф Домашек може не зрозуміти , що він домовився з Йошкіним Котом –  по-хорошому. І розсердиться.
- А нащо воно мені ? – метикував Донкі Кот .- Пташки байдикують , а я ні ?
 Так подумав Донкі Кот і побіг на спортивний майданчик , за котрим на пригорочку між деревами знаходився гамак Фантоса.
 У Фантосовому гамаку чудово відпочивалося. З біноклем  Донкі Кот почувався просто надзвичайно. Він розлігся в гамаку і крутив біноклем і так і сяк. Він розслабився , дивився зверхньо і відпочивав душею. Чудово там велося Донкі Коту.
 Донкі Кот був такий зайнятий власними відчуттями , що навіть не помітив коли повз нього проходили троль із тролевиною. Троль із тролевиною – нічогенько собі ? Давно минули ті часи коли троль та тролевина підтримували дружні стосунки з Фантосом. Взагалі не тільки з Фантосом , але й з рештою ельфів. Троль і тролевина не могли довго знаходитися в товариських стосунках   будь з ким . Зате неприязні стосунки вони могли підтримувати з ким завгодно і як завгодно довго.
 І троль , і тролевина мали кепську вдачу. Обоє. Окремо – троль, окремо – тролевина.А тому що жили вони разом , кепська вдача  одного перемножувалася на кепську вдачу іншої і вони просто давили як бульдозери всіх хто траплявся на їхньому шляху.
 Отак і з Фантосом . Одного разу помирившись, вони вже вісімдесят вісім разів погиркалися з ним: гарчали на нього з кущів , ухкали і закидали камінням.
 Фантос якось дав відкоша і відтоді троль і тролевина ходили повз його гамак по цифрі вісім.
 А Фантос просто не зважав на  злюк і , якщо сприймав -то як частину краєвиду. А коли вони капостили – як природне явище. Крижаний зимовий порив вітру , цеглину що падає на голову або непомічену сковзанку. Отак.
 Головне , що Фантос не списував усі неприємності на Поперечці на троля з тролевиною. І не звалював усі провини на них, хоча тролі йому неабияк дошкуляли.
Та якщо він бачив ,наприклад, на парковій лавці напис «Тролик + тролевина = кохання» чи «Фантос – дурень» , то розумів , що це не справа рук троля і тролевини. Що хтось просто хоче підставити їх перед Фантосом .Той чи ті ,кому вони добряче насолили. Хтось із обивателів Поперечки.
 Проте поки троль і тролевина не відривали нікому рук і ніг , не зривали одягу, нічого не псували , а так волочилися та хуліганили помаленьку, то Фантос їх не допікав. Не чіпав. А може їх підставляли ті , хто намагався приховати власні брудні справи : поламані у парку гілки чи пооббирані годівниці для пташок, куди Фантос підсипав корм ? Насправді троль і тролевина були дурні як чіп .Такі дурні , що навіть не навчилися читати завдяки власній обмеженості . Ясно що й тролі могли  обчистити годівницю або поламати гілки , але ненавмисне. Їхній масштаб – скинути каменюку з обриву в воду. Зламати місточок через який-небудь струмок. Але видряпувати слова на парковій лавці вони не стали б. Навіть якби їм прочитав курс лекцій філолог. Вони не отримали дар письменності. Зате здоров»я вони мали відмінне , хоча руки – закороткі.
 Так от : оці «гопники» – тролевина і троль , вешталися неподалік. І чи то троллю чи то тролевині спало на думку подивитися в бік спортивного майданчика. Там вони й побачили у  гамаку білого і пухнастого Донкі Кота. Ох .Ох. Щойно тролевина вздріла кота в гамаку , то палко зраділа .Кіт у мішку майже те саме, що й кіт в гамаку.А кіт в гамаку це зовсім не те саме , що й кіт у мішку.Через гамак добре видно ,що білий і пухнастий кіт до того ж товстий і красивий.
 «Візьмеш в руки – маєш «вєщь». Донкі Кот одразу сподобався тролевині – він увесь був такий білий , такий пухнастий, такий солоденький. Вона негайно заходилася канючити. Вона негайно почала умовляти троля викрасти котика.
Тим більше , що кіт був у гамаку , ніби в сітці.І навіть закороткими рученятами ловити його було суцільною втіхою. І нести буде зручно.
- Дай, дай, дай мені його , - палко шепотіла тролевина на вухо троллю , не розтуляючи губ . Якби вона їх розтулила , то здійнявся б хтозна який шум.
- Я хочу його отримати.
 - Це не наш кіт ,- відкручувався  спершу троль. – Це ельфійський кіт Кіт ельфів. Можна мучити своїх котів,  - переконував троль - а цей – кіт ельфів.
- Але ж він такий славний – біленький , пухнатенький! – ридала тролевина. – Він мені страх як потрібен!
- Давай його схопимо, помучимо і зжеремо. Навіть сліду не залишиться! – умовляла тролевина.
- А кісточки ? – не здавався троль.
- Із кісточками зжеремо, - наполягала тролевина.
Вона веселішала. Вона бачила , що троль їй поступається.
- Та як же ми його схопимо , - усе ще сподівався довести свою правоту троль. – Та як же ти його впіймаєш ?
Троль потроху починав сердитись. – Він же в гамаку.
- Авжеж , у гамаку, - раділа тролевина , - прямо в сітці. Він уже в сітці , дурненький тролю, вже запакований. Придатний до вживання.
 Троль подумав. І погодився з тролевиною. Відкрию секрет – тролі завжди погоджуються зі своїми тролевинами.


Донкі Кот тішився життям. Він розкинувся у гамаку і крутив у лапах бінокль .Донкі – білий і пухнастий то крутив бінокль у лапах, то приставляв до очей. Повсякчас виходило так , що коли він  дивився в бінокль , все що він бачив , не наближувалося , а віддалялося у сорок разів. Це був потужний бінокль.
 Донкі Кот притуляв бінокль до очей , спостерігав зменшені й віддалені у сорок разів предмети і незадоволено відкидав бінокль убік.
 Чудернацький же смак у того Фантоса , - гнівався Донкі Кот.
Йому , Донкі , більше припало б до смаку якби бінокль скорочував відстань. Аби він , Донкі , міг краще розгледіти ну хоча б он тих кицюнь на даху , або отих – на дереві. Донкі так захопився спогляданням кицюньок – манюньок , що не помітив як до нього підкрадаються двоє Фантосових ворогів: троль Толь і тролевина Тіна.Ці двоє були найлютішими істотами на Поперечці . Вони могли б принести чимало горя. Могли б , але не приносили. Чому ?
- Чому ? – якось поцікавилася у Фантоса Сіма.
- Рученята закороткі , - засміявся Фантос.
Дійсно , незважаючи на те , що тролі були великі та люті , з великими іклами , руки вони мали  маленькі й коротенькі. Саме тому вони не могли наприклад обхопити великого дуба й вирвати його з корінням. Хоча , звісно – дужі, страшенно дужі , що й казати. Давно минув той час , коли троль Толь  і тролевина Тіна були у гарних стосунках із Фантосом.
 Характери у них були навіжені ,злісні. Вони взагалі  були нервові й  раз помирившись , потім десять разів сварилися. Фантос вже покинув підраховувати  дурнуваті вибрики троля й тролевини. Він вважав цю парочку тупаками і намагався просто не звертати на них увагу.

 Донкі Коту було по-справжньому гарно. Він сам був білий і пухнастий, і обстановка навколо була чудова , і Фантосів гамак виявився дуже зручним. І зрештою бінокль , котрий усе зменшував його не надто дратував . І те як він справився з завданням його тішило. Зваливши пошуки ельфів на Йошкіного Кота , Донкі Кот почувався прекрасно. (ПЕРЕБУВАВ У ПРЕКРАСНОМУ НАСТРОЇ).
… І жодних поганих думок йому навіть на думку не спадало. Тому , коли маленькі ,але дужі руки троля вхопили Донкі Кота за лапи , затисли йому пащеку і придавили хвоста він був вражений.
 Троль Толь і тролевина Тіна тинялися неподалік із надією влаштувати кому-небудь капость. Все одно кому. На Поперечці  вистачало мишей і кузьок , котрим троль і тролевина  могли накапостити.  Втім як істоти нерозбірливі . вони могли творити шкоду і доброзичливим створінням і недоброзичливим. І  сумирним і небезпечним. Це вони колись підстроїли Ельфірі  коротке замикання і закинули її в осине гніздо. Осам це не сподобалося й вони взялися за Ельфіру по-дорослому. Уявіть лише , що уп»ятьох-вшістьох оси цілком могли з»їсти Ельфіру  за одним разом. Шкода , ви не бачили як вона дременула. Зате тролі все бачили й повеселилися тоді від душі.
 Вони й досі з втіхою згадували  той випадок – реготали та обмінювалися враженнями. Як раптом побачили у Фантосовому гамаку Донкі Кота. Донкі Кот завжди дуже подобався тролевині. Він їй так подобався , що вона негайно почала канючити :
- Я хочу цього котика, - скиглила вона, - Толь , давай ми його схопимо.
 - Це не просто котик , - намагався пояснити їй троль. – Це ельфійський котик.
- Але ж він такий гарнюній , він мені так подобається , - тролевина зазирнула тролеві в очі. – Він такий біленький , такий пухнастенький. Ну давай його зловимо.
- Та як же ми його зловимо ? – сердився троль. – Бач , він сидить у гамаку у Фантоса .
 - Та так , разом із гамаком і захопимо , - простодушно запропонувала тролевина, – У гамачку і запечемо. Знаєш як він просмажиться. Котячі кісточкі ніііжненькі.Хрумкенькі...
- Хрумкенькі ? – піддавався троль.
- Ау, - казала тролевина, - Ти що – забув ?
- Ще й як просмажиться... Смачненький буде. Чорненький.
На тому й порішили. Тролі завжди зі своїми тролевинами погоджуються. Так вже ведеться споконвіку.
 Тролі напали на Донкі Кота і закотили його в гамак. Донкі Кот , перепрошую, від несподіванки закляк , і майже не чинив опору.
 Дві глибокі подряпини на лобі тролевини й укушене вухо троля  можна до уваги не брати. Ах так , Донкі Кот іще встиг надкусити чийогось хвоста. Та позаяк тролі повсякчас , чуєте, повсякчас запевняють , що хвостів у тролей не буває, то на укушений хвіст ніхто не скаржився. А якщо ніхто не скаржився , значить нічого й не було. Тому я й пишу майже не чинив опору.
 Троль тримав загорнутого в гамак Донкі Кота , а тролевина - я вам казав , що вона дурна ? – а тролевина намагалася вгризти бінокль.
 Спитаєте чому ?
 А чому його Фантос весь час крутив ? А потім Донкі Кот ? Може він їстівний?
Бінокль виявився твердим і несмачним. Скельця небезпечно виблискували.Тролевина злякалася і відкинула його вбік.
 Отже ,незаслужене дозвілля Донкі Кота тривало не надто довго.
 Ось він ніжиться у сонячному промінні . І ось Донкі Кот , сповитий у гамак несеться під пахвою у троля невідомо куди.
 А далі ?
 Як ви гадаєте , чи багато місцинок на Поперечці , де можна розвести багаття , щоб запекти на ньому ельфійського кота.
 




- Так , - сказав Вільний ельф Любанек. – А хто відсутній ?
- Нема кота. Нового члена нашої команди , білого й пухнастого Донкі Кота.
- Ого , - сказав Любанек , потягуючись, - Але ж він мені й потрібен.
- Не зрозумів , - зізнався Домашек. – Я гадав , що ти збираєш ельфів аби щось їм повідомити.
- Так воно й є, - кивнув Любанек. Для того, щоб повідомити вам дещо. Але  це дещо саме й стосується ваших котів.Донкі Кота і Йошкіного Кота.
 Йошкін Кот , навчений життям, зміряв Любанека підозріливим поглядом і посунувся подалі від пластинчастого.
 Очі у ельфів з Поперечки заблищали. Усім стало цікаво навіщо Любанеку знадобилися коти і звідки він про них дізнався.
- У нас сталася велика неприємність ,- вів далі Любанек, - ми загубили октаву Заболотечка. Чули про ельфів із Заболотечка ?
- Авжеж, чули . Звісно, чули, - загомоніли ельфи.
 Заболотечко всі знали.  Заболотечко знаходилося зовсім близько  від Поперечки.
- Там маленьким Старшим ельфом Дон Ді, - промурмотів Домашек.
- Там ельфочка Мішель, там ельф  Фанкі. Там ельфочки Рена і Ляна, - згадували ельфи.
- Сольді й Сінгл , - вигукнув Фантос. – Я нещодавно отримав від Сольді та Сінгла листівку . На позаторішній Новий рік.
- Сольді та Сінгл дружать. Вони завжди разом. Вони чудові.
- Стоп! – перервав викрики ельфів маленький Старший ельф Домашек.
 Він наводив лад. Ельфи замовкли. Любанек схвально подивився на Домашека й посміхнувся.
- І який же зв”язок між Заболотечком , - звернувся Домашек до Любанека , - і нашими котами ?
- Справа в тому , - сказав Вільний ельф Любанек , - Що ми загубили Заболотечко . Чи то на нього опустився туман, чи то над Заболотечком пройшов метеоритний дощ , але Заболотечко зникло разом із ельфами.
- Як таке може трапитися ? – не повірив Домашек.
- Таке буває, - заспокоїв його Вільний ельф Любанек . – Нічого особливого. Найвірогідніше , що із Заболотечком та його жителями нічого не сталося . Просто ми упустили їх із виду. Таке буває , хоча й рідко.
- А можна їх відшукати ? – закричали Лямба, Ляпка і Лякса.
 Вони були стривожені й тому їхні голоси звучали незлагоджено як зазвичай.
- А що як ми не знайдемо Донкі Кота ? – стривожилася Ляпка. Від хвилювання косички у неї стали сторчака.
- Не каркай, - невдоволено сказав Рембік.
Та не встиг Рембік зробити Ляпці зауваження як удворі почулося соковите й гучне:
- Кар-р-р! Кар-р-р!
- Хто там ? Що трапилося ? – висунувся у вікно Домашек.
Усі примовкли , щоб краще чути.Але все одно ніхто не міг нічого розібрати у воронячому бурмотінні. Домашек уважно вислухав ворону .Потім ляснув у долоні й промовив : - Хоп!
Ворона полетіла геть.
Домашек зачинив вікно і повернувся до ельфів.
- Значить так , - сказав він. – Прилітала ворона.
Лякса хіхікнула.
Домашек подивився на Ляксу і почухав носа.
- Прилітала ворона , - знову почав він.
 Лямба та Ляпка почали гучно осмикувати Ляксу.
Домашек знову замовк.
- Та тихо ви , -  цитькнув Фантос до трійнят.
- Ворона прилітала , - повів спочатку Домашек і подивився на Ляксу. Лякса затисла долонькою рота.
- Ворона сказала , - нарешті оголосив Домашек, - що троль і тролевина напали на ельфійського кота Донкі , коли він лежав у гамаку у Фантоса.
- Що-о-о?!! – загорлав Фантолс. – У моєму гамаку ?!!
 Домашек подивився на Ляксу. Лякса  з усіх сил стискала губи і вказувала пальчиком на Фантоса.
Фантос розмахував кулаками:
- Та я йому!
 Любанек поворушив пальцями і слова застрягли у Фантоса в горлі.
- Говори , Домашеку, - сказав Любанек.
Домашек продовжував :
- Троль і тролевина захопили Донкі Кота разом із гамаком і понесли його  підсмажувати.
На Фантосовому обличчі легко читалося все , що він не міг вимовити :”Ну ось, мій улюблений гамак!”
- Треба мерщій рятувати Донкі Кота ! – закричала Лякса , відриваючи долоньку від вуст і тут же злякано покосилася на  Любанека. Але Любанек не збирався більше нікому затикати рота. Більше того , він зняв закляття з Фантоса. Фантос не образився на Любанека , він усе розумів. Він закричав :
- Мерщій рятувати Донкі Кота !
- Гайда!
- Вперед!
Закричали ельфи , а Фантос тихенько додав : - І гамак.
  Ельфи страшенно хвилювалися.
- Заболотечко можна відшукати , - заспокоїв присутніх Вільний ельф Любанек. – Заради цього я до вас і прибув. Старші ельфи з Ельфелевої вежі подивилися у книги й з”ясували , що знайти октаву маленьких ельфів , котра зникла ,можна за допомогою ельфійських котів. На щастя , нам відомо , що у ельфів з Заболотечка також є кіт – рудий. Наші книги, зібрані у Ельфелевій вежі , кажуть, що чорний , білий і рудий коти(якщо вони ельфійські) неодмінно зберуться разом, варто лише двом із них дати  путній наказ.
- Дізнавшись про це , ми подивилися у котрій ельфійській общині є коти. І ось я у вас.
- Хоп! – сказав Фантос. – То наші коти можуть відшукати Заболотечко ?
- Не Заболотечко , а рудого кота. А рудий кіт мешкає в Заболотечку. Ваші коти знайдуть рудого кота , а ми знайдемо Заболотечко.
- А як звуть рудого кота ? – закричала Лякса.
- А скільки йому років ?
- - закричала Ляпка.
А Лямба образилася :
- Наші котики підуть шукати ельфів ,що загубилися , а ми тут лишимося ? Так нечесно! Ми теж хочемо шукати Заболотечко !
- Теж хочемо ! – закричала Ляпка.
- Теж хочемо ! – закричала Лякса.
І решта ельфів теж закричала , що хоче шукати Заболотечко.
- Тихо,тихо, - підняв руки Любанек, - тихо, ельфи! Насамперед нам треба знайти Донкі Кота, чи не так ?
- Так ! – кивнув Домашек і подивився на ельфів.
- Можна ми всі підемо на пошуки ?
Любанек знизав плечима.
- А коли знайдемо Донкі Кота , негайно подамося шукати ельфів із Заболотечка ! – загукали Лямба, Ляпка і Лякса. Їм не терпілося врятувати якнайбільше народу.
- Полетіли , - скомандував Фантос.
- Хвилиночку , - засумнівався Домашек. – А Йошкін Кот ?
 Ельфи перезирнулися , а Сольвейг вже діставала свій прозорий конвертик. Йошкін Кот зітхнув і поплентав до Сольвейг.
Пластинчастий притулився до Сіми. Він теж не любив літати.
 Незабаром вся юрба вилетіла з Будиночку.
 Ельфи розлетілися в різні боки. Втім це не мало жодного значення. Адже тому хто першим побачить тролей із Донкі Котом, чи почує про них щось достовірне, досить буде випустити ракету на потрібне місце , щоб решта ельфів дізналися куди слід поквапитися. Домашек летів строго на північ, Лямба, Ляпка і Лякса летіли на південь, Рембік на схід, а Фантос – на захід. Саме на заході знаходилися його гай , його спортивний майданчик,його гамак. Фантос сам хотів оглянути місце злочину.Фантос хотів сам знайти порушників і врятувати кота. Фантос був разлючений.Любанек полетів із Фантосом. Сіма з Синюшником, Сольвейг і Міляга летіли на південний захід , на північний схід  і на північний захід , а на південному сході обіцяв подивитися Любанек.Він заспокоїв ельфів і сказав , що всюди встигне. Авжеж. Він же був Вільним ельфом.Любанек умів шукати. Розшук і був головним заняттям Вільного ельфа Любанека.
Усіх перерахували ?
Усі полетіли?
Усі полетіли – навіть Йошкін Кот.
Ельфи летіли низенько , уважно оглядаючи Поперечку.Рембік ясна річ летів у свій бік. Туди , де річка – на – Поперечці робила  петлю.Де знаходився його улюблений вир і безліч знайомих жаб та пуголовків.
 А між тим , троль із тролевиною , тримаючи під пахвою Донкі Кота , що відчайдушно звивався, чапали у своє житло. І хоча всі знали, що котика  захопили троль і тролевина , усім хуліганам з Поперечки могло перепасти на горіхи. За компанію. Я б порадив сховатися навіть Ельфірі. Щоправда вона б не почула мою пораду. Вона наїлася чорниць і міцно спала під трояндовим кущем. Вона вважала, що спати під трояндовим кущем дуже круто.
Ну а тепер з”їмо наші банани та повернемося до наших баранів. Точніше до безталанного білого кота Донкі. Троль Толь і тролевина Тіна ще не знали, що ельфи почали пошуки свого кота. Ельфійського кота. А ви знаєте , куди бігли троль із тролевиною? Додому. Напевне ніхто в світі не знає , де мешкають тролі. Де їхній дім. Будь-хто , зустрівши тролей , старається їх не помітити. Та й справді , що хорошого у знайомстві із тролем ? Це незручне й невигідне знайомство. Невигідне й незручне. І якщо хто-небудь удень зустрічається з тролями , то відводить очі й відходить з дороги. І вже більше того нікому не спадає на думку цікавитися звідки вони беруться і куди діваються.
 Між тим  троль і тролевина мали й власний дім і власних троленят і навіть власних домашніх тварин . Тож саме туди – у свій дім і поспішали зараз тролевина Тіна з котом під пахвою і зі своїм тролем Толем.
 Так хто здогадається – де знаходиться дім тролей ? На землі, під землею, на воді , під водою чи може в повітрі ? Ясна річ , що не в повітрі. Бо якби дім тролів знаходився в повітрі , то вони обов”язково вміли б літати. А якби вони вміли літати – то неодмінно заганяли б усіх горобців на Поперечці.
Між тим горобців на Поперечці була сила-силенна. Незліченна кількість.
 Якби тролі мешкали в воді , то їх неодмінно б зустрів Рембік. А Рембік не дозволив би тролю й тролевині бешкетувати. Це вже точно. У Рембіка навіть річковий нільський крокодил ходив як по шнурочку. Так де крокодил, а де тролі!
 Отже не в повітрі й не в воді , правильно ?Лишається на землі і під землею.
Проте якби житло тролів знаходилося на поверхні землі, то про нього б знала Ельфіра. Ельфіра тролів не любила і не боялася. Вона не відводила погляд, коли тролі траплялися їй на очі. Якби троляче житло стояло на землі ,то Ельфіра б кожного ранку гукала  їм з-за паркану :
- Зараз буде трішечки боляче !
 Так ?
Отже все ясно – тролі мешкали під землею. У старому овочесховищі.
Овочесховище
Добра родовище
Дуже мило
Коли все погнило.
У якому напрямку воно знаходилося – на півдні , на півночі , на заході чи на сході – це їх анітрохи не займало. Вони може взагалі не знали усих тих  премудростей. У тролей розігрався апетит і текла слина. Троль Толь уже вважав , що спекти й зжерти білого й пухнастого кота – дуже чудова ідея. А дім їх знаходився вже неподалік.Йти до нього лишалося максимум п”ять хвилин.П”ять хвилин до будинку тролів і п”ятнадцять , ну не більше ніж двадцять п”ять хвилин  , щоб нарубати дров і розвести багаття. Донкі Кота гнітило погане передчуття. Він відчайдушно борсався і надія покидала його останньою.
Було сухо і сонячно. І дуже ясно.
Ясно – так ? Усе ясно тролю й тролевині , все ясно Донкі Коту.
 Усе було ясно , аж поки на них згори не впала тінь. Поки грізний голос згори не загримів із ясного неба :
- Так ось де ви , розбишаки!



Домашек летів над Поперечкою , зазираючи під кожний грибок і в кожний іграшковий будиночок. Ну а в кущики він запускав лоскітну хвилю, котра лоскотала усіх хто там ховався. Усіх без винятку. І всі , без винятку , хто знаходився у кущиках, вискакували звідти , заходячись від реготу, не в змозі витримати лоскоту.І зайчики , і різноманітні пташки . і комахи, коротше всі , кому треба було сховатися і скоротати часок.
 Певно що розлякуючи цих тваринок , Домашек чинив жорстоко, він це розумів. Але у нього бракувало часу , треба було чимшвидше рятувати ельфів із октави Заболотечка.Треба було якнайшвидше зупинити троля й тролевину і негайно рятувати Донкі Кота .
 Домашек летів низенько, виглядав Донкі Кота і милувався Поперечкою. Поперечка , жива , рідна дуже подобалася Домашеку. І він трішечки жалів себе. Адже  кожен ельф мав можливість кожен день блукати Поперечкою, спілкуватися з її мешканцями, дружити та гратися. Тільки він – маленький Старший ельф Домашек мусив майже постійно перебувати в Будиночку ельфів біля Чаші Щастя. Знаходитись у Будиночку й навчатися.Неймовірно рідко йому вдавалося вийти погуляти.Тож хоч зараз він не гуляв , однаково насолоджуватися Поперечкою було дуже приємно...
 Але коли з-під куща вискочила заспана й розпатлана , з зеленкуватою пикою,Ельфіра , Домашек мусив піднятися вище.Ельфіра так розгнівалась , що не перебирала вислови .Ельфіра побачила Домашека і заходилася його клясти.
 Домашек піднявся ще вище , проте й там було чути.Тоді Домашек полетів швидше, але Ельфіра по гобах та купинах кинулася його наздоганяти.Вона хотіла його збити – як та машина в бойовику , котра збила , чесно,  гелікоптера.
 Домашек мчав високо в повітрі , Ельфіра мчала внизу ,лаючи Домашека і сама не помітила , як щосили врізалася  у пузо тролевини Тіни.
- Ой , - зойкнула тролевина Тіна , котра не чекала нападу. А троль запхав гамак із котом за пояс і наготував кийка.
Спитайте мене – чому він із самого початку не скористався тим кийком щоб втихомирити Донкі Кота ? Тому , що йому бракувало розуму. Це був троль , а не який-небудь відмінник із  7-А наприклад.
 Тролевина зашипіла, а троль почав розмахувати руками, розкручувати палицю. Ельфіра , котрій також дісталося , перенесла, на деякий час звичайно, свій гнів із Домашека на тролей.
- Зараз буде трішечки боляче , - прошипіла Ельфіра.
 Тролі стали спина до спини. Ельфіра і тролі почали крутитися обличчями один до одного то повторюючи орбіту Меркурія , то – орбіту Марса.
 Домашек нечутно спікірував і вихопив у троля з-за пояса Донкі Кота.
Саме цієї миті Ельфіра напала на тролів. Здійнявся свист , виск та писк – одночасно.
 Домашек хоча й любив порядок , цього разу до бійки втручатися не став. Він страшенно квапився.
 Домашек випустив сигнальну ракету і незабаром до нього підтяглася решта ельфів.Вони кружляли в небі , неначе кольорові плями, випромінюючи пухнасте світло. Десять ельфів , що ширяли над Поперечкою справляли чарівне враження.
Навіть тролі з Ельфірою припинили вовтузитись і дивилися на небо, на ельфів що ширяли в повітрі.Рідкісне й прекрасне видовище.
- Ау ! – зрадів Вільний ельф Любанек .Він прилетів одним із перших, - Знайшовся ?
- Знайшовся , - відповів Домашек, виплутуючи кота з гамака прямо в повітрі.Той іще повітряний атракціон.
- Усе . – сказав Любанек. – Треба вирушати звідси. Я щойно отримав повідомлення з Ельфелевої вежі.Вони кажуть , що наближається якийсь розлом. Цей розлом може взагалі поглинути Заболотечко.Тобто Заболотечко може зникнути назавжди.Нам слід якнайшвидше рушати.
- Ми з тобою!! – закричали ельфи.
 Любанек почухав потилицю.
- Гаразд, - погодився він. – Візьму всіх. Усі заслуговують.
- Я лишаюся , - сумно відмовився Домашек. – Я мушу охороняти Чашу Щастя.
- Давай візьмемо її з собою ! – закричали Лямба , Ляпка і Лякса.
- А Поперечка ? – не погодився Домашек. – Хіба Поперечку можна залишити без нагляду ?
- Добре, - сказав Любанек - Вільний ельф. – З твоїми ельфами й котами все буде в порядку.Тільки-но коти знайдуть Заболотечко, я негайно відішлю ельфів на Поперечку.
- А погуляти ? – розчаровано спитав Міляга.
- Треба спочатку знайти Заболотечко , - строго подивився на нього Любанек.
 Ніхто не заперечував.
Троль, тролевина й Ельфіра , стояли внизу , порозкривавши роти.
- А чи далеко нам летіти ? – поцікавилася Сіма. – Мені через дві години Синю годувати.
- За дві години доберемося, - заспокоїв її Любанек і поглянув на годинника.
- Досить розмов, нам пора.
 Ельфи полетіли вслід за Любанеком шукати Заболотечко, доки не стряслася біда.