Як важко вiдчиняти дверi

       Это возникло экспромтом в рецензии Творчій Натурі на http://www.stihi.ru/2009/04/13/4003


Як важко відчиняти двері... Я прямую до твоїх.
На півшляху зупиняюсь у нерішучості, але переступаю через свій острах та невпевненість і крокую далі.
За рогом, неподалік від жаданих дверей стоїть галаслива купа дівчат і юнаків... Не встигнувши потрапити в їх поле зору, стрімко відступаю. Острах все ж бере своє.
Роблю вигляд, що насолоджуюсь теплим ранньоосіннім вечором. Обличчя палає, серце калатає...
Повертаюсь у напрямку власної оселі з дурним почуттям сорому, але й ці двері відчинити важко...
Як же так?! Чи я з глузду зовсім з'їхала? Чому я не пішла далі? Господи, як давно я тебе не бачила... Я відчуваю голод, голод по тобі...
Дихаю глибоко й важко, намагаючись з вуглекислим газом здихатись і цього смішного до сорому остраху.
Я не можу залишитись без тебе. А тобі ще важче відчинити мої двері...
Неймовірним зусиллям несу своє тіло до твоїх дверей, оминаючи ту зловісну купку, яка проводжає мене зацікавленим поглядом...
Ось вони, твої двері...
Швидко піднімаю руку і стукаю, ледь стримуючи зрадливе тремтіння...
Двері відчиняються...
А далі...
Далі лише вир несамовитого щастя...
Хіба так ставляться до друга?