Восени весною розбуджена,
Підхопилась - і враз до вікна.
Під чужою ходою пружною
Тонкий лід став уламками скла.
Наснилось чи ні - не второпала,
Суперечливий хор голосів
Кричав, що лишились холопами,
Що ви досі нащадки князів.
Тих, що сонцю молились, вірячи
У могутність і милість його.
І сонце котилось сіючи
Із долонь променисте тепло.
Час невтомно йде, неспиняючись,
Наче жорна млина - часу плин.
Знеособлене сонце сяюче
І серця промерзають з глибин.
Та одного літнього вечора
Понесеться минулого пил
Із полів, із доріг розпечених
До облич доторкнеться і тіл.
Хоч один зажадає пошуку
Того сонця в подобі людській,
Щоб у світ нести повні кошики
Життєдайного світла душі.
2008р.
Пiслясон
© Copyright: Марина Лецина, 2009
Свидетельство о публикации №109050803664
Свидетельство о публикации №109050803664
Рецензии