Самота...

... Самота...
... Чарівна самота. Ти заповнюєш собою усе навкруги: сиву і спокійну зоряну ніч, багряний світанок з раннім щебетом пташок, ясний, погожий сонячний день і зоряні сутінки. Ти проникаєш усюди - ранкову чашку кави та пожовкле листя за вікном, у тихий спокій природи та павуття баб"ячого літа, розсипані у траві роси і перші сніжинки, що поволі спадають з неба. Ти чарівна тим, що даєш зазирнути в себе: поринути у перші спогади дитинства, чи щасливі миті кохання.
А пам"ятаєш, як стоячи серед засніженного міста я чекала на Нього? І то була одна-єдина, незабутня зустріч чарівного зимового вечора. І я знаю, відчуваю усим своїм дівочим серцем, що Ти будеш пам"ятати мене, що Ти, так само, як і я , будеш винуватити той чистий, цнотливий сніг...
..... Спокійна, врівноважена самота...
Ти вчиш мудрості, такому важливому в наш час, самоволодінню, доброзичливості та уважності. Ти вчиш мене спостерігати за навколишнім світом - за сльозою весняної грози, що стрімко біжить по шибці, за повільним перебігом стрілок годинника, за дозрілим колоссям, що вклоняється гарячому, літньому сонцю...
..... Бридка самота... Ти наповнюєш собою те, що колись - у далекому минулому - було таке рідне, любе, особисте. І покриваєш брудом, ганьбою та плітками. І дуже бридко, часом бридко просинатися, бо ти є навкруги - в кожному куточку моєї кімнати, мого двору, мого села, моєї Землі...
..... Ненавиджу тебе! Сидиш на космічному троні Всесвіту, і, як цариця, правиш твердою рукою, що ніколи не стомлюється. І сповнюєш собою людські душі. І я ненавиджу тебе тихої ночі, коли так хочеться прихилитись до чійогось сильного плеча....
..... Самота.....