Твої очі наче синє море,
Дивляться на мене крізь літа.
Де ж ти забарилась моя доле?
Де поділась юність золота?
Ось уже і осінь біля хати,
Вишиту сорочку принесла.
Стала з моїм літом розмовляти,
Не збагну, коли вона прийшла.
Снігом запорошилися скроні,
Жовкне лист зелений у саду.
Так і я, мов яблука червоні,
На траву зів’ялену впаду.
Не насняться волошкові очі,
Сад весною знову зацвіте.
Вічними для мене стануть ночі,
Думи мої вітер рознесе.
Як же я кохав ті очі сині,
Кожну ніч у снах їх цілував.
З юності зеленої до нині
І на мить про них не забував.
Ось уже i осiнь бiля хати
© Copyright: Иван Дорош, 2009
Свидетельство о публикации №109050703314
Свидетельство о публикации №109050703314
Рецензии
На все життя ті очі залишили слід...
А доля...забарилась в павутинні літ...
Чудовий вірш. Знайшла в ньому щось своє...((
Дякую. З повагою
Татьяна Грыу 13.05.2009 19:41 • Заявить о нарушении
А доля...забарилась в павутинні літ...
Чудовий вірш. Знайшла в ньому щось своє...((
Дякую. З повагою
Татьяна Грыу 13.05.2009 19:41 • Заявить о нарушении
На это произведение написано 5 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.