Мене любов взяла на своi крила

Палає серце, вогнищем горить,
Ніби із пастки вирватися хоче.
Моя душа давно не спить,
Вона блукає в казці ночі.

Від того часу сам себе забув,
В душі зірвалися вітрила,
Коли на вроду неземну збагнув
Мене любов взяла на свої крила.

Вона несла мов тополиний пух,
У вічність і безмірність синьооку.
Перехопила радість в грудях дух,
Як біль відчув, любов глибоку.

В чарівний світ кохання повело
І щастям душу отруїло.
Не бачив тільки, як воно,
В морозну ніч жоржиною змарніло.

На жаль сумним, коротеньким було,
Бо крилець лебединих ти не мала.
Воно зів’яло, садом одцвіло,
Тихенько осені під ноги впало.

Здававсь мені барвистим світ
І ясні зорі падали в долоні,
Минуло вже не мало літ,
Та й досі сняться очі ті бездонні.

А голос кличе із ночей,
Та тільки ти його не чула.
Бринить і капає з очей
Сльоза, яка ще не заснула.

Мені вже не забути ту весну,
Не гояться на серці моїм рани.
Лише тебе кохаю я одну,
Хоч від життя отримую догани.