Н. М

Я – дух цього світу,
сповитого смертю й мовчанням,
криваво-зчорнілої туги поорана плоть.
Щовесен скресаю глухим журавлиним ячанням,
щовоєн вселяюся в душі, щоб зайд побороть.
Приземлені, ниці, з твердими від праці руками
й серцями м’якими, стають, як онуки богів:
їх криці очей ще кресатимуть іскри о камінь,
Їх ріки вогню ще порвуть манівці берегів...
 Я – дух цього краю.
Вселяюся в душі все рідше...
Прапрадіда тінню в похилених чолах сяйну
і зникну. Бо гідних прозріння і волі знайти б ще,
хто не спопеліє, спізнавши буття таїну...
О батьку-Дажбоже! На душах – ворожі печатки,
на лицях – відраза, як виразка вічних проклять.
Завинуть би в пітьму цей світ і наново почати,
коли треті півні сурмою небес прокричать...
Я – дух цього степу,
здивовано-спраглого вітру,
я – дух його воїв, що смертю стояли отут.
Печалі затерплі задимленим обрієм витру,
І спробую ще раз, у серці чиїмсь проросту...
04.05.2004