Чотири вимiри

На шафі стоїть картина з птахом. Я її так і не домалювала. А вона особлива, нанесена на скло, без паперу. В рамі – просто малюнок, як на повітрі. Малюнок, зроблений на хмарах, він потім від них від’єднався, як папірець від перебивачки. І хмари попливли далі. Пливли над полем... У Зуївцях... Поле мого дитинства, кращого поля я навіть і не знаю. Із ним пов’язаний простір теплого і казкового, духмяного і м’якого. Як солодка вата. Ми сидимо з тобою в тому полі дитинства, повязуючи майбутнє з минулим і намагаючись сублімувати цей екстракт у теперішнє. Руками пробуємо викрутити з повітря сконцентровану мозком за довгі роки мрію, яка вже встигла точно окреслитись і потім ще обрости гіллям із листочками. А такі самі листочки тріпочуться зараз на дереві за кілька кроків від нас. Віє вітер і хмаринки пливуть далі, залишаючи мене в моїй мрії і пливучи до наступної межі, перетинаючи стик кадрів – від кольорового до чорно-білого.
Лежу в кімнаті. Ніч. Зі столу в мій зошит зазирає настільна лампа, вона хоче прочитати і дізнатися чергові подробиці мого життя, і, скажу вам, за (20-7) 13 років мого „письменного” запам’ятного життя читати вона вже навчилася. Ну і нехай, все одно нікому не розпатякає (слава Богу, говорити її ще ніхто не навчив :) ). Гей там! Метелику, скільки ще можна битися об скло?! Вибачте, зачекайте... Метелику, ану, йди-но сюди, так... та чого ти? Добре... Так, нога на підвіконня... ліва... Все, тепер не втечеш. Ого який! Ти що, приручений? :) Добре ;), якщо тобі на моїй руці комфортніше, посидь... отаак... є. Тепер не повертайся, бо тут удачі не знайдеш. Кватирка. Все.
Нічне небо – домівка метелику. А ще червневі духмяні дерева, сповнені пахучого свіжого вітру, що надимає листя, пронизуючи весь простір між ним. Птахи сплять, лише солов’ї, як нічна колискова варта, пишуть легенди шепоту нічних фонтанів та квіток жасмину, вони передають місячному мереживу неписані міфи, які одразу ж зоряним пилом осипаються на парочки закоханих, що сидять біля тих фонтанів, думаючи, що ранок настане колись через безмежність років або й не настане ніколи. Солов’ї шепочуть на вушка хлопцям слова, які хочуть почути дівчата. І дівчата, як чарівні феї у казковому багатті кущевого листя, що обступило лавочку, засинають, схиливши голівки на плечі хлопцям. І зоряний пил розтає, зробивши своє диво. І місяць тане в лункій темряві зачарованої ночі. А метелик перетинає новий стик кадрів. І на наступному кадрі – нова я, заколихана натхненням, що знайшло замріяний притулок на папері – своїй тимчасовій ковдрі. І я вже сплю на м”якій подушці, в кімнаті, притрушеній зоряним пилом і запахами жасмину і свіжого вітру з між листкового простору дерев. І у патроні настільної лампи до завтрашньої ночі спить тарілка-місяць, що вже розтала в небесну темряву над фонтаном між кущами у моєму дворі.


*Пам’ять, Теперішня Мить, Фантазія, Мить Майбутнього.


30 червня – 1 липня 2008 року