Я незчувся, як раптом зчерствіла душа
Розгорнула закляклії крила.
І кохання моє — жовтороте пташа —
Наче вперше, у небо злетіло.
І дивуючись усміху нового дня
І сп’янівши від подиху вітру,
Наче пензлем, крилом повело — і дзвенять
В небі барви тієї палітри.
В чудернацькім малюнку його ожили
Мов дитинства небачені квіти:
Сяє сонце зелене на жовтому тлі,
І зростають троянди блакитні.
У рожевій траві мчить червоний струмок,
А в струмку — бурштинова форель.
Світ строкатий і теплий, немов килимок,
І прозорий, немов акварель.
І нечувана пісня луна звідусіль—
І немає канонів для неї.
Небо з морем злились в поцілунку, і сіль
Залишилася зорями в небі.
Сонця пристрасть палка до красуні-землі
Відбивається в зрошених віях.
Бо безсилі пручатись чуттям взагалі
Наймогутніші навіть стихії!
Передчуття весни
© Copyright: Виталий Доценко, 2009
Свидетельство о публикации №109032205727
Свидетельство о публикации №109032205727
Рецензии