Ох

Вже ніч проступила назовні,
Плямуючи неба блакить.
Висріблює місяць уповні
Прибурканий шал верховіть.

Свої ліхтарі по яругах
Запалює гурт світляків.
Здивовано ухає пугач,
Очей витріща тарілки.

І мавки гасають завзято
Довкола трухлявого пня,
Де дід возсіда бородатий —
Зелений на нім кобеняк.

В руках волохатих сопілка,
І лине у морок лісів
Мотив й осідає на гілках
В опівнічні краплі роси.

Ти чуєш? Прислухайся краще
До музики тиші, либонь.
Ти, кинутий напризволяще
У вир повсякденних турбот.

Крилець своїх млявий непотріб
Скоріш розгортай. Залиши
Той вогкий, жахаючий погріб
Відвиклої шалу душі.

Щоб вітер нічний їх наповнив
І наче пір’їнку здійняв.
Лети і впади на жертовник
Отого трухлявого пня.

Хай спалять тебе і відродять
Позбутого ганджу й сумлінь
Цілющі потоки природи,
Розбурхані в надрах землі...

А дід хитре око примружив
Та все награва, награва.
І ліс позіхає потужно,
І тихо шепоче трава...