навмання

Тіло…
серце розносить тебе кровеносними сосудами…
мабуть, it should, та ми
в тупіку.
Десь між всім і нічим…
І днями верблюдами
Веземо в мекку себе по піску.
Пам’ять…
Грається в схованки.
З минулого – в небуття і на небо.
І більше не треба, мабуть, не треба
Слів…
Ми вже виросли з ковзанки…
Вже боляче битись об лід.
Похмілля
Жбурляє думками об стелю.
Твоя заслуга мою оселю
На клітку…
Одним подихом вій…
Чарівну квітку
Шукала…
Та, мабуть, замало…
Так, мабуть, замало.
Мене…
Чи ти мій?
Так? Ти мій?
Панувала, зривалась, ридала, благала,
Злетіла та впала…
За всіма. Всі туди.
Я твоя невагомість…
Я бездонна та безтілесна…
Ти – мій рай. Це, може, і лесно,
Та правда.
Натомість –
я твоя… я просто твоя.
Ти тримаєш за зап’ясток…
Зжимаючи міцно, милуєшся…
Знаєш, тебе так багато
В мені..
Я гублюся. Як вата розум…
Як струм відчуття…
Забуття.
Це як сон, як примара.
Я- хмара,
що має пролитись дощем…
вщент трощити дороги
і потім іти манівцем…
туди, де сонце сідає,
без краю, іти.
збиваючи ноги
в світанок, де ти.