Дiвоча доля

На березі річки віночок плела,
Співаючи пісню, сльози лила,
Про долю нелегку, про відстань далеку,
Дівчина бажала звернутися лелекою.

Панівна вже зовсім її загубила,
З коханим навіки їх розлучила,
Кучері довгі у косу звела,
Пошепки наклеп у люд навела.

Прабабка в дитинстві ще їй нагадала,
Коли на березі зозуля кувала,
Що смута чекає юні роки,
І ганити* будуть всі навкруги.

Кохання чарівне, немов у весні,
Заглибилось в серце їй навесні,
Місячне сяйво зігріло теплом,
Здавалася вічною ніч їм обом.

Бажання спокуси з‘їло тіла,
Націлило тиждень на забуття,
Розплющити очі тільки змогли,
Коли загуділи всі на селі.

Дзьобати коханців жалом почали,
Незмірна ганьба облетіла кутки,
“Безладдя!” - кричали суворі батьки,
На нього чекала жінка й сини.

Втекти не судилося від прокльонів бабів,
Мачуха дала хороших чортів,
Відстояла чарами жінка його,
Ніхто не дізнався зроду цього.

Розбилося серце дівоче, як скло,
Вислали квітку в сусіднє село,
Журливі думки сидять в голові,
Обрізати косу хотіла собі.

Та добрі люди ще є на землі,
Від року тяжкого спасали її,
Добродії знали принадний підхід,
Розплющили очі чепурці як слід.

Шовковий струм музик ллє вдалині,
Русявий сурмач* іде з чужини,
У рідну домівку вернуло творця,
Як дівку з узбіччя звело на пуття.

Рятують не всіх, кому пощастить,
Даремно не треба небо гнівить,
Щоправда не можна рук опускати,
Цю істину, жінки, повинні всі знати!