Заповiдi

На тих руках, нічого що не крали,
Загиблих душ чорніють мозолі,
І зле очам, що в темряві блукали:
Більмом біліють, снігом на золі.

Не чули вуха, як кричали злидні,
Бо слухав спів Господній з образів,
І кожен раз, в суботу, пообідні,
Мов зволікав турботу терезів,

Любов поклавши, віру і надію…
А все ж, замало відбілити бруд,
Тому, виходить, в Бога я не вірю,
Існують чи святі серед іуд?

Розставивши ікони на подвір’ї,
Молив, хай грець, щоб їх побачив Він,
Але, чомусь, ніхто мені не вірив,
І зупинився миттю часу млин.

Шукав Ісуса, боячись померти,
Мовляв: «Занадто, – смертю смерть поправ!»
І відтоді більма цього не стерти,
Як сам себе у матері украв.

Єднання тайни у святім писанні
Вкриває очі в іншому гріху,
І звідкіля взялось те запитання,
Що зневажає птаха на даху…

Хіба ж не свідок той, що плющить очі,
В слабкому страх міцніше ніж любов,
А хто не бачив дивну стать жіночу,
То той не знав кривавості оков. 

Ногам не боляче по склу служіння
Ходить, не вірячи якімсь богам,
І сподіватися, що те сумління
Спаде сторицею на пополам

Із чортом… Зволікай чоло розбити,
Ніхто не вибачить твоїй золі… 
Як би ж ти знав, що треба буде жити,
Не народився б зовсім на Землі…