Поэзия В. Свидзинского в переводах А. Секретарева

    Содержание.

   "Шумят,шумят сады на склонах..."
   "Як гомонять сади нагірні!.."    (10.10.1936)

   "Навевает истому..."            
   "У завулку вузькому..."          (09.10.1940)

   "Умрут и небо, и земля..."      
   "Умруть і небо, і земля..."      (17.10. 1940)


88888888888888888888888888888888888888888888888


     Шумят, шумят сады на склонах,
     их ранний ветер разбудил,
     за ними откатились в тыл
     дождей тяжелые колонны.

     Полнеба осень забрала,
     другую половину  - лето.
     Там дикость бури, буйство зла,
     а здесь - союз тепла и света.

     Глубокому дыханью юга
     вторит волною океан,
     и проникает сквозь туман,
     сверкая парусом, фелюга.

     И мне никак не объяснить,
     что в этом мире изначально,
     где вольно маю маем быть
     в гостях у осени печальной.

     где жар и холод, блеск и мгла
     живут в согласьи меж собою,
     как у растенья два ствола,
     взлелеянных одной рукою.

          Перевод А. Секретарева.

         *     *     *

    Як гомонять сади нагірні!
    Їх ранній вітер побудив.
    За їх плечима темних злив
    Хмуріють обриси невірні.

    Півнеба осінь прилягла,
    Півнеба – в володінні літа.
    Там дикість бурі, подих зла.
    Тут мир і лагода розлита.

    Глибокий південь в очі віє,
    І хлюпа теплий океан,
    І крізь прозірчастий туман
    Чиєсь вітрило пломеніє.

    І я неначе на грані
    Якогось краю чарівного,
    Де вільно бавитись весні
    При домі вересня сумного,

    Де жар і холод, блиск і мла
    Живуть край себе в супокою,
    Як на рослині два стебла,
    Одною плекані рукою.

        10.10. 1936   Маріуполь

888888888888888888888888888888888888888888


     Навевает истому
     в переулке туман;
     тень высокого дома
     полонила майдан.

    Надвигается вечер,
    стынут столбики пар,
    обессилевший ветер
    обнимает бульвар.

    В развеселом цветеньи
    облаков оболонь,
    в белом кубе кофейни
    распустился оггонь.

    Нежно полымя канны
    среди сквера горит,
    и легко, несказанно
    миг за мигом летит.

        Перевод А. Секретарева.

       *     *    *

     У завулку вузькому
     Тонко мгліє туман;
     Тінь високого дому
     Полонила майдан.

     Наближає смеркання,
     Мовкне вітер-казкар...
     Холодок зов'явання
     Обіймає бульвар.

     Сяє захід святочний,
     Мов цвіте оболонь;
     У кав'ярні молочний
     Розпустився вогонь.

     Ніжним полум'ям канна
     Серед скверу горить.
     Мить життя несказанна
     Невідчутно летить.

09.10.1940
         Из сборника  "Медобір"

      

888888888888888888888888888888888888888888


         Умрут и небо, и земля,
         умолкнут голоса природы,
         и  больше не придут в поля
         весной разбуженные воды.

        Все, что растет, цветет и пахнет,
        безмолвным холодом сметет,
        и злоба без людей зачахнет,
        и смерть без жертв своих умрет.

        Но я хочу себе представить,
        прощаясь с юдолью земной,
        как будешь жизнь ты вечно славить
        гуляка-ветер, дух степной!
      
        Не стихнет звук твоей трембиты,
        и в гулкой пустоте руин,
        как  эхо языков забытых,
        всё будешь повторять один -

        слова поэтов прозорливых,
        ревнителей отчизн своих,
        мольбу их песен журавлиных.
        и ропот, и проклятья их.

                Перевод А.Секретарева.


             *     *     *

Умруть і небо, і земля,
Замовкнуть голоси природи,
І, набігаючи здаля,
Не будуть плюскотати води.

Все, що росте, зоріє, пахне,
Безмовний холод пожере,
І злоба без людей зачахне,
І смерть без здобичі помре.

Та я хотів би уявити,
Серед своїх останніх мрій,
Що ти довіку будеш жити,
О буйний вітре степовий!

Твоє не стихне трембітання;
Ти в мороку, серед руїн,
Луною давнього змагання
Все повторятимеш один

Слова поетів прозорливих,
Уболівальників земних,
Благання їх пісень журливих,
І скарги, і прокльони їх.

17.10.40 (из не вошедшего в сбоники)