Соколя

                СОКОЛЯ

                Дорога в минуле і теперішнє

Ми вже зібрані в далеку дорогу. Відчуття, що щось забули… І все таки жаль, що ця миті щастя припадають лише двічі на рік... Мене переповнює  безмежна радість і легкі переживання. Але все ж приємні. Час вирушати! У місце, яке ніколи не знало заторів,  яке ніколи не труїлось газами та відходами, якому байдуже на високу моду  та найновіші тенденції.  У когось тут навіть немає мобільного. Байдуже! Воно овіяне казкою сивочолої історії. І власне ця казка являється мені кожного різдвяного ранку. Не вірите? Воно,  і дійсно зачароване.  Мені, як киянці, що постійно намагається обігнати, якось надурити час, нахабно краде безцінні години у ночі, тут нема куди поспішати.  Години пливуть так легко, як пухкенькі хмаринки на небі.
Проїжджаємо кілометр за кілометром, оминаючи фортеці і замки, налиті сонцем поля жита і пшениці, ниви, вкриті зеленню.  Вже скоро. А в цей час уявляю деякі епізоди з далекого, трішки зморщеного минулого цієї місцини. Може, ніхто і не згадає, проте десь поблизу відбувались славетні бої між Данилом Галицьким  і Ростиславом Михайловичем.  Ця земля сохла за Панщини, і вбирала кров війни. Тут траплялось різне: хороше і погане. Та що ж за життя без тіней!
 Разом з тим звідси бере початок мій рід.  Бачу бабусю і дідуся, які виховуючи шістьох діточок, досить успішно ладнають справи на господарстві.  Бабуся – просто красуня і поважна людина в окрузі. Така собі робітнича бджілка і любляча матір.
А хто ж ця вродлива дівчина с каштановим блискучим волоссям до пояса? Вона, спрагла знаннями, збирається до школи за п’ятірками. Вона сидить на галявині біля старого величавого дуба , читає вірші, і мріє, що колись підкорить собі велике місто, а, може і столицю. Так і сталося… з моєю мамою.
В уяві блукає і молодість тата. Парубка, про якого мріє кожна 2-га дівчина села. У нього свій мотоцикл, вечорами він майструє і приводить в лад якісь тяжкі механізми. Любить він попестити слух і своєю грою на гітарі. Він завжди у хорошій формі і  у стильних штанях кльош. Та його серце, як ви вже здогадались, належить їй єдиній – моїй мамі.
Мої спогади непомітно змінились  сном. Я страшенно втомилася! Ні не від дороги, а від  шуму  і вибриків міста, транспорту та Інтернету. Хочу ходити боса і читати старі книжки.  Їй-Богу, відчуваю себе ліричним героєм  імпресіоністичного твору Михайла Коцюбинського «ІNТЕRМЕZZO»,  якого пошарпала «Залізна рука міста», познущалась над тонкими струнами вразливої душі.

                Стежини соколят

Що таке 1 649 квадратних кілометрів? Елітний райончик славнозвісних київських олігархів. Або ж маленька цяточка на карті України. Непомітна, скромна, зі смаком  і… така мені люба й рідна! З цієї цяточки беруть початок  багато звивистих ліній - чітких і ледь помітних, довгих і коротких, паралельних і схрещених – людських життів. Ця цяточка – село Соколя! ЇЇ жителі – маленькі соколята, що розправляють крильця і вчаться літати. А деякі вилітають так високо, розчиняючись чи то в небі, чи в сонці. Хтось так і залишається в обріях неба, а хтось робить вимушену посадку на кипучий асфальт.  Проте всі вони в думках блукають соколянськими стежками, такими невблаганно рідними та інтимними. Стежинами з п’янким екстрактом дитинства, стежинами, що приховують тіні минулого, стежинами, що стрімко перетікають на широку безкраю ниву…в безвість чи славу. Не важливо. Всі соколята линуть до свого гнізда!
Знаєте, з кожним роком мені здається, що село стає все меншим і меншим. Перероджується у мініатюрну дівчинку.  Та насправді нічого не змінилося. Все як раніше… Влітку, наприклад, як завжди пасуться корови і віці, слухають шепіт конюшини і колосків, п’ють соки небі і трави. Пастух співає свою дивну пісню, а  журавлі кружляють  у танці.  Як і раніше хлопці грають  біля школи у футбол, а дівчата шукають квітку папороті. Та і в інші пори року Соколя приміряє різні таємничі образи, та все одно вона одна неповторна і неперевершена.
Невже ми приїхали! Сьогодні ж Соколя, як наречена, увібралась у розкішне біле плаття, з ажурним мереживом. Цвіт калина ніби гранатове  намисто прикрашає її декольте. Вона приймає нас під білим покровом. 
І справді, снігу нівроку.  Ми пірнаємо в глибокі кучугури снігу і потрапляємо на бабине подвір’я, таке охайне і тендітне. Звичайно, бабуня давно вже про все подбала. Варенички вже давно притаїлись на столі, вечеря готова. Ми не боїмося привести до Києва кілограм-два зайвих, бо така ж це блаженство і смакота, приготовані майстерно і з любов’ю умілими руками бабусі.
  Нас усіх багато. Всі зібрані під началом бабусі. Як би не вона, то я б і не знала, що таке ото справжнє Різдво, якою повинна бути справжня казка. Перед вечерею усі мовлять молитву. І це не просто…. Саме бабуся привила у нас віру у Бога. І я точно знаю, що Бог є. Інакше і бути не могло. Бог подарував нам велике щастя. І то щастя в тому, що ми є один одного. А ще щастя слухати колядки за вікном, і казати один одному хороші слова. Щастя вставати ранком і йти до церкви разом з бабусею. Чистити душу і переливати струмені світла від серця до серця.  Знаєте, у тій церкві якась особлива аура. Вона стоїть та гірці і споглядає за всіма. Зелений колір святині символізує життя і свіжість, а сині купола єднають з небом... чимось святим і непорочним. Але вся правда на острії хрестів.  Заходимо на цвинтар, вклоняємось і молимось над могилами тих, хто колись був з нами та відійшов у небуття.
Зовсім недалеко від церкви притихло сімейство будиночків з кумедними стріхами. Паралельно ним проходить головна артерія села. Тут вмостилась хатка, в якій живуть Курильці. На Новий рік вони часто виставляють красуню-ялинку на дворі, що служить ілюмінацією навіть для сусідів. Тут ллється рікою горілка і куштують смачненькі пляцки. А ще згадується мені дитинство, пов’язане з цією хатиною. Салатова-салатова трава, цвітуть вишня з яблунею. Мене маленьку щосили катає дідусь Курилець на гойдалці. Яке ж це відчуття безпеки і захищеності, відчуття польоту.
Витягую з пам’яті і той епізод, коли ми ловили рибу в маленькому озері на подвір’ї, а потім бешкетували дітьми, поки дорослі спілкувались, обмінювались плітками у плетеній і  оповитій виноградною лозою бесідці.
Якщо Ви хочете побачити очі Соколі, обов’язково поїдьте на Верховину і на Мочильці.  В дитинстві я думала, що це не озера, а моря. Уявляла, що я ¬– Асоль,  яка чекає на пурпурові вітрила. Проте ніяких пурпурових вітрил не було, прилітали тільки летучі миші, яких боялась понад усе.
Часто мої страхи підбурювали сестрички - Таня з Лілею, які розповідали про чорта, що ховається під полінами на старому подвір’ї і потім заставляли носити яйце тиждень під мишкою. Розповідали ще й інші нісенітниці: на кшталт,  мене знайшли у гігантській капусті чи вдочерили. Тоді  я ображалась і бігла поза очі на потік, щоб всі думали, що я померла чи втекла з дому, щоб шукали і жаліли мене. Потім все миналось. І ми знов бавились з дівчатами в лялечки. Тишком-нишком крали з бабиного городу молоду кукурудзу і грались нею так, як сьогодні граються ляльками барбі. Баба ніколи не сварилась, навіть тоді коли ми випускали всіх курей, півників та індиків на город.  Вона тільки деколи називала нас «вар’ятами», а особливо бешкетників Ігоря (великого Репелу), Стасіка, Ігорчика і Василька. Та все  вона всіх до нестями любила і любить. Тільки іноді про це мовчить.
Знаєте, мені і цілого роману не вистачить, щоб передати усі дитячі спогади, пов’язані із Соколею. Ці спогади всесвітньою павутиною засіли в голові. Чомусь я пам’ятаю Доксів і Єрочків, Стецин і ще десятки різних сімейств Соколі. Незабутніми є соколянські весілля, що тривають у 3 заходи до ранку згідно до всіх сімейно-побутових традицій західноукраїнського села. Незабутньо я якось доїхала вперше на велосипеді на Крив’яки.  Незабутньо смачна полуниця з грядки. Все справжнє! Все незабутнє!

                Знов у місто

 Знову хтось забиває гвіздок мозку.  Мені щось треба і я комусь щось потрібна. Ні, не подумайте! Насправді я люблю життя в динаміці. Живу у місті зі всіма його прекрасними можливостями. Однак кожен раз, від’їжджаючи з Соколі залишаю шматочки себе: свої дитячі страхи, забобони, капризи, маленькі радості і трагедії. А головне, там залишається бабуся.
Але тепер я можу себе заспокоїти, допоки я буду їздити у Соколю, моя душа буде завжди оновлюватися. Не знаю, якою буде Соколя через 100 років, і чи стоятиме батьківська хата. А може, землю, населять інопланетяни. Я щаслива жити тут і сьогодні. Аби ж тільки бабуся посміхалась.