Смуток

Смуток с кожною хвилиною все більше сповнював душу,
здавалося начебто я вже більше не існую,
ця печаль зводила з розуму,
і я все більше губилася в просторі своїх власних думок,
блукала перехресними лініями життя,
шукала себе та своє власне я.
Я часто згадувала минуле та аналізувала свої помилки,
але із за неможливості все це повернути,
знову закривала очі відкинувшись об спинку крісла,
одягала наушники та голосно вмикала музику,
і ось мелодія вже розповсюджувалась по усьому моєму тілу,
і начебто відчувала розслабленість та гармонійний довгоочікуваний спокій.
Він був схожий по зовнішності обличчя на персонажа з якогось аніме.
Доволі миле та кумедне обличчя, дуже гарний погляд та усмішка, смуглявий колір шкіри, темне волосся та карі очі.
Мені навіть тоді здавалось,
що саме він мій ідеал,
що ось саме заради цього необхідно жити.
Заради нього,
його погляду,
голоса,
усмішки.
Коли кохаєш,
то не помічаєш недостатків,
ти вважаєш,
що все ідеально,
нібито він занадто хороший і самий найкращій в світі.
У мене нібито виросли крила,
я відчувала себе закоханою,
я навіть не розуміла тоді,
що була закохана лише в його образ,
а не справжню особистість.
Ось саме так розпочалось моє життя серед різнокольорових барвів і в рожевих окулярах.
Це було спочатку звичайне знайомство,
за ним затягнулися зустрічі,
прогулянки та спілкування.
З кожним днем я відчувала збільшення адреналіна в крові,
та занадто сильно збільшену симпатію і прив’язаність до нього.
Та при кожній можливості певного моменту,
я зосереджено повторювала про себе,
у його присутності поряд ці слова-
я наркоманка,
я наркоманка твого тіла і твоєї душі,
я твоя наркоманка.
То були найщасливіші миті мого життя,
хвилини мого щастя.
Одного вечора мені не спалось,
і я вийшла прогулятися по місту.
Я дійшла до нашого улюбленого моста,
сіла на нього,
звісивши ноги,
та хлюпочучи ними у воді.
Мовчазна тиша надихала на внутрішній спокій
та бажання розглядати ясні зорі серед темного неба.
-не спиться?!)
 Почула я с заду тихій шепіт, обернувшись я побачила його.
-так…
Промовила я,
він сів поряд і взяв мене за руку,
міцно її стиснув.
Ми обоє мовчали.
-я сумувала за тобою,
дуже сильно,
розумієш я кохаю тебе,
я хочу бути лише з тобою,
я хочу тебе саме зараз.
В цей момент мої слова і очі відображали певну вірність,
довіру та бажання.
Ти не знав що сказати,
і тільки дивлячись на мене уважно слухав.
Тоді мені здавалося,
що тебе ще можливо врятувати,
що все ж таки до твого стіль кам’яного і крижаного серця можна достукатися.
Ми стояли один напроти одного,
нас розділяли лише декілька сантиметрів,
ми говорили не бача обличчя,
дивлячись в зовсім різні сторони,
але ми відчували спільну зближеність та тертя наших тіл.
Ще тоді ти проявляв перший ініціативу
та не тримав між нами дистанцію,
зараз на жаль все зовсім по інакшому.
Ти ніжно обійняв мене,
міцно прижав до себе та тихим,
ніжним шепотом прошепотів мені на вушко:
-чого ти хочеш?
-нічого!
Його слова,
цей шепіт,
це дихання,
цей подих.
Саме в цей час я відчувала як струм збудження проходить по всьому моєму тілу.
Я просто вимкнула розум,
заплющила очі
і повністю віддалась бажанню збудження.
Ти ще сильніше притиснув мене до себе,
занадто близько і міцно знаходилися наші частини тіла,
ті що знаходяться нижче живота.
-а так чого?!)
Від занадто сильного задоволення
я навіть не змогла виразити всі свої позитивні і радісні емоції.
Я просто промовчала,
а ти зрозумів,
що таке мовчання є поштовхом для продовження.
Участилося твоє дихання і серцебиття.
Це дихання над вухом було схоже на тихі стони під час сексу,
а по темпу і інтонації вони нагадували дії тіл,
їхні такти в процесі.
Я начебто була лялькою,
якою нібито маніпулюють,
тіло якої вивчають,
була лялькою яку хотіли.
Так,
тоді все було дуже схоже на справжнє бажання,
бажанню секса і тіла.
Бажання тієї ляльки,
котра була готова віддатися йому,
наче як на самопожертвування,
причому саме йому і лише йому одному,
нікому іншому.
Спочатку його рука обводила контури мого тіла,
потім вона відчула наглість та дозвілля.
Рука була під кофтою та ліфчиком,
ти мацав жадібно мої груди
та ласкав ротиком і язичком мої соски,
навіть обережно покусуючи їх
нібито трохи смокча,
гладив мої груди
періодично їх стискаючи.
Завівшись більше,
засунув свою руку мені в штани,
під мої трусики,
тер там своєю рукою між моїми ногами,
доторкуючись до клітора,
та відчувавши моє змокріле лоно.
-я зараз засну,
від такого задоволення,
будь ласка не зупиняйся,
продовжуй ще.
Сказала я,
нібито трохи простогнавши.
-ні,
вибач,
але я вже спізнююсь на роботу,
мені вже час ідти,
і ти припинив все те,
що робив до цього.
Попрощавшись,
ми розійшлись у різні сторони,
мені стало холодно навколо і пусто в душі,
було таке відчуття нібито мені ті самі крила обламали,
так різко і боляче,
залишивши свої сліди на моєму тілі,
це були шрами,
рани хоча б заживають,
а від шрамів залишаються на жаль рубці.
Розпочалися мої звичайні і давно прижиті будні,
життя начебто змінилося і хтось відібрав кольорови фарби.
Вже нічого не змінити,
тому необхідно жити далі.
Постійні намагання зустрітися з ним,
закінчувалися вибаченнями та зайнятістю навчанням,
роботою,
а також іншими власними справами.
Чомусь раптово згадалися
наші осінні зустрічі та зимові вечори.
Особливо запам’ятався один із них,
що дуже глибоко залишився в душі.
Наше мовчання порушила спільна розмова на доволі дивну тему.
-чого ти хочеш?!
-нічого.
-ти хочеш, щоб ми зустрічались, тоді давай зустрічатися.
-ні, я не хочу.
-а я хочу.
-ну і хоти далі.
-пока.
-пока.
І ми розійшлись у зовсім різні та протилежні сторони,
нібито у кожного був свій власний напрямок і шлях.
Нас тоді розділяла злість та невдоволення.
Таке відчуття нібито тебе добряче відлупцювали,
побили всього з ніг до голови,
з дуже великою та безжалісною силою.
Ні, навіть не так.
Відчуття,
що в тебе відікрали,
відірвали шматочок серця,
тепер воно вже не одне ціле,
і тільки краплини крові стікали.
Біль,
знову ця сама біль,
я її ненавиджу.
Пізно, треба їхати додому,
його слід та тінь вже зникли в темряві,
в якісь далечині.
А на думку спало спогадом лише одна його фраза із минулого:
-а в мене нікого не буде вдома,
приходь,
я чекатиму,
нічого не треба,
в мене все є.
Саме в цей момент мої очі заплющились і до країв наповнилися сльозами,
які я не в силах була стримувати та тримати в собі.
Я просто тоді дала волю всьому,
що було навколо мене.
Відчуття смутку за самотності мене не залишало,
напевно це був певний адреналін,
який вже давно розчинився в крові та розповсюдився по всьому тілу.
Дуже часто згадувала його
та думала про нього,
я навіть не хотіла,
думки просто самі лізли у голову.
В житті він мав все що йому було необхідно,
я йому просто була не потрібна,
я була зайва,
інша була для нього кращою аніж я,
але ж ти не спробував і не пізнав мене,
хто знає можливо тобі б навіть сподобалось,
ти просто не захотів,
що зробиш це твій власний вибір,
інша-краща,
а я зайва-я інакша.
Так, я інакша,
я не така як всі,
я хвора,
і водночас особлива,
я хворію ще досі тобою.
одного разу в мене спитали:
-ти що хвора?!
я відповіла:
так,
краще бути хворою(зі своїми тарганами в голові)
аніж такою як всі однакові(сіра однорідна маса).
Завдяки тобі я пізнала в житті біль,
зрозуміла що це таке,
відчула усе сама на собі,
відчула настільки сильно,
що якщо мені знову зроблять боляче,
то я вже нічого не відчую,
так як звикла до неї,
ця біль просто існує,
вона сидить десь
глибоко в серці та душі.
Біль…
Це відчуття нібито всередині розривають потроху на маленькі шматочки,
ніби тебе примушують стогнати,
кричати,
вириватись,
і ти намагаєшся вирватися,
але не можеш,
нібито тебе щось тримає
і не дає тобі волі,
відчуття справжньої свободи,
нібито по твоєму тілу проходить
легкий електричний заряд,
а потім його поступово роблять сильнішим,
нібито тебе торкаються гостри лезом,
та занурюють ножа глибоко в серце
з великою швидкістю,
ти бачиш лиже краплини крові,
що стікають капаючи,
взагалі це неможливо передати словами,
або якось описати,
можливо лише відчути,
неможливо пережити,
але можна забути при бажанні.