Муна

Маленький жовтий клаптик сиру в небі розрісся за місяць до величезного кола. Моя п’ятикопійчана монета з кишені може його закрити, якщо її притиснути до ока і з земної відстані затулити оту жовту дірку в чорному небі. Бо десять копійок, які сьогодні впали на мою підлогу з твого гаманця на неї вже не налізуть. Залишаю їх собі, на згадку про тебе. Десять копійок, десять поцілунків за вечір, десять слів, десять подихів і стільки ж перемін настрою. Мені так нелегко з тобою, бо в тебе навіть не сім, а цілих десять п’ятниць на тиждень. Моє щастя, що я в тебе, як ти кажеш, лише одна. Я навіть тобі вірю. Бо ти така ж сама непостійна, як той місяць, що на небі. І за зовнішнім виглядом, і за впливом на оточення, і за яскравістю, за подихом, почуттями. Вчора ти була в моїх обіймах ще зовсім маленькою, тендітною дівчинкою. Ти по-дитячому капризувала, якщо тобі щось не подобалось, або якщо ти не була зі мною згодна, ти легенько била мене по обличчю, сміючися, лоскотала мене, а потім тікала. Наздоганяла та осипала ніжними, дитячими поцілунками, легенько торкаючись моїх вуст своїми. Сьогодні – ти вже доросла жінка. Спокуслива, приваблива, несподівана. Твої рухи впевнені, а очі – такі виразні. Сьогодні в тебе божевільні руки і такі солодкі губи з ярко-червоним кольором і бурхливим смаком на них чогось нового – такого, чого не було на тобі раніше. Ти знаєш про свої бажання і вже не стримуєш їх. Сьогодні в тебе дорослий голос. Крізь моє вухо ти вдихаєш всю мене – одним лише подихом – гарячим і довгим. Твій подих у такі миті для мене – наче другий пульс. Ти пронизуєш мене, але й залишаєшся десь всередині. І на ці твої подихи моє серце відзивається гулкими ударами. І пульсує під твоєю долонею на моїх грудях. Ми з тобою – наодинці.
Але то ненадовго. Я знаю, що скоро в небі знову з’явиться місяць. Ти скажеш, що годі вже з нас обох. Що треба щось залишити назавтра. Що ти боїшся мене висмоктати усю до кінця, боїшся, що я зникну. Прямо зараз, в цю ж хвилину. І тому нам неодмінно треба прощатися. Підіймеш очі на ту жовту дірку і зникнеш, залишивши мені поцілунок. Я піду до вікна і буду довго-довго дивитися на небо. Наллю собі кави, поцілуюся з цигаркою – після твоїх вуст вона має присмак жаху та самотності, але то лише до завтра. Дивитимуся на небо, знаходячи все більше спільного між тобою і жовтим колом, що висить там високо, не поворухнувшись. І що то таке? Чи справді луна, - як ти кажеш, чи жовта дірка, яка забирає тебе від мене щовечора? А щоночі з неї спостерігає за мною твоє око.. Якщо ти коли-небудь зникнеш від мене, я шукатиму тебе саме там – на небі, у тому жовтому колі. Я люблю тебе.