Така напевне твоя доля

Я люблю тебе, моя країна!
Та сьогодні сльози на очах,
Ти завжди була прекрасна і єдина,
З тягарем одвічним на плечах.

Мені боляче сприймати кривду,
Біль, який в твоїй душі,
Та образи, гострі наче бритва,
Боже, милий, нам допоможи!

Українці… Озирніться й гляньте,
Що ви робите, які у вас думки.
Помирає, гине рідна мати,
І довкола траурні вінки.

Подвиги минулого забуті.
Брехні, хитрощі та кожен одинак –
А раніше помирали люди,
З закликом свободи на вустах.

Долю кращу ми шукаєм за кордоном,
І тікаємо, неначе пацюки.
Корабель без нас усіх потоне,
Ми ж за речі й швидше навтьоки.

Як відкрити ті засуви в серці,
Що у вас давно уже в іржі,
Розчиніть ті проклятущі дверці,
І віддайте доброту душі.

Пригадайте, як жили раніше
І за що боролися діди.
Їхня слава в спокої не лишить,
Бо вмирали за дітей вони.

А сьогодні подвиг їх даремний,
Не цінує молодь ту любов,
За яку пролито море крові,
Й пережито біль смертних оков.

Я не можу бачити страждання,
І присмертні крики болі й мук.
Маєм шанс змінити все на краще,
Та на жаль не вистачає рук.

Де та наша пресловута єдність,
Допомога ближнім і любов?
Озирнись навколо: лише смертність,
І кошмари вернуть до нас знов.

Всі мовчать, ховаються у норах.
І не хочуть пальцем ворухнуть.
Україна, це напевне твоя доля:
У останній вирушити путь.

Ці слова безжалісні й тривожні,
Та й у них частинка правди є.
Якщо сам собі не допоможеш,
То країна вже не оживе.