Осанна!

Знов природа вербу золотить,
тихо річка вливається в осінь...
Просить серце застигнути мить
і в безмежну поринути просинь...
І поезії чисті, мов скло,
про любов у натхненні святому,
для душі, для душі щоб було,
написати, забувши про втому...
Та як гляну на наше буття,
на очах навертаються сльози,
про осінню красу до пуття,
про любов говорити не в змозі.
Завжди маю бажання земні,
я маленька, маленька людина,
та однак не байдуже мені,
як живеш ти, моя Україно.
Над тобою кружля хижий крук,
чорна хмара на сході, пречорна...
Навіть діти відбились від рук
і не вірять ні в Бога, ні в чорта.
Діти, діти, це саме страшне -
рідну матір свою загубити...
В полі жито сьогодні рясне...
Ненці нашій би жити та жити.
Люди, люди, чи серце чиєсь
умістилось в базарній корзинці,
чи забули про гідність і честь,
не згадали, що ви українці?
. . . . . . . . . . . . . . . . .
А тепер ви щодня клянете
москалів та імперську Росію.
Це все так... та не те... та не те...
бо пожнем ми, що зараз посієм.
Не змалюєш Росію бігцем:
і страшна водночас і нещасна,
слів немає сказати про це,
взагалі - бідолаха прекрасна.
Хай прекрасна... та все ж не моя,
Батьківщина у мене єдина:
беззахисная, як немовля,
запонівечина Україна.
І якщо задимить небокрай
і посунеться плем’я вороже,
не дамо ж її знищити вкрай,
борони Україну, мій Боже!
І тоді я забуду про те,
що страшне і прекрасне для мене,
у житті є поняття просте:
над усе - ти, моя люба нене.
На Росію здійму пістолет
(не на Пушкіна - ні! - Олександра),
хай загину... загину, але,
Матір Божа, Украйну осанна°!

(°гр. - спаси!)
                30.09.1993р.