Маленька

О, Земле! Рідная Вкраїно!
Закривши очі, плачеш ти.
Ти ще маленька, як дитина.
Ображена всіма, кричиш.

Ти тільки плачеш, вічно плачеш.
Ні як не хочеш зрозуміть,
Не йти за ручку, а вставати
Вже час прийшов! Самій іти!

А ти завжди цього боялась.
Своє дитинство відпустить.
Боролася, та все ж ламалась
Під пресом своїх «хазяїв».

Навіщо? Зрозуміло, страшно.
Та й досі ще не бачиш ти.
Імперія ще панувала,
Вже треба було звідти йти.

Боялась втратити коріння,
Нових здобути ворогів.
Чого ти страхом цим добилась?
Ярмо на шиї! Бачиш? Ні?

В той час, як твої рідні браття
Вставали на ноги, росли.
Маленька дівчинка, боялась
Вперед іти… Вперед іти!

І були ті, хто кликав тебе,
Тебе вже починали вчить,
Не розуміла ти, дитино,
Ще тих правдивих, вірних слів.

Наївно вірила, що доля,
Сама на рученьки злетить.
Але відчула злість та голод.
Побили рученьки твої.

І зараз тільки те і робиш,
Що плачеш, плачеш на весь світ.
І все жалю та ласки просиш.
Тебе лишають ті, хто вчив.

Набридло їм твоє страждання,
Бо ти не в змозі зрозуміть,
Дитинство не лишить назавжди!
То що, піднімешся з колін?