На Кавказ я тепер не поїду...
тільки згадувать буду ту мить,
коли в сонячну їздив Колхіду,
милувався на Ріци блакить.
Не побачу я Мцхету й Тбілісі,
гонористу горянку Куру,
не нап’юся кавказької висі,
тож... невже я від цього помру?
Не помру. Хоча й трішечки прикро,
що для мене мов звузився світ.
Та сьогодні, гостріший, ніж бритва,
інший біль залишає свій слід
на моєму маленькому серці.
Бо живу на правах сироти
і, буває, тому спересердя
ладен я на Кавказ утекти.
Але навіть з нестерпного болю
від самого себе не втечеш -
вузол гордіїв власної долі
не розкраєш булатним мечем.
Через те я до рідної хати
притулюся на щастя й добро:
Україна мені - моя мати,
батько мій - синьоокий Дніпро.
...Бачу вирію зірку велику -
хай чужий розквіта небосхил,
не залишу я матір довіку,
не покину дніпровських могил.
На Кавказ не поiду...
© Copyright: Юрий Ош, 2009
Свидетельство о публикации №109020904352
Свидетельство о публикации №109020904352
Рецензии