Вiдлуння

Залізне серце із підлоги
я вже навчився підіймати, —
собі я це довів.
Від мене не почуєш стогін,
я вголос не почну волати
у світлі ліхтарів.

Маленький бонус за відвагу:
візьму з брудного підвіконня
черствий солоний хліб.
Іржавий чай вгамує спрагу,
та в заплямованих долонях —
відлуння теплих злив.

Я повернувся із балкону
та до вікна стою спинОю,
і очі блимають…
Мовчання твого телефону
перемогло мене без бою,
я не витримую…
Я не витримую.

КидАю чашку на підлогу,
дивлюсь на павутиння стелі.
Я не прошу про допомогу,
хоча й самотній у пустелі.
Ти вся — у друзях і у справах —
мене вже часом ігноруєш,
я — наче прохолодна кава,
Але ще іноді нервую,

........Хоча й не кожна річ в житті
........мене дратує,
........як відбиття у відбитті.
........Та ти не чуєш…

Прийдешні роздуми поволі
мене вкладуть у хибне ліжко
із порожнечею.
На певний час я щось знеболю,
Та й далі у Майбутнє… пішки…
немов приречений…

Навпроти дзеркала в кімнаті
собі я схожий на прибульця,
теж гуманоїда…
Щадити себе чи карати?
А хтось мені: «Та не нервуйся,
Гіперболоїде!»

Стовідсотковий хист, вагання,
знайомі подихи сумління,
у танці з римою.
Або ж із Римою. Кохання?
Розкидавши своє каміння,
я не витримую…
Я не витримую!

Я головою б’юся в стіну,
вона м'якішає щоразу.
— Як почуваєшся?
— Відмінно!
Кохання з мозку не вилазить.
І ти, поглинена в роботу,
ти, чим і ким тепер хизуєш?
Я ж — навмання. Знаходжу фото,
де ми разом. Та ти не чуєш.
........Але ж, насправді, я — твій друг,
........проте, ми різні,
........я — недолугий Вінні-Пух,
........а ти — …, ти, Ліззі…

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~   

Ти — мрія, ти — згадка, ти — пісня,
Гітара, струна, перебір…
Ти — надлишок свіжого кисню,
війна, перемир’я та мир.

Ти — дещо, ти — все, ти — нічого,
засліплення й істинний зір.
Ти — за горизонтом / за рогом.
Тож… Жодному слову не вір!
22-24 червня 2007 р., 5-6 лютого 2009 р.