Злетіла осінь несподіваним зойком жалю,
Немов об серце лезо своє наточила.
Безмовне сонце холодом все проймає,
Й зозуля дні відтоді вже не лічила.
Усе було літнім світлом осяяне,
Зелені трави теплом світилися,
Та раптом сльози усе затьмарили,
В німім заціпленні все спинилося.
Ваша скрипка відтоді мовчить.
Тихо тануть сльозами свічки, мов знесилені.
Світла пам’ять у душах горить,
А я й досі в безсмертя вірую.
І коли беру в руки смичок,
Й свою скрипку кладу на плече, -
Ніби згадую кожен Ваш крок,
Кожне слово – аж в серці пече!..
Хай загоється біль і жалі,
Кращі ліки – то будні і побут.
Хай немає Вас вже на Землі,
Але є про Вас теплий спогад!
Свiтлiй пам ятi мого вчителя О. В. Маковецького
© Copyright: Дарья Симонова Головченко, 2009
Свидетельство о публикации №109012905032
Свидетельство о публикации №109012905032
Рецензии