Як з трави зайця гонили

                (оповідання)
                1
   Дідусь Іван повернувся додому з косовиці. Присівши на дровітні, скинув солом’яний бриль, витер хустинкою спітніле обличчя і гукнув онука: 
 - Сергійку!.. А принеси-но холодної водички!
Онук виніс глиняний глек з кислим молоком: - Ось, бабуся передала…
Слідом за ним вийшла і бабуся Ніна. Вона несла відерце з водою і барвистий рушник через плече.
   Тим часом стомлений дідусь перехилив глек, запрокинувши голову назад так, що його  гострий кадик  на горлі забігав туди-сюди, ніби лічильник, відраховуючи ковтки   холодного молока, що переливалося в дідусевий живіт. Повільно вгамовуючи спрагу,  з кожним ковтком оцього чарівного напою, до нього повертаалася сила, яку втратив там, на косовиці.
   Відірвавшись від глечика, задоволено крякнув, витер вуса і широко розкинувши руки, немов крила, у білих рукавах - смачно потягнувся.
 - Ой і жарко було сьогодні, справжнє пекло!
 - А багато вкосив?.. – защебетала бабуся…
 - Авжеж, зайця вигнав!..
 - Ого-го-го!.. – сплеснула руками бабуся Ніна.
 - Молодець!..- та ти ще настоящий козак!..
   Сергійко, котрий слухав оту розмову аж ніяк не міг збагнути, що ж  ото за міра така? -вигнати зайця, адже у школі такої не вивчали... Скільки-но  дідуньо викосив, аж поки вигнав зайця?.. Звідкіль його виганяв?..  Отакі думки  роїлися в онуковїй голові.
   А тим часом бабуся вже  наливала в широкі пригоршні холодної води і дідусь, мов  гусак хлюпався і кряхтів від задоволення: - Благодать, свята водиця!..  З землі приходить і в землю входить, а силу залишає людям. Витершись рушником, знову присів на дровітні, вдивлявся в обрій. Сонце, що вже на половину сховалося за обрій, ще розкидало на пів-неба червонясте проміння так, що хмари  і земля нібито горіли в одному велетенському вогнищі.
 - На завтра спека буде не менша, ніж сьогодні, зауважив дідусь…
 - Ну що там у тебе? – ніби вгадуючи думки Сергійка, звернувся до онука.
 - Та ось, не можу второпати, як оце вигнати зайця?.. Чи багато потрібно викосити?
   Дідусь примружив очі. Вони без губ посміхалися у лукавстві. Подивився на худенькі онукові плечі і лагідно сказав:
 - Краще один раз побачити, ніж сто разів послухати. От завтра підемо в поле та й сам побачиш.      
                2
   В оту ніч, Сергійко довго не міг заснути. В темноті короткої ночі, крізь відчинене  вікно до нього в ліжко заглядали зірки Великої Ведмедиці. Їх оточували безліч менших яскравих зірочок. Раптом одна з них відірвалася, відділяючись від своїх сестер  полетіла в напрямку його вікна, залишаючи в небі за собою яскраво-вогняний слід. Від несподіванки Сергійко заплющив очі, закрив  голову літньою ковдрою і непомітив як  солодко задрімав.
Йому снилося поле, куди він піде завтра косити конюшину і не дідусь косить, а він уже
дорослий, шрокоплечий впевненою ходою косаря ступає по стерні, залишаючи після себе високі валки скошеної конюшини. Раптом йому здалось, що край сорочки за щось зачепився і він не може поступитися. Намагався дотягнутися рукою до перешкоди і проснувся від того,  що хтось його смикав за сорочку.
  - Вставай косарику!.. Над ним нахилилася бабуся.
  - Чи  ти ще спатимеш?  Їй не хотілося так рано будити онука. Однак Сергійко не роздумуючи підхопився з ліжка і вийшов у двір. Сіріючий  світанок обгорнув тепле тіло хлопчика прохолодним повітрям. Брр-р-р! – забубонів Сергійко, вмиваючись холодною водою.       
   Дідусь уже закінчував «відбивати»* косу. Випивши по склянці молока,взяли вузлик з їжею, котрий приготувала бабуся звечора і закинувши косу на плече, помандрували в поле. Вранішня зарумянена зоря в променистій короні зачервонілася, ніби засоромилася від того, що проспала їх вихід з домівки і тепер зустрічала їх уже на шляху. Виблискуючи в стальному лезі коси, котру ніс Сергійко як заправський косар, немов підбадьорувала його: - Молодець!.. Раніше за мене піднявся!.. В кожному кроці відчувалося оте: - не проспав, не проспав...
               
                3
   Йшли вони не довго. Поле за ярком, мов серпиком, огинала довга лісосмуга з голубим небом. Таким чином, воно лежало ніби на величезній тарілці з голубою смужкою. Над синюватими,  білуватими і червонястими квітами конюшини  уже роїлись бджоли та джмелі. Одні, набравшись нектару, пилку, відносили до вуликів. Інші прилітали, не шкодуючи сил діставали його своїми хоботками, незважаючи уваги на косарів. Сергійку здавалося, що оце поле він бачив вперше, хоч бігав по ньому з друзями багато разів.
   Тим часом дідуньо Іван поправив косу, погострив її довгим бруском на два боки, зняв верхню сорочку, ступив на край поля конюшини, перехрестився  і зі словами: - Господи, допоможи! – широким замахом з поворотом в пів-кола, загнав косу у траву. Її сталеве полотно, наїжджало на довгі стебла конюшини, немов смичок на струни скрипки і полинула музика!..  Так, так!.. Музика без слів, відтворювала мелодію якоїсь знайомої косарської пісні.
 - Те-е-е-нь, тень!.. - дзвеніла коса, ніби вимовляла слова:
 - Ра-а-а-з-з!..  Дв-а-а-а!.. Ля-я-га-а-й трава-а!..
 Самої коси не було видно, вона їздила по землі і невтомно співала:
 - Ля-я-га-а-й трава-а!. Ля-я-га-а-й, трава-а!..
Під оцю мелодію з кожним замахом на землю лягали росянисті, різнобарвні квіти конюшини, зливаючись у яскравих віночках в суцільний, барвистий, величезний килим, що відділяв ділянку від поля і дідуся від Сергійка.
    У білій сорочці з широкими рукавами дідусь здалеку скидався на журавля, що  махав крилами,  перед  злетом в небо...
    Сергійко на деякий час замислившись, незмінно стояв на одному місці. Вражений оцією дивовижною красою природи, місцем людини у ній довго рзмірковував, а коли  отямився, дідусь уже доходив до нього з другого боку ділянки.   
Таким чином окресливши велику площу запашної конюшини, яку потрібно було викосити до заходу сонця.
 - Дідусю, а як же заєць? – запитав Сергійко.
 - От як викосимо оцю ділянку, то ж де йому сховатись?.. Тоді і сам вибіжить сіромаха…
   Погостривши косу, продовжував сумлінно обкладав ділянку новими покосами. Вона спочатку повільно зменшувалась, потім швидше, швидше  і перед обідом уже нагадувала велкий острів з густих покосів серед стерні.
   Сонце піднімалося до зеніту. Роса висохла і коса змінювала мелодію пісні. З кожним часом вона ставала більш дзвінкою. Сухі стебла дозрілої конюшини нагадували металеві прутики, о котрі коса швидше притуплювалась. З дідусевого обличчя і грудей стікали маленькі річечки поту.
 - Пора! – сказав дідусь, встромляючи держак коси вертикально в землю. Коса, виблискуючи під сонцем, скидалася на флюгер, що виказував напрямок вітру, якого не було і в помині.
Трава в'янула. Із зрізаних стебел виступали, ніби сльози, крапельки соку. Духмяні  пахощі нектару розливалися по полю, насичуючи ним повітря, яке від цього ставало густим, тягучим, терпкувато-солодким. З кожним ковтком оцієї п’янкої суміші дурманило голову.   Вона важчала, а руки благали відпочинку.               
 - Пора обідати! – повторив дідусь. Взявши вузлик з їжею, обійняв Сергійка  за плечі і пішли в ліссмугу  в пошуку рятівної прохолоди.               
- От добре, що хтось давно посадив отут дерева! – поділився враженнями  Сергійко, а то де б ми тепер обідали в затінку?                - Звичайно добре, погодився дідусь. Якщо кожна людина буде дбати не тільки про себе, сучасне, а й про майбутнє - то отим добром неодмінно хтось скористається і згадає її як ото нині ми, у добрих справах, добрим словом.
   Тим часом дідусь розв’язав вузлик. Розгортаючи згортки з салом, з пиріжками.  Дістав  молоко, хліб і в одному згортку, навіть, шоколадні цукерки!.. О, це для тебе! – сказав дідусь, ти сьогодні косар!
Сергійко, червоніючи, пролементів:
- Ні, це ж ти !.. - Я тільки-но косу ніс…
- Ніс, значить   тримав у руках, уже й познайомився з нею. А у коси і косаря спільний корінь. Не хвилюйся,  підбадьорював  дідусь, головне - початок. Коса, це найкращий тренажер сили, ось бачиш?! - дідусь зігнув напружену руку і на ній з’явився тугий горбок м’язів.
- І в мене такий буде?.. - недовірливо запитав Сергійко…
- Авжеж, тільки ледачі люди кволі від сну та від їжі.
  Пообідавши, полягали на траву і задивилися в небо. Кожний думав про своє. Дідусь жував травинку,  висмоктував з неї терпкий сік. Відпочивши, підхопився мов солдат, промовив:
- Пора!.. Утоми ніби й не було в привикших до праці руках.
- Пора косити! - рішуче  сказав він і знову взявся  до роботи.
  Оте дідусеве слово «Пора» -  прозвучало так, що лінь, котра починала розморюва тіло, зникла в оту ж мить, ніби її  вітром здуло.
  Над покосами роїлись бджоли. Сергійко спостерігав за дужими руками дідуся і гордився його майстерністю, його силою, що вигравала в крутих горбках м’язів і бажав в усьому бути схожим на нього.
               
                4
   В оту мить, коли сонцю до обрію залишалося подолати коротку відстань, а з окресленої ділянки залишився зовсім невеличкий шматочок недокошеної конюшини, по полю пробіг вітерець. Квіточки зігнулись додолу і сталося диво!.. Із середини ділянки, вже схожої на грядку, раптом  вискочив великий сірий заєць. Від несподіванки він присів серед викошеної ділянки на задні лани, поводив здоровенними  вухами, ніби локаторами і зустрівшись поглядом з дідусевим, зробив велетенський стрибок, метрів зо три в довжину у бік невикошеного  поля. Дідусь свиснув йому у слід, а висока конюшина заховала сіромаху.
 - Сергійку!..- покликав дідусь...
 - Ходи-но сюди!
Коли онук прибіг на місце, звідки вискочив заєць, то помітив там, у  невеличкій ямці, кубельце із пуху. У нім, скупчившись, лежало п’ятеро маленьких зайченяток.  Сіренькі вушка були так тісно приплюснуті до спинки, що  здавалось  бажали  притиснутися  не до тільця, а до землі,  аби тільки їх не помітили.
   Дідусь обережно обкосив маленьких зайчаток. Зібрали свої речі і пішли додому. Йшли стомлені, але настрій був бадьорий, незчулися, як опинилися на подвір’ї.
 - Ой, мої косарики!.. – защебетала бабуся.
 - А чи багато вкосили?
 - Так!.. - гордо відповів Сергійко - зайця вигнали!
 - Молодці, мої трударі! – і дідусь уже дочекався підмоги.
Вона поливала холодну воду на руки  своїм косарям і приказувала: - О,мої козаченьки, мої косарики!..
Поки бабуся готувала вечерю, Сергійко приліг на диван тай так і заснув. Його сон не наважувалися турбувати. Дідусь зручніше вмостив його, поправив подушку, накрив ковдрою і на мить задивився на онука. Він впізнавав у нім риси свого обличчя. Такі ж  губи, ніс, брови а особливо наполегливість, з якою він  витримав свій перший трудовий іспит. Не поскаржившись ні на спеку, ні на нудність монотонної роботи, не згадав про прохолоду річки, де  купалися його друзі.
     Раптом крізь сон на Сергійкових губах появилась усмішка, мабуть йому снився
                заєць якого дійсно вигнали з ділянки.