В гостях у осенi
1
Бабине літо.
За багатоповерхівками міста, на відстані погляду,ярок. За ярком кругле, ніби величезна тарілка на столі, з голубою смужкою неба – спочивало натружене поле. На його, тільки-но зораних борознах, сріблилось в сонячному промінні павутиння „бабиного літа”. Зливаючись на обрії в одну пляму, поле нагадувало полосату шубку бурундука, що ніби-то приліг перепочити та й заснув, розморений теплом золотої осені.
Вигнувшись двома дугами довкола поля, простяглася широка лісосмуга. Здалеку вона нагадувала мохнаті брови старого діда, котрі захищали примружені очі від сонця. Отак і поле вони прикривали від виснажливих вітрів влітку, а взимку затримували сніг, щоб навесні напоїти спраглу землю вологою, та вмити її після довгого сну. Та оте буде потім, а нині куди не глянь – всюди хазяйнує золота осінь. Прийнявши у спадок безкраї володіння від зеленого літа, вона поспішала усе перефарбувати на свій барвистий лад. Як порядна господиня, свою роботу виконувала сумлінно, без спочинку і вдень, і вночі.
2
На природу.
Щоб її впевнена праця не залишилась непомітною, я разом зі своєю дружиною і двома школяриками-онуками Сашком та Сергійком, помандрували за місто в куточок земного раю, в гості до осені.
Нам здавалося в той час, що вона ніби пораділа отій зустрічі з нами.
Лиш тільки-но переступили неглибокий рівчачок, мов кімнатний поріг, як нам в обличчя дихнув прохолодою вітерець. Ніби вітаючи нас, полетіли назустріч нам, мов птиці з дерев золотисті листки різної форми, величини, але усіх їх споріднювали осінні гарячі кольори.
Я взяв декілька різних кленових листочків і зв’язав їх у пучечок. На довгих хвостиках вони розлягались в різні боки, створюючи невеликий цікавий, захоплюючий увагу букет.
- Що це? – запитав я у меншого Сашка.
- Жовте листя!.. – не роздумуючи, відповів онук.
- Що це? – запитав у Сергійка.
- О-о-сінь! – розтягуючи слово, впевнено відповів старшенький.
- Правильно!.. – похвалив я онука. Ось яка вона, наша щира господиня, зустрічає своїх гостей золотими дарунками. В підтвердження цих слів подув лагідний вітерець. На плечі знову посипались десятки кольорових листків. Вони злітали і падали, злітали і падали, стелячись під ноги барвистим килимом.
- Чуєте? – звернувся я до усіх разом...
В оту мить, дивлячись один на одного, всі завмерли. Лісова тиша від напруги слуху дзвеніла у вухах. Легенькі берестяні, важкі кленові листки падали ніби на перину, в товстий прошарок вчорашнього листя. Їх звук при падінні, зливався з биттям серця і воно ніби підсилювач, відлунням прослуховувався у вухах: - тук, тук-тук. І знову тук, тук-тук...
- Що ти чуєш, Сашко?
- Листя падає!.. – Так як і в перший раз, чітко відповів він.
- А ти що чуєш? – звернувся я до Сергійка.
- Впевнену ходу осені! – підбираючи в роздумі слова, відповів Сергійко.
- Чуєш Сашко? – то ходить по лісі осінь, і з кожним кроком її, отим тук-тук, завмирає серце теплого літа... Засинає літечко на могутніх грудях матінки-Землі під осінню колискову пісню.
- А хіба у літа є серце, а у землі груди? – недовірливо поглянув Сашко.
- Авжеж, адже літо - це природна пора, а природа жива і земля дихає. То і літо дихало. Плакало дощами, співало пташками з вітром у лісі, в полі і ось тепер спочиваючи - засинає...
В той час, осінь ніби спохватилась, що виділила нам надто багато уваги. Залишаючи нас в осінній казці, поспішила продовжувати свою справу. Їй потрібно було ще виконати багато різноманітних справ. Обтрусити листя з дерев, збудувати зимові житла для звірів, приспати їх, як маленьких діток, котрі розігралися і забулися, що буде холодна зима. Напоїти землю вологою дощів і ще багато дечого встигнути завершити до приходу холодів.
Дружина розстелила на галявині скатертину, дістала квітчасту, на такий випадок, чарівну торбину, дістаючи з неї ласощі. Яблука, груші, диню, хліб, компот… На очах скатертина з простої, перетворювалась в казкову скатерку-самонакриванку.
- Що це? – показуючи на отакий натюрморт, запитала бабуся у Сашка.
- А хіба ви не бачите? – запитанням на запитання відповів онук.
Яблука, груші... почав перераховувати те, що бачив...
- А ти, що скажеш, Сергійку?
- Оце все дарунки осені!.. Я переглянувся з дружиною.
- Молодець!
– Що значить лише трішки подумати...
- Головою!.. – підказав Сашко.
- Мізками!.. – поправив Сергійко.
- Все одно!.. – уперто настоював на своєму Сашко.
- Справжньої казки я не бачу!
- Ні, Сашуля! – зауважив я, після того, що ми сьогодні побачили, відчули і казку не важко скласти, ось послухай.
3
Осіння казка.
Жив собі на світі, та й нині живе чоловік. Звали його - Рік.
Було у нього чотири доньки. Найстаршу звали - Зима, наймолодшу - Весна. Двох інших звали Літо та Осінь.
Так у них повелося, в отій сім’ї, що подружилися вони попарно: Осінь з Зимою, Весна з Літом. Заповідав їм батько жити в мирі, в злагоді, в дружбі та надто вони були різні за складом характеру. Весна і Літо – веселі, гомінкі, грайливі. Співали пісні струмочками, річечками, джерельцями. Любили квіточки, заплітали їх у віночки, прикрашали ними, мов діти, поля і луки, ліси та гори. А Осінь і Зима, віддавали перевагу спокою, любили поспати. То ж хоч і були вони рідними сестрами, та не могли між собою мирно вживатися.
В той час, коли Літо вирувало, співало з птахами, купалося з гомінкими дітками в ставках, у річках – Осінь спала. Її спокій занадто дратував пташиний спів та дитячий гомін. То ж, коли прийшла її черга володіти у своїй порі, вона вирішила звести рахунки з птахами. Віддячити їм за те, що вони бентежили сон і спокій. Як тільки-но проснулась – кинулась шукати їх. А вони позаховувались у своїх гніздечках на деревах поміж листячком і продовжували співати, спробуй- но знайти їх отам!..
- Ось зачекайте в мене! – погрожувала птахам Осінь, доберусь я до вас!.. Та й заходилася обривати з дерев листя. Покликала на допомогу своїх помічників, сонце осіннє, та свій вітер-буревій, ранкові приморозки та тумани.
Перев'яже, мов джгутом, приморозоком кору на деревах, ніби за горло стискає стовбур. Не тече сік до листочків і вони відмирають від спраги, бо ж і сонце ще вдень припікає. А холодний вітер тут-як-тут, чекав того часу. Дмухнув на листя з такою силою, що воно відривалось від гілок і летіло в ярки, в річки, на землю. Аж два місяці старалась, аж поки не стали прозорими золотисті шати в усіх дерев.
- Ні!.. – не всіх, втрутився Сашко. Он які зелені ялинки…
- Так, правильно, однак у них же не листя, а голочки і їм вистачає соку...
- Не перебивай, Сашко!.. Зауважив Сергійко, Продовжуй, будь ласка, дідусю…
Отож, як стали прозорі шати дерев і пташині гніздечка виднілись, мов на долонях, кинулась до них Осінь, а там і слід від птиць пропав. Ніби вітром їх видуло. Примостилась в них сама осінь, та й заколисалася у зручних гніздечках. Сподобалось їй так, що вона ще довго не полишала отих колисочок, бо молоденька ще була. Коли ж підросла у листопаді, то сама усвідомила що вона натворила.
Сумно стало без тих веселих співаночок, холодно без сонячного тепла. Сама ж і засумувала від того, що накрила товстими хмарами і сонце, і небо. Помарніла краса її. Змокло під дощами яскраво-золотисте вбрання. Занедужала від горя, гірко заплакала та й злягла у лісі. Голосила вдень і вночі. Її стогін розносив вітер по лісі, по дахах, відлунювався в димоходах, аж поки не почула її ревиська старша сестриця - Зима. Накрила сердешну своєю сніговою ковдрою і заколисала змарнілу красуню Осінь. Тепер вона спатиме, допоки батечко Рік не розбудить її в наступний раз.
От і нині вже швидко наступить кінець владній Осені. Так, як настав і кінець моїй казочці.
Сашко, що заслухався, раптом стрепенувся і запротестував:
- Дідусю!.. - та яка ж це казка, хіба не відомо, що птахи перед зимою відлітають в теплі краї?.. А дерева, готуючись до зими, скидають своє пишне вбрання?..
- Е-е-е, любчику мій!.. – знати то всі знають! Та коли спостерігаєш оцю природню красу, то хочеться поринути в казку, відчути, повчити на прикладі вас, щоб і ви змогли передати її в спадок своїм діткам. Адже кращу картину за оцю, що намалювала природа, здатна намалювати тільки вона, матінка-природа! Ось так, любі мої соколята, зрозуміли?..
Поверталися додому мовчки. Я розумів, що кожен з дітей, обмірковував сам, що побачив у казковому, осінньому лісі...
Однак той урок, що прчитала їм сама жива природа,не пройде безслідно і ніколи не забудеться в житті.
Свидетельство о публикации №109011802061