Таке звичайне життя. Роман-Поэма

Таке звичайне життя. Роман-Поэма

Семен Вєнцимєров


 

(Фото1. Что в скобках – убрать!)






















Нью-Йорк -- 2009


Семен Вєнцимєров

Таке звичайне життя

 

(Фото-2. Что в скобках – убрать!)

Роман-поема

















Нью-Йорк -- 2009

Семен Вєнцимєров
Таке звичайне життя. Роман-поема
© Семен Вєнцимєров
 Фото: Олександр Парахонський, Борис Парахонський, Дмитро Вєнцимєров i з родинних архивiв. Коментарi: Бориса Парахонського

Semyon Ventsimerov
Such a usual life. Novel-poem.
© Semyon Ventsimerov
Pictured by Olexandr Parachonckiy, Boris Parachonskiy, Dmitro Ventsimerov & from family archives. Komments: by Boris Parachonskiy



































 

(Фото3. Что в скобках убрать!)

Хоч вдовж долi йшов не пiд фанфари,
Але дещо небанальне встиг...
Вiд Нагорної до Нiагари --
I нiколи, щоб вiд сих до сих...

Семен Вєнцимєров


Пролог

*   *   *

На Нагорной, на Нагорной
Щеголяю школьной формой.
Ах, мундирчик однобортный!
Я шагаю беззаботный.

Мне еще не снятся рифмы...
Загодя особый гриф мы
Заслужили у начальства –
Чтоб нам было меньше счастья.

У начальства – злые игры...
Нам в сердца вонзают иглы
И ровесники из класса.
Нас покуда в школе масса.

Больно, горько от укола.
И не защищает школа,
А порой – усугубляет:
И учитель оскорбляет.

Но в глаза друг другу глянем –
И улыбчивее станем.
Нам светлее друг от друга,
Дружба – для сердец кольчуга.

Мы, пришпиленные к месту,
Не готовимся к отъезду,
Уезжать и не мечтаем,
А учебнички читаем.

Не по нраву мы сосодям,
Только скоро мы уедем,
Испаримся с потрохами,
Анекдотами, стихами...

Не родившийся красивым,
Был способным, но ленивым.
Отвечал порою бойко.
Чаще мне оценкой – «тройка».

Мне нужды в «пятерках» нету –
День за днем – все ближе к лету...
Я несу по белу свету
Школьной дружбы эстафету

Драгоценностью бесспорной,
Истинной, нерукотворной...
Щеголяя школьной формой,
Пробегаю по Нагорной...


*   *   *

Травичка... Бiгла босонiж,
Плела волошковий вiночок...
Я – Лiда, Лiдiя... Пiзнiш –
Василiвна... Знайшла куточок,

Де мiркувати про життя...
Багаттям юнiсть вiдпалала,
Давно пiшла без вороття...
Я все життя чогось шукала,

Чекала радостi  -- i ось –
Мої лiта – моє багатство...
Чи щось у долi не сбулось?
Чи доля – це таке крiпацтво,

В якому все заздалегiдь
Хтось визначив, що буде з нами
I кожен день i кожну мить?
Якими мрiями i снами

Втiшатися, де мандрувать,
Хто у життi найбiльш здивує?
Якої радостi чекать?
Я сподiваюсь, що не всує,

Не марно вийшла у життя,
Є низка спогадiв яскравих.
Iще не згасли почуття,
Iще я правих вiд неправих

Безпомилково вiдрiзнить
По слову i по дiї здатна.
I я ще не руїна... Жить!...
Де та дитина нещодавна,

Лiдуся, лагiдне дiвча?
Повзуть хвилини. Йдуть декади,
Летять лiта... Куди? Хоча
Нам цього краще i не знати...

Я згадувати почала
Стоп-кадри  i рапiди долi.
Чи то насправдi я була?
Напливли спогади поволi…

Роздiл перший. Лист з Чернiвцiв

Недавнiй спогад: з Чернiвцiв
Одержала листа.  Читаю...
Що?... Як?... Менi забракло слiв...
Хiба можливо це?... Гадаю

У першу хвилю, що воно
Вiдбутися будь з ким зумiє,
Лиш не зi мною, чи в кiно,
Не у життi... I cерце млiє...

Нi, неможливо... Але ось
I доказ – вирiзка з газети,
Вiрш... Вiн про мене... Так збулось
Зненацька визнання... Поети

Живуть у свiтi, де часи
I почуття межi не мають,
Поетiв -- давнi голоси,
Що вiдлунали, надихають...   

Вчителька української мови у НСШ №24

                Л.В. Парахонськiй

Лiдiє Василiвно, я iз марно мріючих ,
В головi мандруючих десь далеко там...
Вчитися посилено, шибеник i трiєчник,
Я не вмiв у принципi, як хотiлось Вам...

Я таке влаштовував, я таке вiдкручував,
Я таке вистрiлював, так бешкетував!
Вiрю, що обурював, знаю, що засмучував...
Але дещо сяюче все ж у душу взяв.

Лiдiє Василiвно, проповiдь осяяна
Сприйнята, як бачите... Щось собi поклав
У скарбницю памя’тi ненависник Сталiна --
I «Хiба ревуть воли...» врештi прочитав...

Лiдiє Василiвно, мовою перлинною,
Що вiд вас дicталася, побудую мiст
До мого майбутнього з долею орлиною...
Дякую, що є якiйсь все ж у долi змiст...

Полiна  пише у листi:
-- У «Поглядi» знайшла зненацька
Рядки схвильованi отi –
I шлю тобi, читай, будь ласка... --

I спогади пiшли у глиб...
Чи я «поета» пам’ятаю
У пустощах хлоп’ячих хиб?
Я знов вiрша того читаю,

Нiяк не можу об’єднать
У щось сумiсне вiрш i учня...
Навряд чи сам тодi мiг знать,
Коли юрма учнiвська гучна

Його утягувала в зле,
Що вiн менi таке напише...
I вже менi вiн книгу шле
Про Чернiвцi... Чи можна вище

За працю вчительску воздать?
I ось – листуємося дивно.
Лиш встигну книжку прочитать,
Вiн iншу шле... Iнформативно

В них вiршi про його життя:
Як склалась доля, про навчання,
Про перше юне почуття,
Випробування i кохання...

У селищi, де я живу
Близ Феодсiї вже чутка
Сенсацiєю.... Про нову
Питають книжку всi – i хутко

Вже кожен просить почитать...
Даю... А книжечки безцiннi.
У глибший спогад поринать
Примушують – i наче стiни

 Щезають в хатi  -- i зову
Когось з минулого, вiтаю...
Сюжети пiд главу нову
В листi поету розгортаю...

*   *   *

Опять руснет шлет в виртуале гостя –
В реале не встречались сорок лет.
Стихи подвигли – и Ефремов Костя
Откликнулся – и теплый шлет привет.

Привет, мой одноклассник, однокурсник,
Улыбчивый, лобастенький крепыш...
В воспоминаньях радостных и грустных
Ты в эти дни передо мной стоишь.

Сначала вспомнил плащ твой серебристый...
Неужто сохранился до сих пор?...
Мы в этой жизни странники, туристы,
Жизнь быстротечна – (Господу в укор)...

Наш город – украинско-молдаванский,
И русский, и еврейский – сплав сердец...
Я вспоминаю: класс наш хулиганский
Увещевать явился твой отец.

Ты был примерным, не был хулиганом
В отличие хотя бы от меня...
Отец перстом, тяжелым, как наганом,
Грозился, всех заранее казня...

Мне помнится и состязанье в парке,
Где ты – на время – штопаешь носок...
Картины детства радостны и ярки,
Жаль, что давно снег выпал на висок...

Потом мы в ЧСТ,  в элитной группе.
Ты рисовал отлично и чертил.
А я – середнячок... Со всеми вкупе
За курсом курс упрямо проходил...

На выпускном ты был красив и моден,
Рубашки ворот – уголками вверх...
Военкомат... Ты в офицеры годен...
Хотел и я, но военком отверг...

То день последний был, что нас сближая,
Уже и разводил нас по судьбе.
Моя – своя, ну а твоя – чужая,
...А человек играет на трубе...

И каждая судьба слезой омыта,
Над каждою судьбой своя звезда...
Ты до костей промерз на мысе Шмидта,
Меня, как видишь, бросило сюда...

Судьбу чужую со своей не спаришь...
Мы живы оба, так чего еще?
Спасибо, что откликнулся, товарищ,
Подставил в горе сильное плечо...



Роздiл другий. Як я розшукала адресу поета

 

(Фото-4 что в скобках – убрать!)

Чернівці. Початок 50-х. Мати зі своєю одвічною подругою П.Руснак.
  Вони і тепер переписуються.

Борис Парахонський

З Полiною Руснак дружу
Ще з Чернiвцiв. Вже пiвсторiччя.
Листуємося. Чи вдержу
У пам’ятi її обличчя

Тiєї давньої пори?
Ми з нею поруч працювали
Два роки... Може навiть три,
Натхненно учителювали.

А Лiдiя, її сестра
Бiблiотекаркою  досi
Працює... Зором ще гостра.
I погляд на газетнiй глосi

Щось зупинило... Пiзнає
Щось у присвяченнi знайоме –
Iм’я та прiзвище моє...
На мить обличчя нерухоме...

А потiм – швидко до сестри...
Полiна також порадiла.
I за години двi чи три
Вже вiсточка вiд них злетiла...

В листi порада: написать
До мера Чернiвцiв з проханням
Адресу учня надiслать,
Що збiглося з моїм бажанням.

I, уявiть cобi, прийшла
В листi адреса електронна.
Вже далi – синовi дiла.
Борис списався – I запона

Нарештi впала... I тепер
Книжки читаю мого учня
I новий вiрш про мене...
                -- Сер,
Ця ситуацiя незручна:

Менi нiяково читать
Таке зворушливе й прекрасне,
Та доведеться вже звикать,
Що створено, то вже не згасне...

Привiт вiд вчительки

Л. В. Парахонськiй
 
Фотокартка йшла аж з Феодосiї:
Мила вчителька, ще молода...
Чи мене пам’ятає там досi i
Чи щаслива була в тi лiта?–
 
У лiта, що промчалися птахами –
I як наслiдок – кiлька рядкiв...
Я шукав би себе мiж невдахами,
Але вчасно привiт прилетiв...
 
Подарунком ялинковим з лантушка --,
Кiлька слiв дорогого листа...
Незабутнє обличчя i посмiшка,
В кожнiй рисi -- сама доброта.
 
Поринав у печалi декадами
Вдалинi вiд сердечних людей.
А вiднинi вiд долi чекатиму,
I надалi щасливих вicтей…

Сусiди... Серед них одна
Цiкавicть виявляє щиру,
Тамара... Має хист вона
До вiршiв. А сама – з Сибiру.

Вона полюблює собак...
Зi мною вiршi прочитала,
Замислилась... Собi вiдтак
Щось ледве чутно промовляла.

I прочитавшi всi книжки,
Вiршовану озвену склала.
Я в лист вписала тi рядки,
Семену радо вiдiслала.

*   *   *

По духу близкий сибиряк,
Далекий, незнакомый, здравствуй!
И я, как ты, люблю собак –
Единодушие отпразднуй:

Ведь так же ностальгия жжет,
И так же юность не забыта,
И благодарность в нас живет,
И высока души  орбита.

И ясен неподкупный взор...
Поэт... Все это в сумме --  в нем лишь...
Мне дорого, что до сих пор
Ты об учительнице помнишь...

Уже твой свет остался в нас...
Богаты душ поэтов недра...
И золотой души запас
На всех разбрасываешь щедро...

Роздiл третiй.  Фотокартка 6-го «В»

НСШ № 24

Свихнусь от косоглазия иль позвонки сверну:
На всех девчонок в классе я гляжу, не на одну.
Подписаны матрикулы, уроков нет, ура!
Каникулы, каникулы, веселая пора!
 
На всех печенья пачечка, в бутылке – лимонад –
Ты с классом, Тоня Пащенко, идешь на променад.
В косичках ленты белые и белый фартушок...
Со мной чего-то сделалось, ну, точно, дурачок.
 
Дурачусь от смущения, волчком кружусь, бешусь...
Дружок идет степеннее, он, Сашка Левеншус,
Сказал, грызя печенье, что в Тонечку влюблен:
-- Пиши стихотворенье! – приказывает он.

Как солнце светит ярко, в ветвях галдят птенцы,
А за оградой парка – родные Черновцы.
С каштанов на аллею – бельчата – игруны...
Нам с ними веселее, мы шалы и пьяны...
 
Взмывают ввысь качели, чтоб камнем падать вниз,
Кружатся карусели, девчонок смех и визг.
Как будто катаракту мне удалили с глаз –
И я влюбился – ах ты! – во всех девчонок враз!
 
Я, как мой дикий пращур, их видом ввергнут в грех:
Во все глаза таращусь, поцеловал бы всех!
Смотрю: Садовник Люся – и что-то в сердце – щелк!
Глаза – черешен блюдца, косички – черный шелк.
 
За Ниночкой Ломинской бегу, она: «Лови!...»
Бесчувствия поминки, прелюдия любви.
Я в панике, я в шоке, хочу назад, в покой...
А вот у Белки Шойхет... Потрогать бы рукой...
 
У Катеньки Бекетовой ручоночки тонки...
Пока, пока, покедова, невинные деньки!
 
Планетка-восьмилетка в соседстве от тюрьмы...
За память –«кол» -- отметка: ее забыли мы!
На улице Нагорной – и как могли забыть? --
Она – немой укор нам – учила нас любить...

*   *   *

Переглядаю мiй альбом.
Ось шостий «В» на фотокартцi.
Хлопчина з кам’яним чолом...
В нiм бачу впертiсть... Тiй вiдзнацi

Тодi нiхто ще не радiв.
Хлопчисько вчителiв не слухав,
З усiх предметiв тiльки спiв
Полюблював... Великi вуха в

Хлопчини... Справдi має хист
I з задоволенням спiває.
Та вiн i в пустощах «артист».
Мене це бiльше не чiпає,

Бо шостий «В» уже не мiй.
Василь Романович Масенко
Змiнив у iпостасi тiй.
Тим бiльш зворушує ця сценка,

Яку на фото бачу: лиш
Одна з вciх класних педаґоґiв
З Масенком  сивим поруч – мiж
Дiвчат i хлопцiв… Стiльки рокiв

Минуло, та мене й тепер
Розчулює вiдзнака класу:
Хоч вже не їхня – у партер
Посаджена: ти наша! Часу

Минуло безлiч... Знов i знов
Ту фотокартку розглядаю.
Учнiвська вчителю любов –
Всiх вище нагород – гадаю, --

У свiтi вище всiх вiдзнак...
Чому не їхня? В тридцять п’яту
Мене з Полiною Руснак
Тодi перевели, щоб ладу

Давали учням у новiй,
Вiдкритiй нещодавно школi.
Наказано служити в нiй.
Вела урок, коли поволi

I несмiливо в клас ввiйшли...
-- Ми дуже скучили за вами! –
Колишнi учнi...
                -- Ми знайшли! –
Радiли... Як до неньки-мами,

Горнулися... А серед них –
Незграбний мовчазний хлопчина...
На мить забула про нових...
Тi тiльки клiпали очима,

Не розумiючи, про що
Тут йдеться, хто цi дивнi дiти?
Звичайно, що  i в мене шок
I сльози щастя... Де їх дiти?

Якщо розчулена душа,
Тих слiз нiкому не втримати...
Ах, мої учнi з НСШ-
Двадцять чотири! Пам’ятати

Я буду вiчно ваш прихiд
I щире визнання любовi…
Ще: той хлопчина – книгоїд.
Читав i на уроках... Кровi,.

Коли читав, то не псував.
I я читать не заважала –
Хай, лиш би cам не заважав
Усьому класу, як бувало...

Вже вiн дiвчаток помiчав,
I змiни їхнiх тiл цiкавлять,
I вiн зухвало зачiпав
Двох однокласниць. Їх  не бавлять

Раптовi дотики його...
Поскаржились менi дiвчата...
Вирiшую провчить того,
З ким вже намучилась багато:

Бешкетував i пропускав,
Коли хотiв мої уроки...
Нерештi вiн мене дiстав.
Ну, шибенику, дай же спокiй!

Пiшла вiдвiдати батькiв.
Вiн втiк. Чекали цiлий вечiр.
Вiн не з’являвся.
                -- Впертий, бик! –
-- Вже пiзно, де вiн є, до речi?... –

Не дочекалася. Пiшла.
Стурбована i ще сердита.
I думка не iде з чола:
Що вийде з цього троглодита?

I ось – пишу йому листа,
Як закордонному поету.
Його покликали мiста
Далекi... Вiн, як естафету

Своїх думок i почуттiв,
Книжки до друзiв вiдсилає.
Є добрий вiдгук? Поготiв
Нове напише, що палає

У серцi… I чомусь йому
Я сповiдаюсь про минуле.
Дивлюсь в уявi на юрму
Вже збiглих... Чи вони почули,

Що згадуючi, я про них
Розповiдаю для поета,
Який багато красних книг
Прислав?... Нехай та естафета

Торкнеться i мого життя...
Можливо у книжках наступних
Мої думки i почуття
Озвучить о часах i смутних

I радicних... Були й такi...
У Чернiвцях пiслявоєнних
Красуються фронтовики
У одностроях... Забубенних

Рiшучiх тих чоловiкiв
Дiвчата хутко розбирають...
... Перевiряючий у гнiв
Прийшов: погано викладають

Тут алгебру... Iнспектор шкiл
Аж з облВНО, дивився сухо...
Та теплий промiнь вже з-пiд шкiр
Поплив – i несмiливо, глухо

Випробуваний фронтовик
Знiяковiло подивився...
-- З жiнками якось я на звик... –
А втiм – i шлюб не забарився...

Це тiльки сорок шостий рiк,
Яскравий червень... Сильний, мужнiй
Мiй героїчний чоловiк.
I живемо в родинi дружнiй.

На тiлi нic слiди вiйни.
Раз на три мiсяцi – медогляд
Ганебний, начебто вони
Глузують, вид серйозний роблять,

Перевiряють:  є нога?
Чи може виросло вже око?
В очах комiciї – нудьга.
«Шанує» влада так жорстоко

Тих, хто для неї все вiддав.
У вiдповiдь такi знущання,
З яких так гiрко потерпав.
За третю групу клопотання

Тривали довго... Результат:
Десятка i отi тортури.
Кремлiвський потiшався кат,
Сховавшись вiд людей за мури.

-- Бiльш на медогляд не ходи,
Плюнь, Олександре, на подачку! –
Та та десятка – пiвбiди.
На iнвалiдовi позначку

Робила влада: зароблять
Мав право лиш на сотню. Крапка.
Мабуть, щоб сильно не втомлять –
«Турботлива» совєцька владка...

Про мене, щастя, що вона
Попiклуватися забула.
Я заробляла... Та цiна –
Здоров’я... Швидко промайнула

I молодicть i все життя.
Не мала часу на дозвiлля...
Та зберiгали почуття...
До золотого лиш веciлля

Три роки вiрний чоловiк
Дожити не спромiгся... Шкода...
Вiн з гiднiстю прожив свiй вiк
Як чоловiк i воїн. Кода...

Всевишнiй двох синiв послав.
Вони – надiя i вiдрада
Наш первiсточок – Владислав,
Як батько – математик... Чадо

Здобуло в Харковi cвою
Освiту, а в Тверi працює
I має радicнy ciм’ю.
Невiстка Галя теж не всує

Освiчувалася: доцент,
Icторiк. Внук Богдан, найстарший --
Майбутнiй фiзик. Не студент.
Вже аспiрант. Лунають маршi

У яснiй долi... МДУ –
Це альма матер аспiранта.
Багато вчених є в роду,
А буде – бiльше: два таланта

У Галi з Владиком в сiм’i:
Молодший Глiб пiшов за братом
Богданом... Хлопчики мої
Були минулим лiтом разом

В Нiмеччинi... Послали їх
Удвох туди на стажування.
Глiб п’ятикурсник-фiзик... Миг
Надiй i творчого змагання.

Молодший мiй синок, Борис,
Навчався в Києвi: фiлософ,
Професор, полiтолог... Рис
Моїх багато в ньому... Позов

Мiй до нащадкiв: що вони
Мене вiдвiдують так рiдко.
Молюсь за кожного всi днi...
А донечка Бориса, квiтка

Оленка, київське дiвча,
Уже за фахом соцiолог...
На жаль i ця не помiча,
Що я старiю... Рокiв сорок

Менi б десь втратити, тодi б
Вiд Борi часто мандрувала
До Владика... Самотнiй хлiб
Сумний... Я б всiх почастувала...

Оленки-квiтки мати теж
Олена, Борина дружина ---
Економiст... З високих веж
Дивлюсь з любов’ю i на сина

З невiсткою, на дiточок.
Любов до рiдних невгасима...
Шкода, що ми з Сашком дочок
Не мали... Два чудових сина

Подарували їх менi:
Оленку старшу i Галину...
Молюся i за них всi днi,
Благословляю кожну днину...

Одноклассник по НСШ-24 Абраша Гик

Он отлично рисовал
И отважно воевал.
Бил исламских террористов
В хвост и в гриву – наповал.

Вовсе не его вина,
Что в Израиле война
Не закончится, покуда
Мерзким гадам -- не хана.

Им давно б уже хана.
Только вычерпать до дна
Весь Народ в Кремле мечтают,
Знать, душа, как встарь, темна.

Тлеет антисемитизм,
Бродит по Москве фашизм,
Убивает смуглокожих.
Всем готовя катаклизм.

Только в прессе – ни-гугу,
Что бесплатно шлет врагу
«Грады» страшные Россия:
-- Бьют евреев? Помогу! --

Вовсе не его вина,
Что такие времена.
Он теперь живет в Канаде –
Как ты без него, Страна?

Хорошо играл в футбол –
И в сети меня нашел.
Остроумный добрый парень –
Я б в разведку с ним пошел...

Ныне волею судеб
По Торонто возит хлеб,
Все о жизни понимает –
Не дурак, не глух, не слеп.

В обеспеченной стране
Вспоминает о войне,
И воспитывает внуков –
И депеши пишет мне...


 
Роздiл четвертий. Родичi. Як я стала чернiвчанкою...

Детская библиотека на Советской площади в Черновцах рядом с НСШ-24

За этим домиком приземистым -- с торца –
Проезд-разрез для санитарных неотложек...
Сюда впервые под водительством отца
Иду... Вступаю в мир картинок и обложек.

Меня записывают в серый кондуит –
И тонкой книжкою в обложке самодельной
Благословляют... Что мне книжечка сулит?
Едва ль осилю, ну, а срок мне дан недельный.

Еще нетвердо знаю буквы я пока,
Но начинаю храбро:
                «В некотором царстве...» --
Три было сына у усопшего царька.
Иван-царевич – младший... Вот ему-то дар свой

Царек оставил, покидая бренный мир...
Не все слова понятны в сказочном контексте,
Процесс познания сверх меры утомил,
Глаза слипаются, как будто веки в тесте...

- Ну, отдохни! – сынка жалея, скажет мать....
-- Как – отдохни? А непрочитанная книжка?
Ее же надо за неделю прочитать. --
В ней шесть страниц. А мне не достает умишка...

Со сверхнатугой эту книжку одолел,
Потом ее пересказал отцу и маме –
И книгочейством – книгоедством заболел...
Тащусь домой с тремя толстенными томами.

В них – героический ребячий командир,
Васек, сражается за правду против кривды...
Во всех конфликтах он, конечно. победил...
А после грянули военные конфликты...

В библиотеке небольшой читальный зал.
Удобно: можно без большого перерыва
Читать, читать, читать.. Ах, кто бы подсказал,
Какие лучше всех, тогда б я, глупый,  живо

За них и взялся бы... А вечером домой
Иду с новинкой. По пути смотрю картинки...
Мой дом – вон там: четыре блока за тюрьмой...
Шагаю, маленький, по Леси Украинки...

Когда случалось убегать из НСШ –
Нередко сильно уставал от всех уроков –
Сюда, в дом книг, меня влекла тогда душа...
Возможно здесь истоки всех моих истоков...

*   *   *

 

(Фото5. Что в скобках – убрать)

 На фото -- батько Л.В. - Василій Леонтьєвич Мусієнко (колись у
 дитинстві я чув призвіще "Моїсеєнко", можливо змінене з огляду на
 підозри у єврейських коріннях. Зрештою питання ідентичності досить
 делікатне. Я, наприклад, завжди вважав себе і батьків українцями,
 хоча пізніше недодноразово зустрічався з подібними підозрами з різного
 боку. Але це окреме питання). Дід був, як видно, молодший офіцерський
 чин у царський армії, яку залишив після більшовицького перевороту і
 осів на Донеччиниі. Мабуть  там оженився і 1921 р. народилася Л.В.

Борис Парахонський
 
Iз предкiв маминих ще був
I шляхтич Станiслав Ольховський.
Багато хто це ймено чув,
Бо дисидент анти-московський

З царем вiдважно воював.
Учасник польського повстання
За грати запхнутий, щоб знав...
Пiзнiше, хоч не мав бажання,

Та, власне, хто його питав:
-- Зiслать у Катеринославську
Губернiю,  позбавить прав!... –
Репрезентує рису хвацьку

З рис успадкованих усiх.
Вiд Станiслава рiд Ольховських
Пiшов. Я добре знаю їх.
На землях жили надднiпровських.

У Катеринославський край
Донецький входив теж спочатку.
Тож, доле, ти собi вiдкрай
У Новотроїцьку хоч хатку.

У мами четверо братiв,
Сестра. Матусю звуть Орина.
Свiт Миколаївна...  Хотiв
Кат у Кремлi, щоб Україна

Померла з голоду... Вiдняв
Весь хлiб в народу у  тридцятих...
Коли фашист на нас напав,
Серця кривавились в солдатах,

Бо кат кремлiвський дав наказ:
Спалити золоту пшеницю!
I спiвчуття нема до нас.
Запалювали хлiб, криницю

Труїли... Нищили завод,
Висаджували у повiтря
Донецькi шахти... А народ?
Замiсть голiв – пуста макитра

У тих, хто на народ плював...
I новотроїчан на бiйку
Вiдразу мобiлiзував,
Щоб вкоротити людям вiку.

Забрали всiх чоловiкiв  -
Пiдлiткiв  i cорокарiчних
Плач супроводжував, не спiв
У декорацiях трагiчних

Нещасних, що пiшли з життя.
А батьковi уже за сорок –
I не взяли. Щоб у смiття
Перетворив людину ворог,

Не увели в iнобуття...
В селi, на щастя, пiдривати
Нема чого – i відплиття
Совєтiв можемо зв’язати

З придурком, що пiшов палить
Сiльську єдину нашу школу...
 За це годилося би вбить...
-- Я – партизан! – волав... В стодолу

Його спочатку завели,
А потiм геть з села погнали
Пiд три чорти... В селi були
Розумнi тi, що керували:

Поля палити не дали,
Коней, корiвок не вiдняли.
А с Заходу нещаснi йшли,
Тi череди, що вiдганяли

За Волгу – так було  їх жаль:
Їх не встигали подоїти.
В очах тварин людська печаль
I сльози... А куди подiти

Надоєне? Давали всiм
Те молоко, кого стрiчали,
Заносили у кожний дiм...
Корiвки жалiбно кричали...

Той плач тваринок означать
Єдине мiг тодi:
                -- Рятуйте! –
Чи хтось людей мiг врятувать?
-- Хоч молоко те не зiпсуйте... --

Таким було гiрким на смак...
Добро колгоспне розiбрали,
Найперше – землю, а вiдтак,
Вже непогано виживали

Два роки – як за НЕП’у. Нас
У вереснi вiдвоювали,
Звiльнили  -- був радiти час –
Вiд озвiрiлої навали.

Тепер вже забирали всiх
Чоловiкiв. Забрали тата.
Хоч вiн ще бiльше постарiв.
Ота совєцька влада клята

Їх запроторила в штрафну
Роздягнену беззбройну роту.
I не навчивши, як вiйну
Вести, селянську ту пiхоту

Пiд танки кинула в поля...
Лягли всi новотроїчани
Близ мiста Мелiтополя,
Загинули однополчани.

У Новотроїцьку стоїть
На сiльському майданi стела.
До неї пiдiйди на мить –
Безхитростна: бетон i цегла.

На нiй – у стовпчик – iмена
Односельчан --  їм вiчна пам’ять!
Їх вiд сiмей взяла вiйна –
Та бiль ще й нинi душi палить...

У мами – четверо братiв.
Так: Жорка. Митька. Ванька. Шурка –
Бабуся так звала.  Злетiв
Георгiй Корсун наче курка

На пост партiйного вождя
На оборонному заводi
В Донецьку... Є сiм’я... Життя
Вiв з Брониславою... Та – годi –

Вже вiдчувалася вiйна.
Завод виготовляв оружжя.
Була  в Георгiя жона –
Єврейка... Радiсне подружжя

Родинно починало жить
Унас в селi. Коли хотiли
В кiно, то мене йшли просить
У мами... З Льончиком сидiли

Малим удвох. Давали нам
Багато печива, цукерок.
З’їдали ледь не килограм.
Та ще й узвару добрий келих...

Георгiй у Донецьк свою –
Квартиру вiд заводу дали –
Щасливу перевiз сiм’ю...
Все ближче, ближче час навали...

Привозили до нас в село
Щолiта Льоню... Це малого
У час навали i cпасло...
А Броня... Згинула небога –

Сусiди видали... Була
Ця жертва марна? Де вiдплата?
Чи не тому вiйна взяла
Пiзнiше жертвою i тата?

Я фотографiю знайшла.
На картцi тато з нею поруч –
Красивi,  ясних два чола...
Спiзнилась бiдним Божа помiч...

Георгiй одружився знов.
Прийшла в сiм’ю Наталка з сином.
Хай буде щирою любов.
Любов сiм’ї – надiйним тилом...

В сiм’ї Георгiя жила
Бабуся «мамина» Марiя
Григорiвна. Вона була
З Ольховських – з гонором. Надiя

Її була лиш на «мiських»
Онукiв: Адика (Адольфа),
На Лiду Варчину... Сiльських
Нас зневажала:
                -- З цього торфа

Нiщо не виросте... –
                Життя
Насправдi показало iнше.
Побудували майбуття
Онуки-«селюки» мiцнiше.

Мiй брат Володя закiнчив
Icтфак у Чернiвцях, Микола,
Теж брат, механiком служив
У Новотроїцьку... Довкола

Дробильний чути агрегат,
Що виготавлював щебiнку –
На ньому працював мiй брат.
Якщо сестру назвати, Нiнку,

Нiнусю... Та – геодезист
З дипломом технiкуму... Нинi –
У Чернiвцях – i має хист:
Є добрим ангелом родинi…

Я... Спершу – Ворошиловград,
Де у учительскому вчилась.
Освiта вища – це диктат.
I я тодi не розгубилась:

У Станiславi cвiй диплом
Фiлологiчний захистила.
Крiм школи, взяти загалом,
Я рокiв десять щось учила:

Три роки потiм вiддала
У Чернiвцях на УМЛ’i
Icтфаку. Так до фаху йшла.
Чи не тому поэт в iмейлi

Про мене вiршi розсила?
А бабина онука Лiда,
Та, друга, Варчина, змогла
Цибулю продавати... Кривда

Бабусина вже вiдiйшла...
Сторiччя без одного року
Вона в родинi прожила –
I повернула душу Богу.

Брат Жорки Митька у вiйська
Був взятий ще хлопчиськом юним.
А потiм доля юнака
Нищiвним шляхом  i отруйним

Шпурнула в лави ГПУ.
Вiн приїздив до нас у гостi.
-- Що вам дiстать? Муку, крупу? –
Весь у знайомствах, як коростi,

I cправдi дiставав усе,
Що не наказувала мама.
Ми добре розумiли: це
Найсправдi – величезна драма.

Дружина Юля в тi часи
Завiдує в бiблiотецi.
Я заздрю: може в нiй усi
Книжки читати... Я б там, дe цi

Багатства незбагненнi є,
Теж залюбки би працювала –
Таке уявлення моє.
В них влiтку радо гостювала.

Я старшокласниця уже.
I в Докучаївськiй вчусь школi.
Вивчаю вiршi Беранже,
Шевченка, Пушкiна... Поволi

Йду вглиб поезiі... Мeнi
Пiдручникiв уже замало:
Цiкавить все про них. В тi днi
Книжок серйозних бракувало.

Коли я гостювала в них,
Шла вранцi до  бiблiотеки,
Щоб загубитись помiж книг
До закриття... Численнi теки,

На них – книжки, книжки, книжки –
I я читаю i читаю
Про тих поетiв залюбки –
В незнаний всесвiт улiтаю...

Бабуся запишалась тим,
Що син працює в  «установi»,
А що там робить вiн i з ким,
А чи на нiм багато кровi –

Про це у сина запитать
Вона, мабуть, не здогадалась.
Навряд чи став би доклaдать.
Лiта минули, як дiзналась:
.
I за Дмитром – мерцi, мерцi –
Прозорi привиди ходили...
В сороковому в Чернiвцi
Дмитра по службi вiдрядили.

Бабуся, Юля, Адик з ним
Поїхали в те красне мiсто...
Щоб що робити? Що i з ким?
I впорядковане i чисте

Те мicто... Мешкання дали
У центрi... Зручне та чимале...
Тут першi пострiли... Втекли
В Донецьк вiд звiрської навали.

Сувора надiйшла пора.
В кисет насипано махорки,
На фронт вiдправлено Дмитра,
Бабуся перейшла до Жорки.

А Юля з Адиком жила
У рiдному селi з батьками.
Була вiйна. Бiда була.
Пора iз болем, не з квiтками...

Про себе. Сорок третiй рiк.
Був вересень. Менi вiдомо:
У жовтнi вступлять на порiг
В Донецьку школяри – i вдома

Менi роботи не знайти,
Не маю права зволiкати.
Туди ведуть усi путi –
I я поїхала – шукати...

У родичiв – великий дiм.
Там мешкання для Жорки, Митьки
I Шурки – всi окремi... З ким
Там поселитися? Вiдбитки

На себе можна начiплять,
Реп’ях, -- позиченої долi,
Чужi грiхи й на себе брать
За приєднання – мимоволi.

Я – у Георгiя. А вiн
Знайомий добре з Бережною.
Сусiдка – ось напроти дiм.
I розмовляє вже зi мною.

А наслiдок? Бере, бере
Мене у школу на рос. мову.
Вона – директор школи... Мре
Душа вiд радостi: я знову

У школi! Мовники беруть
I репетиторством хорошi,
З тих учнiв, що не тямлять суть
Науки, додатковi грошi.

Поблизу нас живе одна
Моя подiбна учениця,
В якої з мовою вiйна
I мозок твердий наче криця,

А мешка недалеко... Раз
Прийшла цю крицю пробивати
До ученицi в хату вчас.
I каже дiвчинкова мати:

-- Оце якраз гостює в нас
Зав облВНО Григорiй Данич.
Вiн з Чернiцiв.   Майнуло враз:
Всевишнiй, чи можливiсть дариш?...

-- А де ж вiн нинi?
                -- Та пiшов
Десь прогулятися довкола...
-- Ви – Данич?
                -- Данич. Ну, то й що?
-- Моє покликання – це школа.

Я – мовник...
                -- Добре. В Чернiвцях
Сьогоднi мовникiв бракує.
Вже вранцi вас залiзний птах
Зi мною разом вiдмандрує

До тих казкових Чернiвцiв...
-- Я так не можу. В мене мама...
-- Шкода. А я б якраз хотiв
Вас приєднать сьогодi ж прямо

До нас, педштабу в Чернiвцях.
Дам до донецького колеги
Листа. Бо тут у вчителях
Надлишок. Знаю, у сердеги

Проблема iнша: де вас дiть?...
Хай вiдрядить вас нам на помiч.
Втiм  є питання: де там жить?...
Розв’яжемо негайно: помiж

Палацiв, церков, установ –
Модернi житловi будинки.
Чудових мешкань безлiч.. –
                Знов
Це мiсто виникло в родинки:

I Юля зiбралась туди:
Квартира всю вiйну чекала.
Приїхали. Чужiх слiди?
Нема... Я пильно розглядала

Це мiсто, де вiднинi жить,
Аж поки їхали з вокзалу.
Ледь посирiла вже блакить
Жовтнева i вiдтiнок жалю

В невизначених почуттях.
Адже ж це щось нове у долi.
Як буду жити в Чернiвцях –
Чи щасливо? Я мимоволi

Зiтхнула.... Треба вiдпочить.
Наступний день для влаштування.
Йдем з Юлею удвох. Стучить
Сердечко. Кращi cподiвання

Здiйснились: Юлю влаштував
У бухгалтерiю шеф завом.
Мене секретарем узяв
У вiддлiл кадрiв, щоби справам

Давала раду. Безлiч справ.
Заповнюємо всi посади
По областi. Ловити гав
Нема й хвилини. Дати ради

Шеф вимагає.
                Справ – гора:
-- Предметники! Де  iнспектриси? –
Назад у Чернiвцi Дмитра
Повернуто з вiйни... Та риси

Колись веселого завжди
Уже сьогоднi не впiзнати.
Вiн весь – як втiлення бiди.
Що пережив – не мiг сказати.

Тут став начальником тюрми.
Почав жорстоко, сильно пити.
Вже як з оцим боролись ми
Удвох iз Юлею, зробити

Нiчого не могли з Дмитром.
Нi нашi cльози, нi вмовляння,
Нi спроби криком, нi добром  --
Вiн пив.
          -- Це замiсть покаяння. –

Ми зрозумiли. Вiн хотiв
Позбутися такої долi
Хоча б в цей спосiб – пив i пив.
Тим сподiвався владi солi

Насипать i роздратувать,
Щоб вигнала його з посади.
Але могли i розстрiлять.
Вiн з пекла вирвався. Заради

Мети зсиланням постраджав:
Запроторили до Сибiру,
Бо вiн багато дуже знав,
В обiцянку тiй владi щиру

Мовчати до кiнця життя
Не вiрили. Заборонили
З сiм’єю бачитися... Ця
Спокута долю надломила.

В Сибiру був багато лiт.
А повернувся – не до Юлi.
I не складав нiкому звiт,
А мовчки рятував вiд кулi

Родину... Хто би врятував
Його? До першої любовi
Прийшов. З села не виїжджав.
Неначе був напоготовi.

Тихенько обробляв город,
Провiдував мою матусю.
Мав пенсiю. З усiх клейнод –
Годинник. Вiн, мабуть, оту всю

Частину довгого життя
Закреслив би, та нiс у серцi…
Так, не пiшла без вороття...
I кiлька книг на етажерцi...

 *   *   *

В парке Шиллера - гуще кроны,
Глаже стежки, длиннее тень.
Благодарные бью поклоны
За немеркнущий давний день.

То ли зимний день, то ли летний,
То ль весенний, когда сирень...
Помню: встретился Изя Лернер -
Тем и помнится давний день.

Ни награды в нем, ни подарка...
Впрочем, это - как оценить.
Отчего-то ж сияет ярко
В ткани дней золотая нить.

Он примчал на велосипеде,
Он смеялся - душой звенел
И в незначащей той беседе
Зубоскалил, как он умел.

Кто-то щелкнул нас старой "Сменой",
Сохранив отпечаток дня...
Жизнь - театр, где кружит над сценой
Ангел смерти, борьбой пьяня.

Ну, а Изя искрился жизнью,
Изливал ее свет на нас.
А тревоги, что грызли Изю,
Оставались - не напоказ.

В нем искринка авантюризма,
Он не раз доказал, что смел...
Эмигрировал первым Изя -
И прорвался, и все сумел.

Был он весел, и щедр, и молод,
И любил анекдот и тост...
И грустит без него наш город,
И вздыхает по Изе Томск.

...Я привычно грущу в Нью-Йорке,
Он - Израилю дарит смех.
Ставит жизнь ему две пятерки -
За веселье и за успех.

Две пятерки - такая дата!
Впрочем, - рано для "Итого:..."
Не просите у Бога: "Дай-ка
Нам, Всевышний, того-сего...!

Да восславлен Он будет всеми,
Кто когда-то на свете жил,
Хоть за то, например, что Сене
Встречу с Изей Он подарил.

...Благодарные бью поклоны
За немеркнущий давний день...
В парке Шиллера - гуще кроны,
Глаже стежки, длиннее тень...


Роздiл п’ятий. Дитинство

 *   *   *

 
Одноклассница, соседка Лия Штернгель.
Пятый дом. Окно во двор. Аккордеон...
Лента Мёбиуса – бесконечный крендель:
Голоса из детства мне со всех сторон

О большой моей любви напоминают...
В том романе у тебя простая роль:
Из окошка твоего во двор слетают
Песни-песенки – моей любви пароль...

Ты простишь ли, одноклассница, за странность:
Не тобой мое сердечко пленено.
За любовь мою извечна невозданность.
Вспоминать давно ушедшее смешно.

Но забыть его нельзя, как ни пытайся.
И твоя в нем неизменна ипостась.
Ну, тогда сыграть мне снова постарайся,
Да позвонче, чтоб душа опять зажглась.

Вспоминаю и твою сестренку Клару.
Ваша мама побеждала всех в пинг-понг.
А потом вы в Горький дернули на пару –
Пробил зрелости для поколенья гонг.

Обретали там в серьезном институте
Чужеземные усердно языки...
Ну, а я в строю доискивался сути...
Дальше, дальше разбросали нас деньки.

А во дворике вся музыка заглохла
Да и некому там слушать про любовь...
И черны давно в твоем окошко стекла --
Никому нельзя вернуться в детство вновь.

Мы с тобою отыскались в виртуале.
Разузнали друг о друге – как и что...
Жили-были, как могли, не сплоховали,
Куролесили под синим шапито.

Случай свел в одной стране, хоть виртуально.
Я – в Нью-Йорке, ты не рядом – в Сан-Хосе
В интерьере очень милом, что похвально...
Да продлится бег в житейском колесе...

*   *   *

Найсправдi це вже щось нове:
Набiдкаюсь з минулим знову.
Пригадую той шостий «В» --
З батьками винайшли основу

Того, як диких хлопчакiв
З дiвчатами здружити в класi:
Рецепт – вечiрка: танцi, спiв...
Хлоп’ята непоганi в масi.

Можливо неформальний злiт
Невихованiсть їхню зменшiть...
Звичайно, пильнувати слiд.
Якесь передчуття бентежить...

Зiбрали грошi вiд батькiв,
А мешкання пiд ту вечiрку
Лиш батько-Фiнгеров схотiв
Надати – чималу квартирку,

Де б розмiстився шостий «В».
Дicтали шпроти, мандарини,
Смачного – дiтям... Хай живе!...
Чиїсь, здається, iменини

Формально то повиннi буть...
Батьки розкiшний стiл накрили.
Чекаємо..  З-за дверi чуть
Хлоп’чий галас. Ми вiдкрили –

I запросили їх за стiл...
Дiвчат i хлопцiв... Чергували
Дорослi осторонь навкiл,
Пiдлiткам настрiй не псували.

А тост проголосила – я.
Дзвенiли келихи з «Крюшоном».
Одначе передвiдчуття
Моє мiцнiшає з тим дзвоном...

Поїли. Встали. Хлопчаки
Вмить вiдокремилися мовчки.
Запахло тютюном.
                -- Апчхи!... --
Ввiйшли. Розстебнутi сорочки.

Iз сигаретами. Палять.
Вiдразу стало дуже прикро.
Чи варто дослiди продлять?
Пiшла – i все менi обридло...

...Донецький незабутнiй край,
Мiй Новотроїцьк, Батькiвщина,
Вiдлуння пам’ятi приймай  -
Любов до тебе давня й щира.

Донбас – великий гучний цех.
Iз працьовитiстю у вдачi
Англiєць, нiмець, лях, i чех,
I бозна хто, та й ти, козаче,

Хотiли радостi здобуть
I  на землi i десь у надрах.
Знов спогади в полон беруть....
Людей там забагато. Надто

Заселений донецький край.
Мiста великi, працьовитi...
Степи i чорноземи   Рай –
Цi села, дощиком умитi.

Ось Новотроїцьк мiй – на схiд
Вiн вiд Сухої Волховахи.
Оленiвськi Кар’єри слiд
Шукати ще схiднiше. Жахи

Епохи  пережила тут.
Населення – дванадцять тисяч.
Село – як довжелезний джгут,
Чи вузькокрилий птах, на пiвнiч

Летячий -- довгих два крила
В напрузi простягнув далеко
На схiд i захiд... Вздовж села
Йшла Волноваха, де лелека

У очеретi полював
На жаб... Суха та Волноваха –
Суха... А за городом – став,
Так близько, що i черепаха

За хвильку доповзе... Ставок --
Глибокий. Поруч – осокори,
I берести... Вiд нього –  крок
До рiчки, для дитинства – школи.

 Глибока... I малеча там
Купалася... Звичайно,  ми цi
Мiсця вiдмiнно знали, та
Шубовстались у тихiм мiсцi.

А там, де рiчка замiлка,
Де ряска, очерети – птахам
Для вiдгодiвлi. Ще й звiрка
Сховає... На ставок лиш з татом --

Великий -- можемо ходить.
На каменях там справжня пральня.
Бiлизну праником вiдбить –
Мистецтво... Там була й купальня

I два фонтани... Воду з них
Тодi iще спокiйно пили,
На нiй варили їжу... Снiг
Був бiлий, чистий теж... Зробили

З природою пiзнiше зле...
Знаходилась оселя наша,
Де я росла – дiвча мале –
На Ленiна... Була i паша

Довкола – годувать корiв.
Великий двiр при нашiй хатi.
Дах хати черепичний... Хлiв,
Конюшня... Нi, ми не багатi,

Але заможнi... Очерет
На клунi i на всiх будовах.
У дворi --  погрiб... Був хребет
Сiм’ї натруджений, та в спробах

Добитись кращого вже НЕП
Давав селянину надiю.:
Був чорнозем в родини, степ –
Худобi... Я, мала, радiю:

Вже починаєм краще жить...
Якби лиш нам не заважали!
Сiльгоспмашини вже купить
Могли, а як робить бажали!...

Приблизно рокiв з трьох себе
Я пам’я таю... Вечорами
Воли йшли з поля:
                -- Цоб цабе!... –
Йшли гостювать до тата й мами

Сусiди: дядечко Семен –
Маруся-жiнка кличе -- «Сьома».
Звичайний розклад мiзансцен:
Повiльно вiдпускає втома

Дорослих...
              -- Що в газетах є? –
Читали i дискутували...
Вже потiм настає – «моє»...
Щось веселеньке заспiвали  --

Я починаю «танцювать»...
Ритмiчнi оплески заводять
Ще бiльше... Є чим частувать...
Прохаю: хай iще приходять...

-- Якщо запрошуєш... –
                Усiм
Остапа Вишнi гуморески
Тодi подобались... А втiм
Газети i серйознi внески

З тривогою уже в життя
Селянське українське вносять...
Є гiрке передвiдчуття...
Жнива... Батьки пшеницю косять,

А хто виховує мене?
Анюта, наймолодша батька
Сестра... Ще  дiвчинка, та не
Сидить без дiла, шиє хвацько.

 

(Фото 6. Что в скобках – убрать)

На знімку тітка Анюта, про яку мама згадує як про її
 найближчу виховательку (своєрідну Орину Родіонівну, няню Пушкіна).
 Здається вона працювала десь покївкою. Важливо те, що вона
 здійснювала значний вплив на становлення Л.В. у дитинстві.

 Борис Парахонський

Бо курси крою i шиття
Уже Анюта закiнчила –
I заробляє на життя...
I посаг вже собi пошила.

В Анюти – скриня. В скринi --- cкарб,
Що дозволяють розглядати
Менi… Сучасний мовник-шкраб
Навряд чи зможе те дiстати,

Що я тодi тримать в руках
Могла: тi cтаровиннi книги
Що несли мудрiсть, у вiках,
У селах зберiгались... В тихi

Години хтось з родини в них
Вдивлявся, мiркував... Вiд свiчки
На сторiнках тих древнiх книг
Слiди... I cукнi, черевички –

У скринi Анi... Над усе –
Журнали мод – як професiйнi...
Я мовчки розглядала це
Багатство, що ховала в скринi

Анюта... Лан сiм’ї в степу.
Там, далеченько, i пшениця,
 I жито,  i ячмень... В копу –
Снопи, щоб пiдсушить... Годиться

У клунi їх обмолотить,
Одержане зерно провiять,
Змолоти, хлiб пекти  -- i жить...
-- Чого би нам iще посiять? –

-- А сонячники?
                -- Добре. Ще?
-- А кукурудзу?
                -- Безперечно!
 Баштан?
                -- Ще б пак. I сховище
Чи схованка...
                -- Оце – доречно! –

Там жить подобалось менi
У куренi. Бабуся Настя
Щось приготує на вогнi –
Їмо... Пташки, зiрки... Це щастя!

Поволi вiдступає нiч.
З бабусею встаємо рано.
Вона готує – ясна рiч –
Нам снiдання...  Я вздовж баштана

Бiгцем туди-сюди сную,
Малi кавунчики i диньки
Ховаю листям... Цю мою
Роботу роблю пильно... Дикi –

Гарячi променi тепер
Не попсують багатство наше.
Пильнуємо, щоб крiт не зжер,
Чи хтось iще...  Пiзнiше завше,

Коли тi диньки пiдростуть,
Я вiдчуваю насолоду,
Коли їх нюхаю... Найдуть
Для мене пахощi i вроду...

Дорослi динi й кавуни
Збирала потiм вся родина...
I нiчого робить менi –
Везуть додому. Осiнь. Днина

Коротшає...
                -- Чи я росту?
-- Ростеш, Лiдусю...
                -- Чом повiльно?
Кiнець кiнцем коли пiду
До школи?... –
                Так бажаю сильно...

Є посеред села майдан.
Там церква, ринок i крамниця,
Клуб, початкова школа там
I полiклiнiка... Судиться

Комусь хворiти – йди туди...
Чи – ще надiйнiше – до церкви.
Молись – i збудешся бiди –
Якщо повiрить здатнi в це ви.

До церкви ходить iз сiм’i
Бабуся тiльки. Якось каже,
Що час нарештi i менi
Там причащатися. 
                -- Аякже,

Я згодна! ---
              I пiшли удвох.
Сподобалося. Дуже гарно.
Вiдчутний з Богом дiалог.
Свiчки. Спiвають. Я не марно

Вистоюю, як веcь народ.
Бабуся пiдняла на руки.
Священик проштовхнул у рот
Менi шматок смачної булки,

Влив потiм ложку рiдини,
Що теж була смачна, солодка...
Це так сподобалось менi!
Хто у родинi верховодка?

Я. I коли бабуся знов
Збирається пiти в недiлю
До церкви, я псую їй кров:
-- Вiзьми з собою! –
                Маю цiллю

Оту приємну рiдину:
-- Я хочу причащатись знову...
-- Не можна, грiх... –
                Мене одну
Лишає в хатi...
                -- Я смачного

Приготувала: ось узвар
I булочка солодка з маком.
Оце для тебе Божий дар,
То причащайся тут iз смаком... –

Я вже нiколи i нiде
Пiзнiше не була у церквi.
Що для людей було святе –
Розграбували... Лиш  на це ви

Й годилися, бiльшовики:
Паплюжити народну душу.
Це ви робили залюбки –
Вiдзначити, як свiдок, мушу...

Мiй перший вчитель – батько. Вiн
Навчив читати i лiчити.
Освiчений селянський син,
Бо довелось чогось учити

Десь у училищi... А втiм...
Як вiн учив – то  та ще сценка.
Моє навчання поруч з ним –
В оповiданнi у Тесленка

Архипа знайдете таке...
А я – слухняна учениця.
Дешеве пляттячко з пiке...
-- Воно читає  вже, дивiться!... --

Мабуть в училищi його
Колись чомусь-таки навчили.
Писав без помилок, чого
I бiльш освiченi не вмiли.

I так вiдмiнно рахував,
Що з арифметики задачi
Розв’язувати помагав
У сьомому... А щодо вдачi –

Iз задоволенням спiвав,
Був товариський i веселий,
Знав вiршi, у театрi грав
Аматорському...  Вiн до стелi

Пiдкидував мене малу.—
Зчинявся у кiмнатi галас.
Гудiв – зображував бджолу --
Я не боялась, лиш смiялась...

Назар Стодоля – краща роль
Пiд оплески в ciльському клубi.
Нiс у душi багато доль –
Вiйна обiрвала всi вкупi…

Перед вiйною поновить.
У клубi зiбрались виставу.
Не сумнiвалися i мить:
-- Василь – Назар Стодоля! --
                Славу

Вистава принесла йому,
Хоч вiн вже був сорокарiчний...
Вiйною забраний в пiтьму
Мiй батько – сильний, артистичний...

Вiн в пам’ятi моїй – анфас...
-- До школи хочу! –
                I зiтхання
-- Лiдусi ciм вже. Саме час
Їй починать шкiльне навчання. –

Пiшли до вчительки. А та:
-- Берем до школи восьмирiчних...
-- Дiвча рахує вже до ста,
Читає...
           -- Коли так, то... –
                Звичних

Вiдмов потiк умить затих.
I ось – йду з течкою до школи.
Є зошити i кiлька книг.
В трудах, яким уже нiколи

Не закiнчитись у життi…
А Чернiвцi тепер далеко.
Де хлопчаки й дiвчатка тi,
З якими так було нелегко?...

 *   *   *

Полковник Гойтман, одноклассник,
Ты не забыт за далью лет.
Нам все ж нередко дарит праздник
Невозмутимый интернет.

Из НСШ-24
Мы разлетелись по земле
И не нашлись бы в этом мире –
И растерялись бы во мгле...

Внеадресно, разновременно
Нам возвратив за пядью пядь,
Нас собирает постепенно
Сайт «Одноклассники» опять...

Я помню встречу возле парка.
Был вечер. В парке шел концерт.
Ты был одет легко и ярко –
И прядкой выцветшей – акцент

Сигналил из твоих кудряшек,
Что лето жаркое прошло...
Был путь по жизни крут и тяжек –
Нас разбросало, развело...

Но вновь друг к другу прибивает.
Спасибо – ты меня нашел.
И будто детство оживает,
А голос словно бы расцвел...

У каждого из нас – по сыну.
У каждого своя страна.
Своей судьбы уже вершину
Прошли мы оба – и сполна

Суп эмиграции прогорклый
Хлебали... Жизнь свое взяла.
Живем покуда — и под горку
Еще судьба не погнала...

Кто нынче должен отозваться --
Не угадать без ворожбы...
Но дай нам Бог еще дождаться
Вестей счастливых от судьбы...


Роздiл шостий. Вчителька

  *   *   *

Не ведаю, как долго проживу...
Пред памятью Учителя склоняю
Изрядно побелевшую главу...
Пусть поздно – я его благословляю...

Наверное в те годы он меня
Сегодняшнего много был моложе...
Но фронтовая слава, осеня
Лик вдохновенный, сединою тоже

Рассказывала о пережитом...
Стремительное времечко, замедлись,
Верни меня подростком в школьный дом,
На тот урок, что вел учитель Эдлис,

Давид Абрамыч Эдлис, мой кумир...
Заранее бы знать, что с тем немецким,
Как с костылем, я обойду весь мир,
Наверное бы хулиганским, дерзким

Я не был бы таким учеником:
Отстреливал пистоны на уроке,
Прогуливал... А вот, гляди: ни в ком
Так, как во мне, не задержались крохи

Той школы лингвистической его.
А будь умнее, взял бы много больше...
Прости, Учитель! Жаль, что ничего
При жизни не сказал тебе, что горше

Всех прочих вин, о том, что вопреки
Куражливо-застенчивой повадке,
Любил тебя... Уходят старики...
Не все мы разгадали их загадки.

Одна из них: немецкий на плаву
Поддерживал всю жизнь...
               -- Скажи, что-либо,
Пред памятью его склонив главу... –
Одно лишь и могу сказать:
                -- Спасибо...


*   *   *
Чи вiн тодi вже щось складав?
Хiба що жарти, анекдоти.
Як КДБ не покарав,
Не вiдаю. Були сексоти

I в середовищi шкiльнiм.
Чи пам’ятаю  я тi жарти?
Весь клас повторював за ним,
А дехто написав на партi:

«Майоре, влучний ви cnрiлець?
-- Так, поцiляю дуже влучно.
-- То поцiлюйте мiй кiнець!...» --
Пробачте. Справдi, так незручно,

Що я повторюю оце.
Та ви цiкавились, то знайте.
-- А як вiн вчився?
                -- Над усе
Любив спiвати...
                -- Постривайте,

Про це ви вже розповiли.
А iншi як долав предмети?
-- Не вчив нiчого зовсiм. Йшли
Уроки – вiн читав. Секрети

Якiсь напевно в цьому є,
На фокуси у цирку схожi:
До дошки кличуть – видає
Цiкаве щось, неначе може

Двi справи водночас робить:
I пустувати i вбирати
Знання у пам’ять... А щоб вчить
Старанно, то нi батько й мати,

Нi я не здатнi втолкувать
Хлопчинi: це ж йому для долi…
Вiн перевагу вiддавать
Бажає пустощам. До болi

Мене засмучує... У рай
Не хоче хлопець. Пiде в пекло...
 Коли так хоче, то – нехай...
Тупий i впертий наче цегла...

I – незбагненно: вiн  -- поет.
Про мене згадує з любов’ю.
Зi мною щирий тет-а-тет
Неначе оновився кров’ю...

А хто вмiв краще дратувать?
Згадаю – i бере досада...
Так, настрiй всiм умiв псувать...
На контрапунктi Олександра

Згадаю Корсуна. Вiн був,
Мiй дядько, Жорки брат I Митьки,
Талановитий... Добре чув,
Спiвав i грав на всьому... Звiдки

Був у людини свiтлий дар?–
Нiхто так не зiграє ниньки...
Багатий мав репертар.
Ще й теслював. Чудовi cкриньки,

Комоди сам виготовляв.
Вони були фабричних краще.
Бо їх з любов’ю майстрував...
Бабуся наша – вдача та ще:

Марiю, Шуркину жону,
Не любить, бо сiльська, з Ольгiнки.
Дочку родили лиш одну,
Красуню Нелю...  Всi квiтинки

Всмiхалися в дитинствi  їй.
Навчалась у педiнститутi...
Про себе. Iз найбiльших мрiй,
Найближчих до моєї сутi –

В селi у школi викладать...
А Данич, нi, не вiдпускає:
-- Зi мною будеш працювать
У облВНО! –
                Чим серце крає.

Зав. кадрами, мiй шеф Iван
Свiт Олександрович бажає
Допомогти... Ми склали план:
Шукаю я i вiн шукає

Когось, ким можна замiнить
Мене у облВНО. Нарештi
Приiжджа вчителька умить –
Мiж iншим – знала руманештi –

Мою посаду перейнять
Iз задоволенням готова,
Бо в мiстi хоче працювать...
За мене шеф замовив слово

Начальниковi у райВНО
У Кицманi... Тримав посаду
У Лашкiвцi той. I воно
Йшло до мети. Бо на нараду

У Київ  Данич полетiв.
Аршинов пiдписав заяву
З призначенням. I поготiв --
Знайшлось житло... Щасливу, жваву

Покликав Данич в облВНО:
-- Чого тiкаєш? В першiй школi
Посада є...
                -- Вже все одно:
Попрацювала  i  -- доволi.

 

(Фото7. Что в скобках – убрать)
Знімок, зроблений у Кицмані (Чернівецька обл.) у 1945 р., куди
  Л.В. переїхала після війни, але ще до заміжжя. Десь у ті часи, чи
  пізніше познайомилася з моїм батьком Олександром Пилиповичем, на той
  час - інспектор обласного відділу народної освіти.

Борис Парахонський

Я влаштувалась у селi...
-- Та Чернiвцi ж...
                -- А я не хочу...
-- Шкода... ---
           Вiйна ще на землi.
Бандерiвця, як поторочу

Усюди можемo зустрiть...
Я – в Лашкiвцi живу, працюю,
Харчуюсь у сiм’ї, де жить
Подарувала доля...
                Чую,

Повинна щось i про батькiв 
Розповiсти... Василь, мiй батько,
Леонтiйович...
                – Iз росткiв
Козацьких! –
                Похвалявся хвацько,

З Полтавщини переселив
Родину цар у степ донецький.
Ольховський також удружив:
Пiдлив у гени сiк шляхетський.

Я i брати читали все
На польськiй, що до рук трапляло.
Сенкевiча романи... Це
Навчало нас i розважало:

В романах iсторичний фон...
Борис привiз багатотомник
З Москви Сенкевiчiв... Озон
В тих творах для ночей безсонних.

Перечитала кiлькакрат
Всi про хмельниччину романи
I про козацтво... Батько – брат
Марiї, Гапки i Тетяни,

Анюти... Дiточки були
В Агафiї: Кузьма був старший,
Семен i Настя потiм йшли...   
I що для оповiдi дальшiй

Апофеозом може стать,
А може i не стать – можливо,
Втiм, не бажаю зволiкать:
Чомусь для мене це важливо –

Я вiдчуваю – недарма –
Згадати тут, що працювали
Семен в кар’єрах i Кузьма –
На виживання заробляли

У Докучаївську... Село,
Де жили ми, на три частини
Дiлилось – чималим було.
Ми жили в Центрi, вiд родини

Тетяни далеченько. Та
З Борисом-дядьком – на Покровцi.
Анюта з ними... I мета
Давно живе в моїй головцi

Усi тi книги прочитать,
Що схованi у cкринi Ганни
Силкуюсь марно пригадать
Бориса-дядька... В серцi рани

Вiд кожного, хто залишив
Родину молодим... I дядько
Борис iще би жив i жив –
Не поталанило... Так в’язко

Тримає кожного своя
Чи красна доля чи недоля –
I зруйнувалася сiм’я...
Картопля, морква i квасоля

Росли в городi у сестер,
Садочок щедрий був на вишню...
Корова, ринок... Що ж тепер.
Живуть удвох свою невтiшну

Селянську долю... Ганна ще
Шиттям чогось там заробляє.
Таке у долi поприще.
Я їх вiдвiдую. Буває –

Вони з гостинцями до нас
Приходять... В Центрi на майданi
Є церква, парк, сiльрада... Час
I iншi сповiстити данi.

На площi родичка жила --
Учителька Ольховська Ганна
Iванiвна.  Вона була
Спiвуча. Вiд селян – пошана:

Бо органiзувала хор.
За це їй i вiд влади орден.
Де «до», де «ре», минор, мажор –
Все знає..  З виглядом погордим

Вона крокує по селу...
При нiмцях теж керує хором.
Старалася годину злу
Полiпшити хоча б мажором.

За це заслали у Сибiр
Ольховську «визвольнi» Совєти,
Такий несли народам мир...
Є сумнiв, що й тепер газети

Про це напишуть хоч рядок...
Марiя тiтка iз Семеном
Вселилися у наш куток,
Де понад площею знамено...

Вони – сусiди. Їх щодня
Стрiчаємо у нас, вiтаєм.
Сусiди добрi i рiдня.
I ми їх також навiщаєм

Частенько. Особливо я.
Живе у злагодi родина.
Печаль у неї є своя –
Нема дiтей...
               -- Приходь, дитино,  --

Менi,  – частiше... --
                Був Семен
Письменним i займався радо –
Сiльський звичайний Дiоген --
Самоосвiтою...  Еллада

Його вражала... Над усе
У географiю вдивлявся.
Навряд чи нинi в когось є
Такi пiдручники. Вiн знався

У картах. Вiн їх зберiгав
З часiв, ще царської Росiї.
Менi про все розповiдав
Й Володi-брату... Нашi мрiї

Торкалися придбання знань.
Поблизу нас на площi – школа.
Близ неї мiсце для збирань
Сiльськоi молодi. Довкола

Невибагливки-НСШ,
Дiвчата й парубки спiвали
Пiснi Вкраїни... Їх душа
Приймає радо... Танцювали...

А бiйок-лайок тут нема.
Не замкненi хатинок дверi.
I злодiїв ота юрма
Не знала, хоч в есересерi

Злочинна навiть влада...  Втiм
Прислали раптом  на кар’єри
Людей з Росiї... Навiть дiм
Побудували… Iнтер’єри

Не українськi i пiснi.
У них – задиристi частiвки
Пiд тупотiння... Увi снi
Моїм лунають празднослiвки:

Мой миленок, как теленок –
Только веники ломать:
Провожал меня до дома,
А не смог поцеловать...    

Дiтей своїх – бо не було
Росiйських – вчили в українськiй,
Що дуже непогано йшло...
Мої молодшi вже в росiйськiй

Учились брат з сестрою... Так
Русифiкацiї йшов наступ
Посилений по всiх фронтах...
Iще о родичах… У нас – клуб --

Нiколи вiн не пустував...
У Києвi навкiл – театри.
Iван Ольховський працював
У музкомедiї... У Гагри

Не їде, де б вiдпочивав
Найкраще – їде нас провiдать.
В селi охоче гостював.
Вечеряти у нас i снiдать

Любив... У степ з собою брав
На довгi пішохіднi мандри.
Цiкавилась – розповiдав
Про фiльми рiзнi i театри,

Про оперу i про балет...
Вiн арiї спiвав чудово
В степу з славетних оперет.
Це репетицiя... Це слово
Я знала вже... I тет-а-тет
Йому я вiдкривала мрiї
I вiдчувала пiетет:
Бо усерйоз сприймав надiї.

Я подiлитись не боюсь --
Ми розмовляли про майбутнє...
Столичний театральний вуз
Цiкавить...  Чи воно присутнє,

В менi, щою досягти мети?
До дядечка довiру маю...
Замислився...
                -- Бажаєш ти
Зiграти вчительку?
                -- Бажаю.

Цю роль би грала все життя...
-- Твоє покликання в тiй ролi,
Твоє щасливе майбуття –
Учителькою бути в школi.

-- А театральний вуз?...
                -- Вгамуйсь!
Для тебе лиш педаґоґiчний
Iснує в свiтi фах i вуз...
-- А факультет?...
                -- Фiлологiчний...

-- Понад усе, -- додав Iван, --
Усi начальники знайомi –
У шлюбi з вчительками... –
                План
Накреслив родич...
                Ми у втомi

Вертаємося у село,
Де нас стрiчає друг Iвана.
З двома акторами було
Цiкаво спiлкуватись... Пана,

Що cтрiв нас, звали Спиридон,
Приїхав з Ворошиловграду.
Де в оперi вiн баритон.
Вони спiвали разом радо –

Батькiв, дiтей, сусiдiв... Свято!
Iван ще й картку попросив
Мою фотографiчну... Радо

Дала... Адресу написав
На аркушику...
                -- Чи напишеш?
--  Можливо... --
                Чи вiн позiхав,
Чи так зiтхав собi у тишi –

Поїхав...
             Гасло у селi
Про лiквiдацiю куркульства
Як класа... Лихо... Взагалi
Чи не доволi злого буйства

Безглуздого бiльшовикiв?
«Бiль» на початку цього слова –
Не випадковий. Бiль батькiв
I бiль дiтей... Багато злого

У вилупках... Вони комбiд
Створили... Бiдним пiсля НЕП’у
Був лиш моральний iнвалiд.
Повiсив лайку на щелепу

I йшов шукати куркулiв...
На нашому кутку оселi
Cелян мiцних, середнякiв
Знайти лиш можна... До пустелi

Їм не здалося довести
Село... Хоч розкуркульовали –
Той грiх їм, Боже, вiдпусти –
Колiсникiв, Шевченкiв... Знали

Усi: вони не куркулi.
Сiм’єю дружно працювали
Круглодобово на землi.
Як наслiдок – достаток мали.

Якщо iз нашiм порiвнять –
Можливо лиш на жменю бiльше.
Та в них дорослi дiти—п’ять
Робiтникiв, в нас двоє...
                -- Тихше,

Бо й стiни мають вуха... --
                Їх
Женуть  iз рiдної оселi,
Все вiднiмають, та не шлють,
На щастя до Сибiру... Стелi

Розкуркульованим знайшлись
У родичiв... А в їхнiх хатах –
В однiй вже баня – подивись,
А в iншiй... Рiч вже о бригадах

Iде колгоспних... То однiй
Колiсникiв дають садибу –
Руйнують весь уклад сiльський,
Все вiшають життя на дибу...

У черзi ми, середняки...
Запрошують нас до колгоспу...
Повстанцi польськi, козаки,
Не слухаємо i загроз, бо

Не поважаємо комбiд...
Кому на користь те безглуздя,
Потьмарення совєцьких лiт,
Життя осмисленого устя?

Сельхозвыставка  возле реки Прут

Наверно фильм «Кубанские казаки»
Сыграл мобилизующую роль:
Поставлены оградки и палатки...
Пришел полюбопытствовать? Изволь...

Доставленные изо всех районов
Снопы пшеницы, виноград и мед
Показывают пуще всех резонов,
Что люд советский хорошо живет.

Ну, отвлекусь, замечу мимоходом,
Что с опытом картина шла вразрез:
Ведь я еще не лакомился медом
И винограда обходился без.

Худющий и болезненный мальчонка –
Семья моя бедна и голодна...
Зарплат отца слагалася тысчонка
Лишь за квартал... Такие времена.

На выставке мне все так интересно:
Огромный бык... Зачем кольцо в носу,
Кто скажет?  Впечатление непресно!
А кони, кони! Высотой с козу

Чубатенькие пони – и контрастно
Гиганты чудо-кони под седлом!
А вот, глади: тяжеловозы!... Ясно:
Такой свезет и двухэтажный дом.

Жужжат весь день и копошатся пчелы
В стеклянных ульях... Каждому видать...
Мы посланы на выставку из школы
Живые знанья зреньем постигать.

Объемом хрюнотавры подавляют.
Не свиньи – бегемоты и слоны!
А крошки-поросята умиляют.
Так эти хрюшки-хрюники смешны!

Бараны, овцы, малые ягнята –
Белы, черны и рыжи – как огонь...
Козлища, козы, ясно – и козлята...
В больших вольерах кролики... В ладонь

Зерна, чтоб покормить пеструх-хохлаток
И сизокрылых тучных голубей,
Индюшек... Достают из дюжих кадок
Огромных рыбин... Карпов? ... Не робей...

Любые фрукты – упоенье ока,
Но лучше б их попробовать на зуб...
Не предлагают... Это так жестоко!
В больших ларях – разнообразье круп...

Неужто варавду побогаче стали
Жить в эс-сэс-эре люди сей момент?
...В усищи фыркал с постамента Сталин,
Кроваво-красный грозный монумент...

Пiслямова до першої частини


*   *   *

Белла Шойхет... С этой девочкой из класса
Мы -- соседи через ряд. .. И вновь, как тать,
К бедолаге за спиною я подкрался –
И за грудки ее маленькие -- хвать!
 
Почему-то только с ней игрою этой
Развлекался я в предчувствии любви.
Представлялась восхитительною жертвой,
Притягательной и нежной виз-а-ви...
 
Я однажды подсмотрел: она писала
Песню модную в тетрадке... Для нее
Демонстрацией искусного вокала
Прогорланил во все горлыще моё:
 
«Смотри пилот, какое небо хмурое,
Огнем мерцает темной тучи край.
Суровый день грозит дождем и бурею,
Не улетай, родной, не улетай...»
 
Удостоен благодарственного взгляда...
Я запомнил, хоть полвека пронеслось.
Стыдно-детское бы открывать не надо,
Да вот помнится... А судьбы мчались врозь.
 
Я мужал на комсомольском Криворожье
И солдатский отдавал Отчизне долг.
Там судьба меня воспитывала строже,
Благоглупости ушли – таков итог.
 
Я в столице дозревал, потом в Сибири
Воплощал себя в радийные дела...
Все уже в стране обетованной были
Одноклассники – и Белла там была.
 
И едва ли вспоминала хулигана...
Пусть мое благословение теперь
Понесется над простором океана
И в соклассницыну постучится дверь.
 
Так стремительно промчались наши годы.
Что осталось, пусть уж в радости пройдет.
И подольше б до прощальной топать коды –
Миг за мигом, день за днем, за годом год...


*   *   *
Таке звичайненьке життя:
Дитинство, юнicть, зрiлicть, пам’ять...
Щодня проблеми, вiдкриття,
Надiї, мрiї, дiти... Бавлять

Онуки... Швидко плине час.
Минуле знов навiє спогад.
Все пережите мiцно в нас
Тримається... Навiщо? Здогад:

Можливо в цьому головний
Змicт втiленого iснування.
Що далi? Тиша... Щось i в нiй
Повинно бути – сподiвання

Людини з вiрою в душi...
Чи є насправдi? Невiдомо...
Живеш? Живи i не грiши.
Щоб душу не здолала втома,

А тiло – кома... У життi –
Є мудрiсть: як на довгiй нивi,
Яку не просто перейти...
Лиш  уявiть: я знаю нинi

Про все, що сталося в життi –
Яка для мене з того користь?
Нехай її шукають тi,
Для кого я складала повiсть –

Онуки, правнуки... Нехай
Життя  в них буде бiльш щасливе
Нiж це, у повiстi... Звикай
Читать, онуче, про бурхливе

Сторiччя – в ньому я жила.
I з ним ще й досi не розсталась,
Хоч у наступне перейшла.
Я начебто зобов’залась,

Уклала змову: оповiсть
Усе моє життя поэту.
I вiн з тих пiр не п’є не їсть,
А, перейнявши естафету,

Мене утискує в рядки...
Читайте, в кого є бажання...
-- А далi ,буде?
                -- Залюбки
Продовжимо оте писання...

Частина друга. Вишиванка

Передмова до другої частини

Чернiвцi

У барвистiм сонячнiм вiнцi,
У бузку i яблуневих квiтах
Лагiднi травневi Чернiвцi...
Вас шукаю у газетних звiтах...
Мiсто, подароване менi
Долею на всi лiта натхненнi...
Тi святковi радiснi вогнi,
Голоси сердечнi i пicеннi…

Чернiвцями вздовж i поперек
Крокував, щоб краще пам’ятати...
Втомлений вертався на порiг,
Де мене стрiчали батько й мати....
Незабутнi, щедрi на любов
Чернiвцi – моi дитячi мрiї…
Як ранiше, так i нинi, знов --
Спiльнi сподiвання i подiї...

I Нагiрна, де була вона --
Надихаюча, щаслива школа,
Де дивилась вчителька з вiкна
На мене, що йшов у клас спроквола...
I коли мене наприкiнцi
Запитають про моє бажання:
-- Дайте завiтати в Чернiвцi,
Де моє дитинство i кохання...

*   *  *

Новi складаються  рядки
Про мене – з вечора до ранку.
Зiрки, лелеки, пелюстки --
Як у святкову вишиванку –

I кожна буквиця -- стiбок,
Червоне з чорним – як у пiснi –
Моїх життєвих перемог
Й поразок наслiдки непрiснi.

Продовжую йому в листах
Оповiдать, як доля склалась,
Щоб у поэмi прочитать...
Вiршована – мов уквiтчалась.

Вiн пригадає щось своє –
Для хлопця-школяра важливе –
I до поеми додає...
А серце в нього надвразливе.

Свiт луснув. Трiщина пройшла
Крiзь серце. Спiвчувай поэту.
Сувора доля повела
У мандри... Втiм, весь сенс сюжету –

Моє вiдобразить життя,
Поетове – для контрапункту –
Зiзначити перепуття –
I запустити катапульту –

Нехай летять, летять рядки –
Я щось важливе пригадаю
В листi поету залюбки...
Неупереджений, вiтаю,

Читаче... Дякую за те,
Що зацiкавився моєю
Простою долею... Просте
Життя, тремтливе, як лiлею

Ще трохи  далi пронесу...
Даровану Всевишнiм душу
Постом й молитвою спасу...
Продовжувати повiсть мушу...

Роздiл сьомий. Учениця...

*   *  *

Этя Вайсенберг теперь живет в Австралии,
А жила у самой школы, за углом.
И косыночку парчовую прислали ей
С башней Эйфеля на фоне голубом.

Той парижскою косынкой одноклассница
Прикрывает пионерский атрибут.
И сияющей парчой нахально дразнится –
У кого еще такое счастье тут?

Не форсили мы изысканными шмутками,
Был поношенным провинциальный класс.
А богаты только песнями да шутками.
Та косыночка сияла промеж нас.

Я потом под криворожскими зарницами
В экскаваторе промасленном мужал...
Отрешенно над блокнотными страницами
Карандаш для строчки песенной держал.

Этя Вайсенберг тогда жила в Оргееве,
Где накапливала фельдшерский багаж.
Как и мы, взмывали, верно, в апогеи вы,
Трудовой впервые обретая стаж.

Сема Шнайдмессер составил ей компанию –
Повезло, что в дни учебы не одна.
Дело фельдшерской стало близким парню и
По сей день он фельдшер, в чем судьба видна.

Отслужив, я возвратился из Хмельницкого
На Гайдара, где жила моя семья.
Я слесарил и учил немецкий истово 
Изначальная гнала судьба-змея.

Ну, а ты трудилась в местной психлечебнице.
Труд медичек в оной подвигу сродни.
Я в Москву подался, а тебе, кочевнице –
Путь в Израиль... Чей удел светлей – сравни...

Черновцы в итоге оба мы оставили,
Улетели вдаль – такие времена...
Этя Вайсенберг сейчас живет в Австралии,
Я – в Америке, а  родина одна...



Я вже не юний педаґоґ.
А вiн мене завжди дивує,
Коли вiдповiдать урок
Покличу... Завжди «намалює»

Цiкаве-недоречне щось.
Не знаю, як реагувати.
Ховаю тiльки усмiх. Ось:
Навчаю, як перевiряти:

Писати треба «г» чи «к».
Як? Помiняй лиш форму слова.
Тут потребуємо мiстка,
Щоб краще чути, голосного

Мiж приголосними.  «Вокзал» --
Це виняток.
                -- Для перевiрки
Мiняю на «вокальний зал»... --
Дурниця! Але без помилки

Вiн пише. Що ж менi робить?
Мовчу – i знiтився хлопчисько.
В оту ж вiн здогадався мить:
Не те... Бентежити? Ах, вшистко,

Як кажуть, єдно. Лиш би вiн
«Зберiг обличчя» перед класом.
Мовчу i далi... Клином – клин...
Можливо пригадає часом...

Перелiтаю крiзь лiта
У тихе селище глибинне,
Де Лiда-дiвчинка зроста,
А середовище гостинне --

Це Новотроїцьк... П’ятий клас
Приймають нинi в пiонери.
Вбирають всiх у форму нас.
Готуємося до кар’єри?

А починалося, коли
У школу привезли тканини.
Вони новiсiнькi були –
Яскраво-бiлi, чорнi й синi.

Директор доручив моїй
Завжди вiдповiдальнiй мамi,
Пошити форми.
                -- Не самiй...
-- Ще б пак! Бо я вже у нестямi... –

-- Зберiть бригаду швачок-мам,
Якi ще i машинки мають.
Берiться разом без нестям.
Досвiдченiшi хай знiмають

Ретельно мiрку з дiтлахiв,
I кроять для дiвчат спiдницi,
Штани для хлопцiв... Поготiв,
Обновка їм  на рiк згодиться,

А може й бiльше... –
                Вiдвели
У школi для кравчинь кiмнату
I планово дiла пiшли:
Крiзь дверi гучно чуть токкату

Машин. По черзi кличуть нас
У цех, з усiх знiмають мiрку.
Коли вертаюся у клас,
Побоююся, щоб помилку

У тих обмiрюваннях – жах! –
Нiхто би не зробив зненацька,
Не заплутався б i у швах...
Пошити форму – це ж не цяцька –

Вiдповiдальна дуже рiч.
А втiм я чую незабаром:
-- Гей, Лiду, дiвчинко, поклич... –
Нарештi! Охопило жаром.

Схвильовано до цеху мчу
Вбрання готове примiряти...
-- Я шити i тебе навчу, --
Тихенько обiцяє мати.

Та де ж та формочка моя?
Cпiдничку синю одягаю,
Бiленьку блузку, що сiя...
Повiльно руки простягаю...

-- Чи зручно? Чи воно не жме? –
Спiдничка в складку...
                -- Так чудово! –
I радостi немає меж.
Невистачає навiть слова  --

Усi захоплено мовчать,
Обличчя посмiшками сяють...
Хто це надумав: облачать
Дiтей в обновки, певно мають

Веселi зорянi cерця…
I cелище гудить завзято –
Значима всiм подiя ця:
Вона передвiщає свято.

Цi формочки назовсiм нам –
Як подарунок, безкоштовно,
Що радiсно для тат i мам –
Зняли турботу, безумовно...

Штани пошили хлопчакам
Не синi, як спiднички – чорнi,
Cорочки бiлi, як i нам…
Чого невистачає формi?

Це подарунок вiд батькiв:
Бiленьки тапочки-балетки –
Мiсцевий кооператив
Замовив, а до них – шкарпетки,

Теж бiлi... Галстуки на всiх
Червонi закупила школа...
Ось стоїмо...
                -- Вiдставить смiх! –
Травневий двiр шкiльний. Навколо –

Юрма захоплених людей:
Прийшли батьки, сусiди, друзi,
Знайомi – повний двiр гостей,
Натхнення радiсне в окрузi.

Чекають нетерпляче всi,
Коли вже розпочнеться дiйство.
Букет у кожного в руцi  --
Ще бiльше надихать дитинство.

Виходять старшi – шостий клас
I сьомий – в галстуках яскравих
I формi. Ставлять проти нас.
Шикуються у чiтких лавах.

Всi урочистi: ми й вони,
I глядачi, i педаґоґи...
Бувають незабутнi днi –
Як вiхи довгої дороги.

Шкiльна вожата промовля
До нас пiднесено, врочисто,
Iз святом нас поздоровля...
I залунала промениста

Навкруг мелодiя... Луна
«Iнтернацiонал дитячий».
Знайома музика сповна,
А текст був для дiтей, читаче:

Феномен нашої доби.
Знайомся, це тобi цiкаво.
Спiваю я серед юрби –
I сонечко сiя яскраво:

Ми молодi веснянi квiти,
Ми дiти молота й серпа.
Ми тiльки починаєм жити,
Але вже жде нас боротьба...

Заради чого  -- хто би рiк –
I з ким боротись – невiдомо.
Колись дiзнаємося з книг?
Стою в шерензi нерухомо.

Пiдходить старший пiонер,
Пов’язує менi червоний
Красивий галстук... Я тепер
Теж пiонерка... Наче дзвони

Лунають – то серденько б’є.
Вiтає селищний начальник,
Директор школи в душу л’є,
За партiю уболiвальник,

Совєцьку пропаганду... Хтось
Нас ще з батькiв поздоровляє –
Збулось, здiйснилось, вiдбулось –
I пiсня радiсна лунає:

Полум’ям червоним
Села запалали.
Пiсня робiтнича
Всюди залунала.
Марш, марш, марш,
Пiонери, марш!
Слава героям,
Павшим за нас...

Я – пiонерка! Над усе –
Для третькласникiв вожата.
Плин часу ще мене несе
Повiльно... Я берусь завзято

За виконання завдання,
Я з малюками всi перерви.
Для них – усi мої знання.
Я концентрую сили, нерви,

Щоб дати щось корисне їм,
Щось надважливе роз’яснити.
Усе – для них: не п’ю не їм,
Чогось бажаю їх навчити...

Канiкули... Для кого – як.
Для мене – час турбот i працi.
Я – господиня в хатi. Так
Вбирати, годувати, прати –

Повинна все робить сама.
Бабулi Настi не було вже.
Анюти в хатi в нас нема:
Живе вже не Покровцi. Отже

Домашня праця вся моя:
Щоранку прибираю в хатi,
Годую курок, цуценя
I порося. Ще й доглядати

Повинна брата-малюка
Миколку, а в обiдню пору
Ми йшли на вигiн до ставка
За селищем, а непокору-

Миколку треба теж вести,
Бо не хотiв лишатись в хатi.
З Володею утрьох iти
Доводиться, щоб вiдшукати

Корову нашу... Над усе
Це завдання вiдповiдальне
Володя у вiдрi несе
Водичку, рушничок... Щоб схвальне

Худiбки ставлення здобуть, --
Окраєць житного в ганчiрцi.
Миколку за руку ведуть.
Коровi постатi у зiр цi

Ледь потрапляли, нам вона
Назустрiч зразу простувала
I мукала, мовляв, сповна
Нас зачекалася... Змивала

Їй вим’я й дiйки, рушником
Їх витирала, поки хлiбом
Володя частував...  Цiлком
Розгублена, бо знаю: хибам

Та у доїннi раду дасть:
Вiдро ногою переверне,
Все ж пробую доїть... Напасть!
Перевертає! Щоб вiдерне

Оте богатство зберегти,
Володя починав доїти.
Та оглядається – не ти?
Це добре – можна й потерпiти.

Миколка вiдганяє мух
А я – джмелiв, що дратували
Худобу, гiлкою – чух, чух! –
Чим братовi допомагали.

Я не навчилася доїть.
I досi це робить не вмiю –
Їй боляче боюсь зробить –
Ретельно вим’чко обмию,

А сильно смикати боюсь,
Тому корiвку лиш дратую.
Хвостом мене спочатку – лусь!,
А потiм геть жене: пустую,

Мовляв... Я, чесно, взагалi
Була налякана... Дитинство...
У небезпецi ми малi,
Бо слабкiсть часом на насильство

Людей штовхає i тварин.
Ось я йшла якось вiд бабусi
Марiї. Вдовж провулку – тин.
А хтось несамовито виє

Позаду i бiжiть услuд...
Корiвка! I мене на роги
Чiпляє раптом... З перших бiд
Малої дiвчинки-небоги

Найнебезпечнiша ота:
Осатанiло мчить провулком
Тварина... Наче нiмота
Напала... Ще й лоскоче вухом

Обличчя -- i несе, несе...
Воно б скiнчилося погано,
Могло б скiнчитися усе...
Всевишнiй вирiшив: зарано...

Якийсь нас чоловiк догнав,
Мене з жахливої «виделки» --
Йому навiки вдячна – зняв.
Iнакше би усi iдейки

Могли б скiнчитися в ту мить...
З тих пiр побачу десь корову
Чи бугая – душа тремтить –
I  видивляюся дорогу,

Подалi щоби обминуть
Вже налякавшу раз тварину...
Та головна одначе суть –
Сiльську переглядаю днину –

Не в тiм, що iнодi були
Корови, й пiвнi, й гуси хижi,
A -- я i братики зросли
Мабуть на найчистiшiй їжi –

Сiльськiй, здоровiй... Все своє –
З городу, стайнi, caду, льоху,
Що i здоров’я нам дає,
Й лiта, щоб стрiть нову епоху:

Свинина, фрукти, хатнiй хлiб,
Курятина, своя картопля –
Передумова, щоб змогли б
Все пережить, чим потiм доля

Випробувала жорстко нас...
Ще: ми в дитинствi не хворiли.
Минув той благодатний час,
Коли таке здорове їли.

Наприклад, взяти молоко.
Те, що купуємо в крамницi,
Несправжнє... Краще вже пивко,
Нiж зливки з домiшком водицi.

Вже вiдокремили вершки.
Ця рiдина блакитновата –
Не та, що пили залюбки
В дитинствi. Та була багата

На рiзнотравний щедрий смак,
Насиченiйший смак молочний,
Якого не було вiдтак –
Це приклад лиш один наочний.

Шкода, що внукам вже таке
Цiлюще молоко не пити –
Моє  їм спiвчуття палке...
Молюся, щоб їм краще жити...

Був тридцять сьомий – смертний рiк.
Дев’тий клас. Мене обрали
У класi старостою. Вiк
Не знав ще вражої навали,

Та, як водиця, кров людська
Лилася через  всю країну
I cмерть на кожного чека.
I вбивство звикли як рутину

Сприймати. I цiна життя
Зненацька до копiйки впала.
Опановало вiдчуття,
Що розум вмер. А смерть збирала

Щодня криваву данину.
В керiвники обрали класу
Тодi не лиш мене одну.
Щоб повести юнацьку масу

Туди, куди волiв тиран,
Комсоргом Вiру Тарапату
Обрали – виконали план...
Вже пiдросли. Тепер за парту

Не надто зручно нам сiдать....
Урок укрмови – раз на тиждень.
Одначе де там мудрувать
Над словом, що душi – як кисень! –

Втрачаємо безцiнний час,
В шкiльних замазуючи книгах
Поета, що зненацька згас.
Чим завинив? В яких iнтригах

Вiн був замiшаний? Шпигун?
Троцкiст? Спитать про це не можна.
Наказ,  холодний, як чавун –
I у чорнилi парта кожна –

Замащуємо iмена
Зiрок словесностi, кумирiв.
Лiтературна дивина:
Лишаємо поета вислiв,

Закреслюємо «Кир.» та «Мик»:
Нема вiднинi Кириленка
I Микитенко раптом зник  -
Робота для душi нелегка.

Вождь в душу забива цинiзм
I розпач. Де знайти вiдраду?
В самiй собi антагонiзм.
Бо юнiсть жадiбна на правду.

Зневiра в нас вповза як вуж,
Вiдчай як бик бере на роги...
Тодi вiд руйнування душ
Нас захищали педаґоґи.

Мої любимi вчителi!
Козак! Вiн – з укр. лiтератури, –
Петро Михайлович... Малi,
Та зерна рiдної культури

Даємо висiяти в нас...
I Олександр Сивак, iсторик,
Мiг у полон натхненний клас
Забрати, патрiот i cтоїк.

Прекрасномовний Олександр
Iванович завжди зi мною
Серед життєвих бурь i мандр –
I теплим лiтом i зимою...

Душа цей образ береже.
I, значить, вiн живий, мiй вчитель,
Хоч мабуть три декади вже
Вiн, незабутнiй – небожитель...

Варвара Федорiвна. Їй,
Не важко з нами що не мiсяць
Йти вглиб рос. мови... Порадiй:
Вона, Варвара Коломiєць,

Єдина жiнка-педаґоґ
У класi, де i я, як миша,
Беззвучно слухаю урок...
У класi небувала тиша.

Високим слогом промовля
До нас учителька Варвара
Свiт Федорiвна... Нас «чiпля»
Натхненне слово... Мов примара

На мене плине – i лечу
У дев’ятнадцяте сторiччя,
Напам’ять лист Тетяни вчу.
У дiвчини – моє обличчя...

Її, Варвари, чоловiк
Був завучем у нашiй школi.
Коли вона хворiла, мiг
Дать завдання нам, щоб поволi

Виконували план шкiльний:
Що написати, прочитати,
Напам’ять вивчити... Вiн їй
I нам спiшив допамагати.

Вiн, Федiр свiт Iванiв син
Приносив книгу вiд Варвари,
Щоб, не втрачаючи годин
I без побоювання кари

Йти по програмi уперед.
Варвара Федiрiвна каже,
Крiм того, що завжди предмет
Вiдмiнно знаю я…
                -- Ты даже

Читаешь вдумчиво всегда
И «... с чувством, толком, с расстановкой...».
Я, Лидочка, тобой горда,
Твоею светлою головкой... –

То й доруча менi читать
Усiм оповiдання вголос.
Чи: я диктую, щоб писать
Диктант могли усi...  Як доказ

Покликання беру цей факт,
Цю практику педаґоґiчну.
Здiйснилось потiм – чи не фарт?
До вчительства прийшла логiчно.

Хоч з усiма йшла до вiйни...
Уроками вiйськпiдготовки
Й «дочки народу i сини»
Охопленi... Хоч до головки

Теорiя зайшла на «пять» --
I краще всiх вiдповiдаю...
Коли ж доводиться стрiлять
Завжди у «бiлий свiт» влучаю

Бах! Пострiлу жахливий звук
Мене i зброю пiдкидає.
З моїх гвинтiвка рветься рук,
Iнструктор десь за рiг тiкає...

Нi, ворошилiвським стрiльцем
Менi нiколи вже не бути.
Моє – пером i олiвцем
Краплину мудростi здобути,

Щоб потiм далi переслать
До молодого поколiння,
Свою кармiчну роль зiграть.
Шкiльна моя пора – трамплiнна...

Щодня у класi черговий
Викладачевi рапортує
Рутинно, хто з нас ще живий
(Жартую), скiльки нас чатує

На вартi парт, щоб у двобiй
Вступити з вчителем за «трiйку»,
Чи за «п’ятiрку», хто слабий
I пропустив щоденну бiйку,

Хто не готовий, хоч прийшов.
Таки в нас правила у школi…
Cивак-iсторик ключ знайшов
До душ учнiвских... Вiдтиск болi

На лику вчителя завжди.
Вiн неусмiшливий, суворий,
Напружений, мов жде бiди...
Клас... Друзi, тридцять три потвори.

Усе б їм щось таке встругнуть...
-- Як Олександра розсмiшити? –
Закинув дехто. I знайдуть,
Що винайти, якщо рiшити

Вже налагодились... Чомусь
Офiрувати мною хочуть...
 --Боїшся, Лiдо?
                -- Не боюсь.
Не хочу! –
            Всi навкруг скрекочуть,

Мене умовити хотять...
Ну, я погодилась нарештi
Сиваковi рапортувать
На кожному уроцi... Де ж тi,

Хто винайшов для мене жарт?
Я згодилася при умовi,
Що трiєчники жарту фарт,
Менi i  вчителевi кровi,

Хоч в цю добу не попсують,
Уроки вивчать на вiдмiнно.
Кузьма й Петро менi дають
Врочисту обiцянку... Цiнно,

Що щиро як i всi  хотять
Порадувати педаґоґа...
I ось – урок. Рапортувать
Я починаю... У два ока

Вiн дивиться – це щось нове.
I починається навчання.
Кузьму вiдповiдати зве.
Той не пiдвiв. Без зволiкання

Вiдповiдає краще всiх.
Бач, може, коли сильно хоче.
Ще й жартом викликає смiх.
Учителя то не лоскоче.

Та незабаром знов урок.
Я знов врочисто рапортую.
Плечима знизав. Класу – шок.
Мої старання марнi, чую...

Втiм рапортую втретє. Є
Вiн подивився... й посмiхнувся:
-- Цiкаво. Староста здає
Вже втретє рапорт...
                Клас здригнувся –

I засмiявся... Вiдтепер
Усмiхнене його обличчя
Побачимо не раз... Вiдмер,
Що додає йому величчя.

Воно – у щирiй простотi.
Якщо у дошки щось незграбне
Зморозить учень, вiн на тi
Всмiхнеться «вiдкриття» -- i cлавне

Його обличчя розцвiте
I клас розчулений осяє.
Ми вдячнi вчителю за те,
Що свiтле й добре серце має....

У старших класах – вiдкриття!
Мрiйлива, вразлива панєнка,
Вдивляюсь пильно у життя
I творчiсть Пушкiна й Шевченка.

Нема на мислi поступать,
Та й iспити ще не хвилюють.
Менi цiкаво бiльше знать
Про чудодiїв, що малюють

Словами особливий свiт.
Читаю, вчу напам’ять вiршi --
«Анчар», Тарасiв «Заповiт»...
З душею наодинцi тишi

Даю послухать, як звучить
«Итак, она звалась Татьяной...»
Як можна без оцього жить?
Життя без них було б оманой.

Дiзнатись мрiю все про них.
Отримую в бiблiотецi
Великий стiс товстенних книг,
Щоб краще розумiти, де цi

Знайшли гiганти слова всi
Свої метафори i рими,
Щоб душi у святiй росi
Омити нам, зрiднити з ними.

Таку взяла собi мету...
Поезiя... Порив, ласкавiсть...
Володя подiля оту
Мою до Пушкiна цiкавicть.

Змальовує його портрет,
Портрети юних лiцеїстiв...
Деталiзуючи предмет,
I лики друзiв-декабристiв

У галерею додає,
Жiнок, що до Сибiру слiдом
Поїхали... Чи нинi є
Такi жiнки, готовi бiдам

Чоловiкiв покласти плiт
Самопожертвування нiжний,
Полегшити тягар тих бiд
У чужинi далекiй, снiжнiй...

Збирала вирiзки з газет...
Тодi якраз з’явились фiльми,
Де знов з поетом тет-а-тет...
«Поет i цар»... Яких зусиль ми

Доклали з братом, щоби цей
I попереднiй фiльм про «Юнicть
Поета» знову до очей
I душ представити i мудрiсть,

Красу високого життя
Побачити i усвiдомить.
I так посилить вiдчуття,
Що дарять вiршi. Нас знайомить

З поетом ближче i роман
Тинянова. Частина перша
Вже вийшла з друку. Бо є план
Державний i уся мережа

Партагiтпропу i усi
Культурнi заклади країни
Повиннi докладать зусиль...
Прославi Пушкiна вiднинi

Cам вождь увагу придiля...
Та краще б вiн забув про нього.
Як носить упира земля?
Сторiччя смертi дорогого

Поета – i кривавий рiк
Злилися у сумiснiм горi.
Задавлений сердечний крик
З вiдчаю у народнiм горлi.

Вождь всю країну у капкан
Загнав, людей боявся сильно.
Перевиконувала план
Його машина репресивна.

Потрапили в її вальцi,
Кривавi шестiрнi i жорна
I тi, що з крейдою в руцi,
Робили все, щоб в класi жодна

Особа не втрачала сенс
Того, цо добре i недобре.
Не цiнить вождь життя i в пенс –
I «погибоша акi обре»:

Уведенi у нiч Козак
I завуч Федiр Коломiєць.
I охопила нiч вiдтак
Всi душi учнiв... Лиш замислись

На хвильку – i не схочеш жить...
Втiм чорну оповiдь продовжу
Спокiйний чех, що нас навчить
Хотiв i мiг найкраще дойчу,

Уведений... Услiд за ним
I два директори... Жахлива
Настiльки, що й не оповiм,
З сердець людських кривава злива...

Уведених прощальний крик,
Душа на сто шматкiв розтята...
«На носi» тридцять восьмий рiк.
Що, буде новорiчне свято?...

Готуємо костюмний бал.
Секрет: я Пушкiна зiграю –
Вiн мiй духовний iдеал.
Володя:
          -- Цур, допомагаю

Тобi приготувать костюм!
-- Допоможи, бо це проблема...
-- «Стоял он, полн великих дум...»
-- Для жартiв недоречна тема... –

 

(Фото 8. (Что в скобках – убрать)

 Теж досить старе фото. 1938 рік. Докучаївськ  (Оленівські кар єри), де мати вчилась.Тут вони разом з родичкою і однокласницею Марією Майдик демонструють сценку "Пушкін і Пущін". Прихільність до театру мати зберігає і пізніше. У дитинстві нас з   братиком навіть залучали до шкільних постановок під її керівництвом.

Борис Парахонський


У розпалi веселий бал...
Ох! Я схвильовано вдихаю –
I стрiмко у яскравий зал –
(Я – Пушкiн) ...
                -- Пушкiн! –
                Забiгаю.

Всi:
     -- Здравствуй, Пушкин!...
                -- Здравствуй, --(я –
Їм) --
        Племя –(радiсно) --
                Младое –
(Зойк) –Незнакомое! –
                Моїм
Високим голосом... О, доле,

Я вдячна за прекрасну мить.
Пiднесено луна мазурка
I оплески. Менi! Любiть
Як я отого напiв-турка

Чи ефiопа – все одно –
Неперевершеного барда.
У кожного в душi зерно
Його душi, що всього варта

Найцiнного, що в свiтi є...
До мене пiдiшли «гусари»,
«Тетяна» з «Ольгою»... Каре
Створили у мазурцi пари.

За руки потiм всi взялись,
Створили величезне коло
Навкруг ялинки... Душе, ввись!...
Менi продовжувати соло:

Змовкає музика. Мене
Бал-майстериня зве до рампи.
--  О, силь ву пле, ву компрене?... –
(Передражнимо наче мавпи

Великого сторiччя стиль.
Втiм i за це присутнi вдячнi,
А нам то коштує зусиль
Безмiрних i – корсетнi, фрачнi –

Пiрнаємо в минулий вiк)...
Ведуча:
           -- Александр Сергеич,
Нам что-нибудь из новых книг... –
Як передати слова велич?

В те дни, когда в садах Лицея
Я безмятежно расцветал,
Читал охотно Апулея,
А Цицерона не читал,
В те дни в таинственных долинах,
Весной, при кликах лебединых,
Близ вод, сиявших в тишине,
Являться муза стала мне.
Моя студенческая келья
Вдруг озарилась: муза в ней
Открыла пир младых затей,
Воспела детские веселья,
И славу нашей старины,
И сердца трепетные сны...

В натхненнi начебто лiтаю,
Палає в поглядах лице...
Строфу з «Онєгiна» читаю...
-- Ще! – просять. Добре. Можу це...


Простите, верные дубравы!
Прости, беспечный мир полей,
 И легкокрылые забавы
Столь быстро улетевших дней!
Прости, Тригорское, где радость
Меня встречала столько раз!
На то ль узнал я вашу сладость,
Чтоб навсегда покинуть вас?
От вас беру воспоминанье,
А сердце оставляю вам.
Быть может (сладкое мечтанье!),
Я к вашим возвращусь полям,
Приду под липовые своды,
На скат тригорского холма,
Поклонник дружеской свободы,
Веселья, граций и ума.

Так слухають мене, немов
Найсправдi сам великий Пушкiн
На новорiчний бал зайшов...
Ту роль дограю самотужки...

Буря мглою небо кроет,
Вихри снежные крутя,
То как зверь она завоет,
То заплачет, как дитя.
То по кровле обветшалой
Вдруг соломой зашумит,
То как путник запоздалый
К нам в окошко постучит...

Закiнчується свiтлий бал.
До мене пiдiйшла ведуча:
-- Спасибо. Каждый чуда ждал.
А чудеса, мы видим, лучше

Самим устраивать себе.
Тогда выходит все отлично
И награждается в судьбе.
И Пушкину и Лиде лично –

Спасибо! –
                Потiм вже, коли
Шкiльним крокую коридором,
Тi, що менi назустрiч йшли –
(Чомусь нiяково i cором) –

Вiтають:
           -- Пушкiн! –
                Хоч тепер
У платтячку я, як годиться,
У галстуцi – бо пiонер,
Вожата... I – червонолиця,

Знiяковiла: знову чуть
Навколо:
            -- Пушкин! Здравствуй, Пушкин! –
Цю радiсть, душе, не забудь,
Спасибi, друзi i подружки!

Платила б будь-яку цiну,
Щоб повернути цю братерську
Добу...
           Згадала ще одну
Забуту пiсню пiонерську:

За десять лет Америку догнать и перегнать!
Давайте ж, пионерия, повеселей шагать...

Роздiл восьмий. Ворошиловград
 
*   *   *

Отозвался Миша Болбачан.
Вот на снимке он с любимым внуком.
Прыгает грустинка по очам:
Несть числа в судьбе его докукам.

Узнаваем. Тонкое лицо.
Лишь былая живость затаилась.
Над челом в морщинах – сребрецо
Незаметно выбилось-сгустилось.

Одноклассник. На житейский пир
Вылетел со школьного порога.
Кто он нынче: слесарь, ювелир?
Программист, хирург по воле Бога?

Я пока не знаю. Лишь одно
Понимаю по ухватке: мастер!
Я по взгляду вижу, что дано
Вдохновение в рабочей части.

Сын в него обличием точь-в-точь.
И жена – хранительница дома --
Кладезь доброты... Прекрасна дочь,
Ну, а внучек -- это аксиома –

Всех любимей дедом... Дед и внук –
Два сердечных полюса семейства.
Маленький не сходит с добрых рук,
Здесь его надежнейшее место...

Вот мне вспоминается шестой
Класс первосентябрьский парадный.
Все мальчишки в челочках...
                -- Постой,
Болбочан! А ну-ка в путь обратный

Топай к парикмахеру! Ты что?
Кто позволил? Эдакая грива?... –
Ты презрел все правила, зато
Показал всей школе, что красива

Не полуказарменная та
Всех нас безобразившая челка,
Что в канон «мужская красота»
Входит и хорошая прическа.

Мишкин пышный, всем на зависть, кок,
Вызывал у шкрабов раздраженье.
В класс хотел он, а попасть не мог.
Сам директор не пустил в ученье.

-- К парикмахеру!
                -- Деньжонок нет.
-- Дома на пострижку, чай, найдутся... –
Удалился Мишка. Полный бред!
И уроки скучные плетутся.

Приоткрылась дверь. Но на порог
Класса невидимка не вступает.
Только тот же пышный Мишкин кок
Над веселой мордочкой вскипает.

А учитель хочет уязвить:
-- Мамы дома нету?
                -- Мама дома...
-- Денег нет?
                -- Нашлись... –
                Остановить
Путь в капкан не может шкраб-кулема.

-- Парикмахерская на замке?
-- Нет, открыта...
                -- Что же не постригся?
-- Я постригся... –
                Хохот! –
                Вдалеке
Кабинет директора открылся...      

Жил в одном из проходных дворов,
Был не первый в классе по учебе.
Но зато играть в футбол здоров,
Франт – без иношмуток в гардеробе...

Я благословляю интернет,
Волшебства подаренное средство
По преодоленью миль и лет
И по возвращенью в область детства...

*   *   *

-- Долиною мiж синiх гiр
Тече неспiшно Раставиця... –
Хлопчина свiй читає твiр
«Микола Джеря...» Учениця

Напроти дивиться на нас
З незрозумiлим здивуванням.
Чомусь напружений весь клас
Спостерiгає з хвилюванням...

Тримає зошит у руцi,
Читає рiвно i спокiйно...
-- Вона у сонячнiм вiнцi,
Та рiчка. А над нею вiльно

Повсюди верби. Серед них –
Село Вербiвка. Хатки бiлi,
Три банi церкви... --
                Гомiн стих.
Ученики як очманiлi

На нього дивляться, а вiн
Продовжує своє читання:
-- Подекуди мiж бiлих стiн –
Садки, левади... –
                Лиш зiтхання

I cупроводжує оте
Неголосне повiльне чтиво.
Мабуть лиш за урок прочте...
-- Так, досить! Зошит! –
                От же диво:

Так звiдки ж вiн оте читав?
У зошитi нема й пiвслова.
Вiн весь свiй твiр експромтував?
Як оцiнить його?
                -- Чудово! –

З полегшенням зiтхає клас.
Клас розумiв, про що тут йдеться –
I це знання єднає нас.
Класс хлопця любить. I, здається

Оцiнка за той усний твiр
Була i хлопцевi, а разом
З ним i менi. Орiєнтир
Надалi, як з цим  дивним класом,

З цим дивним учнєм працювать.
Подiбнi випадки не можна
Менi нiколи забувать...
А в нього постать переможна...

Та хто найсправдi перемiг:
Я чи хлопчина – невiдомо.
Таке не вичитаєш з книг...
I от думок буває втома...

 

(Фото  9. То, что в скобках, убрать)

Знімок Л.В., найстарішяий який зберігся. 1938 рік,
десь у Донецьку (Сталіно). Дівчина 17 років.
Як на мене, тут мама зовсім на себе не схожа. Коли мені це показували
як маму, я щиро дивувася. Втім, є жвавість в очах, розум,  дівочі почуття, якась цікавинка. Думаю це приваблювало хлопців.

Борис Парахонський

Мiй згадую десятий клас.
Я староста, а Тарапата –
Комсорг. Обрали знову нас.
Крiм того я ще i вожата.   

Десятий зачумiлий клас!...
В програмi – рад. лiтература,
Яку кремлiвський Карабас
Уже закатував похмуро.

I наросвiта там i сям
Хапає випадковi твори,
Затовкуючи до програм...
Вже придiвлялись прокурори

I опери НКВС
До Рильського  i до Тичини.
Життя Сосюри – вiчний стрес,
Миколи Бажана... Причини,

Щоб всiх поетiв нанiвець
Звести, заздалегiдь готовi.
Терновий кожному вiнець.
Приладдя для добичi кровi

Теж налагодженi давно.
Життя на тонкiй волосинцi
Трималось... I заведено
Поези – Сталiну гостинцi

Видушувати з них щодня...
П’ють, плачуть, але пишуть, пишуть.
Таке суспiльне завдання.
Гоподнiй дар шматками рiжуть.

Безглузде «Партiя веде»
Тичинине друкує «Правда»...
Де твори взяти школi, де?
У дев’ятнадцятому вкрав та

У вiк двадцятий передав –
I ми наприкiнцi вивчали
I Лесю – не ловили гав, --
I Коцюбинського... Гарчали

В ефiрi Сталiновi пси.
Мiж ними Корнiйчук cлаветний.
Ким до ГУЛАГ’у майже всi
Письменникi пiд кулеметний

Невтомний погляд злий були
Вже запроторенi... Лиш Вишня
Остап – без нього роки йшли
На Українi...( Я б i тиждня

Не витримала...) Вiн, герой,
Аж десять рокiв протримався
I повернувся. Вже не той.
Вiд сталiнських тортур зламався.

Лиха година не мине
Корнiйчука i Василевську:
Розлючено їх «Правда» пне,
Що обiцяло справу кепську.

Адже ж той «класик» дотихпiр
П’ять Сталiнських почесних премiй
Одержав. Ними кожний твiр
Був заохочений... В окремiй

Квартирi київськiй як пан
Живе... Посаду добру має,
Щось  потрапляє у гаман.
А вiн поетiв поправляє

I направляє у ГУЛАГ,
Оскiльки голова Укр. спiлки
Письменникiв... Архiпелаг
Чека на нього вже, оскiльки

Розгром у «Правдi» -- вiрний знак...
Лiбретто опери кремiвський
Хазяїн викинув у брак.
А опера – «Богдан Хмельницький»! –

Що вiдчуває «пан» вiдтак?...
У селищi є Дiм культури
Чи то Будинок, де гопак
Танцюють в свята... Кучугури

Навкруг на вуляцях. Зима...
Замерзлих яворiв шеренга...
Гадаю напiвжартома:
Оскiльки ювiлей Шевченка

Не забариться, а тепер
Навряд чи Корнiйчук та Ванда
Насмiляться спекти еклер
До ювiлею...  Але ж вам та,

Актори, п’єса, де б душа,
Тарасова дзвiнка бринiла
Так необхiдна. Є межа
Зухвалостi... Та вiдчинила

Я вже дверцята, й за порiг
Покрокувала без оглядки...
Кобзар менi i допомiг.
Ось повiсть «Наймичка»... Нотатки
 
Собi у зошитi роблю.
Писав Шевченко по-російськи...
Поему «Наймичка» люблю,
Написану по-українськи...

З двох творiв вибрала сюжет.
Спростила трохи. Дiалоги
Взяла Тарасовi... Макет
Намалювала сцени... Боги,

Чи й справдi в мене п’єса є?
I я – як Корнiйчук блискучий?
Дорожче автору своє.
Я вiдчуваю, що – Ведучий --

Потрiбен п’єсi персонаж,
Щоб зв’язував усi подiї...
Перечитала... Страшно, аж
Колiна трусяться... В надiї

Знайти пiдтримку, зву дiвчат
Та їм – Марiйцi Cуботовськiй
I Вiрi, тiй, що з Тарапат,
Читаю... Погляд фiлософський

В Марiйки... Вiра... Та без слiв
Бере переписати п’єcу...
Питаю в школi: хто б хотiв...
У всiх багато iнтересу –

I можемо розподiлить
Помiж бажаючими ролi.
Що далi з п’єсою робить?
Йдемо напомацки, поволi –

Ще поки з мене режисер...
Та ми вирiшуємо разом,
Хто де i на який манер
Стоїть, сидить... Пiшла по класам

Тихенько чутка, що ось-ось
Ми приготуємо виставу...
Ох, тiльки би не зiрвалось,
Бо вже тодi погану славу

Здобуду в першу чергу я...
Наш класний керiвник Микола
Петрович:
               -- Вiрю шо моя
Присутнicть не зашкодить... Школа

На репетицiю до вас
Мене в розвiдку надiслала.
Адже ж це мiй готує клас.
Я подивлюся... --
                Керувала

Я репетицiєю... Вiн
Сидiв, дивився, не втручався,
А потiм встав, пiшов... Годин
Не  помiчали... Швидко мчався

У творчому натхненнi час...
-- Я щось надумаю спроквола, --
Казав пiзнiше, -- щоби вас
Побачила не тiльки школа. –

I вiн надумав: показать
Керiвниковi культбудинку
Оленiвських Кар’рiв! Взять
Опiкування нами? Вчинку

Людини, що не знала нас,
Та згодилися нас навчити
На сценi показати клас,
Радiєм, бо цiкаво жити.

Худ. кер. тимчасом нас веде
По стежцi щирого театра...
А час iде... Так, час iде.
Ми знаємо, що це вже завтра,

Нi, вже сьогоднi ювiлей...
Я – намичка... Уся у гримi –
Лукiя-Ганна...
                -- Дайте клей...
Де чорнi брови нашiй примi?...

-- Та ви принцесою мене
Намалювали...
                -- От i добре.
Театр, Лiдусю, ледве не
Дитяча казка про хоробре,

Красиве, радiсне...  Фiнал,
Де сльози, сум, загибель навiть...
Краси i сутi iдеал
Високої душi розтравить

Гострiшi в серцi почуття...
I cпiвчування героїнi,
Буденне висвiтить життя,
Щоб жить по-новому вiднинi.

Пробудиться високий жаль –
Оце i є мета мистецтва.
Та годi, часу вже обмаль...
Костюми перевiрте!... –
                Жертва

Тiєї драми, цебто я,
Вiд хвилювання зовсiм блiда.
-- Де мiй вiночок?
                -- Ось! –
                Моя
Ще попереду доля-кривда...

I ось – завiса вiдiйшла.
Проваллям чорним  зал... Ведучий
Про шлях i про красу села
Почав, а голос був спiвучий.

Розповiдає про жнива...
Виходжу я, услiд – дiвчата.
Моя в вiночку голова,
Спiваємо усi завзято.

Моя розплетена коса.
Я нiби у дiвчат – цариця...
Заспiвую... Громада вся
Пiдхоплює... I вечорниця

Пiсенна – добрий час розваг...
-- Йди, доню, поспiвай у гуртi…
-- Не хочу...
                -- Чи втомилась?
                -- Так...
-- То вiдпочинь... --
                Iще отрутi

Любовнiй для душi не час.
Та увiйшли в село улани,
Бо був губительний наказ... –
Усi дiвочi мрiї й плани,

Надiї перекреслив вiн...
Ганьба – не в шлюбi народила
Дитину... Бiдний, бiдний син!...
Вистава сильно захопила

Аудиторiю... Фiнал
Пiшов пiд сльози й крики «Браво»...
Коли я – «наймичка» й «капрал»
Пiшли – налiво i направо

На сцену кланятися, всi
Присутнi на виставi в залi
Вмить пiдвелися... Голоси:
-- Чудово! Дякуємо! –
                Далi

Запрошують у драмгурток.
Вiдмовилися. Попереду
Чекають iспити. Свiй  строк
Усьому – це «актриси»  кредо.

Кiктенко Ваня (Дiд Трохим)
Подруга Вiра (Баба Настя) –
Найкращi виконавцi! Їм
Так вдячна – i бажаю щастя

За театральний мiй дебют...
До речi i в Орджонiкiдзе,
Коли з’я вилась тiльки тут,
Мiсцевий драмгурток у кризi.

На ролi героїнь мене
Знов запросили... Неможливо:
Ревнива школа прожене.
Я готувалась неквапливо

До всiх урокiв. Крiм того
Стiс зошитiв для перевiрки...
Час промайнув вже для мого
Акторства... Я ходила тiльки

У хор. Спiвала залюбки...
Десятий клас. Усi п’ятiрки.
(Четвiрка з алгебри...) Батьки
Радiють, як i я... Настiльки,

Що платтячком новим мене
Обдарували ради свята...
А бал шкiльний – ву компрене:
Шампанське, на столi багато

Пiкантних i cолодких страв.
Опiсля давнього причастя
Уперше – (смак дорослих прав) –
Вино покуштувала – щастя!

Моя мета – педiнститут.
Та час загрозливий, суворий.
-- Ось-ось вiйна в наш тихий кут
Незвана прийде – i запори

Шляхи до мрiї перетнуть...
-- Iди в учительський, Лiдусю...
Два роки може i дадуть –
Повчишся i наповниш душу  --

Ти ж мрiєш вчителькою буть,
То й станеш за отi два роки –
I вийдеш на щасливу путь:
Клас, дiти, зошити, уроки.

Одержиш, донечко, диплом,
Почнеш потроху заробляти
На хлiб сама – куди з добром... –
Розсудливо i батько й мати,

Що краще знаються в життi
Менi малюють перспективу...
Приймаю все резони тi.
Менi на наросвiтну ниву

Й самiй бажається вступить
Для працi якомога швидше,
Щоб далi самостiйно жить
I досвiду набрать, поживши,

Дiзнатись: що це – педаґоґ.
Ми з Вiрою та й порiшили:
-- У Ворошиловград! –
                Удвох
Поїхали, удвох i жили...

Учительский той iнститут
У порiвняннi з педом має
Десь напiввузiвський статут,
Який навряд чи повтримає

Дiвчат i парубкiв ciльських
Вiд вступу. Бо життя колгоспне –
Крiпацтво  -- виганяє  їх
Й мене з села подалi... Гостре

Змагання молодi за вступ
Жде на лiтературно-мовнiм,
Куди ми з Вiрою – туп-туп –
Вiднесли атестати з повним

Ентузiазмом...
                -- Конкурс? Так,
Великий! –
                Ми пiдготувались
З подругою... Одначе ляк
Присутнiй -- перехвилювались?...

Чекають iспити. Боюсь...
Та й несподiванки можливi.
Ще пiдготуюсь, не здаюсь.
У школi ж то були щасливi,

Улюбленi предмети: твiр
I уснi також  – з укр., рос. мови...
-- Ой, ще ж iсторiя!
                -- Повiр –
Поступимо! Бо ми готовi... --

Я склала iспити на «п’ять»,
(Лиш твiр росiйський на четвiрку) --
Мене не можна не прийнять,
Будь ласка, одчинiте хвiртку!

Бо я душею педаґоґ.
Ми прийнятi –i я i Вiра.
Як ми приїхали удвох,
Мiж нами щирiсть i довiра,?

То й жити будемо удвох  --
Так ми собi напланували...
Декан на факультетi бог.
Його як раз не хвилювали

Отi всi плани анiяк.
Нас з Вiрою зарахували
Хоч на один i той лiтфак,
Та в рiзнi групи...
                -- Ми бажали

Учитись разом...
                -- В групi «А»
Ти будеш старостою, Лiдо,
Ти, Вiро, в групi «Б»... –
                Пiар
Комiсiї з прийому...
                Лiто

Згасало. Вже останнi днi
Вiдлiчував крилатий серпень...
-- В комiсiї мабуть вони,
Процiдивши крiзь частий бредень,

Всю молодь, в бiльшостi ciльську,
Характеристики уважно
Читали – i:
                -- Таку й таку
За їх «п’тiрки (переважно)

У рiзнi групи – «А» i «Б».
У старости рекомендуєм
-- Приємно, що мене й тебе, --
Ми трошки з Вiрою гордуєм:

Любима школа у листах,
Так охарактеризувала,
Що на прохання 
                -- Справдi, так... --
До iнституту вiдiслала.

В країнi ще часи були
Коли усiх пiдозрювали
Тодi на себе не могли
Читати – в руки не давали

Характеристики. Та нас
Не пiдвела – спасибi! – школа.
Мабуть, завдячивши, Тарас
Благословив...
                I оcь довкола

Щасливий вересень. Йдемо,
Тримаючи в руках журнали.
Хоч де б зустрiлося трюмо –
Обличчя радiстю палали,

То посмiялися б з себе.
-- У список групи подивись-но...
-- Немає тiльки Цоб-цабе!... –
Сiльськi пани давали звiсно

Селянам прiзвища колись
Такi... У крiпоснiй державi
Росiйcькiй звичаї велись...
I ось – у iнститутськiй справi

Як по заказу зiбрались:
Соломко i Поросюкова,
-- I Поросня. Ось, подивись... –
-- А ще Половко й Черв’якова...

-- I Гарбузяк є... –
                Вiдсмiюсь –
Обов’язки «хазяйки» групи
Виконувать мерщiй вiзьмусь
З цiєю «фермою» укупi…

 

(Фото 10.То. что в скобках, убрать)

Фото з 1940 р. Ворошиловград (Луганськ)
     Більш серйозне обличчя. 19 років. Але все одно на маму не схожа.

Борис Парахонський

Наш iнститут у центрi. З ним
Гуртожиток є у сусiдствi  –
Чотириповерховий дiм,
Де я, iще в напiвдитинствi,

У самостiйному життi
Cтудентському перебуваю.
Нас четверо в кiмнатi. Тi,
З ким скромний  побут роздiляю,

Такi ж студентки, як i я.
Кiмната в нас простора, свiтла.
Годин повiльна течiя,
А тижнiв зв’язка вже побiгла,

А мiсяцi летять, летять...
Є у гуртожитку  їдальня –
Щось похапки вiдкуштувать...
Будова статечна недальня –

Мiсцевий облвиконком.
До iнституту звiдти носять
Нам пирiжки... Лиш п’ятаком
Розплачуємось – стiльки просять

За кожний – теплий i смачний.
Начинка в них рiзноманiтна...
-- Бiжiмо, пирiжки! Мерщiй! –
Учбова наша праця плiдна...

У групi хлопцiв тiльки два.
Ось Костянтин Батюк... Профоргом
Призначений... Вiн – голова!
I раду дасть студентським ордам.

Всi в групi до навчальних справ
Сумлiнно ставляться i чесно.
Занять нiхто не пропускав:
Перевiряли перехресно

Вiдвiдування деканат
I староста. Коли потрiбно
Батькiв вiдвiдать, -- (дати лад
Порядку в групi необхiдно) –

Пiдходять, просять.. Я тодi
Не вiдмiчала неприсутнiсть –
Врятовувала вiд бiди
Чиюсь свободу i майбутнiсть –

Прогулiв в групi не було...
З тих мiркувань, що на роботу
В глибинне нас зашлють село,
До того ж – маємо охоту –

Не пропускаємо прем’єр
У оперному i у ТЮГ’i.
Завжди, як юний пiонер,
Готовi – друзi i подруги –

У черзi так годинок з п’ять
Померзнути навколо каси?
Щоб лиш на фiльм новий дiстать
На всiх квитки... Мистецтво – в маси!

Сороковий щасливий рiк,
Весна... Мене премiювали
Путiвкою... Щасливець мiг
Сам вибрать. А пропонували

Три напрямки: Кавказ i Крим,
Можливiсть третя – Україна –
Ви ж розумiєте, моїм
Є вибором – моя країна.

Нас зебезпечили грiшми.
Зупинка перша – Запорiжжя.
У мiсто в’їхали лиш ми –
I дощ. Мiсцями – бездорiжжя...

Коли вiн закiнчився, нас
Звуть на завод металургiйний.
-- Знайомтесь, робiтничий клас... –
На погляд мiй непрофесiйний,

В цеху вражала чистота.
Верстати, величезнi стани...
Нам заводчанин рiк:
                -- Мета –
Метал... А виробничi плани... –

Картина Рєпiна в цеху –
(Звичайно, копiя) – на стiнцi.
Та величезна ж! На шляху
До стану бачиш: запорожцi

Навколо столу сiли та
Султановi cкладають разом
Славетного того листа,
Що може буть зразком образам

У мiждержавному життi.
З цiєю копiєю поруч
Й сам лист, всi вирази отi.
Боюсь лiворуч i праворуч

Я навiть глянути, бо смiх
Мене миттєво розбирає.
I червонiю вiд отих
Яскравих виразiв... Вмирає

Вiд смiху туристичний люд.
Про виробництво – нецiкаво...
Вiд смiху гостi cльози ллють.
Отож металургiї – слава!

У Каневi стоїть Тарас...
Там приєдналися кияни-
Туристи групою до нас,
Що нашi не псувало плани.

Столичний парубок один
В слiпучо-бiлiй вишиванцi
Зненацька, наче з пляшки джин,
З’явився коло мене вранцi.

Сорочка модна i нова,
Густа хвиляста шевелюра...
Чи знає вiн якiсь слова?...
Тарас замислився похмуро...

Я оглядаю монумент –
I чую: дивляться на мене.
Серденько розтремтiлось вщент.
Я повернулась... Нотабене:

Перехопила погляд... Вiн
Пiдходить:
               -- Звiдки, синьоока? –
Тремчу вiд серця до колiн.
А постать в парубка висока,

Вiн енергiйний i стрункий.
- З учительського iнституту.
-- Цiкаво, де ж вiн є такий?
-- У Ворошиловградi суто...

-- А я у Києвi живу.
На «Арсеналi»  я працюю
Вже iнженером... I назву...
Принцесою!
                -- Я – Лiда..
                -- Чую:

Принцеса Лiда!
                Ну, а я –
Михайло... –
                Вiд тiєї хвилi
Вiн завше поруч. Вiн моя
Весна! Подобаються милi

I сором’язливi його
Невмiло вираженi знаки
Уваги... Парубка мого
Я захищаю вiд атаки

Дiвчат стороннiх i жiнок...
Екскурсовод розповiдає
Немов Тарасовi вiнок...
Плете... Вiн -- думає, гадає...

Григорiй Честаховський... Це
Друг пiзньої доби Шевченка.
Таке «Гуляївське» лiце –
Натхненне, виразне i чемна

Увага втомлених очей
Репрезентує душу, гiдну
Тiєї дружби... Апогей:
Борг дружби в траурну годину,

Як справжнiй друг, вiддав йому,
Тарасовi, оцей Григорiй.
Хоч серце кануло в пiтьму –
Таке вже навалилось горе,

Та вiн шевченкiв заповiт,
Цей: «Як умру, то поховайте...», --
Зобов’язався на весь свiт:
-- Ви лиш менi не заважайте.

Я знаю, в Каневi хотiв
Шевченко над Днiпром лежати... –
Дарма не витрачає слiв:
На Україну – поховати

Везе Шевченка десять днiв
З Сант-Петербургу Честаховський.
Здається припинили спiв
I солов’ї...  I ось  -- днiпровський

З гори Чернечої навкiл
Вiдкрився краєвид... I cпокiй...
Cеляни с надднiпрянських сiл,
Студенти:
                -- Де копати? Доки?...

Лiг на омрiянiм Кобзар
Високiм поетичнiм мiсцi --
(Такому б заздрив навiть цар) –
Як немовля в своїй колисцi...

Вiдмiнно знає свiй предмет
Екскурсовод... Оповiдає
Немовби сам був тет-а-тет
З Григорiєм. Все чисто знає!

Майбутнiй вчительцi то знать
Корисно, навiть необхiдно,
Щоб учням це розповiдать.
Проходить турпоїздка плiдно...

До апогею привела
Мене i особиста повiсть...
Я наче раптом розцвiла...
Вагон – м’який... Везе нас поїзд

У Київ. Покупав квитки –
Михайло...  Нас мiльонолиця
Удвох стрiчає залюбки
Найромантичнiша столиця...

Себе я вiдчувала десь...
Мов у раю – зняли всi сливки...
Коли ми вичерпали весь
Ресурс туристської путiвки,

В донецький поїзд посадив
Мене Михайло:
                -- На все добре! –
I обрiй милого укрив.
Ах, погибоша аки обре...

Його адресу на мою
Я обмiняла з парубiйком...
Ту-ту! Печалi не втаю.
Оцiнка нам з Михайлом – «двiйка»...

Знов вересень. I рiк новий
Навчальний... На душi – тривога.
Скiнчиться чим сороковий?
Хай сорок перший якомога

Щасливим буде для людей!...
В гуртожитку живу в кiмнатi –
(Вже виросла з напiвдiтей) –
Мiж випускниць педвузу... В «хатi»

Землячка в Волновахи є.
Це кiлометрiв десять тiльки
Вiд Новотроїцька... Моє
Нове оточення, оскiльки

Складається з дорослих вже,
Мене береться вчити жити.
У кожної  з дiвчат -- обже*.
Вони негайно хочуть вжити

*Предмет кохання

Якихось заходiв й менi
Пiдшукували кандидата.
Почула вперше у тi днi:
Мовляв,  фiгурою богата.

Красива, цебто, в мене... Я
Про це не думала. Можливо
Так i було. Менi моя
Фiгура звична, що не диво –

I не турбує... Живемо
В кiмнатi дружно... До їдальнi –
Йдемо, до лазнi – їдемо...
Звичайно, разом... Корнi  -- дальнi

У мене й iншiх тих дiвчат,
А начебто ми з ними сестри –
Зi cпiльних вирiсли санчат,
А нинi спiльнi нашi весни.

Вони доповiдають: є
Студент Сергiй у їхнiй групi.
Йому спокою не дає
Моє обличчя.. З ним укупi –

Фiгура, постать, очi – все...
Збентежили мене дiвчата.
-- Сергiй у нашiм «медресе» --
Студент двох факультетiв... Втрата

Такого парубка –  бiда:
На вроду гарний, працьовитий:
Вже вчителює... Середа?
Сьогоднi прийде... –
                Вiн вiдкритий,

Душевно щедрий i простий...
Нас познайомили дiвчата.
Дзвенячий голос i густий.
Дотепний, розуму палата.

Поговоривши з усiма,
Ми вийшли в корiдор прощаться.
Там грає роль й напiвпiтьма.
Йшла мова про любов i щастя.

Два слова: «Квiточка моя!» --
Менi  вiд нього залишилось...
А далi – долi течiя –
I десь  те щастя загубилось...

Минуло небагато днiв.
...Дiвчата кажуть: прийде знову
Сьогоднi з парою квиткiв
До опери...
                -- Вiн вiрний слову.

Ось-ось i зайде. Порадiй... –
Я радостi не вiдчуваю.
Є тiльки жах в душi моїй.
I жаль за нас переживаю.

У дверi стукає... Я – шмиг! –
Пiд лiжко... А чому вчинила,
Це в той – не розумiю – миг.
Якась непереборна сила

Мене штовхнула... В головi
I cердцi – порожнеча, тиша...
Мовчать дiвчата-вартовi
I я собi мовчу, як миша...

Мовчав Сергiй. Сидiв, чекав....
-- Я бачу: в оперу запiзно.
Пiду. Багато iнших справ...
-- Навiщо ти туди залiзла?

Чи з глузду з’їхало дiвча?
-- Не можу навiть пояснити,
Чом заховалась, як вовча.
Щось штурхонуло. Зрозумiти

Не встигла, як уже лежу
Пiд лiжком... –
              Кiлька днiв минуло.
Весь час вони, як на чужу,
Дивились...
                Я на те зiтхнула...

Ось ввечерi заходжу в дiм –
I повiдомили дiвчата:
-- Забрали хлопця. Разом з ним –
I iнших парубкiв багато.

Любимий викладач Зєнцов
З студентами своєї групи
Безвинний у ГУЛАГ пiшов.
Для кiлькостi мабуть, докупи.

Це  приголомшило мене...
Такi в душi палають жахи –
Нiщо вже їх не прожене.
А Валя, та що з Волновахи,

Говорить: якби я пiшла
У оперу тодi з Сергiєм,
В ГУЛАЗI б нинi теж була.
Таке життя. А що подiєм?

А Лiна:
         -- Видно й справдi є,
Є  ангел охоронець в Лiди.
Життя вiн врятував твоє,
Оборонив тебе вiд кривди.... –

Коли пiд койкою була –
Не чхнула i не кашлянула.
Тут справдi неземнi дiла –
На мене вiчнiстю дихнуло...

... Михайла узяла вiйна,
ГУЛАГ лишив мене Сергiя...
У долi темна глибина,
Та завше свiтить нам надiя...

Розподiл на роботу був
Весною – i мене чекають
У Акерманi... Хто не чув:
Як Бiлгород-Днiстровський знають

Це мiсто нинi... А тодi
До областi вiн Iзмаїльськiй
Належав... Розпочну труди
На нивi там «педаґоґицькiй»...

Рiк сорок перший. Долетрус.
Встановлена зненацька плата
Для поступаючих у вуз,
Студентiв....
                -- Що ж тепер, дiвчата?

-- Ти не турбуйся, бо тебе,
Колгоспницю, звiльнять вiд плати...
-- Найсправдi?
                -- Дiйcно, Цоб-цабе!...
-- А як же Вiра?... --
                .В Тарапати  --

Щасливий усмiх.
                -- Йду у шлюб.
-- А наречений... цей учитель
Укрмови наш?... Чи й справдi люб?
-- Найсправдi. Вiн, душi мучитель,

Менi одразу в око впав...
-- Ну, що ж, тодi поздоровляю... –
Держiспит попереду встав
Загрозливою тiнню... Знаю,

А все ж побоююсь.  Був день
Яскравий – двадцять друге червня.
Вiд чтива довгого мiгрень.
Пiвкроку до кiнця учення.

Була мiська читальня вщент
Заповнена. I бiльшiсть – молодь.
I цей – студент, i той студент.
Якщо навмисно кинуть жолудь,

Потрапиш у студента... В зал
Заходить дехто незнайомий...
-- Вiйна! –Лиш голосно сказав...
Хвилину всi неначе в комi,

А потiм вмить побiгли геть...
Я – до гуртожитку. Звiльняють
Вiд нас будову. Бiль i смерть
Усi вже передвiдчувають.

Тут будн госпiталь. А нам
Належить стати на квартири.
Уклiн цим затишним стiнам,
Всi почуття простi  i  щирi –

Домiвцi доброї пори...
Останнiй iспит. Я – з дипломом.
Де радiсть? Каменем з гори
Все покотилось. Вiтроломом

Мене лиш, доле, не займай.
Не понiвеч мої надiї,
Душi бiдою  не зламай,
Нехай загрозливi подiї

Не вiзьмуть в родичiв життя...
Молюсь. Здається, що уперше.
Тривожне передвiдчуття
Не тане. Ось таке уперте...

Чекають в Акерманi? Нi.
По радiо повiдомляють:
Не їдьте. З приводу вiйни
Нехай випускники шукають

Роботу в мiстi, де живуть...
I поступово всi звикають
До горя...  Трагедiйну суть
У свiтосприйняття вмикають...


Роздiл дев’ятий. Хуторок

*   *   *
Сосед Сафович Левка, альтер эго:
Ровесник, одноклассник и «нацмен».
Плюс однокурсник в техникуме, ergo –
Наперсник, соучастник перемен.

Мы в связке второкурсной залихватской
На практике шарашились в пыли…
Прошел со мной и по стезе солдатской,
А далее дороги развели.

Когда крутили гайки на Теличке,
Не выдержав разлуки, я сбежал
На Киевскую к русой той косичке…
Ты спас меня, начальство убеждал,

Что изгонять меня неблагородно…
За практику мне только снижен балл,
Но техникум закончил я свободно –
И по судьбе достойно пошагал.

В дни школьные оставшись сиротою,
Ты испытанье бедностью прошел
С достоинством Едва ли жизнь простою
Была в семействе без кормильца… Стол

Был очень скуден, гардероб – подавно,
А впереди был выпускной наш бал.
Директор школы отличился славно:
Тебе костюмчик свой презентовал.

Отличный  -- синий... Пусть ушедшей моды,
Но ткань была отменно дорогой.
Директор офицерской был породы,
Вахнюк, ребячьей не любим толпой,

Но поступил сообразуясь с долгом...
И будет в нашем сердце не забыт...
На Киевской подвал под первым домом –
Взросленья твоего суровый быт...

Ты стойко из подвала выбивался.
Заочником закоечил общетех,
Снабженцем на «Легмаше» обретался...
Авто, квартира... Вроде бы успех...

Но греза о земле обетованной
Преображалась постепенно в быль...
Был эпизод необъяснимо странный:
Украли у тебя автомобиль

Буквально за неделю  до отъезда...
Обидно, горько, жаль его до слез...
Найти, в какое затащили место,
Возможно: не иголка... Вот вопрос:

Кто из властей сыграл с тобой без правил?
Вор явно в курсе: времени на то
Режим тебе советский не оставил,
Чтоб отыскать пропавшее авто. 

Ты плюнул и уехал... Вспоминаю,
Как ты меня в столицу провожал...
Последние минуты... Я читаю
Прощальные стихи... Я уезжал

В студенты... Был конец шестидесятых.
Пора свершений наших и надежд
В нас, долг отдавших Родине солдатах.
Я первым укатил из наших мест,

Несть числа обидным инцидентам:
Уводят «тачки» воры из ГАИ...
Разбросаны по разным континентам
Сегодня одноклассники мои...

*   *   *

У мене – шостий «В» в гостях –
Побачить хвору закортiло...
На Ленiна у Чернiвцях
Сiмейства нашого квартира.

Я запевняю  учнiв: вже
Готуюсь, незабаром буду.
Прийшов  i хлопець той. Невже
Цiкавить щиро, чи застуду

Перемогла? Вiн мовчазний,
Весь сам в собi, якiйсь незграбний,
Похмурий та непоказний,
Та соромливий, не нахабний...

Я пропоную взять книжки.
Вiн пiдiйшов до етажерки.
Книжки вiн вiзьме залюбки.
Вони для нього як цукерки.

Яку ж вiн вiзьме? «Газiнур» --
(Герой татарського народу)...
Взяв книжку, встав пiд абажур...
Вiдкрив – i посмiхнувся зходу.

-- Цiкаве щось побачив?
                -- Так:
«Мiн сiне яратам...»  -- на мовi
Татарськiй... Знаю ще «кунак»...
Пicенне щось луна у словi... –

Минуло пiвсторiччя вже...
Його життя -- рядок i рима.
Вiн пiсню склав нову... Невже?
Татарська дiвчина Зарина

Прославлена навiки в нiй.
I бачу фразу ледь знайому,
Здобуту в книжечцi моїй
Усього пiвсторiччя тому...

Зарина

О, соле мио, -- душа-синьорина,
Вы восхищаете слух мой и взор.
Голос – серебряная окарина,
Что мне сулит нежных уст приговор?
Вы – неразгаданная викторина,
Нечеловеческая красота.
Что-то мне шепчете? Имя – Зарина?
Встретились с вами в пути неспроста...
 
Припев:
 
Пройду по городам,
По морю поплыву.
Мин сине яратам –
Пока люблю – живу.
Счастливая звезда
Ведет к святым вратам...
Зарина, навсегда --
Мин сине яратам.
 
Губы твои – лепестки розмарина.
Спелыми вишнями блещут глаза.
Имя – как солнце – Зарина, Зарина,
Лик – чтоб копировать на образа.
Кожа твоя – аромат мандарина,
Тело – весенний букет орхидей.
Сердце стучит мне: Зарина, Зарина, –
Счастье возносит над миром людей.

Припев.

Цiкаво склалися дiла....
Та це пiзнiше . Значно. Поки –
Ось, тiльки що – вiйна прийшла –
Сороковi кривавi роки...

I я, одержавши диплом,
А з ним – призначення на захiд,
Не їду в Акерман. Добром
То б не скiнчилося.  Гроза вiд

Кордону стрiмко йде на схiд...
Я – вдома, у селi, з батьками.
Повинна вiдпочити вiд
Напруги iспитiв.  Хто б нами,

Випускниками тяжких днiв
Опiкувався молодими?
Тепер вiйна, хто як зумiв,
Влаштовуємося самi ми....

Звернулася до облВНО.
Завкадрами Григорiй Данич:
-- Диплом i вкладиш!... Вже давно
Вiдмiнниць не було.... Ось, бачиш:

Хоч i  без досвiду – беру! –
Навчати укр. лiтератури –
У старшi  класи...
                -- Добре!
                -- Тпру!
Iще  не все. Швидка з натури?

Дослухай! П’ятий – сьомий клас
Iще навчатимеш рос.мови...
Тепер поздоровляю вас,
Учителько! Напоготовi

Одначе будьте у селi... –
Так, доля – як двуликий Янус...
Ще станцiя в напiв-iмлi...
-- До Бiлоярiвки дiстанусь

Цим шляхом?... –
                Вийшла на перон
В Амвросiївцi. Поїзд швидко
Сковзнув... Райцентр в ранковий сон
Занурився... Куди – прикидка...
 
Ось жiнка. I її вагон
У мряку вигнав...
                -- Крокувати
Тут небагато... У район
По справi?
                -- Учителювати

Почну у вашому селi…
-- I я – учителька!
                -- Чудово! –
-- Не дуже. Часом люди злi.
Бо позасудово раптово

Ув’язнений мiй чоловiк.
Директор школи зневажає,
До кабiнету й на порiг –
Боїться дуже – не пускає:

Мовляв, зашкодити йому
З лишенкою контакти можуть...
Синочкiв двоє є в дому.
Покаранi й вони... За що? Жуть... --

Мене директор той зустрiв
I доброзичливо й привiтно.
До голови колгоспу звiв.—
(Що той не згоден – непомiтно) –

Охоче на квартиру взяв.
Вiн сам з дружиною працюють,
Я i донька- -  домашнiх справ
«Начальники»: нам не готують

Дорослi  їжу.  Навпаки:
Ми з Iрою – двi куховарки.
А воду носимо з рiки.
Я i школярка, ми – товарки.

Вона – у восьмому.  Менi –
В десятий клас  iти уперше.
Хвилююсь? Хтось казав би: «Нi!»
Я – «Так!». Та щось в менi уперте

Пiдштовхує. Смiливо в клас
Вступаю. Учням по сiмнадцять.
Два роки роздiляють нас.
Так, вчительцi лиш дев’ятнадцять.

Заходжу. Чемний клас встас.
Якi ж вони дорослi, Боже!
Не вiдступаю – не дає
Кураж... Це хвлювання  схоже

До «Наймиччиного»... Дебют
Сьогодняшнiй – вiн бiльш важливий,
Нiж той, на сценi... Та не вб’ють,
Гадаю, учнi…  Боязливiй

Поваги не завоювать.
Та я ретельно готувалась
I знаю свiй предмет на «п’ять»....
Уважно слухають... Вдивлялась

В їx очi... Сприйняли всерйоз.
Я їх з програмою знайомлю.
I початковий зник невроз.
Вiщаю чiтко, не картоплю

У ротi жмакаю... Усi
Їм  назвала програмнi твори.
Вони записують – мерсi!
 -- Читайте поступово! –
                Взори

Хлоп’ячi на собi ловлю –
Випробування додаткове.
Та є мета – перетерплю.
Воно – у принципi --  здорове

Вiдношення цих парубкiв.
Одначе я змiщаю фокус.
На Котляревського... Летiв
Урок... Мiй цiнний бонус –

Фiнальний:
                -- Запитання  є? –
Пожвавлення – пiднесли руки...
Вiдповiдаю... Що ж, моє
Хрещення  крейдою – науки  --

Шкiльне обидвi прийняли:
Чутливiша педаґоґiчна –
Вiд серця серце запали –
Змiстовнiша – фiлолоґiчна.

Гадаю, перший свiй урок
Я провела у класi добре.,,
Фронт наближався. Учнiв – (шок!)  --
Радянське воїнство хоробре

З урокiв узяло копать
Окопи в полi i траншеї.
Наказ: на цi роботи брать
Лиш старшi класи... Привілеї

У першого – по сьомий клас.
Вони навчаються нормально.
Допомагали в полi раз
Збирати помiдори... Схвально

Їх допомогу оцiнив
Колгосп. А з заходу тимчасом
Женуть худобу... Завинив
Чим скот? З коровами йдуть разом

Доярочки i пастухи.
Недоєнi корови плачуть.
Страждають за чужi грiхи.
Так гiрко було чуть i бачить

Це горе? Як їм пояснить
Навiщо людям тi знущання?
Нi їcти не дають нi пить.
Ревуть корови... Це благання

Не мучити худобу... Ми
Тiкаємо на схiд. Вiзочок
У голови j кiнь… З людьми
Йду  й я. Неважкий мiй клуночок

На возi. Люди пiшки йдуть.
Крiм одягу взяла лиш твори
Нєкрасова у довгу путь.
Женуть худобу... Горе, горе...

Шляхами польовими йшли.
Загарбницькi аероплани
Нас легко знищити могли.
Та у ворожi, видно, плани

Не потрапляли ми в цей час.
Нам серце краяли корови.
Череди гнали близько нас.
Якicь напевно аж з Молдови.

Коровки мукали до всiх,
Просили слiзно подоїти.
Так боляче, неначе грiх
I на менi той. Скiльки жити

Менi вiдмiряно, той бiль
Забути серце не захоче.
Молочний у степу кисiль –
Озера... Аж хотiлось очi

Заплющити – така бiда –
Тi молокоймища у полi.
Де брати сiно? Де вода?
Та посувалися поволi.

Чому не можна їсть i пить? –
Корiвки муканням питали.
Допомогали подоїть
Селянки, що корiв стрiчали

В селi... А в полi?... Далi йшли,
Надоєне в рiллю зливали...
Те, що доїли у селi,
Принаймнi у колгосп здавали....

Ми йшли за возиком на схiд
З сiм’єю голови колгоспу.
Зi мною йшла – згадати слiд –
Колега Надя – (дбає хтось, бо

Вона прямує на Кубань,
Там Надiни батьки.... Я – з нею...) --
Хазяїн возу, здоровань,
Звернув на пiвдень. Там з рiднею

Планує бути у селi.
З Надiєю свої клуночки
Взяли, на станцiю пiшли,
Знайли в вагонi два куточки...

Нарештi ось вона – Кубань,
Новокубанка... Ось садиба
Батькiв подруги... Cкiльки знань
Вiйна, ота всесвiтня хиба,

Менi так швидко додала
Про географiю принаймнi
Й людську жорстокiсть... Провела
В батькiв Надїї днi в негайнiй

Потребi cерцем вiдпочить
Вiд баченого в тiй дорозi.
З тим тягарем не можна жить.
Вразливе серце у загрозi

Удару... В хатi, як своя,
У всiх допомагаю справах.
Кубань – прозора течiя,
Вода – чистiсiнька! У стравах

Використовуємо, п’єм
I не боїмся отруїтись.
I я з Кубанi день за днем
Ношу ту воду, щоб напитись

Могла корова перш за все...
Звернулась у райВНО...  Невчасно:
Жовтневi днi – нi те нi cе...
Посад немає в школах, ясно...

Одначе пощастило. Шлють
Мене до Хуторка, що поруч
З райцентром... В селищi живуть
Робiтники...
                -- Тепер – лiворуч!...

Праворуч!... –
            Повела мене
До Хуторка моя подруга.
-- Сестра тебе не прожене.
Вiйна – це наша спiльна туга.

Воює Вiрин чоловiк.
У хатi дiти i cвекруха.
Родинi трохи допомiг
Солдатський атестат... Напруга

Подвiйна в кожному життi... –
Сестра Надiї Вiра каже:
-- Живи у нас, куди ж бо йти? –
Що далi – то життя покаже... –

Й зажили разом, як сiм’я.
Бабуся готувала їжу,
Первинна бо матерiя
I iпостась голодну, хижу

Потрiбно годувати в нас.
А Вiра носить повнi кошi
З базару... Я крокую в клас
Де заробляю певнi грошi –

Усi хазяйцi вiддаю...
А в класi... Там моє духовне
Ceбе являє, всю мою
Знаходжу долю там, там повне

Високе втiлення душi…
-- У п’ятий-сьомий клас рос. мову
Йди викладать – i не грiши! –
Вважаю мову за основу

Навчання, долi, мрiй, усiх
Iдей, натхнення i здолання...
Це ясно... За який же грiх
Менi i класне керування

Доручено вести? А клас...
-- Я визнаю: найгiрший в школi.
Та сподiваюся, що в вас
Щось вийде з ним... –
                Таке у долi

Нове випробування. Я
Беру години педаґоґа,
Що вiн пiшов на фронт. Моя,
Виходить, доля – якомога

Солдата краще замiнить.
Шкода, що досвiду немає,
Не вiдаю, що й як чинить...
Хто довго голову ламає,

Одначе, винайде якусь
Програму... Перша зустрiч з класом...
-- I враження?
                -- Ще розберусь.
Не монстри... –
                Вирiшила разом

Iз учнями iти вперед,
Не вiдокремлюючись зовсiм
Вiд них... Характери – не мед...
По-перше – дисциплина... Потiм...

Та як це перше подолать?
Брак досвiду як педаґоґа.
А коли власний пригадать
Шкiльний свiй досвiд? Допомога

У ньому знайдеться... Отож,
Що буде першим кроком класу
До нових обрiїв? Даєш
Щось незвичайне, щоби масу

Iнертну разом сколихнуть!
Ось: треба їх пересадити:
Дiвчат – до хлопцiв. Вiрна путь!
Та з ким кого – як розсудити?

В суботу – збори. Хай актив
Вирiщує – вiн краще знає,
Хто з ким дружити б захотiв..
Є староста. Напевно має

Серед своїх авторитет.
Є також голова загону
I ланковi… Ми тет-а-тет
Притримуємося закону.

Вiн припускає: хто кого
Охоче сiпає за кiски,
З тiєю й посадить його...
Ретельно проглядаєм списки:

Симпатизує хто кому?
Намалювали схему класу.
I заперечень не прийму,
Передбачаючи їх масу.

I ось ця схема мiж об’яв
На стендi – приверта увагу...
Хлопчина перед стендом став,
Замислився... Його «вiдвагу»

Бешкетувати розклад мiй
Вже перетворює в щось iнше.
Менi цiкаво вже й самiй,
Що може скоїтися... Вiн же

Себе не розумiє сам.
Iще не звик до спiлкування
З дiвчатками... А тат i мам
Пiдтримка буде – сподiвання

Таке в душi моїй живе...
Вивчає клас ретельно схему:
А як не приймуть те нове?
Опорним каменем в систему

Моїх педаґоґичних дiй
Оця реформа перша ляже...
-- Не хочу з ним! Вiн ворог мiй!
Не будеш тут сидiти, враже... –

Чи «ворог» теж протестував?
Нi, був збентежений лиш трохи.
А на протест реагував
Занепокоєно... Епохи

Приймаючи моєї  старт,
Радiє поки пiдcвiдомо.
Вiдмова дiвчинки – не жарт,
Крах сподiвань – i нерухомо

Стоїть з образою в очах...
-- Ходiмо! – дiвчинцi. Виходим.
Тимчасом «ворог» вже зачах.
-- Чим завинив пацан? –
                З погордим

Жiночим поглядом вона:
-- Вiн сiпає мене за кiски! --
Вiдповiдає...
                -- Дивина! –
-- Ще й на уроках шле записки,

Вiдволiкає...
                -- Ось уже
Вiдволiкать тебе не буде –
Я обiцяю... –
                Протеже
З надiєю дивився... Люди,

Ви неуважнi до дiтей.
Чому хлопчиська бешкетують?
Бо чуючи в собi людей,
Вони себе репрезентують,

Як вмiють... Вчасно їх навчить
Себе красиво подавати,
Шляхетно, тобто гiдно, жить
Повиннi власнi мама й тато,

I церква, i держава... Всi…
А я лиш вчусь, як треба вчити
У вивiрчинiм колесi
Cтартую, щоб у ньому бiгти,

Можливо, до кiнця життя
Пiд дахом Хуторської школи...
Я хоч доросла, та... дитя.
Де досвiд взяти? Я поволi

Навпомацки iще iду.
I так потрiбна перемога.
Помилки заведуть в бiду.
Тому й стараюсь якомога

Докладнiше переконать
Мiй шостий клас, як необхiдно
Невихованiсть подолать,
Щоб дружно працювать i плiдно.

Затримала подовше клас
У понедiлок пiсля школи.
Пересадила. Галас згас.
-- Iнакше ми тепер нiколи

Сидiть не будемо. Цей наш
Сумiсний крок -- у краще завтра.
Вiдставимо розгардiяш.
Майбутнього нам сяє ватра! –

А у вiвторок хлопчакiв
Я залишила пiсля школи.
-- Я бачу в вас чоловiкiв,
Вiдважних, сильних, гiдних долi

Високої... Отож ведiть
Себе, як славнi мушкетери.
По-перше, галстук. Не кладiть
В кишеню – це ж ваш прапор, пери! –

-- Якщо ми мушкетери – мсьє! –
-- А мсьє штани завжди прасують.
-- Щодня?
              -- Щодня! Iще не все.
До мушкетерських ший пасують

Чудово бiлi комiрцi.
-- Щодня їх доведеться прати,
Ганчiрки недолужнi цi!
-- А потiм знову пришивати.

У мушкетерiв – переляк?
Хiба можливо: мсьє ледащi
Й лякливi?
              -- Ну, не зовсiм так...
-- Я вiрю: в школi  ви – найкращi!

Не пiдведiть же даму, мсьє!
До речi – i пiдстригтись треба.
Ви виконаєте усе –
До вас, до кращих – як до неба,

«Гвардiйцям» iншим не дicтать!
-- А що ж, ми зробим, нам не важко...
-- А на уроках працювать?
А не бешкетувать... –
                Затяжка

Була iз вiдповiддю....
                -- Мсьє
Крiм того ввiчливi i чемнi
З дiвчатками...
                -- Iще не все? –
-- Життя складне... Кому приємнi

Неввiчливi й нечемнi? Вам
Такий учитель до вподоби
Мiг бути? Сумнiваюсь. Сам
Себе вiд хамської хвороби

Повинен кожен лiкувать,
А особливо – мушкетери.
Час – ви розумнi – починать –
I ви вже стартували, пери!

Про що тут мовиться – секрет.
Нехай здивуються дiвчата.
Що вирiшили тет-а-тет –
Нова епоха розпочата.

-- Ну, що – умовились?
                -- Авжеж!... –
Вci днi наступнi всi перерви –
Я в класi.  I немає меж
Напрузi серця... Грають нерви

Тремтливий болiсний танок...
Оце був перший пункт реформи.
Який я витягла урок?
Якщо робить не для проформи –

Вiдповiдально, чесно, то
Пiдтримка неодмiнно буде.
Це – як у цирцi шапiто,
Як у бою... Та, власне – всюди.

Не можна тiльки гальмувать.
I я продовжую атаку.
-- Щоденники мерщiй зiбрать! –
Отут i справдi з переляку

Свiдомiсть втратиш – єралаш!
Вони вiдвикли заповняти
Щоденники. Наступний наш
Крок буде: знов актив зiбрати.

-- Ось: старостi переписать
Оцiнки за останнiй тиждень!
Вам, ланковi: не нудьгувать:
Берiть цi «кондуїти» лишень --

I за минулий розклад  в них
Внесiть i на наступний тиждень.
Це – для взiрця, щоб учень мiг
Щотижня з ним триматись врiвень. --

Оцiнки внесла в них сама
I розписалась. Так I буде
Щотижня.  Начебто нема
Цiкавiших занять. Та люди

До дiсциплiни лиш тодi,
Коли контроль постiйний, звикнуть...
-- Батькам щотижня ось сюди
Свiй пiдпис ставити! –
                Уникнуть

Контролю неможливо.
                -- Ще:
Коли учитель викликає,
Несiть щоденник! Зборище,
Я сподiваюсь, вiдкриває

Нову эпоху це? Тепер
Знання й оцiнки будуть кращi?
I кожна мiс i кожний сер
Не будуть в школi як ледащi

Вже шельмуватися? Бо ми –
Я впевнена: найкращi в школi. --
Менi потрiбно, щоб самi
Сказали учнi це.... Нiколи

Нiхто не зможе опустить
Тодi з цiєї  їх вершини.
Як тiльки звикнуть гiдно жить.
Менi ж не можна бiг машини

Й на цiй вершинi гальмувать.
Задумала батькiвскi збори,
Назавжди iмiдж щоб зламать
Поганий класу,  зняти шори

З усiх. По-перше, з нас самiх.
I на перервах коридори
Всi загудiли: будуть в них
Незвичнi, унiкальнi, збори,

Де будуть учнi i батьки –
Переосмислила все за нiч...
-- Макаренкiвськи острiвки? --
Цiкавиться процесом завуч.

Пiдтримку необхiдну вам
У пiдготовцi обiцяю
I неодмiнно буду сам.
Нелегко влаштувати, знаю... –

Фiналом зборiв – на десерт --
Запланувала винятково
Своїми силами – концерт,
Де головне – художнє слово.

Ми почали заздалегiдь
Велике шоу готувати.
Хто хоче у врочисту мить
Батькам шевченкiв вiрш читати,

Крiзь конкурс спершу мав пройти.
В концертi кращi вiзьмуть участь.
Хай прагнуть досягти мети.
Ключ в словi «кращi»... Неминучiсть

Реформи у мозках дiтей
I перспективи на майбутнє –
З них гiдних виростить людей.
Це розумiння вже присутнє

I в учнях класу i в батьках.
I зацiкавленiсть велика
У шоу:
           -- Вмiю на руках
Ходити...
          -- Ну, а я – музика!

-- А я умiю танцювать... –
Складається цiкаве шоу...
-- Потрiбно заiнтригувать
Батькiв, а разом з ними школу,

Тому нiхто не може знать
Програму нашого концерту.
Балаканина попсувать
Смак може свiжого десерту... --

На збори всi прийшли батьки.
Їм ланковi доповiдали
Серйозно, чесно...
                -- Маяки
В нас тi i тi... –
                Не називали

Одначе прiзвищ тих хлоп’ят,
Хто не блищить iще в навчаннi –
Я так навчила. Буде лад:
Тi червонiли...  Є всi данi

Для вiри: кращими й вони
Небавком стануть. Неможливо
Ганьбить батькiв. Дочки й сини
Це розумiють... Вiв дбайливо

Цi збори староста, концерт –
«Начальник» пiонерський класу.
Ще й свiжа стiнгазета вщерть
Батькiвську i учнiвську масу

Так емоцiйно завела,
Наелектризувала вельми,
Бо новорiчною була.
На нiй чудову акварель ми

Яскраву бачили: снiжок,
Зiрки, ялинка, сани, конi...
Про рiк наступних перемог
Веселий вiрш... А в мене скронi

Вiд хвилювання – як вогонь...
Та я й  не вiдкривала рота...
Так добре – Боже оборонь!
-- Макаренкiвська ця робота, --

Наш завуч так пiдсумував, --
Вже наслiдки дала помiтнi.
Я б вчительку поцiлував, --
Сказав, -- за цi зусилля плiднi… --

А вiд батькiв менi – букет
I щирi оплески вiд учнiв...
З собою потiм тет-а-тет
Я переборювала сумнiв:

Чи хисту вистачить i сил
Вести мiй клас на тому рiвнi
Надалi? Хуторок... Навкiл
Лани кубанськi, що подiбнi

До наших... Є у Хуторку
Евакуйованих – чотири.
Всi з України. На вiку
Нiде б нiколи балансири

Доль нам би стрiтись не дали.
Бо я зi сходу України –
Її донецької землi.
Та жертви рокової днини  --

Вiйни i Загер,  Гутентаг –
Вигнанцi долi з Cтанiслава
I Галя з Києва... Отак
Неначе особиста справа

Нас виштовхала в Хуторок,
Та, земляки, себе рiднею
Тут почуваєм. Час тривог
Зiбрав нас на Кубанi. З нею

Зрiднила доля назавжди...
Гуляємо поза домами.
Пан Юзеф сумно:
                -- Час бiди –
Передчуття: дитинi й мамi,

Моїй дружинi…  Станiслав,
Запроторивший їх у гетто,
Зненацька наче пеклом став.
Молюся, та душа лiбретто

Склада їх долi лиш сумне... –
Спитати, чом вони в розлуцi?
Щось знову стримує мене.
Йдемо по прикубанськiй луцi.

У кожного своя печаль.
Мовчазно згадуємо миле...
Вiйна. I бiль в душi i жаль.
Потрiбнi надзвичайнi cили,

Щоб просто жити, як завжди...
-- Заходьте, Лiдо, до лiкарнi.
Менi самотньо. В час бiди
Хвороби, що вiд карми – карнi

Кудись втiкають вiд людей.
Я у порожнiм кабiнетi
Один годинами...
                -- Дiтей
Не можу залишити... --
                Де тi

Бешкетники? Де трудний клас?
Менi чудово працювалось.
Вiдносини найкращi в нас.
Вся школа дружно дивувалась:

-- Ваш попередник, педаґоґ
Досвiдчений i дуже сильний.
А клас загнав його в куток.
Тепер неначе дух живильний

Принесла дiвчина у клас
Без досвiду, в неповних двадцять.
Всi бачать: дiти люблять вас... –
Та це не привiд, щоб вдаваться

До ейфорiї. Треба  бiльш
Посилити работу в класi...
В пiдручнику шевченкiв вiрш
По-українськи, щоби масi

Можливiсть дати – порiвнять
З перекладним росiйським текстом.
Поезiю Шевченка знать
Повиннi всi… Делiкатес там

В любому творi -- для душi.
Напам’ять кiлька їх на мовi
Читаю... Серце, не спiши...
Нехай красу у щирiм словi

Почують дiти... Завдання:
Цей «Заповiт» учить напам’ять.
Я пропоную навмання:
Кого оригинальнi вдарять

Сильнiш рядки, сам «Заповiт»,
Його глибокий сум i щирiсть,
Хай постарається як слiд
Щоб вивчити на мовi... Милiсть

Повагу клас менi явив --
Хоч я була напоготовi --
Тараса взяв у свiй актив:
Клас вивчив  «Заповiт» на мовi.

Просили учнi ще читать
На мовi вiршi. Я читала.
Бажають ще й пiснi cпiвать
На мовi. Я пообiцяла

Весною повести у лiс
I там їх з голосу навчити...
I ось – весняний бенефiс.
Негайно нагадали дiти...

I на галявинi бринить
«Садок вишневий коло хати»
Тарасiв. Цю натхненну мить
Нi з чим не можна порiвняти.

I «Дрiбний дощик...» забринiв.
Вiднинi клас мiй буде знати
Сердечний український спiв...
Як добре, що колись спiвати

Навчилась в хорi школи i
Пiзнiше – в хорi iнтституту.
Тепер – «бешкетники» мої
Спiвають... Боже, як спокуту

Прийми наш колективний спiв,
Якщо ми в чомусь согрiшили.
Щоб тiльки ворог не зумiв
Нас подолати... Так ми жили...

Галетна фабрика. Сюди
Я влаштувала з класом вихiд...
-- Галети, печиво?... –
                Ряди
Печей... Мiж iншiх вигiд –

Ще й та: галети зберiгать,
Нiж хлiб звичайний, значно легше
I вiйсько легше  постачать...
-- Зкуштуйте! –
                Оглядiли цех вже,

Тепер продукцiї вiддать
Нам пропонують перевагу.
-- Дозволите почастувать?
Галети, печиво...  --
                Та снагу

До ласощiв в моїй сiм’ї
З дитинства не культивували.
Галети бiльше у мої
Вписались звички... Частували

Мене вже потiм в Чернiвцях
Єврейською мацою учнi.
Галетний пригадала смак....
I не яскравi i не гучнi.

Подiї скромного життя.
Одначе щось i я корисне
В тилу роблю для здобуття
Звитяги...  Є i мiй в cумiсне

Зусилля невеликий вклад.
I ось напередоднi лiта
Клас радо звiтував про лад
В навчальнiй прaцi... Весь у квiтах

Наш клас. Святковий екстер’єр
Вciх учнiв пlднiмає настрiй.
-- Ми бачим наслiдки тепер...--
Фiналу-форуму сценарiй

Включав мiй офiцiйний звiт,
Концерт. Спочатку заспiвали
Воєнну пiсню. Нею слiд
Концерт вiдкрити. Вiдкривали

Оскiльки всюди i завжди
Цiєю пiснею концерти...
А потiм хор на всi лади
Почав про дрiбний дощик... Стерти

Не можна з пам’ятi той спiв
Пiд акомпанемент гитари.
Знайшовся той, хто цей мотив
Акордами пiдсилив... Чари

Мене забрали у полон.
Я начебто у нашiй школi
У Новотроїцьку...  Цей сон
Опанував душею, болi

Додав... Хор класу в  Хуторку
«Садок вишневий коло хати»
Дав на замовлення... В кутку
Сиджу i почуття багатi...

А потiм слово голова
Батькiвского взяв комiтету.
Мене бентежили слова:
Неначе на нову планету,

Мовляв, перемiстила клас
Учителька прекрасно юна...
-- Приймiть з подякою вiд нас... –
Букет яскравий... А комуна

Як нагороду пiднесла
Оздоблену шкатулку-книгу
З проханням, щоби клас вела
I далi у найвищу лiгу...

Шкатулку й нинi бережу.
Важливi документи, грошi
Тримаю...  I за ту межу
Пливу, де спогади хорошi…

Роздiл десятий. Додому...

*   *   *

А Сашки Левеншуса больше нет,
Чернявого, носатого братишки.
На облаках души веселой след
И вот – в моей рождающейся книжке.

Жил на Красноармейской. Далеко
От нашенской школенки на Нагорной.
Сын слесаря. Но сердцем высоко
Взмывал над той действительностью вздорной,

Где априори социум решал,
В какую нас запихивать ячейку...
А преданнейший Сашка возвышал,
Чего бы ни касался, все... На шейку

Сидящей впереди глядел в упор
Соклассницы – и заявлял с восторгом:
Влюблен, мол, в Тоню – и напрасен спор...
Умел дружить... Внимательным и зорким

Был в дружбе... Чутким сердцем распознал
Мой интерес, еще неявный, к рифме:
-- Пиши стихотворенье! – приказал,
К галере творчества приговорив, -- мне.

И вот – остались первых две строки –
Такие неуклюжие, смешные,
Из-под моей поплывшие руки,
Не обо мне. Да вот они, родные:

Здравствуй, Тоня, дорогуша!
Я влюблен в тебя по уши... 

С тех пор уже я тысячи страниц
Сложил,  от личных болей отрешившись,
Во славу Черновцов (и Черновиц),
В друзей незримо перевоплотившись.

А первые две строчки – за него,
За Сашку Левеншуса – и про Тоню.
Две строчки помню, больше ничего.
Сижу сейчвс, прикрыв глаза ладонью.

То этот, то другой летит стоп-кадр.
Вот он на сцене в бессловесной рольке –
Похаживал в любительский театр...
В калейдоскопе сдвинутся осколки –

Три брата вспоминаются его,
Три Левеншусика на Театралке,
Чернявых и носатых... Отчего
Воспоминанья куцы так и жалки?

Сашок женился первым – и, увы, --
Не на сокласснице – малютке Тоне.
На ком – не знаю. Кто-то до Москвы
Добросил весть мне... А сейчас на фоне

Всех новостей печальная пришла...
А я вот не успел согреть стихами
Его судьбу. Какой она была?
Легли дороги и лета меж нами.

Из класса первым он от нас ушел...
Пусть радуется там, в духовном мире:
Мы помним. Был он прост и не был зол.
И наша память в неземном эфире

Летит к нему, хранящая любовь...
Прости ему, Господь, грехи земные.
Пусть, по молитве нашей, вновь и вновь
Он примет  школьной дружбы позывные...

*    *    *

Середньо вчиться вiн. Хоча
Читає навiть на уроках.
Одного разу «читача»
Та звичка пiдвела. З жорстоких

Був найжорстокiшим з дiтьми
Директор Шнайдер. Вiн iсторик.
Та начебто весь час в пiтьмi –
Неадекватний. Валя Котик –

Вiдомий пiонер-герой –
Герой Радянського Союзу –
Прославлений у свiтi бой,
Мучачо, кнабе, клук вiд шлюзу,

Що повертає на урок
Увагу хлопця вiдвертає.
Тихенько Шнайдер у  куток
Пройшов, а хлопець все читає.

Директор кинувся як вовк
На зайця, вiдiбрав ту книжку.
Кричав i лиш тодi замовк,
Коли вже почував задишку.

-- Все, бiльше в школу не приходь.
Ти виключений! – рiк хлопчинi.
Хто допоможе? Лиш Господь.
У школi я за нього нинi.

Хлопчина навiть не просив.
Сидiв похнюпившись у класi.
Де жарти, хлопче? Де твiй спiв?
Мовчить – i тiльки по гримасi

Уважний може розрiзнить,
Що плач вiн стримує зусиллям
Великим... З хлопцем так чинить
Не можна. Нi, не дам бацилам

Зневаги душу загубить.
Пiшла до Шнайдера.
                -- Рiзницю
Вже час людинi розумiть:
Це школа. В сталiнську в’язницю

Її вже не перетворить.
Себе у вiцi цього хлопця
Згадайте: чи запроторить
Себе в бiду хотiли б? –
                Ось ця

Нещасна книжка на столi…
Не знає, як реагувати
На мене Шнайдер. Очi злi
I страх не може приховати –

Як всi пiдступнi – боягуз.
Вiдкритий опiр – i злякався.
Колишнiй берiєвський гнус --
У школу вiд життя сховався.

 -- То знайте: хлопця не вiддам. --
Беру зi столу бiдну книжку.
Не знає, що казати хам.
Програв. Боїться корчить «шишку»...

Пiшла. Хлопчинi вiддала.
-- Забудь. Лишаєшся у школi… --
У Шнайдера гримаса зла.
Чи заспокоїться поволi

Чи буде жалiти потай?
Побачимо. Та все одно я
Iнакше не могла. Нехай
Все буде так, як хоче доля...

Новий для вчителя урок,
Даруючий безцiнний досвiд....
Яскравий спогад – Хуторок.
Педаґоґiчний творчий досвiт.

... А нiмцi рухались на схiд.
Фронт наближався – i чекiсти
I комунiсти, вже як слiл
Наляканi:
               -- Поганi вiстi... –

Спочатку сiм’ї почали
Похапцем вiдправлять подалi,
А незабаром в тил пiшли,
Iнакше кажучи – тiкали

Й самi... Лишили винний склад,
Галетну фабрику... Пан Юзеф
Максимович:
                -- Воно невлад...
Ти б i сама до когось в кузов

Привлаштувалась... А менi
Нiяк не можна залишатись:
Евреїв вciх[ пiдряд вони
Нелюдськи нищать, ще й пишатись

Не соромно їм: «юденфрай» --
У Львовi вже оголосили,
Еврейському поклавши край... –
-- Я розумiю...
                -- Пiдкосили

Поганi вiстi: Станiслав
Теж «юденфрай»... Донька, дружина...
У них  єврей не має прав
Лишитись жити... Україна

Загарблена... Я не солдат,
А лiкар i, пробач, тiкаю.
А ти?
      -- Зi мною буде лад.
Додому якось доблукаю...

Куди поїдете?
                -- В Ташкент
До брата.... Маю ще прохання.
Ось лист.  Коли уже ущент
Закiнчиться оце... (зiтхання),

То вiдiшли у Станiслав… --
Адреса гетто на конвертi…
-- Можливо, смерть життям поправ...
Хоч... (знов зiтхання) – i вiдвертi

Cльозинки  на його щоках...
Нервує навiть сiрий коник –
Тремтяча шкiра на боках.
I заїржав...
              -- Оце нам дзвоник.

Слiд перевiрити вiзок...
Вiзьми хоча б оце на згадку,
Мiй «English». Но! –
                I перший крок
Зробили троє: кiнь брущатку

Копитом чорним вiдштовхнув, --
Заторохтiв вiзок скрипливо.
Розгублено менi кивнув
Нещасний лiкар сиротливо

I за конем пошкандибав.
Покрокувала з ними разом
I я. Та в мене менше прав.
Не час, щоб волю дать образам.

Перерiзала путь вiзку.
Неначе долю – залiзниця.
Команду чуємо рiзку:
-- Назад! –
             Менi.
                Яка рiзниця, --

Здавалося б. Стояв солдат
Озброєний на перехрестi
I втомлено гукав:
                -- Назад! –
Пан Юзеф тихо честь по честi

Став вiддалятися i був
Уже неблизько незабаром.
Тривожний вiтерець подув –
I вiн здригнувся... Чуйним даром

Душевностi його Господь
Вiдзначив... Я услiд дивилась
З-за залiзницi. Прохолодь
 По-над потилицею вилась.

Вiн озирнувся: я стою.
-- Тпру! – хутко зупинив конячку,
Пiшов у сторону мою –
Не мiг покинути землячку.

Солдат до мене допустив,
Ми попрощалися... навiки.
Отим поверненням згустив,
Напевне карму... Чи є лiки

Вiд болю лавових скорбот?
Коли Донеччину звiльнили,
Запрацювала пошта. От:
-- Ну, як вам на Кубанi, милi? --

Галинi в Хуторок листа
В надiях свiтлих написала.
Менi вiдповiдає та
На щирiй мовi… Наче жала

Розлючених ста тисяч змiй
Встромилися зненацька в серце:
«Спить вiчним сном пан Юзеф»...—
                Їй,
Як I менi пекучим перцем

В цю мить палило душу всю...
З Галиною зустрiлись потiм
У Чернiвцях... Детально цю
Трагедiю, щоб тим скорботам

Не закiнчитися в життi,
Менi оповiда Галина:
-- Пан Юзеф... Його вбили тi,
З ким вiн поїхав. Бо змiїна

У покидькiв була мета:
Забрати у сердеги грошi
Й коштовностi...
                -- Та ж звiдки? Та
Людина почуття хорошi

Несла до кожного...
                -- Було
Воно отак. Мерзеннi вбивцi!
Вчинили лiкаревi зло,
А грошей не знайшли у скриньцi... --

Галина їде в Станiслав.
Заїхала мене провiдать
У Чернiвцi – i cеред справ
Знайшла у облВНО. Поiхать,

На жаль, не можу з нею. Тут
Занурилася вся у справи...
А в Станiславi iнститут
Педаґоґiчний в добрiй славi…

Ретельно зберiгаю лист
Печальний з Хуторка понинi.
Була людина. Мала хист
До дружби. I нема людини...

Подiї дивнi в Хуторку:
На фабрицi склади вiдкрили...
I мешканцi беруть муку
I цукор у мiшках... Щосили

Заготовляють, бо вiйна.
Подбати треба про майбутнє.
Бо з голодом завжди вона
Пов’язана i щоб у скрутне

Становище не завести
Сiм’ю – i надалася змога,
Продукти треба завезти
У хату. Бiльше. Якомога

Спритнiше,  швидше... У вiзках,
У тачцi, на плечах мiшечки...
Лишитись без продуктiв – жах!
У час бiди – без суперечки....

Вiйна – бiди найглибше дно.
А люди, що з мiшками – радi…
Менi цiкаво, як вино
Тут зберiгалося у складi.

Там вже николо не було.
Рядами – величезнi бочки.
Все, що хотiло,  узяло
До хат вже селище... Рядочки

Порожнiх пляшок у кутку.
Взяла собi вина у пляшку,
Вiдкривши бочки кран – й ку-ку!
Пiшла допомагати тачку

Мiшками навантажити
Солдатцi-Вiрi – господинi –
З мукою, цукром...
                -- Як їх... тi...
Галети вiзьмемо.  Дитинi –

Як ласощi…
                -- Тодi берем
Ще й печиво!... --
                Нелегка тачка.
Удвох з натугою везем.
Перетрудилась, як крiпачка,

А сенс? Не розумiю, як
Залишусь тут при чуждiй владi.
Навiщо? Явно сенсу брак.
Батьки були б напевно радi

Якби я повернулась. Їм
Було б спокiйнiше напевно
Хоча б за мене... Грiм i дим
Десь там, де бiй, а тут – даремно

Прислухуватись... Нi, не чуть...
Нi нiмцiв нi своїх не видно.
Нi «мессершмiдти» не гудуть,
Не б’ють гармати... Жалюгiдно

Сховались i замокли пси.
Затишшя... Неминуча буря.
Це добре розумiють всi...
Друг подорожнього – цибуля,

Галети, згорточок речей,
I заповiтно-ваговитий
Нєкрасов. «English». Cум очей...
I вийшла вже на шлях розбитий

Самотня. Буду крокувать
На захiд сонця безупинно.
Додому. Можна поспiвать...
Хвилини так повiльноплинно

Пересуваються... Тепер
Сама рiшучостi дивуюсь
Себе тодiшньої... Ма шер!
За себе нинi вже хвилююсь,

Що не злякалася одна
В далеку рушити дорогу.
Адже ж не гра була – вiйна.
I мушу дякувати Богу,

Що на шляху берiг мене...
Я йшла i йшла. Не сумнiвалась.
Вперед не лютий страх жене.
Тодi i думки не злякалась,

Що треба буде перейти
I Дон i фронт... Я крокувала
Додому... Вперше у життi.
I страху, нi, не вiдчувала...

Доволi довго йшла одна.
В степу нi душечки i тихо.
Згадав Всевишнiй, що вiйна
I щоб не пiдступило лихо,

Послав супутника менi.
Цей – рокiв тридцяти. Високий.
Плечистий... Може увi снi
Колись побачу: ясноокий

Вiдмiнно вдягнений...
                -- А звуть
Мене Миколою...  Приємно,
Що є з ким роздiлити путь.... –
Невипадково, недаремно

Микола виник на шляху.
Вiн вчитель i директор школи.
Бог подивився у цеху,
Побачив у душi Миколи:

Вiн справдi гiдний чоловiк --
I вiдiслав його в дорогу
Водночас... Правильний мужик,
Надiйний, дякувати Богу...

Пiшли на захiд ми удвох.
Микола – в Вiнницю. Пiзнiше
Приєднується ще й дiдок –
Земляк з Донеччини... Ранiше,

Коли йшла по степу одна,
Не мала страху. А тим паче
Тепер утрьох... Не дивина,
Що мовиш ти до нас, козаче,

На щирiй мовi.  Козаки –
Нащадки давнiх запорожцiв.
Коли всi сiчовi полки
Свободолюбних переможцiв

Звелiла Катерина гнать,
Пiшла частина до султана,
Пiдсиливши турецьку рать.
Про це нагадує весняна

Весела i ледь-ледь сумна
Чудова опера... Лiбретто!
А музика!!! Така одна
У свiтi опера. В поета

I композитора одне
Iм’я  i прiзвище. I вперше
Сам в нiй спiвав... Та головне
Цiєю оперою стер вже

Славетний оперний спiвак
Ту бiлу пляму у народнiй
Культурi... Вiдтодi Гулак...
Так, Артемовський, вiчно модний,

Улюблений... Козачий люд
Не весь пiшов туди, одначе.
Тому i спiв на мовi люб
Хлоп’ятам в Хуторку, козаче,

Що бiльшiсть запорiжцiв степ
Кубанський обживала дружно.
Козацький плуг, козацький цеп
I шабля – бо прийшли оружно –

I  вcтали села i мicта.
I залунала наша мова –
Її синонiм – красота –
В кубанських школах так чудово.

Ще за декаду до вiйни
Учителi укр. мови вчились
У педучилищу. Вони
У крайпедiститут ломились:

Був знаменитий факультет
Укр. мови i лiтератури...
На цьому фонi пiетет
До пiснi й iншої фактури,

Яку з собою в Хуторок
Принесла я, двадцятирiчна,
Ще зрозумiлiший... Стрибок
В iсторiю... Хоч усебiчна

Вона не може не лякать.
Коли населення «совєти»
Хотiли перерахувать,
То силували, щоб прикмети

Тут «українщини» ущерть
Iз пам’ятi кубанцiв стерти,
Писатись – (бо iнакше – смерть!) --
Їм росiянами. I cмертi

Насправдi вiддавали тих,
Вiдкидавших те «росiянство»
Одноплемiнникiв моїх,
Совєцьке презиравших панство...

Хоч у мiсцевих паспортах
Завжди писали «росiянин»,
Та всюди в селах i мiстах
Лунала мова. I «хазяїн»

Нiчого з цим зробить не мiг.
I ось коли в кубанських селах
Ми втрьох вступали на порiг
I з наших вуст в отих оселях

Лунала мова, всюди нас
Селяни як своїх стрiчали.
Був щедрий хлiб i добрий «квас» --
У кожнiй хатi частували

Й приймали на нiч... Перейшли
Повiльно до донських козакiв –
I пушкtнськи рядки взяли --
Й згадались в силу тайних знакiв...

Блеща средь полей широких,
Вон он льется!.. Здраствуй. Дон!
От сынов твоих далеких
Я привез тебе поклон...

Ми Дон спокiйно перешли,
Що нас ранiше турбувало.
В Донеччину стежки вели.
Iти вже залишилось мало.

Там попереду вже Донецьк.
Вантажiвка йшла по дорозi
I зупинилася... Кiнець?
Кабiна вiдчинилась... Хтось i

Про всякi б жахи розповiв.
Я, як було, оповiдаю.
Солдатик-нiмець запросив
У кузов... На руках злiтаю

Миколи пiр’ячком туди.
Тут пiдiйшли якiсь селяни
I жодний не боявсь бiди
Поїхали! А алемани –

Два хлопця-нiмця молодих,
Не заподiли нам кривди.
Я буду згадувати їх
З подякою завжди. До крипти.

В Донецку нiмцi LKW*
Cвiй зупинили.  Їм звертати
Убiк... Душа додому зве.
Ще верств iз тридцять крокувати.

*Lastkraftwagen (нiм.) – вантажiвка.

Подякували нiмцям всi.
Дiдок-супутник розпрощався –
Чи ще зустрiнем на Русi? –
До себе на село подався.

А ми з Миколою знайшли
До Новотроїцька дорогу...
В Донецьку вулицi були
Зруйнованi ущент....
                Їй-Богу,

Не мали розуму вождi,
Що розмiстили в центрi мiста
Завод металургiйний.  Тi,
На кому сукня бiла, чиста,

Її забарвлять сiрим вмить.
Шевченкiвське кiно поблизу,
Напроти – опера... Заждiть –
Переживем воєнну кризу...

В Донецьку родичi мої
В околичному мiсцi жили,
Де вiльно дихати могли –
Повiтря там неначе мили...

До Новотроїцька всього
Верств тiльки тридцять вiд Донецька...
Микола... Чуйностi його
Я вдячна:
            -- Щоби нi нiмецька

Нi iнша на путi бiда,
Тебе не зачепила, Лiдо,
Додому, доведу... –
                Їзда
Втомила трохи. Краєвида

Знайомого вже на путi
Подробицями надихає
Донеччина.. Цiкаво йти:
Нiхто снаряди не шпурляє,

Не видно в небi лiтакiв –
Червонозорих, нi з хрестами,
Як у кубанських козакiв,
Так у донських i  тут в нестямi

Нiхто не вiв шалений бiй,
Не руйнував сади i села.
Неначе край вiйнi самiй...
Та ось нарештi i оселя,

Домiвка рiдна, де мене
Чекали i зустрiли радо
Рiдня, сусiди...
                -- Хтоcь жене,
Миколо? Вiдпочиньте! Чадо

Додому наше привели,
Тож наберiться сил, спочиньте...
-- Ми з нею на шляху були
Як брат з сестрою...
                -- То вiдриньте

Турботи...
              -- Нi, не можу. Час
Мене в дорогу далi кличе.
Радiю, що доньку до вас
Привiв... Красиве, мальовниче

Село у вас... Мабудь колись
Я потiм ще сюди приїду...
Мене теж рiднi заждались –
Згадайте, як чекали Лiду... –

-- Ось тут у торбi пирiжки,
В дорогу, сало, помiдори,
Хлiб, найсвiжiшi огiрки...
-- Вам щиро дякую... --
                Цi збори

Перед розлукою сумнi.
-- Оце – у Вiнницi  адреса.. --
Кивнув розгублено менi,
Покрокував...
                -- Якби колеса...

-- Як-небудь все одно дiйду.
Не проводжайте, Лiдо, далi... –
Всевишнiй, вiдверни бiду
Вiд хлопця, утоли пeчалi...

Прислати обiцяв листа...
Не знаю, чи дiйшов до рiдних
Крiзь всi тi села i мiста,
Всю Україну у похiдних

Колонах з iншими, хто йшов
Зi сходу до своїх на захiд.
А я в домiвцi рiднiй знов.
I не шукаю навiть заклад

Навчальний де б могла дiтей
До мови i лiтератури
Знов привертати, щоб людей
Виховувати, доки щури-

Загарбники не побiжать.
В селi завжди багато працi:
Орати, боронити, жать –
Нiхто не принесе на тацi

Готовий хлiб i ковбасу...
I я у полi й на городi
З ciм’єю хрест сiльський несу –
I нам нiхто не скаже:
                -- Годi,

Вже вiдпочиньте! –
                Бо труди
Селянськi справдi нескiнченнi.
Та цi труди нас вiд бiди
Охороняють... Хлiб у жменi

Cмачнiший, коли знаєш: свiй.
Тимчасом рiк вже сорок третiй
Пiшов пiд осiнь...
                Гучний бiй...
Хто в погреб, хто у очеретi

Сховався. Вересень. Донецьк
Так визволяють – канонада..
Вже восьме. Нiмцi – хай їм грець! –
Кивають п’ятами. Армада

Росiйська наступає. Час
Атаки дуже небеспечний:
Бо помилково можуть нас –
Снаряд дурний i безсердечний –

Cумiсно з хатою вразить.
Сiм’я у погребi. Я в лiжку
У хатi. Бо нога болить.
Поранила – i cильно – нiжку.

У небi – гуркiт лiтакiв,
Снарядiв гуркiт. Добрий ангел
Мене у хатi захистив.
Фронт посувався. Центр i фланги

Перемiстились уперед...
I почалися днi чекання.
Знов з бiльшовизмом тет-а-тет.
Пригнiчених людей зiтхання.

Бо, як осiннього дощу
Разюча хмара неминуча,
Отак i той кремлiвський щур
Не забарився...  I пекуча

На серцi туга.  У штрафну
Забрали батька смертну роту
Беззбройну... I лиш на одну
Атаку ту сiльську пiхоту

Було призначено... Лягли
У полi новотроїчани.
А що ж вони iще могли?
Загинули однополчани...

Американський генерал
Спитав у Жукова пiзнiше,
Чом клав у полi наповал
Солдат безжально? Книжка пише,

Що полководець вiдповiв:
-- Хохли. Навiщо  їх жалiти? –
Отак вiн пiдсумки пiдвiв.
Бездарний – нiде правди дiти –

Такий кривавий командир.
Тавро на новотроїчанах:
--  Пiд нiмцем був? Ти дезертир! –
Розгубленiсть в односiльчанах

Думки породжує сумнi.
Загарбник нiмець дав нам жити,
Селянам, у минулi днi
Пристойно – ніде правди діти.

А «нашi» у голодомор
Запроторили бiльшовицький
Знов Україну – i терор
Розпочали... Богдан Хмельницький

На тому свiтi жалкував,
Напевно, що дiйшов до злуки.
Цар Україну згвалтував,
А бiльшовизм на шиї руки

Її жорстокi знов зчепив...
В одному з кабiнетiв ради
НКВС-iвець засiв –
Опора сталiнської влади.

Почав допитувати всiх:
Чим в окупацiї займався,
Чи «спiвробiтничав»?... Цей грiх
Негайно табором карався.

-- Хто спiвробiтничав, донось –
З сусiдiв, рiдних i знайомих?
Дай свiдчення хоч на когось...
Була у партизан в загонах? –

(Де б їм сховатись у степу?
Чи на городi в кукурудзi?
Чи у солом’яну копу,
Чи у сiнний стiжок на лузi?) –

Мене допитували теж...
-- Нiчого про людей не знаю... –
Вiн ловить в плетиво мереж
Психологiчних... Уникаю

Пiдступних пасток:
                -- Я була
В евакуацiї... Не знаю,
Бо тут пiд нiмцем не жила... --
Лиш так на всi вiдповiдаю

Питання...  Ткнув менi пiд нiс
Пожовклий папiрець:
                -- Читала
Оцю листiвку вражу? –
                -- Нi.
-- Засвiдчив Гонтар: роздавала

Її сусiдям i йому
Дала читати.
                -- Не давала
Нiкому... –
                I за це в тюрму
Чи то у жах лiсоповала

Запроторили би мене?...
-- Про що у тiй листiвцi йдеться? –
Розлючений, вiн ледве не
Кричить. Не знаю, як вдається

Вiд крику втриматись йому:
-- Що древня Русь – це Україна... –
Тут пастка, що веде в тюрму.
Я знаю, що сказать повинна:

Що Київська прадавня Русь –
Праматiр братнiх трьох народiв –
У пастку я не попадусь.
Хоч ясно, що до патрiотiв

Вiн не належав, та його
До нацiоналiстiв-злиднiв
Причислили i самого
Забрали через кiлька тижнiв –

Так повернулося воно...
В колгосп селяни «добровiльно»
Колись розiбране майно
Зносили нехотя повiльно.

Два роки тим майном вони
Користувалися умiло
При нiмцях -- й жили як пани.
В колгоспi знов життя збiднiло.

У Новотроїцьку їх – два.
(Є ще у селищi кар’єри.) –
В одному мама -- ланкова –
Високий ступiнь для кар’єри.

Я працювала перший час
У п’ятдесят ще й шостiй школi
Донецька. У анкетах нас, --
Що ображало мимоволi, --

Писати заставляли: ми
У окупованiй лишились
Частинi --  привiд для тюрми? –
Можливо в нiй би опинились,

Якби так вчасно не помер
Диктатор параноїдальний.
Спочатку б вiн євреїв зжер.
Уже весь апарат каральний

Приготувався на Таймир
Запроторити люд єврейський
Пiд пропаганду «Ми за мир!»,
Що фюрер розпочав нiмецький,

Збирався завершить грузин,
Кремлiвський Дракула кривавий,
Несамовитий вражий син.
Хтось, кажуть, отруїв. Був правий...

Володi дев’ятнадцять. Вiн
Є фiнiнспектором в районi.
Микола – в школi. Ще з колiн
Матусi – поруч на ослонi --

Нiнуся не бажає злiзть.
Вона мала. Нехай зростає
У мирi, кашку з ложки їсть,
Нiчого про вiйну не знає...

Роздiл одиннадцятий. Брат

*   *   *

Телеховский Юра жил на Красной площади –
Так порою мы  Централку называли.
Вот кабы Всевышний память мне упрочил бы –
Чтобы вспомнились все факты и детали!

Юра был один из близких мне товарищей,
За него однажды в школе  даже дрался.
Д’Артаньяном был – считай по возрастающей –
Юра тонкостью душевной выделялся

Прототип его -- воинственно-размашистый
Но совсем иной спокойный умный Юра.
Я не стану петь напрасные акафисты –
В голове жива ушедших дней фактура.

Правда, калейдоскопично и обрывочно,
Юра помнится: надежный и  душевный.
Жаль, мечтать о вечной юности несбыточно.
Глянешь в зеркало – видок, увы, плачевный.

Вспоминаются футбольные баталии –
Юра в матчах школьных защищал ворота...
Скарлатиною болел – мы навещали – и... --
О болезнях вспоминать мне неохота...

Отозвался бы, напомнил  детство школьное,
Я б сгустил в стихотворении фактуру.
Забываю... В осознанье этом больно мне...
Как найти мне в мире д’Артаньяна-Юру?...

... Вiн два уроки прогуляв –
Тинявся по Радянськiй площi.
Пояснення таке: мовляв,
Стрiчав – приїхав родич з Польщi.

Я завела його у клас.
Був мiй урок.
                -- Стiй бiля дошки! –
Веду урок. Та раз у раз –
У класi регiт. Анiтрошки

Вiн не бентежиться. Стоїть,
То вуха взад-вперед здвигає.
То настрiй класу вщент труїть:
Пiд лоб зiницi закатає,

Слiпця зображує...
                -- Iди,
Сiдай на мiсце вже, бандите!
Та не прогулювай, гляди! –
Цiкаве є в нiм щось, хоч скрите...

...Мої два братики були
Молодшi… У сiм’ї – ухвала:
Менi минуло шiсть, коли
Я нянькою Володi стала

Cпочатку, а коли прийшов
У свiт Микола, й цьому брату.
Повторювалось знов i знов:
Тихенько залишаю хату,

Так, намагаюся втекти
З хатини до подружок вранцi.
Будь ласка, мамо, вiдпусти...
-- Дитино, в тебе ж вихованцi…

Вiзьми Володю... –
                I беру
Дворiчного за ручку брата –
Ми, iгноруючи жару –
У iграх -- знали їх багато:

Навчилися вiд тих дiтей,
Що вже у школi, старших вiком.
Володя у гармидер цей
Включався – i малечим криком

Оповiщався зранку свiт –
Подвiр’я Дараганiв: Катi,
Марусi, Надi… Тiльки слiд
Хоч раз з’явитимся у хатi,

Щоб братика пiдгодувать  --
I знов гармидер, смiх i зойки.
Коли почне вередувать,
Це значить: час вести до койки.

Коли малому з лишком три
Було, встругнув одного разу
Мiй братик у контекстi гри,
Таке,  що, як згадаю, фазу

В душi перемикає вмить,
I на щоках вiдразу сльози,
I серце починає нить,
I давнє вiдчуття загрози

Охоплює мене... Тодi
Ми грали в «Схованку»... Ведуча
Усiх «застукала»... Бiди
Не вiдчуваємо... Повзуча,

Вона в наступну мить мене
Охоплює: мiй братик! Де вiн?
I жах шукать його жене.
Ховає потай клятий демон?

В сусiдських дивимось дворах,
Всi закутки переглядаєм,
Шукаєм на городах... Жах!
У старому саду немає.

На стежку вийшла, що вела
Над рiчкою. Iду... Мiсточок...
-- Володя! – голосно звала,
У кожний зазирну куточок...

Прохожий... Треба запитать:
-- Чи ви не бачили малого?...
-- Хлопчиська? Можеш вiдшукать
По той бiк рiчки...
                -- Чесне слово?

-- Там пiд вербою «вiртуоз»
Сидiв на каменi, вертiвся,
Як маневрує паровоз
Малий захоплено дивився

I камiнь як робiтники
Вантажать на платформу спритно... --
I я побiгла вдовж рiки...
Сидить мiй «вiртуозик» гiдно,

На каменi, як той король
На тронi... Щебiнь на платформi
Вiдтягують на Анадоль.
Вiн вже роздроблений по нормi.

Вiд станцiї його везуть
Вже на завод металургiйний –
Попутно викладаю суть...
В той день зробили грiх подвiйний

Я i Володя...
                -- Втiк чому?
Не слухаєш мене…  --
                Все мамi
Розповiдаю, та йому
Нiчого не було. Лиш днями

Ми «вiртуоза» вiддали
В сезонний дiтсадок – дитячу
Площадку, що тоди були
При школах. Хлопець творчу вдачу

Не втратив. На «вiдмiнно» брат
I педучилище осилив
I унiверситет... Диктат
Сумiсних наших мрiй...  Поцiлив

Натхненним якiсним трудом
На чернiвецькому iстфацi
В червоний – (не для всiх) – диплом
З вiдзнакою... Його на тацi

За так нiкому не несуть:
Потрiбнi здiбностi i воля...
В них успiхiв життєвих суть,
Про що ми потiм кажем: доля...

Отож – площадка – дитсадок...
Вiдводила Володю вранцi.
Додому ввечерi браток
Зi мною крокував – i мамцi

Iсторiї оповiдав,
Якi траплялись на площадцi...
Як наслiдок – Володя став
Iсторiком i творчiй працi

У школi присвятив життя.
В iндустрiальному спочатку
Три роки стоптував взуття
Вiн технiкумi. Нiби згадку

Свою про давнє, про биле
Нiс у захопленнi cтудентам
Знання з icторiї, але
Шукав путi, щоб з контингентом

Шкiльним стать ближче. Рокiв три
Був завучем в дев’ятiй школi.
А в п’ятiй потiм до пори
Вчив пенсiонної... У долi

Його Жилiнська Кiра свiт
Сергiївна iстотне мiсце
Займає ще з студентських лiт.
Високе почуття пронiс це

Володя через все життя.
Коли на другому був курсi,
Признався їй про почуття –
Цiкава новина у вузi:

Студента й викладачки шлюб.
Жилiнська Кiра з Ленiнграду.
Розповiда з тремтiнням губ,
Як там пережила блокаду.

Всiх родичiв у ту добу
Смертельний голод й холоднеча,
З якими стiйко боротьбу
Вели i лiтнi i малеча.

I з ними доблесний двобiй
Все людство вiв до перемоги...
Таке випробування їй
Дiсталось... Може, грецькi боги –

Про них у лекцiях пiзнiш
У ЧДУ розповiдала,
Її з сiм’ї  єдину лиш
Урятували.. Доля вдала

По тiй вiйнi її  вела
Спочатку у студентськi роки
У Ленiнградi.  Прийняла
Великих вчителiв уроки

До серця. I з отим добром,
Коли до долi перепустка
Була їй видана – диплом,
На Буковину їде хутко

З призначенням у ЧДУ.
Тут починає викладати
Спецкурси... А душа:
                -- Ау! –
Не припиняє викликати

Когось iз натовпу:
                -- Прийди! –
Хто вiдгукнувся?
                Наш Володя.
I розцвiли для них сади...
-- Нехай кохання їх Господь, -- я

Молилась щиро, -- береже! –
А Кiра захистилась вдало.
Що, в когось сумнiви? Невже?...
Читає римське право... Мало!

I з епiграфiки спецкурс
Веде – iсторїї абетку
Пояснює студентам. Вуз
Цiнує Кiру. Та естетку

I ерудiтку залуча
Й iсторiя Причорномор’я.
Давно, здається, не дiвча,
А все цiкаво... З крутогор’я

Здобутих знань «iде в народ» --
I ось новий спецкурс читає.
Icтфак  їй дивиться у рот –
Вiд неї щось новiтне взнає.

I старогрецьку мову вiн,
Icтфак, перенiма вiд Кiри.
Отож, i мого батька син,
Мiй цебто брат, як символ вiри

Узяв у серце це iм’я...
Хоч старша на чотири роки...
-- Як Женнi – Карла Маркса, -- я
Ледь iронiзувала, доки

Тi не побралися... Сiм’я
У брата склалася чудова.
Дружина братова i я –
Ровесницi – i це основа

Для дружби, до якої хист
I в Кiри i у мене добрий.
Ще в нас однаковий i зрiст,
Гнучкi фiгури, як у кобри,

Ми укладали у вiнок
Однаково русявi коси,
Хода, що кличе у танок,
А талiям позаздрять оси –

Якщо не бачити облич,
То неможливо вiдрiзнити.
Про всякий випадок поклич
Нас двох... Чому б нам не дружити?

Дружили. Свята, вихiднi –
Проводимо звичайно разом
В нас або в них. Чудовi днi!
Щоб трохи скучити за класом

I вiдпочити... В нас є сад,
Де ми збирались найчастiше.
-- Вiват, шашлик!
                -- Вино, вiват!
-- Малi поснули, так що тихше... –

Подарувала трьох синiв
Юрка, Миколу i Андрiйка
Володi Кiра. Вiн радiв:
Мовляв, не бракороб, не «двiйка»

Йому на поприщi отiм.
П’ять тисяч книг внесло подружжя
Безцiнним скарбом в добрий дiм.
Сумiсної доби пiвдужжя:

Володя з Кiрою завжди
У самовiдданiй спiвпрацi.
Були натхненними труди –
Наперекiр совєцькiй мряцi –

Вивчання самотужки мов.
Вона йому допомомагає..
-- Як буде по-французськи «кров»?
-- «Gite». –
                Iспанську викладає

Ще чоловiковi вона.
Вiн Кiру польської навчає,
А пам’ять Кiрiна мiцна,
То вiн ще й Englsh, Deutsch включає

В план мовознавських дiсциплiн.
Обидва з нею полiглоти.
I будь-який втiкає сплiн,
Коли багато є роботи

У душ i мозку. Три сини
На чернiвецькому iстфацi
Освiчувалися. Вони
Смак вiд батькiв взяли до працi

Душi. Микола i Андрiй
Червонi пiдняли дипломи.
Що школа? Працював у нiй
Микола тiльки з трьох. Синдроми

Хвороб суспiльства, що Андрiй
I Юрiй вiдiйшли вiдразу
Вiд школи. Заробляти в нiй –
Нужду терпiти i образу.

Микола спробував. Вiн мав
Авторитет у колективi.
До серця близько все приймав,
У вчительскому був активi.

I навiть колектив бажав
Його директором обрати.
Вiдмовився. I вiдiрвав
Себе вiд школи... Докоряти

Безглуздо. Рада й президент
Лиш виннi, що iдуть зi школи
Найкращi – братiв прецедент.
Iрина теж, жона Миколи,

Червоний узяла диплом,
Як вся родина – на iстфацi.
З ентузiазмом i теплом
Готова до шкiльної працi,

Та чи потрiбна в цю добу
Найсправдi школа Українi?
Бо закопиливши губу
Нахабно дивляться донинi

Полiтики на вчителiв...
Микола вверг себе у бiзнес.
Та брак натури гендлярiв –
I перепродаж авт дав мiнус

У виносi. З Андрiєм вiн
Подався спершу у Iзраїль,
В Канаду потiм... Третiй син
Миколи душi нам розкраяв

Бо якось загубився. Ми
Дзвонили в Чернiвцi. В квартирi
Не чути рiдної юрми –
Загубленi орiєнтири.

То як нам розшукать Юрка?
I де бiблiотека брата?
Борис шука, його шука...
Знайшов... Племiнник небагато

Жив, у музеї працював.
Чи вiн зберiг бiблiотеку,
Борис у нього не спитав...
Мiй брат благословляв лелеку,

Що трьох йому принiс синiв.
Володю учнi поважали,
Любили...  I у плинi днiв
Учителя не забували.

Свiдоцтвом – вирiзки з газет.
Колишнi учнi в «Буковинi»
Свiй виражали пiетет.
Так, пам’ятають i донинi…

Що пам’ятаю я... Проспект
Веде вiд Прута до Рогатки.
Там стратегичний є об’єкт,
Що викликає теплi згадки:

Будинок номер тридцять шiсть,
Квартира сьома... Двiр, садочок –
Де влiтку наш щасливий гiсть
Дiстане затишний куточок.

 

(Фото 11. То, что в скобках, убрать)

Це наш будиночок у Чернівцях на вул Сталіна (нині Головнiй), де ми
  прожили років 10 до від’їзду у Крим. Знімок
  сучасний, але майже нічого не змінілося. Правда сам дворик хтось
  привів до більш пристойного стану. Ми займали лише частину будиночку
  з вікнами у невеличкий садочок. Тут три наші вікна…
    Взагалі це досить замкнений дворик, де гуляла уся наша дітвора.
  Навколо знаходилися інші квартири. Жили там, переважно, єврейські
  сім’ї з їх традиційними звичками, мацою, тощо. Зрозуміло, що з тих пір у мене сформувалися досить толерантні позиції у національному
  питанні. З будиночком пов’язано багато спогадів. Думаю, мама про це
  теж багато пише.

                Борис Парахонський


Проспектом Сталiна трамвай
По синiх рейках пролiтає...
Де б влаштуватися?
                -- Давай
У двадцять шосту! – I вiтає

Педаґоґiчний колектив
Мене, укр. мови викладачку.
Ще молода, та вже в актив
Принести встигла товсту пачку

Характеристик з рiзних шкiл...
Навчальних закладiв багато
Мого будинку є навкiл.
Налiво друга. Там – дiвчата.

Направо – третя. Напрямки –
Там – українська двадцять третя,
У двадцять шостiй – хлопчаки.
Вона – найближча. I ледь-ледь я

О нiй помрiяла – i ось:
Туди вчителювать послали –
Найкращим чином все зiйшлось.
Ось тi, з ким приятелювали:

 
(Фото 12. Что в скобках – убрать)

Чернівці 1950 р. Вчителі 26-ї школи, де мати працювала деякий час.
У першому рядку - у центрі Шефтолович; 2-й ряд, справа-наліво
Вайнберг, Наталіна Т.О., Єгоров (завуч), Нікітін (директор;
3-й ряд, справа наліво - Куперман (історик), Діна (подруга;
4-й - перша Буїна Євгенiя Савелiвна (подруга).  Мама – п’ята справа, 3-й ряд.

Борис Парахонський

Євгенiя (рос. мова), раз,
Гриць Вайнберг – (це нiмецька мова,
Умiє зацiкавить клас),
А третiй – Шефтолович Вова.

Вiн математик. З ними я.
Така четвiрка дружна склалась.
Я – наймолодша. Течiя
Буденна наче не торкалась

Нас, ми натхненнi, молодi.
Обидвi з Буїною – кралi.
-- Є залицяльники? Тодi…
-- Нi, ми зразковi по моралi…

Тим бiльш у Женi двiйко є
Дiтей вже: Александра й Слава.
Бездiтнi iншi. I моє
Нещедре конто ще держава

Свавiльно зменшує й за це.
У Гриця лiкарка дружина...
-- Одружений – носи кiльце! –
Теж мрiє про дочку i сина.

Володя поки холостяк...
На зборах ми ciдали вкупi.
Умiщувались cпритно так
У дружнiй i компактнiй групi:

Попереду Володя й Гриць,
Ми з Женею за їх плечима
Для приховання таємниць,
Лиш зрiдка блимали очима,

Мовляв, присутнi, а самi
Cтiс зошитiв перекладали
I якось у напiвпiтьмi
Диктантики перевiряли.

А Гриць присутнiх шаржував
Дотепно, виразно i схоже.
Вiн справдi добре малював...
-- Мене i Женю?..
                -- Личка, роже,

Такi псувати я б не став… –
Володя тiльки мовчки слухав,
Чи про своє щось мiркував,
У розпачi рукою рухав.

Лиш потiм взнали: вiн уже
Був тяжко, безнадiйно хворим.
Вмер на канiкулах...
                -- Невже?
Завжди веселим i бадьорим

Був у компанiї...
                -- Це вiн,
Оскiльки чоловiк шляхетний,
Нас не бажав вганяти в сплiн.
Це був нам дар його секретний... –

Приносила додому нам
Гуцулка молоко щоранку.
Те свiже молоко – бальзам!
Як рiдну ми оту селянку

Cтрiчали. Довiряли їй,
Серйознiй релiгiйнiй жiнцi:
-- Чистiше! На здоров’я пий! –
Тримаємо у глевкiй кринцi,

Cире п’єм з хлiбом, коли є,
I добавляємо у кашу...
Таке воно життя моє,
П’ю з усiма сумiсну чашу...

На дворi сорок сьомий рiк.
Голодомор пiслявоєнний.
Система карткова... Хто мiг
Дiстати хоч на повсякденний

Костюм чи платтячко вiдрiз?
Фронтовики у одностроях
Старих ходили... Був би ввiз
Хоч з-за кордону... На героях --

Вщент зношене старе взуття...
Лихi умови для натхнення.
Яку свiдомiсть те буття
Породжувало?... Я i Женя –

Ми ж з нею молодi жiнки –
Щось шили i перешивали,
Панчохи штопали... Думки
Нерадiснi в собi тримали...

 


(Фото 13. То, что в скобках. Убрать)

Ще один дуже старий знімок, де мати в оточенні учнів 26-ї СШ,
  5-й клас.Чернівці 1946 р. Важкі післявоєнні роки. На жаль мати не
  зробила коментар, хто поруч.

Борис Парахонський



Знавцi з педаґоґiчних кiл
Авторитетно запевняли:
Хлоп’ячi – найтруднiшi з шкiл.
Я – проти. Ми дicкутували...

Я – шеф-наставник в п’ятiм «А».
В «Б» -- Рубан керiвник, Микола
Iванович... Я з усiма
I в «Б» вiдмiнно ладжу... Школа –

Моя сiм’я. Хлоп’ята з «Б»
Чомусь до мене всi горнулись.
Недогодоване, слабе
Вихованцiв дворiв i вулиць

Це поколiння жде мене
З надiєю щодня у школi.
I щоперерви щось жене
Мене у «Б»...  I я Миколi

Iвановичу ледь кивну –
I Рубан в класi залишає
З хлоп’ятами мене одну,
Все розумiє й поважає

Взаємини «учитель-клас».
Колезi вдячна за довiру.
I забуваємо про час.
Уподоблятися кумiру

Для учнiв не бажаю, нi.
Потрiбнi дiтям друзi старшi.
Вони розказують менi
Про успiхи i плани дальшi.

-- А про невдачi?
                -- I про них.
Важлива їм моя пiдтримка,
Оскiльки мало ще в самiх
I сили й волi... Пiвгодинка –

Ми – очi в очi... I -- гляди! –
Вони бадьорiшi й чуйнiшi.
Когось рятує вiд бiди,
Витягує з глухої нiшi

Позапрограмний класний час.
Обов’зкова є година
Для дружби в розкладi у нас.
Всiма очiкується днина –

Готуємось до тих годин
З усiм натхненням i старанням.
Бо цей урок такий один,
Що можемо дать вихiд раннiм

Поривам творчостi хлоп’ят.
Ось: класна чергова година.
«Крилов i Глiбов» -- тема.  Ряд
Готує кожний: половина –

Криловську байку, iншi ту ж
Беруть у Глiбова... Цiкаво!
Нелегко, але взявши гуж...
Тут кожному дається право

Знайти в байкарському життi
Подробицi феноменальнi
I викласти усiм отi
У класi знахiдки повчальнi.

Хтось театральне устругне
З тiєї байки мiнi-шоу –
Сюрпризом радують мене:
Збагачує ця творчiсть школу.

Журi хлоп’яче судить. Є
У шоу i момент змагання,
Що додатковi придає
Ажiотажнi cподiвання.

Пiдводить пiдсумок журi.
Ряд-переможець торжествує.
Хтось з хлопцiв виграє парi.
Я теж у виграшi. Не всує

Усi зусилля. Голова
Загону заявляє тему
Наступних дiйств. Його права –
Важливу видiлить проблему:

-- Культура поведiнки! –
                Це
Насправдi актуальне в школi.
А я пiймалася в сильце:
Цей клас –джерело щастя й болi,

Моє натхнення i печаль.
З цим класом я була б до смертi.
Це неможливо, як не жаль...
Батькiвськi збори фiнiш чвертi

Знов знаменують. Хуторок
Подарував багатий досвiд,
Безцiнний вчительський урок...
Нове чи потребую щось? Вiд

«А»  все повторюю до «Я».
Заздалегiдь концерт готую.
Органiзацiя – моя,
А через ланкових звiтую,

Про те, що клас напрацював,
Якi є успiхи й невдачi...
Хтось танцював, а хтось спiвав...
Йдемо у днi iз класом дальшi…

I з сьомим добра дружба в нас.
Завжди перед моїм уроком
Вони провiтрювали клас
I мили, щоби ненароком

Якась бацила б тут мене
Не зачепила вже вагiтну.
Чи слово класного мiцне
Реакцiю подiбну гiдну

У хлопцiв викликало, чи
Самi до цього вже дозрiли?
В цiй поведiнцi ми ключi
До їх майбутнього узрiли:

Напевно виросли вони
В чоловiкiв-батькiв вiдмiнних.
Такi ж в них виростуть сини:
Нащадки гiднi предкiв гiдних.

Рiк сорок восьмий, рiк надiй.
Одиннадцяте червня...  Cвято...
Менi, такiй ще молодiй –
Дар Божiй... Так в душi багато

Невиразимих почуттiв:
Синок в нас народився... Красень!
Гладеньке личко. Довгих брiв
Дугаста чорна смужка... В’язень

Своїх вологих пелюшок,
Дав знак, що хоче на свободу...
Коли принесли лантушок
Додому, розмотали... Вроду

Всевишнiй незвичайну дав
Оцiй малий людинцi рiднiй.
Розумнi оченята взяв
Мої cиночок... Гарний, нiжний

Настiльки,  що у руки взять
Побоювалася первiсно.
-- Чи будуть врештi годувать? –
Обурено i навiть грiзно

Подав вiн голос. Чоловiк
Рiшуче замотав людину,
Подав менi. Малий приник...
Це щастя – годувать дитину!

Той заповзято працював.
Це ж для малого справжня праця!
Ще й енергiйно лупцював
Маленьким кулачком... Вiн, цяця,

Такий показував серйоз!
Тим настроєм i ми прониклись.
Годiвля це – апофеоз.
Та незабаром ми наїлись,

Втомились... Спатки? Подививсь
На мене – i заплющив очка.
День свiтлий, теплий народивсь.
Я вирiшила, що синочка

Замотувати не гаразд.
Нехай пiд легким простирадлом
Вiдпочиває. Сонце дасть
Усе, щоб день здавався раєм...

У хлопця вiї – два крила,
А вустонька його – корали.
Людина тиждень прожила
Без iмени: не пiдiбрали.

Традицiї давать iм’я
За дiдом-прадiдом не знають
Сiм’я Сашка, моя сiм’я...
Пропонувати починають

Всi рiзне, кожен на свiй смак.
-- Я Валентиною хотiла
Тебе назвати. Батько так
Не згодився...
                -- Ти народила,

Оскiльки, дiвчину – моя!
Твоїми будуть дальшi хлопцi.
Я дiвчинцi даю iм’я,
А ти – синам... Отiй розробцi

Наслiдувати хочу я.
(До речi,  є в сiмействi Валя,
Вона – племiнниця моя,
Дочка Миколи...)
                -- Днiв зо два я, --

Володя, брат-студент прибiг, --
Складав цей довжелезний список.
Що не iм’я – то чоловiк,
Що згадку на скрижалях висiк

Про себе вiчну: Ярослав...
-- Як будем звати вдома – Ярик?
-- Є Мирослав и Святослав...
Незручно: Мирик, або Святик...

А Владислава позабув?
Круль польскi Владислав 1Y
Прихильним до Богдана був,
Не позабутий пiсля смертi

За три сторiччя до сих пiр.
Якби вiн ще пожив, можливо
Козацький би не змила вир
Москальська нездоланна злива.

Сашко в дебати про iм’я
В єхидствi тихiм не втручався,
Дививсь, що винайде сiм’я.
-- Хай Лiда скаже! – посмiхався.

-- Є учень-красень Владислав. –
Менi згадалося зненацька. –
Розумний, до пустих забав
Не схильний, ввiчливий.... Вiн – Владька,

Частiше – Владик. Хай зросте
I в нас такий. Хай буде Владик.
Усi погодились на те.
То й добре. Є iм’я. Порядок!...
 

Роздiл дванадцятий. Сини


*   *   *

Юра Печенкин играл на баяне
«Сентиментальный ..» Чайковского  вальс.
Смел и смышлен, океан обаянья –
Словом, густой черновицкий заквас.

Юра Печенкин мечтал стать военным.
Предполагаю: военным и стал,
В доблести праведной благословенным…
Город  для розных в судьбе -- пьедестал.

Юра на  28-го июня
Жил, что от школы прилично весьма.
Школа --  певунья, резвунья, игрунья,
Ориентиром для гостя – тюрьма…

Хочется верить: здоровы и живы
Парни-соклассники... Где только вы?
Юра Печенкин имел перспективы
И премущества пятой графы...

*   *   *

Приходить трагедiйний час.
Я у двiрнiй сховалась нiшi –
I плачу. Спiвчуває клас.
Весь шостий «В» у в’язкiй тишi.

У хлопця на обличчi бiль.
Бiль перебив бешкетнi звички,
Йому властивий настрiй-хмiль.
Неначе до душi вiдмички

У cпiвчуваннi горю. Втрат
Вiн знає, правда, лиш вiдлуння.
Напевно, що фашистський кат
Сiм’ю прорiдив. Мама юна

Чудесно врятувать життя
У таборi зумiла смертi,
А тато втратив ногу... Ця
Трагедiя у хлопця в серцi --

Багато в серцi спiвчуття.
I плаче вiн зi мною разом –
I це для нього – вiдкриття...
А незабаром я з цим класом

Зненацька розпрощалась. Нас
I зводить i розводить доля.
Пробач, мiй неслухняний клас!
Зигзаг у долi, бо неволя...

Та це в п’тидесятi... Син
У сорок восьмому родився.
Де стеля й лабиринти стiн,
Дiм сином наче освятився.

Володар слави – Владислав.
Iм’я утворює нам долю.
Це треба, щоби кожний знав.
Була ще надто молодою,

Коли мiй первiсток прийшов
I доказiв про це не мала,
(Iм’я пiдказує любов) –
Я потiм докази дiстала.

Врочистий день: реєструвать
У ЗАГС’i мусимо дитину.
Свiдоцтво видекорувать
Бажаю якнайкраще сину

Красивим почерком. Такий
Вciм демонструє мiй колега,
«Русак»-словесник Грабовий.
Для мене – альфа i омега:

Якщо намiтила мету,
Сама органiзуй влучання.
У цьому випадку теж ту
Iдею хочу без втручання

Стороннiх випадкових сил
Здiйснити. Згодився словесник –
Колега дорогий Василь
I на перервi – cпiвтрапезник,

Василь Iванович пiти
До ЗАГС’у згодився охоче,
Щоб данi Владика внести
До метрики... I млiли очi:

У калiграфiї – артист
Насправдi Грабовий великий –
Такий дiстався дивний хист.
I сина внесено у книги

Як чернiвчанина. Тепер
Вiн повновласний громадянин
Великого СРСР
I повновласний чернiвчанин.

Яким вiн буде? У яку
Пiрнає долю мiй синочок?
Кого зустрiне на вiку?
Питань багато, мiй дзвiночок...

Я приготовлене давно
Поставила на стiл шампанське –
Шляхетне радiсне вино,
До нього – частування панське.

По склянцi випили «пани»,
Що саме повернулись з ЗАГС’у.
За маму й сина тост вони
Проголосили... Мама плаксу

Нагодувало смачно теж.
Все громадянину буйдуже.
Вiн задоволений без меж –
Поснув. До нової калюжи.

Тодi вiн знов протест подасть.
В сухе i чисте привереду
Потрiбно щогодини класть.
-- Щеб пак! Аджеж не з очерету,

А доброї родини син.
Вологим не бажаю спати.
Виконуйте батькiвський чин
I доглядайте, батько й мати! –

Були канiкули. I ми
З Сашком хлопчину доглядали
Ретельно, якiсно самi.
Все необхiдне купували.

В колясцi у садочку спав.
Їв смачно. Добре розвивався.
Пiд наглядом моїх зростав
Чудових учнiв. «А» старався,

Вже шостий, вciм допомогти.
I «Б» активно пiдключався.
-- Рости, наш Владику, рости!... –
Малий вже хлопцям посмiхався.

Я не боялась залишать
З Вiтьком i Славою дитину.
Тi у колясочцi катать,
Любили, iграшками сину

Дозвiлля заповняли. Я
Вiдвiдую тимчасом ринок,
Обiд готую. Бо сiм’я
Тримається на жiнцi.  Вчинок

Дiтей – моїх помiчникiв
Не можна переоцiнити.
Моя подяка з цих рядкiв
Їх дожене. Тодiшнi дiти

Тепер давно уже дiди.
Хай їм Всевишнiй подарує
Щасливi старостi сади...
А поки що мене хвилює

Те повсякденне. I вони
Для мене – додатковi руки.
Батькам подяка. Їх сини,
I самовiдданi онуки

Шляхетних в мудростi дiдiв,
Надiйними чоловiками
Зростають... Помiч перших днiв,
Що подана була руками

Й серцями учнiв-хлопчакiв –
Насправдi незабутнє благо
Якби побiльше тих Вiтькiв
I Слав, то радiсть i вiдвага,

Що у моїй тодi ciм’ї
При їх пiдтримцi панували,
Всi ciм’ї б труднощi cвої
В тiй атмосферi подолали...

 

(Фото 14. Что в скообках – убрать)

1949 рік Чернівці. Тут батьки вже побралися. Мати в українському костюмі з моїм старшим
  братиком Владиком на руках. Мене ще нема у світі. Дуже веселий
  настрій. І знов деяка артистичність. Мабуть таки були якісь гени у
  її  предків. Батько, навпаки, як вчитель математики тяжів до
  раціонального складу мислення.

Борис Парахонський


Усмiшка Владика... Вона –
Вiд мене, хоч всi риси тата.
В душi його завжди весна.
Дiсталося йому багато

Любовi вiд обох батькiв.
Зрiст до смаку менi – високий
У трьох в сiмействi мужикiв,
Сашка i двох синiв... Та поки

В колясцi тiльки старший син.
Вiдсвяткували перший тиждень.
Голiвка ще без волосин.
В садочку найщедрiший кисень

Вдихає з сонечком навпiл,
Вже пiзнає мене i тата.
А в мене наче пара крил
I кожний день неначе свято.

Вiдзначили i мicяць. Вже
Яскрава посмiшка на личку,
Моє поiвши «бламанже»,
Вiн утворив приємну звичку

Мене хвилину розглядать...
Два перших мiсяци минули.
Щось необхiдно зароблять,
Бо чоловiк, якого кулi

Не пожалiли на вiйнi,
Образу терпить ще й вiд влади.
Та ухвалили, що вони,
Найвiдданiйшi, котрим вади

Вiд ран одержаних життя
Ускладнюють, не мають права –
I заробляти... Вже дрантя
Солдатське стлiло, та держава

Так «чуйно» дбає про солдат,
Що тiльки сто один на мiсяць
Дасть ветеранам. Цей уклад
Ганебний. Ним вождi замiсять

Презирство й ненавiсть в серцях.
I неодмiнно подолає
Зла сумiш неодмiнно страх
I вражий той уклад зламає

Колись... Терпiти той уклад.
I  єзуїтськi тi знущання
«Найсправедливiшої» з влад?
Зарiбок в сто один бажання

У влади й далi «пiдрiвнять».
Податки й внески значно бiльшi
В процентах треба вiддавать
За той карбованець... У тишi

Потай зубами скреготить
Вся пограбована країна.
НКВС й мовчазним мстить
Хоча б i за думки... Наївна

Надiя до добра дожить...
Тож час менi назад до працi
Вертатися i знов служить
Просвiтi... Icтинно: пора цi

Обов’язки на себе брать.
Iнакше бо сiм’ї не вижить.
Є син, а мусимо вiддать
Ще й за бездiтнicть. Що залишить

Кремлiвський «батько» дiтлахам?
Оте знущання припинилось,
Коли я ще й Борису дам
Життя... Не можемо на милiсть

Такої влади уповать.
Навчальний рiк вже наближався.
Що ж, доведеться працювать.
Зайшла у школу... Посмiхався

Назустрiч радо Валентин
Iванович, директор школи.
-- Сто лiт  не бачив. Навiть сплiн
Поборював... –
                Мене нiколи

Так не стрiчали ще нiде.
Вiн, Дмiтрiєв i Коновалов
Петро Степанович...
                -- Веде
Учителя його лекало в

Непередбачуваний клас.
Не спромогтись лекала-долi.
-- Отож який є розклад в нас?...
Так.. Маємо годин доволi

Багато... Вiсiмнадцять – ценз...
-- Було двадцять чотири...
                -- Добре.
Надвишка – додатковий пенс.
Я сподiваюся, що кобри

З райВНО мене за те не вб’ють,
Що дам улюбленцi надвишку.
Ще десять вiзьмеш?...
                -- Як дають –
Бери!...
            -- Я вдячна. Тiльки лишку

Не вiзьму. Краще дайте знов...
-- Що?
        -- Керiвництво в тому ж класi…
-- Взаємна з учнями любов
Й батьками?... Що ж, в такому разi –

Готуйтеся...  –
               А потiм вiн:
-- Без свiдкiв ми...  Як Парахонська
Субсiдiю, що дав твiй син,
Одержуй далi, бо московська

Примушує нас хитрувать,
Здираючи з нас шкiру, влада.
Щоб легше з сином виживать,
Обдуримо ту владу! --
                Радо

Я згодилася зарплатню
Одержувати пiд дiвочим
Козачим прiзвищем... Меню
Для мами з сином, щоби очi

Мої i Владика завжди
Здоров’ям сяяли завзято,
Включати свiжої їди
Рiзноманiтної багато

Повинно, щоб i вiтамiн
У «бламанже» стiкав вiд мене –
Здоровим вирiс би мiй син –
I грошей треба хоч три жменi…

-- Я «вiкна» в розкладi зроблю,
Щоб встигла годувать дитину... --
I я Всевишнього молю
За чуйну й лагiдну людину.

Робота в мене знову є.
Тепер подбаємо про няню,
Що б вмiла дитинча моє
Вiдмiнно доглядать...  Вчиняю

Широкий пошук: всiх подруг,
Сусiдiв мобiлiзувала:
-- Шукайте, може є навкруг
Порядна жiнка... –
                Жалкувала:

Душi-cвекровушки нема,
Яка могла би доглядати.
Все iнше важке я б сама
Робила – молода – у хатi…
               
Розпитували й про сiльських
Порядних родичок... Ой, де ж тi
Жiнки, хто б захотiв i змiг
Менi допомогти? Нарештi

Порадили: тут є одна
Порядна й одинока жiнка,
Мicцева...
             -- Може Стефа зна
Когось в селi… --
                Мене стежинка

В сусiдню хату привела.
-- Cтефанiє, чи є знайома,
Чи може – родичка з села,
Щоб доглядать дитину вдома? –

-- Напевно я б сама могла... –
Домовились: шiсть лнiв у тижнi
Вона  приходила. Жила
У себе... Ледь пожовкли вишнi –

У мiсто вересень зайшов...
Стефанiя приходить вранцi…
У двадцять шостiй школi знов
Я, вся в педаґоґiчнiй працi.

Вона готує нам їду...
Коли у розкладi «вiконце»,
Я годувати сина йду –
Вiн в усмiшцi неначе сонце.

В недiлю Стефа вихiдна.
Приходять хлопчики зi школи.
Вiн ручки простягає:
                -- На,
Вiзьмiть мене, хоч я i голий. –

Вже Владик учнiв пiзнає
I посмiхається  їм радо...
З хлоп’ятами дитя моє
Спiлкується i грає... Чадо

Не заперечує, що ми
Тимчасом сходимо на ринок,
В крамницю...
                Грудень – i дими...
Отоплюється наш будинок

Вугiллям. Є чудова пiч.
Нам тепло з Владиком, спокiйно.
I знову день, i знову нiч…
I вiриться, що все – надiйно...

Є Женя Буїна... Вона,
Савелiвна, моя подруга.
Про справи кулiнарнi зна
Усе.  Євгенiї заслуга,

Що куховарити i я
Квалiфiковано i смачно
Вже починаю. I ciм’я –
В особi Олександра – вдячна.

У Женi – двiйко: Вячеслав
I Олександра – Славик, Шура.
Каструля наче автоклав.
Там вже мабуть температура

За двiстi градусiв...
                -- Вогонь
Убав. Ой, Боже, обережно
Бо опечеш собi долонь!
Є технiка протипожежна?

Нема? Тим бiльше... Поклади
Тепер картоплю i цибулю,
Добав холодної води...
Тепер петрушку потребую... –

А по обiдi у садку
Гуляли всi, вiдпочивали.
Малий в колясочцi в кутку,
А Славик з Шурою з ним грали.

Вони й самi ще теж малi.
Cашко фотографує радо.
Все до вподоби. Взагалi
Ciмейне тихе Ельдорадо.

Що до забивiв та ангiн,
Дружина Гриця консультує,
Бо Сiльва лiкарка... I cин –
Здоровий, немiч не лютує.

Герою виповнився рiк.
А Женя якось говорила –
Мабуть з якихось знала книг:
Це строк, щоб чадо вже ходило.

Само ходило. Червень. День
Народження дiтей, це свято
У першу чергу їхнiх нень.
Дитина грається завзято.

Поставила на нiжки:
                -- Стiй. –
Я вiдiйшла на кiлька крокiв:
-- Iди до мене, любий мiй! –
Пiшов. Не треба бiльш урокiв –

Iде. Я вiдступаю. Вiн
До мене тягнеться й крокує.
Ой, шльопнувся! Вiдразу син
Пiдвiвся i тепер прямує

Смiливiше... Коли пiдрic
«Ставок» лаштуємо для нього
У балiю – Cашко принiс
В садок велику для малого –

Наллємо з Стефою води.
На сонечку пiдiгрiвалась.
Його саджаємо туди.
Дитина радо хлюпосталась.

Йому подобалався «ставок»,
Коли вiдвiдували учнi,
Махав їм ручкою синок,
А вигуки веселi й звучнi –

В «ставок» запрошували їх...
I Cтефi радила i хлопцям
З ним не сюсюкати, щоб звик
До мови ясної i щоб ця

Маленька навичка йому
Допомогла заговорити.
Не розумiю я, чому
Не можуть люди зрозумiти,

Як це важливо. До малят
Сюсюкають – i не вбачають --
Це явно з розумом невлад:
Дiтей сюсюкати привчають.

Дитя, дорослий, не калiч,
Облиш сюсюканням дурити.
А Владик слухав ясну рiч
I хоч не мiг ще говорити,

Запам’ятовував слова
У вимовi чiткiй, дорослiй.
Його лобаста голова
Приймала їх, як зброю в козли:

Щоб i порядок певний був
I можна їх легко дiстати.
Запам’ятовував, як чув...
Про це що можу пригадати?

Стоїть у лiжку – i:
                -- Диди! –
До мене простягає ручку.
Перекладаю:
                -- Дай води!
-- Дебде!
               -- Не розумiю... –
                В кучку

Бiленькi брiвки вiн зiбрав:
Мовляв – чому не розумiєш?
«Дебде» -- я виразно сказав...
-- Сашко, можливо ти зумiєш?... –

Прийшли канiкули. Сашко
Дiстав путiвку в санаторiй.
Чи там пташине молоко?
Чи вiн слабий, чи може хворий?

Страшної бiйки ветеран
Повинен звикнутися з сiллю
Болючих шрамiв тяжких ран ---
I жодному на свiтi зiллю

Несила бiль ту подолать.
Можливо, що одеське сонце
I море можуть сили дать…
Поїздка потребує «крон» -- це

Вже зрозумiло. Понад то
Стефанiя повiдомляє:
-- В село поїду на авто.
Рiдня давно мене вмовляє

Пожити там... А хлопчаку
Я пошукаю iншу няню,
Надiйну, лагiдну. Таку,
Як треба... –
                Справдi раптом з ранню –

Дзвiнок у дверi…
                -- Няня?
                --Так!
З села, а звуть мене Маруся... –
Проста i чемна – добрий знак...
-- Нi, я роботи не боюся. 

Лякає лиш колгоспний «рай».
Якщо не «рай», тодi – на шахти,
На примусовий труд... Вмирай
Там пiд землею!...
                -- Цебто так ти

Вирiшуєш свою печаль...
-- Обожнюю дiтей крiм того...
-- Ну, синку, нянечку стрiчай! –
Домовились: вона малого

Не возить у колясцi:
                -- Хай
Привчається вже тупотiти.
Лиш у садочку з ним гуляй
Бо на проспектi мусять дiти

Вдихати спалений бензин... –
Попрацювала кiлька тижнiв.
Звикає до Марусi син.
В садочку яблунi i вишнi,

Веселий смiх синочка...
                Раз
Повiдомля зненацька няня,
Що прийде гостювать до нас
Солдатик...
              -- Тiльки є прохання...

Йому сказала: ви моя
Сестра...
             -- Гуляли по проспекту? –
-- Лиш раз... --
                Догана їй гостра:
-- Не маєш, дiвчино, респекту

До тих наказiв, що даю,
Бензиновим прогаром труїш
Дитину, крихiтку мою?
Так на вказання реагуєш?...

-- Пробачте, це було лиш раз.
У парк iз Владиком ходила...
-- Щоб цього не було вже. В нас
Дiвчат навколо мiста – сила,

Що будуть радi в Чернiвцях
Маляток доглядати – жити... –
В Марусi на обличчi – жах...
-- Солдат нехай приходить. Дiти

Полюблюють завжди солдат.
Вигулюй Владика в садочку
З солдатом разом. Красний сад,
Де можна посидiть в куточку, --

Чудове мiсце, щоб дружить.
А ввечерi, коли всi вдома,
У мiсто можеш виходить.
У нас -- цукерки з «Гастронома»,

Домашня їжа... Пригости
Солдата – це для нього розкiш.
А ти з Марусею рости,
Синочку... Ще одне: акторськi ж

Наївнi вигадки облиш.
Бо доведеться вже брехати
Усе життя. Не варто. Лиш
Її – солдати – не солдати --

Усi, усi чоловiки
В своїх дружинах поважають --
Завжди лиш правду – напрямки.
Брехнею лиш перешкоджають

Тi, в кого розуму нема,
Собi у будуваннi долi.
Отож, натискуй на гальма... –
Я вiддаюсь роботi в школi,

Cинок з Марусею... Вона
До хлопця ставилася добре.
Син нянi пропонує:
                -- На! –
Дитя тодi таке хоробре

I хоче, щоб його взяли
На руки, коли знає: люблять.
Ми зрозумiти це могли
Без слiв: коли дитину гублять

Знущанням, захисту шукать
Вона бiжить до мами-тата...
Тут пiдiйшла доба чекать
Менi й молодшого «солдата».

Чомусь я певна: буде син.
Хоч взимку – дiждалась канiкул.
Предноворiччя. Чарок дзвiн.
А в мене у життi капiтул

Новий стартує:
                -- Все, пiшли! –
Сашко веде до родбудинку,
Що недалеко. Узяли
В палату. А вночi – кровинку

Менi тихенько  Дiд Мороз
Принic – безцiнний подарунок!
Взаправдi це – апофеоз,
Як вперше принесли пакунок,

В якому мiй новий синок.
Гарненький, як i старший братик.
Розумний – точно вибрав строк.
Якщо,  щоб народитись, Владик

Цiлicеньке мав лiто, цей
Хотiв не пiдвести матусю.
Спiшивши, вийшов без бровей
I вiй...
          -- Це вiн тобi Лiдусю,

Як педаґоґу спiвчува,
Синок турбується про учнiв.
Моя у хлопця голова!
-- Чия ж iще? Не чую: гучнi

Повиннi оплески лунать!
-- Все буде: оплески, обiйми
I квiти... –
              Знову: пеленать,
Купати в балiї... У нiй ми

«Ставок»  робили влiтку.  Син
Зумiв так з часом розiбратись:
В п’ятидесятiм вийшов вiн.
Мiг роком старше оказатись,

Якби ще трохи поспiшив.
I це було би зле i в школi
I в армiї. Та вiн рiшив
Рiвняння i пiшов поволi

Услiд за братиком рости...
Знов звичнi хитрощi cовєцькi:
Щоб у сiм’ї баланс звести,
Придумувались «арабески»:

Мої декретнi вiдпускнi
Одержую як Парахонська.
Зарплата також йде менi.
Мабуть, вiд Києва до Омска

I далi мусять хитрувать,
Щоб вижити, cовєцькi люди,
Хоча i незлiченна рать
Сексотiв-стукачiв усюди.

Як Мусiєнко я беру
Свою щомiсяця зарплату.
Так, граю в небезпечну гру,
Щоб кожному в сiм’ї «солдату»,

А їх, ви знаєте, вже три,
Купити щось смачне к обiду.
Сашко нервує, що вiд «гри»
Вiдставлений... Спокiйний з виду,

Переживав, що сам не мiг
Сiм’ю утримувати. Влада
Героям, що без рук, без нiг,
Кого ота воєнна вада

Сама пригнiчувала, їм
Ще й не давала заробляти.
Тому чоловiкам моїм
Дружина, звiсно, я i мати,

Ще й годувальниця сiм’ї.
-- А ти, Сашко, вiзьми дiлянку,
Щоб мати овочi свої
Й картоплю...
                -- Добре! –
                I вiд ранку

До вечерниць у вихiднi
Копає, овочi саджає...
Якщо хто вiльний iз рiднi
У вихiднi – допомагає.

Володя найчастiше – брат,
Студент – потрiбнi ж i перерви...
Iще один з моїх «солдат» --
Оце й усi мої резерви...
 
Турбот багато у сiм’ї…               
Я класний керiвник у школi.
Cини – двi пiльгочки мої
Мене рятують вiд недолi

«Короткий курс ВКП(б)» --
Її icторїї – вивчати.
А щодо iншiх – цоб цабe! –
Щороку мусять розпочати

Цей генiальний твiр вождя
Вiд першої глави. Щороку!
I пхають в голови смiття
Одне i теж. Його потоку

Лиш смерть вождя поклала край.
Я присвятила цьому твору
Годину. Кажуть бо:
                -- Вивчай! –
Iєзуїтську ту потвору

Кремлiвську можна розрiзнить
У псевдо-iсторiчнiй казцi.
Вождь  злочини бажає змить
З людської пам’ятi... Якраз цi

Знущання, вбивства i ГУТАБ,
Голодомор i продрозкладки,
Якi вчиняв кремлiвський штаб,
У мозках залишили згадки,

Якi не витравить нiчим,
Хоч довгим, хоч коротким курсом.
Силкується ГУТАБ-режим
Обмежити свiтогляд куцим

Цим курсом... Цей ганебний «курс»
Сашковi в унiверситетi
Марксизму-ленiнiзму – (вуз
Полiтбрехнi) – на факультетi

Фiлософiчнiм теж хотять
Втовкмачити у мозок люто...
Години, днi, лiта летять,
Життя замiшується круто...

Не заперечила сiм’я,
Коли я запропонувала
Давно вже обране iм’я
Для сина другого... Бажала,

Щоб передало то iм’я
Чоловiкiв чудових риси.
Захоплювалась ними я –
I вci вони були Бориси.

Був дядя Боря-красень, був
Мiй викладач у Станiславi
Борис Георгiйович... Гнув
Антикремлiвське у оправi

Iстмату й логiки... Борис
Свiт Миколайович, товариш,
Друг i носiй високих рис.
-- Борисом буде син. Чи схвалиш,

Сашко, мiй вибiр?
                -- Буде так,
Як вирiшiш. Борець за славу?
Влаштовує. У мами смак
Чудовий! –
                Цю важливу справу

Ми вирiшили iз Cашком
У злагодi. Борису справдi
Боротись випало iз злом,
Коли дорослим став... Ми радi:

Cини здоровими ростуть.
Пiдвищили Марусi плату.
Бо двоє бiльше сил беруть.
Не розраховую на зраду...

Сусiди... Наш особнячок
Роздiлений на двi квартири.
У шостiй – п’ятеро. З жiнок –
Сусанна Карпiвна. У мирi

Cпочатку проживали з нiй.
Тим бiльше – вчителька, колега.
Пiзнiше наче лютий змiй
Вкусив сусiдку. I, сердега –

Насправдi так її шкода –
На нас зненацька озлобилась –
З душею скоїлась бiда,
Неначе враз переродилась.

Три сина у сусiдiв. З них
Дороcлi Олександр  i Торик.
Молодший Iгор – учень. Зник
Мiж нами лад. Садок i дворик

Просторi. Вистачало всiм
I мiсця, й свiтла, i повiтря.
З Сусанною дiлилась тим,
Що знала й вмiла. Я ж не хитра –

Душею щира i проста.
Cусанна у молодших класах.
Годин, мабуть, не менше ста
Подарувала їй, щоб в асах

Й вона учительских була.
З укр. мови – особливо. Торик
Кiно дивитись звав, то йшла.
Кiномеханiк:
                -- У вiвторок

«Тарзана» будемо усi
Дивитись вдома, то заходьте! –
Чудовi то були часи...
Не вiдаю, з яких нагод те

Добросусiдське раптом вщент
На сто уламкiв зруйнувалось.
Один i другий прецедент –
Спочатку тихо дивувалась:

Б’є струмом, як змиваю пил,
Коли «їх» мicяць. «Пiдкупили»
Лiчильник струму? Ми навпiл
Ранiш щомiсяця платили.

Тi пропонують:
                -- Краще так:
Нехай за грудень ми заплатим,
За сiчень ви... –
                Та i байбак
Помiтить, але як зарадим

Бiдi? Коли платити нам,
Лiчильник набирає швидкiсть,
Їм – то стоїть, хоч по рукам
З пiдлоги струмом б’є. I кiлькiсть

Для нас оплати лиш зроста,
Для них – все падає. Пiзнiше
Ще й радiо... До нас – верста
Вiд радiомережi. Ми же

I заплатили, щоб вiдвiд
Ввели проводки до будинку.
Мовчить «тарiлка». Гiрко вiд
Того зухвальства. Через стiнку, --

Ми чуєм: радiо спiва,
Хоч ми, а не вони платили.
Як бути  з ними? Голова
В отих турботах. Чом не жили

Як люди? Ми тодi cобi
Окремий ставимо лiчильник.
Сусанна з нами в боротьбi,
В щоденних спробах недоцiльних

Погiршити життя сiм’ї,
Що їй поганого не робить.
Такi обставини мої.
Мене оте не дуже гнобить,

Що вiдокремилась вiд нас
Вона стiною в коридорi.
Є «чорний хiд». Ми ним як раз
I користуємося. Горе

Маруся причинила нам:
Пiшла вiд хлопцiв до  сусiдки.
До честi – честь, до хама – хам.
Нехай ковтає там об’їдки.

Минуло мiсяцiв зо три.
Знов проситься до нас Маруся.
Я вiдмовляю. Не хитри.
Без надто хитрих обiйдуся.

До Лашкiвки пишу листа.
Прислали нянею Марiйку.
Життя... Дожити б хоч до ста.
Та на «п’ятiрку», не на «двiйку»...

 Роздiл тринадцятий. Чоловiк

* * *
 
Квятковская Людмила
Была девчонкой «в теле».
А пацанва любила
Лишь тощеньких девчат.
На Люсю – ноль вниманья,
Все сквозь нее глядели...
Из будущего видно:
Не девочка, а клад.
 
Отзывчива, сердечна,
Умна и без заскоков.
Готова сделать в дружбе
Навстречу первый шаг.
А юность так беспечна...
Хоть кто-то у истоков
Формированья душ бы
Сказал бы:
-- Надо так... –
 
Была бы дружба с Люсей
Квятковской мне подарком.
Но я был не умнее
Всех прочих, а глупей...
Была б, наверно, лучшей
И согревала жарко
Мои воспоминанья,
А нынче – горечь пей.
 
Служила после школы
В галантерейной лавке.
Я заходил порою
Булавки покупать.
С задержкою уколы
Наносят те булавки
Воспоминаний... Злою
Бывает память-падь...
 
* * *
У шiстдесят четвертiм роцi,
Коли вже в технiкумi був,
На практицi в Кривому Розi
Зненацька новину почув,
 
Що нiбито у Симферопiль
Пошле його на мiсяць трест.
Насторожив носатий профiль.
Чому не в Харкiв або Брест?
 
Пiдслухав хтось таємну мрiю,
Яка у Крим хлопчину зве?
Збудила новина надiю.
Але навiщо в Крим? Нове
 
Щось трест планує будувати?
У бригадира запитать?
Фортуну можна налякати.
Тишком молитись i чекать.
 
Невдовзi виявилось: правда.
Збирається проводить трест –
(Для практиканта це вiдрада,
Нема i мови про протест) –
 
З’їзд екскваторникiв – школу
Нового досвiду. Його
В обслугу узяли. Покору
Вiн демонструє, а того
 
Не вiдкриває, як радiє,
Щоб не позаздрили i – геть!
У практиканта серце млiє...
Вантажiвка велика ледь
 
Не луснула вiд книг i cтендiв.
-- Готово!
              -- У машину! –
                «Газ»
Поїхав... Незабаром вгледiв
Знак «Запорiжжя»... Далi… Час
 
В дорозi промина поволi.
Пейзажi втомлюють. Поснув.
I бачить увiснi: вiн в школi
Якесь бешкетництво утнув...
 
У Симферополi кiоскi
«Кримдовiдки» усюди є.
-- Хто вас цiкавить?
                -- Парахонськi… --
Назвавши прiзвище моє,
 
Зненацька вiн засумнiвався...
-- Так, маємо таких в Криму... –
З адресою кудись подався...
Вiн засоромився... Чому?
 
Подумав, що навряд чи зустрiч
З тим, хто у школi cтресував,
Порадує мене.. Всю сумiш
Думок i почуттiв зiбрав
 
У чашi ваг... Що переважить?
Все ж вирiшiв: не турбувать,
Мене собою не вантажить.
Пiзнiшe, може, побувать
 
В Криму йому iзнову вдасться.
Тодi заїде навiстить...
Не випадала бiльше масть ця,
Лиш раз так може пощастить.
 
I не зустрiлися... Вертаюсь
В лихi сороковi назад.
Що бачу, коли в них вчитаюсь?
Ледь приголомшених солдат.
 
До воїнiв у всiх повага.
(Крiм влади. Влада їх гнiтить).
Рiшучiсть хлопцiв i вiдвага
Дiвчат завОдить... Час любИть...
 
Кохання i мене дiстало.
Мiй наречений, вiн який?
Про нього серце пiдказало:
Суворий з вигляду, м’кий
 
Душею... Гострi повоєннi.
Cороковi… Вiн фронтовик --
А я у шлюбному натхненнi –
I ось у мене чоловiк --
 
Сашко... Вiн старший на шiсть рокiв.
Вiн вчитель. Батько, теж був «шкроб».
Життя складалося з урокiв.
Хотiв Пилип Петрович, щоб
 
Сини успадкували долю.
Є фотокартка: учнi й вiн.
Батькiвську чесно втiлив волю
Сашко як благородний син.
 
Мав батько фантастичний почерк,
Потрапив в писарi, коли
У цiсарiв, до вiйн охочих,
Свербiння: вийти з кабали
 
Нудьги палацової в поле,
Повоювати. Кров пустить...
Солдатська безнадiйна доле!
На волю зможеш вiдпустить
 
Невiльникiв у одностроях?
На тiй германськiй воював
Мiй батько теж, ходив в героях,
Додому якось приблукав...
 
Пилип Петрович загубився.
Де, як, коли загинув, зна
Всевишнiй... Потiм свiт зробився
Вже iншим... А його жона...
 
Вдовиця Катерина замiж
Знов вийшла. Чоловiк – Степан
Її узяв з трьома синами ж,
Повiв родинний караван
 
В революцiйне бурне море...
I катеринина сестра з
Родиною дiлила горе
I радiсть, Ольга. Раз у раз
 
Петро Михайлович Нагорський,
Брат Ольги й Катерини, слав
Їм грошi… Ним гордився Томський
Медичний iнститут... Анклав
 
Сибiрський український брата
Не без пiдстави шанував:
Знань в головi його багато,
У iнститутi викладав –
 
Професор, доктор медицини...
Як мiг, сiм’ї допомагав
Перипетiї злої днини
Долати, з ями витягав...
 
Пiзнiше з Ольгою-сестрою --
(Сашковi тiткою була) –
Вже нашою з Сашком порою
Я листувалась... Та могла
 
I про сiм’ю i про дитинство
Сашка i двох його братiв,
Як зберiгали українство,
Розповiсти... А поготiв,
 
Що з трьох племiнникiв середнiй,
Сашко їй до вподоби був,
Найрозумнiший... Попереднiй,
Найстарший Леонiд стрибнув
 
У вiчнiсть в бiйцi пiд Москвою.
Мене у долi оминув.
Для нього особливо злою
Була його стезя. Хлебнув
 
Найбiльше горя...
                «Катерина
Була красунею. Красу
Передала кому? Три сина...
Я cхожicть з нею вiднесу
 
Лиш до Сашка. Узяв i вроду...»
Родина вчила лиш Петра
                I Ольгу:
«Бо краса нагоду
Й так найде – такова вже гра
 
Життєва – щоби вийти замiж...»
Ось так i cклалося. Сама
Була в сiм’ї як бiрюза мiж
Камiнчиками з рiчки. Ма
 
Найвиточенiшу освiту:
Шляхетний Смольний iнститут
Мав мiсiєю: дати цвiту
Дiвчат знання i лоск, статут
 
Освiченостi їм пiдвищить,
Освiту й лоск y Ользi дав
Смолянцi благороднiй лiчить
I мов знання... Нiхто не знав
 
Англiйську так, як Ольга. Мова
Її тримала на плаву
I потiм. Бiльшовицька змова
Закрила Ользi шлях в Москву.
 
А Київ скористався радо
З тих мовних бездоганних знань.
I не одне партiйне чадо
Училось в неї... Це вже дань
 
Стремлiнню влади до освiти.
У технiкумi теж вела
Уроки... А партiйнi дiти –
Поза програмою могла
 
Їм дать шляхетностi уроки,
Iнтелiгентностi – були
Їй вдячнi… В довоєннi роки
Iще Нагурськi жить могли –
 
Я маю на увазi давню
Вiйну з Вiльгельмом, свiтову,
Являючи сусiдам славну
Мiцну родину i нову
 
Родинну затишну оселю –
У Кобощi великий дiм
Поблизу Києва... Крiзь стелю
Пройшла фашистська бомба, в нiм
 
Руйнуючи усе майбутнє.
Рятуючи чужiх малят,
Шляхетне i геройське сутнє
Явила Катерина... Кат
 
Фашистський завинив родинi?
Цю героїчну жiнку вбив.
Сяй, вiчна пам’ять, Катеринi!
А як Сашко її любив!...
 
Вдалося Ользi небагато
В зруйнованiй домiвцi взять,
Пiзнiш менi подарувати:
Двi ложечки, щоб чаювать,
 
Кольє i перстень з темним гарним,
Яким – не знаю – камiнцем...
Сашко в родинi бездоганним
Був чоловiком i отцем.
 
Дивуюсь: вiн i брат Геннадiй
Без батька виросли, а все ж
Завжди готовi, навiть радi
Пиляти i свердлити теж.
 
По розмiру вiдрiжуть шибку,
Щоб вiдремонтувать вiкно,
Замок у дверi вставлять швидко,
Поправлять крiсло – i воно
 
Багато рокiв ще послужить.
Змайструють стелажi для книг.
Неначе хочуть надолужить,
Бо цiнували кожен миг,
 
Той час, що стратили у бiйцi…
Майстрами виросли й сини.
Почав у найнiжнiшiм вiцi
Їх вчити батько – i вони
 
Фотографують, грають в шахи
Переплiтають книги так,
Як це в старовину монахи
Робили. Винайшов верстак
 
Сашко, вони їх пресували
I склеювали, щоб читать
Було зручнiше. Врятували
Багато так книжок. Ковтать
 
Їх не потрiбно навiть вчити...
Чудово Владик «лiкував»
Книжки, щоб їм i далi жити.
Ще в школi стенографував.
 
Свiдомо вивчився, оскiльки
Вже вуз собi запланував,
Потурбувався, щоб i шпильки
Не втратив з лекцiй. I писав
 
Щонайподробнiшi конспекти,
А потiм iспити сдавав
Вiдмiнно, бо всiх лекцiй тексти
В порядку в зошитах тримав.
 
У Харкiвськiй бiблiотецi
Улiтку практику вiдбув.
I ось яке моралите: цi
Всi навички, що їх здобув
 
У палiтурному мистецтвi,
Там раптом згодилися. Вiн
Священодiяв, як у жрецтвi –
Книжки ремонтував... Iз стiн
 
Коли бiблiотеки вийшов,
Вiдраду справжню почував,
Неначе сам у бiйцi вижив –
Книжок чимало врятував.
 
Оцiнка ясно, що вiдмiнна.
Й характеристика така
Бiблiотекарiв про сина:
-- Велика будущнiсть чека... –
 
В Бориса спритнi руки теж.
Пiдлогу в мене застелити
Лiнолеумом хоче... Все ж
Приємно все на свiтi вмiти...
 
Був червень, двадцять восьме. Рiк
Лиш перший по вiйнi. Голодний.
День холосте життя вiдciк.
Нi квiтiв нi оркестру. Жодний
 
З родини, свiдкiв не було.
У загсi жiнка щось сказала –
I вже до пiдписiв дiйшло –
Врочистостi у загсi мало.
 
Вручила довiдку про шлюб.
Вона – на сiрому паперi.
Який там ресторан чи клуб –
В квартирi розчинили дверi –
 
Всi грошi Юлi вiддала,
Вона обiд приготувала,
Сусiдiв-друзiв – їй хвала –
Покликала – i пригощала.
 
Сашко позвав своїх колег –
Таке було у нас весiлля.
Канiкули... Сашко-стратег
Вiдпустку взяв. Оце дозвiлля
 
Весiльнiй подорожi ми
Присвячуємо традицiйнiй.
Серед вокзальної юрми
Сашко спокiйний i надiйний.
 
У Києвi його рiдня.
Тут пом’янули Катерину.
В столицi побули два дня.
Зумiла перевчить родину:
 
Ранiше Шуркою його
Вci у родинi називали.
Та швидко звикли до мого
«Сашка» -- i це вже уживали
 
Iм’я. Бо грецьке «Олександр» --
Це – «оборонець», «сильний», «мужнiй»,
Що цiнно для життєвих мандр.
Ми у юрмi дiвчачiй дружнiй
 
У класi п’ятiм ворожить
На судженого намагались,
Вгадать iм’я того, з ким жить
Усе життя... Як прокидались,
 
То з-пiд подушки папiрець,
(Один iз багатьох) дicтанем
З iм’ям, з ким пiдем пiд вiнець,
Хто буде судженим, коханим.
 
У тих забавах «Олександр»
Iм’я нiколи не стрiчалось.
А втiм з медитатiвних мантр
Само собою називалось.
 
I впевнена була завжди:
За Олександра замiж вийду.
Це факт. Як хочеш, так суди.
Та правда все ж сильнiш за кривду...
 
В Донецьк приїхали з Сашком.
Георгiй i Наталка радi.
Бабуля кличе в бiк тишком:
-- Чи не могла собi найсправдi
 
Ти кращого когось знайти?
Цей – одноногий, одноокий –
Калiка. Ти ж красуня. Ти –
I цей, страшний, калiчний, вбогий... –
 
Я спалахнула. Як завжди
Бабуся «у репертуарi».
Чи не даремно ми сюди
Приїхали? Щасливiй парi
 
Чудовий настрiй попсувать --
Бабусине найкраща втiха..
-- Так, треба було пошукать...–
Дратує надзвичайна пиха.
 
-- Був вибiр неабиякий:
Розумний кожен i путящий...
-- I? –
         Погляд баби злий, їдкий...
--I ось, дивись: Сашко найкращий! –
 
Заткнулася. Мабуть вона
Менi би зичила «майора»-
Енкавеесника. Темна
Була її душа i хвора.
 
До Новотроїцька довiз
Автобус. Вже моя родина
Мабуть iз жалем, не без слiз
Те мiсце, де щаслива днина
 
Моя й моїх братiв пройшла,
Полишила. Бо спритна влада
Щось доломитове знайшла
Пiд хатою. I хата – вада.
 
Бо доломiти тi, як хлiб,
Потрiбнi для металургiї,
Почнуть копатися углиб,
А хати й люди – наче гирi,
 
Що заважають йти вперед.
Був вибiр: перейти в квартиру.
Для звиклих до землi—не мед.
Чи взяться за тесло й сокиру –
 
I збудувать собi нову
В чудовiм мicцi гарну хату
Подалi, може, на верству...
Весь розрахунок на завзяту
 
I дружну працю i братiв
I мами. Батько у штрафротi
Загинув. Вiн би теж хотiв,
Я певна, в радicнiй роботi
 
Узяти участь, та його
Нема уже на бiлiм cвiтi,
Лиш невтолимий бiль мого
Пораненого серця дiти
 
Нiкуди неспроможна. Бiль
Iз кожним спогадом про батька
Пов’язаний.  Неначе сiль
Тi cпогади менi зненацька
 
У рану сиплють, сиплють... За
Стару садибу дали грошi.
На мicцi, де колись коза
Паслася, де навкруг хорошi,
 
Просторi краєвиди, там,
Близ Ольгинки, у Волновахи
Сухої видiлили нам
Пiд забудову зeмлю. Змахи
 
Сокири – i постала вже
Мала хатинка тимчасова...
Чи я змiнилася? Невже?
Нiхто до мене анi слова...
 
Отам Ольгинка за мiстком,
Ще трохи далi – залiзниця...
Забрало вже мене цiлком
Серцебиття... Це я, дивiться,
 
Дитинства свiдки... Далi – лiс,
Великоанадольський, штучний.
Бо вiн не сам собою взрiс –
Степ, що донинi нерозлучний
 
Iз суховiями, лicну
Тендiтну молодь завжди губить,
Анi ,берiзочку одну
Не збереже – дерев не любить.
 
Перемогти ту мiць слiпу --
Людської мрїї й волi подвиг.
Лiс у безводному степу –
Його цiлющий свiжий подих
 
Облагородив ближнiй степ,
Вiн став чудовим лiсостепом,
Натхненний приклад всюди, де б
Висаджували лiс пiд небом.
 
А цей сто рокiв вже живе...
«3» -- на парканi. Тут обiйстя
Повинно наше буть нове –
Згубити неможливо мiсця.
 
Оце ж Тюленiна? Вона!
Маленька на подвiр’ї хатка.
Ось лiтня кухня без вiкна --
В листi була про неї згадка.
 
Усе вдчинено. Хто де?
У дворi жодної немає
Душi... А як чужий зайде?
Як не вкраде, то щось зламає.
 
Не замкнена хатинка. Ми
На вулицю з подвiр’я вийшли.
Колись дитячої юрми
Почули б голоси... Мов вижгли
 
Войною з вулиць дiточок.
На пустирi з козою Нiна.
Їй – п’ять. Вона взяла кийок –
I тягне, тягне... Животина
 
Впирається, не хоче йти.
Мала сестричка не здається,
За налигач її тягти
Продовжуї, та ще й смiється.
 
Вона господарює.
                -- Де
Матуся наша?
                -- На роботi,
Додому – рано – ще не йде...
-- Микола?
                -- В школi…
                -- Ти в турботi
 
Про хату й господарство.
                -- Так!
-- Володя...
             -- Вiн райфiнiнспектор. –
Сашко:
             -- Справляється юнак?
Потрiбен особливий вектор
 
В характерi, щоб полюбить
Невдячну цю фicкальну долю.
Хлопчину може те згубить...
-- Порадимося... –
                -- Як з водою?
 
-- Колонка на подвiр’ї є... –
Розсудливе дiвча охоче
Показує, рушник дає,
Палає радiстю дiвоче
 
Обличчя...
                На верхiвцi дня
Вiдчули радiсть в повнiй мiрi,
Коли вся зiбралась рiдня,
Хоч не у хатi – на подвiр’ї..
 
Знов середовище моє
Зiбралось вкупi просто неба...
-- Сливянка i вишнiвка є,
-- А самогонки i не треба! –
 
Усi знайомляться з Сашком.
Вiн легко прийнятий в родину
I признається ватажком.
-- Порадьте щось старшому сину, --
 
Матуся каже, -- бо ота
Вже фiнiнспекторська посада,
На мою думку – суєта,
Ще й небезпечна. Я не рада,
 
Що вiн, неначе вовкулак,
Вишукує, кого б зламати.
Роль неприємна, чи не так?
-- Неперспективна...
                -- Утiкати
 
З посади треба, та й мерщiй...
Ще поговоримо пiзнiще...
-- Бо влада як отой Кощiй...
-- Так, треба геть з цiєї нiши... –
 
Семен Григорович прийшов
I тiтка Маня нас провiдать.
В Cашковi ветеран знайшов
Свого. Покликав нас обiдать.
 
Всього багато на вiку
I доброго впiзнав i злого.
В Преображенському полку
Служив i вмiв тримати слово.
 
Ходив в Палацi в караул,
Дружив з великими князями.
В Лiвадiї cтояв впритул
До царського подружжя. Злами
 
Эпохи передвiдчував,
Коли з царем христосувався –
Щемило серце, мов бурав
Просвердлив i у нiм зламався.
 
Кiлькох, призначених в полку,
На перевiрку лiкарняну
Вiдправили – та ще й яку!
Кандидатуру бездоганну
 
Помазаника цiлувать
I жандармерiя тестує.
-- Цар буде грошi дарувать,
Нiхто цим даром не нехтує
 
Та не забудьте дякувать! –
Вони вже йдуть. Не розгубiться!... –
-- Христос воскресе! – Цiлувать
Служивих стали цар, цариця.
 
Карбованець дарує цар,
Вона – оздоблену шкатулку.
Цей – як яйце, коштовний дар.
У Манi в зручному притулку
 
Там голки рiзнi i нитки...
Семен у час христосування,
Вiдчув: розпочались витки
Трагiчного. Його дихання
 
Вже наближаалося... Вiйна
Зламала незабаром долю.
Семена повела вона –
У розвiдку... I вiн по полю
 
Напластувався... Заслужив
Повагу гордих генералiв.
Денiкiн мужнiм дорожив,
Каледiн i Корнiлов... Ладив
 
З Брусиловим... Простий солдат?
Нi, не простий. Вiн мав чотири
«Георгiя» -- герой без вад.
З таким дружили командири.
 
У двадцять першому, коли
Жорстоко всi голодували,
В родинi cправи кепсько йшли –
Хрести й медалi врятували:
 
Мiшечок проса взяв за них
Семен – у тяжку ту годину
Моральний подвиг допомiг:
Хрести пiдтримали родину.
 
Сашко й Семен -- фронтовики
В них – кiлька вiйн на перекличцi.
Герої, про свої полки
Розповiдали... Не по личцi
 
Герой героя впiзнає.
I їм дискутувать цiкаво.
Ти середовище моє
Осяюєш, вiйськова славо...
 
Семен, коли прийшов з вiйни,
Орав, прополював та сiяв.
Та досвiду нема цiни.
I час той досвiд не розвiяв –
 
I в охорону на склади,
Тi, з амоналом, запросили.
I вiн запобiгав бiди,
Щоб вибухiвку не носили
 
Потай зловмиснi крадiї…
Cкладнi обставини Володi –
Cашка турботи i мої.
Одне всi розумiють: годi!
 
Встиг вiсiм класiв до вiйни
Володя тiльки закiнчити...
Щасливi мрiї – де вони?
Любив iсторiю учити.
 
I сподiвався, що колись
Сам в школi викладати буде.
Та ось – обставини зiйшлись...
Навiщо так караєш, Суде?
 
Шкiльний iсторик вiдчував:
Колега поруч пiдростає.
Володi раз у раз давав
Серйознi книги.
                -- Хай читає.
 
Тацит, Ключевський, Карамзiн –
Батьки iсторiї – науки.
Хай поступово входить син
В професiю... –
                Башибузуки
 
Чужi поклали мрiї край.
При нiмцях не було навчання.
Знай тiльки – вiд облав тiкай –
Зашлють на каторжнi терзання
 
В Нiмеччину... Пропав кудись
Iсторик той шкiльний Скляренко
Микола свiт Петрович... Знизь,
Польоти, душе, що Шевченка
 
I Пушкiна в себе взяла...
Володя малював чудово.
Вiйна, що невмолимо зла,
Всi долi зруйнувать готова.
 
Екстерном за дев’тий клас
Здав по вiйнi… А що же далi?
З надiєю дививсь на нас
I очi трепетно питали,
 
Що далi хлопцевi робить?
Сiм’ї Володiна зарплата
Потрiбна дуже, щоб вiдбить
Атаку голоду. Хлоп’ята,
 
Микола й Нiна, ще ростуть.
Не впоратись однй матусi.
Та час минає...
                -- В цьому суть...
-- Так хочеться учитись в вузi! –
 
-- У педучилище iди! –
Вирiшує Сашко проблему.
-- Та вчись вiдмiнно лиш, гляди!
Бо посереднього нiкчему
 
Не побажає брати вуз.
Брат згодився: це справдi вихiд.
-- Середню дасть освiту, плюс –
Можливiсть бути в школi… Вигiд
 
Аж двi… А далi вже – у вуз.
Для вчителюючих – заочний.
-- За планом дiй – i будеш туз... –
На нас чекає шлях зворотний.
 
Автобус розсiка iмлу,
Мене увозить вiд родини.
Везу вiд мами у вузлу
Подушки й два шматки тканини
 
На ковдру -- найщедрiший дар,
З усiх, що будь-коли дiстала.
Спiшить у осiнь календар.
Наталя ще подарувала
 
Два простирада, а до них –
Пiдодеяльник полотняний,
Двi наволочки – дивний збiг
З дарунком мами... На бажаний
 
Зворотний поїзд теж вона,
Наталя, нам квитки дiстала.
У враженнях, з вузлом майна,
Яке пiд полку поскладала,
 
Ледь влаштувалась – i ту-ту!
I розминулася з дитинством.
Що попереду? Долю ту
Моїм наповню доброчинством...



.

Пiслямова до другої частини

Ти вчитель? Учня виховай. Тодi
Пiзнiше матимеш, у кого вчитись.
Усе життя у вчительськiм трудi,
З яким майже з дитинства обручитись

Вдалося. Чи жалкую я, що суть
Моя в нiм не розквiтла артистична?
Але ж менi усе життя несуть?
Як примi, квiти. Характеристична

Для мене i минулої доби –
Спрямованiсть до знань. I я хотiла
Її вiддати учням. I якби
Як кажуть учнi, в цьому «пролетiла»,

Ви б нинi не читали цi рядки.
Моя вiдрада й нагорода в тому:
Вони з душi злiтають i з руки
Того, хто «найтруднiшiм» був, нi в чому,

Здавалось, неможливо подолать
Ту темряву, в якiй блукав хлопчисько.
Педрада вже хотiла вiдicлать
В спецiнтернат... Вже проминуло близько,

А може й бiльше пiвсторiччя. Вiн
Не забував те добре, що для нього
Зробила, скiльки зтратила годин,
Щоб щось в душi прокинулось в малого.

Це взагалi був найтруднiший час
У долi в НСШ двадцять четвертiй.
I доля знову поєднала нас –
I  шлю йому листи, такi вiдвертi,

Як другу, найдорожчому в життi.
Винагороджує порозумiнням,
Яке i вiдзеркалює у тi
Рядки, що ми читаємо... Горiнням

Вiдповiдає учнєва душа
На самоспалювання педаґоґа...
...Себе не розумiє ще лоша,
Кiнь знає: попереду вся дорога...
 

Частина третя. Дзеркало

Передмова до третьої частини

Як дзеркало, оцi рядки.
Життя було таке яскраве?
Менi здавалось: навпаки –
Звичайне. Не шукала слави,

Нi бонусiв чи щедрих пiльг.
Жила. Cиночкiв доглядала.
Живу. Я – з невмирущих вiльх.
I сподiваюся, що стала

Мудрiшою... Яка була?
Є, що згадати й залишити
Нащадкам... Спомин про дiла
I почуття чогось навчити,

Можливо, зможе i тодi,
Коли подивлюся на Землю
З-за хмар... Читаче, не суди.
В цю оповiдь я рiзних тем ллю

Струмки. Зливаються в потiк.
Я все ж багато в долi встигла,
Чимало прочитала книг.
А ось – у цiй сторiнки здвигла,

Де юнiсть, мрiї nа печаль...
Менi й cамiй про це цiкаво
Читати, поринати в даль
I вглиб... Узяв собi це право

Моє життя вписать в рядки
Мiй давнiй чернiвцiвcький учень.
Чи добре вчився? Навпаки.
I неслухнянiстю умучив.

У книзi вiн життя моє
Iнтерпретує поетично.
Мiстична таємниця є
У цьому фактi. Чи логiчна

Чи нi – питайте не мене...
Повiльно пише про минуле.
Чи сьогодення дожене?
Бешкетник вiн, та серце чуле.

Щось вiдкривається нове
Й самiй у вистраджанiй долi.
Вже незалежно заживе
Вона у книжцi i нiколи

В нiй не закреслити й рядка.
Моє життя, для всiх вiдкрите
Уваги й чемностi чека.
Читайте, щоб навчитись жити...

Роздiл чотирнадцятий. 9-та школа
 
* * *
 
Тоня Пащенко готовилась в Германию,
В ту, что ныне нет на карте – в ГДР,
Подтолкнув и одноклассников к скитанию,
Дав ровесникам заманчивый пример.
 
А ее никто не спрашивал желания:
Приказали папе – взял под козырек.
Раб приказа: безразлично – что Германия,
Что Монголия – он отбывает в срок.
 
У военных неожиданны каденции…
Левеншусик-друг потерянно грустит…
Тлня Пащенко жила у Резиденции…
Взгляд девчонки подозрительно блестит.
 
Для подростка перегрузки непосильные –
Бьют разлуки по сердцам и головам…
Подошла несмело к Лидии Васильевне
Попрощаться Тоня…
                -- Вот… На память… Вам… --
 
Знак признательности: -- в бронзе композиция.
Видим: женщина и девочка – сюжет:
«Я и ты»…
                Прощай, подружка яснолицая!
Потерялся, затоптался Тонин след.
 
Годы странствий наше детство затуманили,
За туманом даже школка не видна…
Где ты, Тоня? До сих пор еще в Германии?
Я в Америке, а Родина одна…

 
 
(Фото 15. Что в скобках, убрать!)

Чернівці, 1956. Учні СШ №9 пишуть твір з української мови.

Борис Парахонський


* * *
 
«Купили» другого синка –
З капустою нема ж левади.
До того ж i ущерть снiжка.
Борис бiлесенький, без вади.
 
-- Це, Владик, твiй молодший брат.
Найкращого тобi купили.... –
Вiн кинув оком – i назад,
До iграшок....
                Обох любили...
 
 

(Фото 16. Что в скобках. убрать)

Чернівці, 1950 р. Тут мати з сестричкою Ніною. А на руках вже я,
  власною персоною. Дуже важний. Мабуть півроку як народився.

Борис Парахонський


В братiв багато спiльних рис –
Впадає це родиннiй клiцi.
На рiк й сiм мicяцiв Борис
Вiдстав вiд Владика у вiцi.
 
Лашкiвськi друзi помогли –
Прислали нянечку – Марiйку.
Вони з Марусею втекли
З колгоспу – бiльше нiж на «двiйку»
 
Нiхто колгоспне те буття
Не оцiнив. Хто мiг – втiкали.
Крiпацьке то було життя,
Гiрш, нiж за вражої навали.
 
Марiйка з нами прожила,
Як рiдна у родинi, поки
На нiжки Борю пiдняла.
Коли три виповнилось роки.

 

(Фото 17. Чято в скобках. Убрать)
 
Чернівці, 1952. У нашому садку. Ми вже трохи підросли. Поруч
  незмінна подруга мами Є.С.Буїна та її діти Слава та Шура.

Борис Парахонський

-- Що це?... А це чому? – дзвенiв...
У серцi – океан любовi…
Ми вiддали обох синiв
У дiтсадок круглодобовий.
 
У понедiлок вранцi їх
Туди вiдводили «на службу»,
В субботу ввечерi малих
Берем додому. Ми на дружбу
 
Братiв надiялись. Удвох
Їм буде легше. У середню
Зарахували їх обох
В садочку групу... Тобто бредню
 
Турбот буденних опiр лiг
На всiх нас тягарем суворим –
I на дорослих й на малих.
Шкода малих... Та лиш бадьорим
 
Веселим голосом до них
Я промовляю в понедiлок,
Щоб здогадатися не мiг
З них жоден, як отих помилок
 
Тягар щоденно крає нам,
Менi й Сашковi-батьку серце.
Зате недiлi – лиш синам.
Цукерки й фрукти на скатерцi...

 

(Фото 18. Что в скобках, убрать)


Чернівці 1957. Викладачі СШ №9. Позаду 3-й зліва Ільчишин
  А.О. Поруч брат Володя - завуч.

Борис Парахонський

 
Улiтку їздили на Прут –
Купалися i загоряли.
В кiно ходмлм... Поруч тут
Центральний парк, де теж бували
 
Ми щонедiлi… Над усе
Чудовий наш театр любили.
З дитинства хлопчики оце
Живе мистецтво захопили
 
У душу – i на все життя...
Дивилися усi прем’єри,
Думки гострили й почуття
Для совiстi – не для кар’єри...
 
Завжди iз нами й чоловiк.
Зрiднившись з фотоаппаратом,
Вiн кожний крок наш, кожний миг
Знiмає... Боря з старшим братом
 
I я – у об’єктивi лиш.
Навколо всбди блiци й клаци...
Але ж було найцiкавiш,
Коли, як справжнiй папарацi,
 
У засiдцi сховавшись, вiн
Нас крадькома знiмав зненацька.
Про випадок такий один
Повiдаю... Доросла цяцька
 
Для нього – фотоаппарат...
Преамбула того сюжету --
Полiтосвiта. Влада – кат --
Волiє, щоби їй цю жертву
 
В знак благодiйностi принiс
Буквально кожний рiзним чином.
Промивку мозку мракобiс
Влаштовував: полiтгодинам
 
Повиннi i робiтники
I школяри вiддатись щиро
Щотижня. В мене – малюки.
I що? Дамоклова сокира
 
I надi мною. Тих занять
По понедiлкам оминути
I я не можу...
-- Щось порадь,
Сашко, як з тим нещастям бути? --
 
.—Я бачу вихiд лиш один:
Зануритись в полiт-кювету
Ще глибше. Замiсть тих годин –
Вступить до унiверситету
 
Марксизму-ленiнiзму. Є
Цiкавi в ньому факультети.
Той унiверситет дає
Освiту добру, бо предмети
 
Там тi ж, що їх звичайний вуз
Своїм студентам пропонує.
Там є iстфак… Вступив – i туз!
-- А сам? –
-- Й для мене не iснує
 
Альтернативи. Першим я
Пройду по цiй полiтстежинi,
А друга черга вже твоя!
-- Тодi час стартувати нинi! –

 

(Фото 19. Что в скобках. Убрать)
 
Чернівці 1957. СШ №9 ім. Панаса Мирного. Учні і вчителі.
    У другому рядку після Л.В. зліва Полина Руснак (подруга), у центрі
    Ільчишин (директор, справа брат Володя (завуч)

Борис Парахонський



Два роки – i Сашко диплом
Одержав унiверситету.
А потiм я за тим добром
Вступила теж до факультету
 
Iсторiї… Провчилась рiк...
I зараз в розповiдi буде
Отой кульмiнацiйний миг...
Недiля. Всi на свiтi люди
 
Цей день цiкаво провести
Хотять у злагодi з ciм’єю,
У парку малюкiв пасти...
А я не впоралась з моєю
 
Турботою мiж iншiх справ.
I семiнар на факультетi
Мене наступним днем чекав.
А я нi бе нi ме в предметi –
 
Icторiї ВКП(б).
Хто з ким там воював на з’їздi,
Хто гiдним виказав себе
Закатуванню геть на мiсцi.
 
Недiлю мушу присвятить
Серйознiй самоподготовцi.
Недiлю ж треба присвятить
Малим – i в кожнiй тiй голiвцi,
 
Що прихилилися в цю мить
До мене, є нерозумiння.
Недiля – як її губить?
Я ж– в’язень строгого сумлiння.
 
I знаю, що повинна вчить...
Нерозумiння: що зi мною?
I той мовчить, i цей мовчить.
Непорiвнянною цiною
 
Сiм’я повинна заплатить
За вигоди полiтосвiти...
Малий тихесенько сидить
У мене на колiнах.... Дiти
 
Ще сподiваються на щось.
Малий сидить, а старший братик
Стоїть, окатий, наче Щорс,
I ciпає за мiй халатик.
 
Я:
-- Владику, не заважай!
Готуюся до семiнару... –
Вiн – трохи згодом –сiп:
                -- Кiнчай, --
Мовляв, -- вдивлятися в примару,
 
Коли чекають два сини.
I знову – сiп... Убiк конспекти!
-- Куди ж бо пiдем, пацани?
В кафе? Бо там смачнi аспекти?...
 
Вони вже знають те кафе
На розi Ольги i Шевченка.
Як гiсть з якогось Санта-Фе --
Одне таке – дитяче. Сценка:
 
Маленький столик i cтiльцi –
За столиком вони – експерти,
Морозив рiзних вже  знавцi:
Бо розрiзняють всi аспекти,
 
Смачного – i дають наказ
Справжнiсiнькiй офiцiантцi.
Несуть – i їм вже не до нас.
Менi лиш залишились танцi
 
Навколо столика й рефрен:
-- Берить на ложечку потроху! –
Та кожен з хлопцiв – джентльмен.
Не завдають переполоху,

Неквапно, «ввiчливо» їдять,
Смакують, не ковтають швидко.
Сприймають мiй урок на «п’ять» --
I не хворiють i не бридко

На них дивитися... Менi
Дивитися на них приємно:
Такi собi малi пани –
Поводитись умiють чемно.

На них – шляхетностi печать,
На сяючих обличчях – врода...
По Кобилянськiй погулять –
Це особлива насолода.

Вони вже знають алфавiт
I можуть вивiски читнути.
До того ж там – «Дитячий свiт»,
Його не можна оминути.

Вони упевнено ведуть
У вiддiл iграшок...
                -- Дивiться! –
Так: рейкова, мов справжня, путь,
Маленький поїзд...
                -- Залiзниця! –

Той поїзд по пiдлoзi мчить.
Заведена ключем пружина –
Його двигун – i вiн бiжить –
 I кожна на Землi дитина,

Та i дорослi, ясно, теж
Були б у захватi... Купуєм.
Книгарня... Радостi – без меж.
Розглядуемо, не марнуєм

Тут часу. П’ять берем книжок
I  повертаємось додому.
I кожний крок для нас – урок.
Цiкавiсть подолає втому.

Яскравi ваблять малюкiв
Картинки й лiтери  великi.
Розпiзнаєм звiрят, жукiв,
Казковi полюбляєм книги.

Ось рейки складенi у путь.
Сашко бере сталевий ключик.
Разiв iз десять повернуть –
I поїзд iз хлоп’ячих ручок

Втiк i  кудись собi побiг
Пiд зойки й оплески малечi.
Навчають й розважають їх
Цiкавi й незвичайнi речi.

Вiдкрили кубики. Жука
Борис побачив на одному –
I задзижчав – «ж-ж»... Синка
Я заохочую. При цьому

Йому показую оту
«Жукату» лiтеру... А Владик
Її  вже знає... Цю мету –
Читати – як єврейський цадик-

Мудрець  -- бажаю досягти
Лиш поступово, без насилля.
I кубики допомогти,
Заповнюючи  їх дозвiлля,

Чудово здатнi. Хлопчаки
Аж поки кубики складали,
Взяли тi букви у мозки,
В короткi їх слова зв’язали:

«Дiд», «баба», «мама», «тато», «дiм»,
А потiм в речення короткi...
Давалось чтиво легко їм...
Борис уже в чотири роки

Читав книжки для дошкiльнят.
Удвох «Мiстечко в табакерцi»
Cини осилили – вiват!
Назавжди  книжка ця у серцi...

Ще Боря рахував до ста,
Вмiв додавати й вiднiмати –
Рiч для малого непроста...
-- Допоможи, будь ласка, брате! –

I Владик вчив, попомагав...
Наш перший завуч Коновалов
В мiскВНО комусь у око впав:
Йшла школа добре, без провалiв –

Беруть в директори його
В якусь – не нашу, iншу школу.
I  Дмiтрiєва самого
Взяли -- i  опустили долу

Натхненне те шкiльне життя,
Яке вони удвох тримали.
Це не велике вiдкриття:
Директор з завучем здiймали

Всi справи, настрiй догори
Сумлiнно,  ентузiастично...
Ось, дочекалися пори,
Як все змiнилося критично.

Шкiльний очолив колектив
До справ байдуженький Нiкiтiн.
Єгоров тiльки б пив та й пив.
Вiн – завуч. Хоч нi пciв нi кицiн

Частенько не розглядне хвiст,
Якщо заллє горiлку в очi.
Єдиний завуч має хист:
У гостi йле завжди охоче

На день народження. Коли
I не запрошують – вiн рветься...
Згадаєш: «Чи ревуть воли...»
Єгоров у гостях нап’ється –

I потiм тим, хто пригощав
Дає у рокладi години...
Єгоров i мене вмовляв:
-- Адже бувають у родини

I свята.  Запросiть мене... –
Завжди вiдповiдаю прямо –
Нехай хоч з школи прожене:
-- На нашiх святах тато, мама,

Синочки – й бiльш нiкого. В нас
Не п’ють, а дружньо розмовляють... –
Мене, як завжди, любить клас,
Батьки повагу проявляють.

Можливо б завуч i почав
За неслухнянiсть ображати –
На захист клас мiй дружно б став.
На це Єгоров мав зважати,

Iнакше б пнули самого.
Вiдносини тому в нас милi...
А ось Наталiна його
Запрошувала щонедiлi... 

Всi знали, що i чоловiк
Її дивився часом п’яно...
-- Ще, завуче, по чарцi?... Iк... –
-- Гостиннi дуже ви, Тетяно

Свiт Олександрiвно... За вас! –
-- То ви дасте менi години?... –
-- Дам! Буде ваш десятий клас! –
Тверезим не бував i днини.

Так сильно полюбляв бухать!
В очах – туман i нiс як слива...
Характеристики писать
На нас – його прерогатива.

На перший погляд вiн мене
Не зачiпає. Дядько ввiчлив
I пальцi вiялом не гне,
Неначе навiть доброзичлив.

Характеристики писав
На мене щоквартально добрi,
Їх у мiськВНО пересилав.
Та очi в нього як у кобри.

Зiницi – жала. Вiн чекав
Хвилини слушної – i вколить... 
Ось завуч запропонував
Менi i драмгурток очолить –

-- Вам сiмдесят i п’ять дадуть
Карбованцiв за цю работу... –
А в мене артистична суть,
До гри не втратила охоту.

«Червоний галстук» -- п’єса є.
Я оголошую початок.
На оголошення моє
З’явились хлопцi, а дiвчаток –

Жiночi ролi в п‘єсi грать –
Ми з двадцять третьої позвали,
У нашу театральну рать –
I почали!  Не вiдбували,

Як кажуть, номер – я й вони
На репетицiї охоче
Приходили... Минали днi...
Та передвiдчуття пророче

Якусь тривогу в серце зве...
I мiсяць пролетiв. Доплату
Одержала... Все ж душу рве
Присутнiсть явна аромату

Пiдстави, зради... Пролетiв
Iще один натхненний мiсяць.
I кожен, хто робив, хотiв
Одержати зарплату... Витязь

Гри справедливої, дивлюсь –
Нема за драмгурток доплати.
Повинен бути значний «плюс» --
Є «мiнус»: мусила вiддати

I за минулий мiсяць дань.
Єфремов взяв собi тi грошi
За драмгурток – нахаба, п’янь!
Я так i знала: був хороший

Недовго. Виявилась суть.
Я галасу не пiднiмала,
Бо не боєць – у каламуть
Лихої сварки не втручала

Всю школу, вiдступила... Я
Зробила вигляд, що нiчого
Не трапилося... Нiчия
У цiй халепi допомога

Той присмак зради не могла б
Усунути, вiдсторонити.
Огидно, наче їла жаб...
I я вже знала, що робити.

Грицько i Женя... Тiльки цi
Надiйнi й вiрнi взнали друзi
Мiй план... На щастя Чернiвцi –
Велике мiсто. Цiй подрузi

I другу, щоб не ображать,
Розповiла i про причину
I намiр вiд бiди бiжать...
Втiм рiк навчальний чин по чину

Я завершила. I була
Подiєю вистава наша.
I я заяву подала
В мiськВНО – бо виповнилась чаша –

В дев’яту школу перейшла,
Що бlля унiверситету.
А вчителька, що там була –
У двадцять шосту... Естафету

Перейняли вона i я.
Вона зi мною помiнялась –
Сюрприз для актуарiя.
Вся двадцять шоста дивувалась:

Мовляв. все добре в неї йшло –
Батьки i дiти всi любили.
Якесь iз нею сталось зло? –
Мою подругу теребили.

Вона розповiла менi.
Ми з нею дружбу не ламали.
Поблизу жили. Вiльнi днi
I свята разом проводжали...

Вiд Сталiна, де я жила,
Дев’ята школа далеченько.
Я навпростець дворами йшла
Спортивним кроком так швиденько,

Як вистачало тiльки сил.
Доходила хвилин за двадцять.
За вчительский сiдала стiл...
День, другий, щоб адаптуваться –

I я у школi вже своя...
Директором – Адам  Iльчишин.
Його сiм рокiв знаю я.
Ми спогадами серце тiшим,

Як працювали в облВНО.
Я – секретаркою у кадрах,
А вiн iнспектором... Воно
Й допомогло...Iнакше – злам, крах.

Здружив нас творчий ланцюжок,
Суспiльна праця повз утому:
Вiн був партiйний ватажок,
Я – активiстка мiсцевкому.

Вiн мовник й математик сам.
I з Парахонським кiлька рокiв
В сусiдствi працював Адам
Свiт Александрович. Урокiв

Тодi вiн учням не давав.
Лиш теми для фiнальних творiв
В десятих класах пiдбирав,
Диктантiв тексти, теми зборiв.

А Парахонський в той же час
Шукав для iспитiв задачi.
Це так тодi робилось в нас.
Обидва принциповi з вдачi.

У претендентiв на медаль
Вони перевiряли твори.
I, непiдкупнi  наче сталь,
I, неприступнi  наче гори,

Медалi назначали тим,
Хто заслуговував насправдi.
Та час прийшов i цим двоїм
Пiти вiд кабiнетних справ в тi,

Де школяри i  вчителi,
Живi, не в статистичних звiтах.
Учитель, вчитель – сiль землi!
Потрiбний всiм як вдих i видих.

Директор школи – ватажок...
Пiшов директором в дев’яту
Iльчишин, а його дружок
Пiшов на завуча посаду

В житлово-комунальний наш
Солiдний технiкум. В дев’яту
Принесла досвiду багаж.
Люблю оту роботу кляту...

В дев’ятiй почала дружить
З Руснак Полiною. Полiна
Свiт Олексiївна... Служить --
Найвiдданiше! I родинa

Шкiльнa їй вдячна назавжди:
Чудова вчителька й подруга.
Був сенс менi прийти сюди,
Якщо добавила до круга

Надiйних друзiв i її...
Укр. мова i лiтература
В дев’ятiй, як i скрiзь, мої.
Вона – рос.мови креатура.

Полiна близько нас жила
З сестрою... Червоноармiйська  -
Спокiйна вулиця була
З базаром. Справдi, дуже близько...

А Лiда, Полiна сестра,
В бiб. технiкумi ще студентка... 
Попереду iще пора,
Коли на вiршi не Шевченка,

А Вєнцимєрова вона
Звернула трепетно увагу –
I  почалася мовчазна
Не схожа зовсiм на розвагу

Поета вахта. Ще сама
Вона не вiдає, якою
З душi поета i ума
Зiйшла могутньою рiкою

Поема про моє життя,
Якiй вона – першопричина.
Ще взнає... Точне вiдбиття
Моєї долi – трудна днина

В поета – сам її обрав...
-- Ну, що: додому?
              -- Так, Полiно... –
-- Як, пiшки?
                -- Пiшки! –
                Ловим гав --
Йдемо додому вже повiльно,

Про все говоримо й само
Собою гарну Резидентську
Будову бачимо.  Йдемо
Повз довгуУнiверситетьську,
 
Обвуглений стоїть каркас
Будови гарної... Руїна –
Колишня синагога... Нас
Пригнiчує ота картина.

Центральна... Через площу цю
Крокуємо на Кобилянську.
Вже вiд оксiду вуглецю --
 За цiсаря колишню Панську --

Мiськрада захищає. Лиш
Тi авта, що в крамницю вирiб
Привозять, а будь хто – облиш!
Як генеруєш автовихлоп,

По Кобилянський пiшки йди!
Не можна на машинi мчати...
Крокуємо. Туди й сюди
 В крамницi радi зазирати –

З грiшми – це насолода...
                -- Глядь,
Купила знов книжки!
                -- Купила,
Малятам щоб було читать.
-- То в них вже попереднiх сила! –

-- Привчили братикiв ковтать
Книжки, тепер що з цим поробиш?
 -- Що ж, як навчилися читать...
-- Зайдiм до гастроному...  --
                Ловиш

Вiдраду: можемо купить
Чудовi, якiснi продукти –
Щоб їсти що було i пить –
Чай, каву...
                -- Ах ти, ох ти, ух ти! –
 
Ковбаси, масло, хлiб, м’ясце....
Мicцевi овочi та фрукти –
На ринку – кожен знає це...
Несеш – не вiдчуваєш рук ти...

Дружу з Євгенiєю. Нас
I  вчительська стезя з’єднала,
Жiноча спiльна доля й час.
Про Женю Буїну писала...

Директорствує чоловiк –
Євгенiї у дiтбудинку.
З «дев’ятки» поверни за рiг –
I дiтбудинок. А щербинку

У долi i життi сирiт
«Дев’ятка» згладжує – та школа,
Куди заходять до ворiт
Юрмою – i тодi довкола

Панує тиша й спокiй... Так,
Тi що ростуть у дiтбудинку,
В яких у долi явний брак
Тепла i ласки, цю щербинку

Перекладають на мiщан...
-- Вiн з дiтбудинку! –
                Це як жупел.
Мовляв. з них кожний – хулiган!
Куди ж  дiтей? Гордiїв вузол...

А Буїнiв сiм’я жила
В ту добу на Орджонiкiдзе.
-- Вiтаю. Ось, з дiтьми прийшла! –
-- Ласкаво просимо! –
                -- Чи кiт це

Пронявкав? Дiти, вас не чуть,
Вiтайте голосно, це друзi! –
Ну, у садочок, cливи ждуть –
Дозрiли першими в окрузi… --

I дiтлахи, як тi коти,
Облазять у садочку сливи...
-- Оцей рецепт чи знаєш ти?... –
I ось вже аромат дражливий

Iз кухнi нашої пливе...
Сашко тишком фотографує,
Покуштувать оце нове
Бажає. Аромат нервує.

Сiм’я у Женi чимала.
Готує дешево i гарно
Бажаю, щоби так могла
I я. Я вчуся – i не марно.

З Грицьком стрiчаємось тепер
На конференцiях лиш зрiдка.
Вiн обережний, як сапер.
Чекicти не шукають свiдка –

Сексотiв всюди через край
Й на «бiйку з космополiтизмом»,
Єврейський вчителю, зважай --
Кремлiвським, сталiнським фашизмом.

Шкiльний тимчасом колектив
Пiднявся також на котурни.
Директор школи доручив
Вести гурток лiтературний.

-- Мета: знайомити дiтей
З новинами лiтератури,
Перетворити на людей
Духовних, вищої культури. –

Таку роботу я люблю --
В гуртку читати вiршi разом,
Я справу цю не вiдхилю.
Летiти – не лежати плазом.

Поети... Кожного життя
Багаттям крiзь iмлу свiтило.
Ось стiнгазета. В нiй стаття.
Як щиро дiвчинка хотiла

Свої натхненнi почуття
Найкраще виразити в словi!…
Поети... Крiзь усе життя
Ми несемо отi чудовi,

Чарiвнi пам’ятнi рядки...
Ми конкурси читцiв проводим,
Вчимо напам’ять залюбки
I переможцiв нагородим

Призами... А до рiзних свят
Лiтмонтажi завжди готуєм.
Батьки у захватi – вiват!
-- I керiвницi аплодуєм! –

Даю складнiшi завдання:
На рiзнi теми  добирати
Творiння... Шоб не навмання,
Доводилося поринати

У творчiсть глибше --  i  частiш
Шукати у бiблiотецi
Цiкавий, незвичайний вiрш.
В журнали заглядали, де цi

Творiння можна розшукать.
Надибали в одному п’єсу.
-- Бажаємо пiдготувать
Виставу. –
                Море iнтересу...

Ми прочитали – перший крок
Ту п’єсу вголос...
                -- Дуже гaрна! –
Розподiлили ролi... Шок!
Не я уже тоталiтарна –

Гурткiвцi. Рiшення таке:
В садку стрiчатись щонедiлi.
Бажання є в усiх палке...
Борис iз Владиком зрадiли,

Бо i для них, для дошкiльнят,
Є в п’єсi пiдходящi ролi.
Всi знають: краще за малят
Нi радощi нiхто нi болi,

Хоч i заслужений артист,
Не передасть i не зiграє.
До гри в дiтей безмежний хист
I гра малих нам серце крає.

Спочатку помагав суфлер.
А потiм всi слова завчили...
-- Не помиляйся вже, мон шер! –
Вже дiти у тiй п’єci жили...

У Борi ролька та була
В життi i перша i остання.
А Владика ще привела
Пiзнiше пристрасть театральна

У напiвпрофесiйний «ТРАМ»,
В якому молодь робiтнича
Себе шукала. Вiн i сам –
Бо доля до мистецтва кличе,

Як молодь робiтнича та,
Грав залюбки у водевiлi
«Вiд серця нiжного бiда»
За Сологубом... Кудрi бiлi...

Вiн для молодших Владислав
Свiт Олександрович... Так  cумно:
Бо вiн дорослим надто став...
Талановито  i розумно.

Зiграли... Владикова роль --
Золотникова – i яскрава
Й дотепна. Справдi, вiн – король!
I Владику i «ТРАМ»’у – слава!

Я двiчi бачила оту,
Багаторiвневу виставу.
Чи вiдчувала гiркоту,
Що власну артистичну славу

Недоодержала в свiй час?
Забудьмо. Вже ростуть онуки.
Вони зiграють всi за нас
Незiгранi дiдами «штуки»...

З виставою гастролював
«ТРАМ»... Оплески -- високiй марцi.
В Тверi примiщення займав
Театр просторе в «Пролетарцi» --

В Тверi всi знають цей палац...
Та я захоплююсь, пробачте...
Що ж, перекреслимо абзац...
-- Жовтневе свято… I глядач те

Очiкує творiння вже. --
«Дев’ятка» у ажiотажi.
Продемонструємо...
                -- Невже?... –
Сквер... В театральнiм антуражi

Такого реквiзиту брак.
На сценi – клумба. Свiжi квiти
Ми закрiпили так i сяк.
Розсипали травичку дiти

По сценi…
            -- Добре. Де ослiн?
 Несiть його мерщiй на сцену.
Де другий? Третiй?...
                -- Ось же вiн!
-- Гаразд. Всi по мiсцях! –
                Антену

Душi настроїмо на старт! --
Ось на ослонi двi «бабусi» --
Гурткiвки в гримi…
                I… вiват!
Вистава у сучаснiм дусi

Cподобалася вчителям,
Батькам, директору. Найбiльше –
Малим й великим школярам.
Cпiймав зiрчаний слави хмiль вже

I Борю з Владиком. Вони
Обидва грали як народнi
Артисти!
                -- Кланяйтесь, сини! –
-- Ми кращими були сьогоднi! –

-- Для мами  -- завжди кращi, ceр! –
У Всесвiтi i всiй окрузi... --
У хлопчикiв моїх тепер
Знайшлися мiж cусiдiв друзi.

Хто? Яша з Гришею. Вони
Точнiсiнько такого ж вiку,
Як нашi iз Сашком сини.
Ось у садок вiдкрили хвiртку –

I Боря з Владиком мерщiй
До друзiв з дому вибiгають.
Хто цар по ролi, хто Кощiй –
В казкових персонажiв грають...

В будинку номер тридцять шiсть
Живе сiм’я Грицька i Яшi.
Малим не пити б i не їcть –
Лиш гратися. Вони i нашi –

I влiтку в нашому садку,
Коли ряснi черешнi й сливи,
I взимку грати на снiжку
Чудово.  Дiтлахи щасливi.

Збiгають з хати знов i знов,
Садок їх iнтересiв сфера.
А п’ятим в цей гурток ввiйшов
Iще один сусiд – Валера,

Що старший Владика на рiк.
I те, як дiти виростали,
Знiмав на фото чоловiк.
Днi, як лелеки вiдлiтали.

Черешнi квiтнуть навеснi,
А влiтку, ясно, достигають.
I  зрозумiло i менi
I всiм, що хлопчики сягають

До них, звичайно, не з землi.
Я дозволяла на дерева
Залазити --  i до iмли
Вони всi набивали чрева

Смачним. I маму пригощать
Черешнями не забували.
Пiзнiш – на сливах шелестять,
Коли i сливи дозрiвали.

Такий був незвичайний сорт:
Зеленi, але вже солодкi!
Цi сливи – начебто акорд
Прощальний дарять самородки

Фруктовi в нашому садку,
Сигналячи, що час до школи
Пiдходить старшому синку...
Лякати школою? Нiколи!

Росли хлоп’ята – i до них
В свiй час  i домiно приходить
I шашки, шахи... Ось i миг,
Коли турбота – заохотить

Малих до школи. А у нас
Нема її за умовчанням.
Давно вже просяться у клас
I просто марять тим навчанням.

За нашим садом є стiна,
Оштукатурена й висока.
А що приховує вона? –
Цiкавиться малечi око.

Вони залазять на стiну.
За нею – фабрика цукерок.
Запропонуйте хоч одну! –
Таємна мрiя... Закапелок

Вже нецiкавий дiтлахам.
Цiкаво знати, що за муром.
Ось дерево. Його гiлкам --
Дать цим нестриманим натурам

Можливiсть вилiзти на мур.
Грицько i Боря там сидiли...
Я виконала звичний тур
З роботи...
               -- Дiти, де ви?—
                Вмiли

Ховатись в хатi i дворi.
Та схованки вже їхнi  знаю...
Нема... Де дiти? Нагорi
На мурi. Чи я хлопцiв лаю?

Наказую iти униз.
А в них цукерочки у жменях.
Ласують...
               -- Хто це Вам принiс?
-- Фабричний дядько – у кишенях... –

-- Кидай цукерочки менi –
Пiймала їх двома руками.
-- Грицько, кидай! –
                Чи скаже: «Нi!»?
Теж кинув. Дерево з гiлками –

Як добрi сходи. Унизу
Я их вiдчистила вiд пилу.
Чи зобразити їм грозу?
Не буду! Втрималась насилу.

Лиш заказала залiзать
На мур...
           -- Не можна так багато
Цукерок їсти. Пригощать
Твого i Гришиного брата

Ви ж не забудьте, Тарзани,
Коли повернуться зi школи.
На мур не лазьте, пацани.
Полiзете iще?
                -- Нiколи... –

Роздiл п’ятналцятий. 4-та школа

*   *   *

            

...Он – Армстронг наших дней и черновчанин,
Ровесник мой и – более того –
По восьмилеточке «однополчанин» –
А я о нем не ведал ничего...

На Театралке, на аллее звездной
Есть и его, Агашкина, звезда.
Прославлен город им – и мне не поздно –
При жизни занести его сюда,

В альбом выпускников моей школенки,
Двадцать четвертой скромной НСШ,
Промчались дни и годы вперегонки,
Судьбину поколения верша,

Крупицу славы подарив таланту.
Его труба певуча и нежна.
Как мне – седьмой десяток музыканту,
Но наша не кончается весна.

Агашкин – псевдоним, не удивляйтесь.
Зачем он музыканту, не пойму.
И вы, пожалуй, тоже не старайтесь.
Кто так назвался, знает, почему...

Нас разбросало время по планете,
Сиренью майской, детство, помани...
Однажды отозвался в интернете
Абраша Фельдер на стихи мои.

Мы, созвонившись, долго вспоминали:
Я --  в классе «В» учился, Фельдер – в «А»...
Мы в школу по одной прямой шагали,
Со встречных направлений... Но сперва...

Абрам не в Черновцах родился – в Бельцах.
Отец был, как и мой, фронтовиком.
А обе мамы – в сказках или пьесах,
В романах не придумать – ведь ни в ком

Из сочинителей воображенья
Не хватит, чтоб такое сотворить:
Спасло их чудо в дни уничтоженья
Всеобщего, чтоб нас могли родить.

Его отец – Семен, а мама – Соня...
А о моих написана «Семья».
Нас по утрам Нагорная, трезвоня,
Звала на постиженье бытия.

Отец Семен был до войны семейным,
Но первую семью взял Холокост.
Шесть миллионов фюрером злодейным
Отправлено евреев на погост –

В яры и печи. Бешеным Аттилой
Народ Торы уничтожаем в дым.
А вся Европа братскою могилой
Осталась в назидание живым.

Кто выжил, начинали с нижней точки:
Ни денег, ни одежды, ни еды.
Но все ж рождались сыновья и дочки –
Как далеко еще до той звезды!

Послевоенные сороковые...
Их содержание – голодомор.
И воины Победы – чуть живые
И дети – человечеству в укор.

План Маршалла тогда спасал Европу.
А Сталин этим планом пренебрег.
-- Клеймить! – дано заданье агитпропу.
Кто нас спасет голодных? Разве Бог...

На курсах холодильных машинистов
Неделями мой батя без еды.
А радио клеймит капиталистов.
Советские, мол, подвигом горды –

Империалистической подачки
Не примут... А Европа поднялась...
И СССР, конечно, был не в спячке,
Но и стране и каждому далась

Пора восстановления сверхтяжко
Без помощи финансовой извне.
Отказ от плана Маршалла – промашка,
Которую пришлось вкусить и мне,

В числе моих ровесников – Абраше...
-- Мы жили на Седова. Это вниз
От школы, а ботинки просят каши.
В хатенке-развалюхе там нашлись

На две семьи квадратных двадцать метров.
В «скворечнике» «удобства» во дворе.
Не хочется обратно в это ретро.
В воспоминаниях о той поре

Меня терзают ранним пробужденьем.
Едва будильник отбивает пять,
Спросонок запасаемся терпеньем –
У булочной стоять нам и стоять.

Дают на человека по буханке.
Я, хоть и мал, но тоже человек.
Случаются, конечно и подлянки –
Шпаны окрестной на толпу набег,

Карманников, к примеру... А случалось
Потопчемся у магазина зря,
А хлебушка, увы, не доставалось.
Привычны мы, по правде говоря,

Давно к всего на свете недостачам.
А ежели нам хлебушек дают,
Относим это к радостным удачам.
Тогда у нас в халупочке поют.

В домишке по каморкам три семейки.
В каморке нашей: мама, папа, я...
Хай тети Ховы с Эйнихом... Копейки
Несли все маме, чтобы на паях

Совместно обеспечить выживанье.
У тетки с дядькой – ремесло в руках,
Еврейское терпенье и старанье --
До боли и в суставах и в висках.

Жужжала в доме швейная машинка.
Из под иглы постельное белье
Выходит... Чтоб изысканное шибко,
Так нет... Но трудолюбием ее,

Мамашиной сестрицы, тети Хоны,
Имевший спрос готовился товар.
Хоть с точки зренья власти, незаконны
Потуги, но несли семье навар.

А Эйних мастерил столы, комоды,
Морилкой покрывал, лакировал.
Простая мебель безыскусной моды...
Кто как умел, тот так и выживал.

Отец трудился на быткомбинате,
А мама обеспечивала тыл:
-- Обедать, все! Еще хотите? Нате! –
Быт труден, скуден, беден... Не уныл!

В благодаренье Господу за право
Жить все невзгоды рады претерпеть,
Над нищетой своей шутя лукаво,
Без повода всегда готовы петь...

С семейкою в соседстве – неевреи.
Однако все на идиш говорят –
Имперской Франца-Йозефа идеи
Последыши респекта не таят

К евреям... Он режимом сталинизма
В течение последующих лет
Из обихода был успешно изгнан –
И идишговорящих больше нет

Ни неевреев ни самих евреев
Средь новых поколений в Черновцах...
С пеленочек семейкою  взлелеяв,
Меня отводят в школу. Класс в цветах.

В четвертой школе скорбный путь ученья
Мой начинался... Школа та была
На улице Азовской... Дел теченья
Причин подспудных ведать не могла

Семья: вдруг во вторую переводят,
Потом в двадцать четвертую... В нее
Со мною в класс такие парни ходят!
Веселое пошло житье-бытье...

Учусь легко. Почти отличник. Только
По языкам четверки. Языки
Трудней даются прочего, что горько,
Поскольку супер – языковики.

Давид Абрамыч Эдлис – он наш классный
Руководитель, Он по всем статьям
И вдохновенный педаґоґ и классный
Мужик – как папа относился к нам,

А Лидия Васильевна, как мама...
Ей, Парахонской, удается нас
Влюбить в язык Тараса, хоть программа
Несовершенна... «А» -- элитный класс.

В нем те, кто поталантливей в учебе.
«Б» -- чуть похуже, «В» -- четвертый сорт.
Так повсеместно выстроено, чтобы
Всяк свой шесток знал... В нашем классе спорт

На высоте и прочие занятья...
Еврейский мальчик, годиков с шести
Надежды мамы должен оправдать я –
И вот: меня решили отвести

К учителю игры аккордеонной.
Я мал, подъем к Советской слишком крут.
Аккордеон обузой полутонной
Казался – и за мной его несут

То мама на Советскую, то тетя.
Ефим Абрамыч Зельтерман азы
Мне дал, чтоб ощущение полета
Рождалось. В классе я попал в тузы.

А сверх того – и в Доме пионеров
Я записался в духовой оркестр.
Трубу мне дали. Дую. Впрочем, нервов
Потрачено – ого! – пока окрест

Моя труба, избавившись от хрипа,
Божественные стала рассылать
Серебряные трели... Толще кипа
На полке нот... Играть, хочу играть...

Уроки в классе пения вел Гарий
Свет Яковлевич... А его жена
Ирина Свет Израилевна в паре
С супругом воспитать во мне должна

Всегранный вкус и супермузыкальность.
Ведет меня по музыке она
В музшколе черновицкой пятой... Странность
Политики погромной: пусть дана

Нам даже свыше суперодаренность,
Нас в первую музшколу не возьмут
И у второй лишь к неевреям склонность.
У пятой же особенный статут...

Но я не венцимеровского роста,
Аккордеон --  тяжелый инструмент,
Носить его по городу не просто.
И неизбежный наступил момент –

Я с этим инструментом разошелся,
Все вдохновенье посвятив трубе... --

И равных в мире – раз, два – и обчелся.
Труба вела Абрашу по судьбе.

Вначале он на школьных вечеринках,
На танцах старшеклассников играл.
Потом в сверхмодных лаковых ботинках
В студенческом оркестре выдувал

При Черновицком университете.
Теперь Абрам в Израиле давно.
Крутейшим профи признан на планете,
Коль звуками трубы ему дано

Касаться душ чувствительно и страстно.
На Театралке Фельдера звезда...
Увы, мы в разный с ним ходили класс, но
По НСШ – с Абрашей навсегда

И вот – в поэме неразъединимы.
Художнику-ровеснику – виват!
Да будем с ним хранимы – побратимы
И не забудет нас любимый град!

 *   *   *

Заглядываю снова на YouTube
И набираю в поиске «Агашкин»...
Звучит наипевучая из труб...
И в этом, вижу, не дала промашки

Учительница славная моя...
Без слов, но без акцента «Рiдна мати...»
Трубою выпевается, маня
За океан, в забытые пенаты,

На Киевскую, в третий тесный дом
И в школу на Нагорную, в наш город,
Где мы про «Рiдну мати»... все поем,
И песня молода, и каждый молод,

И мамы наши терпеливо ждут,
Когда мы возвратимся с Кобылянской...
Как быстро наши годы все пройдут...
Труба поет с неизъяснимой лаской.

И в ней как будто много голосов
Всех нас соединилось и запело...
В ней – города родного вечный зов –
Не зря так песня душу мне задела.

И українська  мова в ней звучит
С акцентами любимой Буковины.
И теплый Прут в ней ласково журчит,
И – вопреки разлукам – мы едины.

Труба  уводит за собою вдаль.
Нет миль и лет, мы молоды и страстны...
Поет труба... Светла моя печаль,
Минуты вдохновения прекрасны...

               
            *   *   *

Цей неспокiйний шостий «В»...
Навчалась в ньому Аня Дермер.
У дiвчинки в сiм’ї нове:
Родини голова – не фермер,

Звичайно, вирiшив: сiм’я
Шукатиме в Одесi долi.
Жалiю Аню Дермер я:
Як у новiй їй буде школi?

Це завжди для пiдлiтка шок.
Та не зарадиш. Що поробиш?
Рос. мови в класi йшов урок.
Поскаржаться: мовляв, злословиш!

Я тiльки згадую... Було...
Русачка прозивалась... «Буча».
Це вiд її прислiв’я йшло:
-- Не пiднiмайте бучу!» --
                Суща

Фанатка школи... Та чомусь
Нема контакту з школярами.
Сама я цього не боюсь.
Вони до мене, як до мами,

Вiдверто й приязно завжди,
З любов’ю ставляться.  I навiть
Той, вiд якого жди бiди,
Що карими мене буравить

Очима, навiть той мене,
Я добре знаю, поважає,
Що для людини – головне...
То Аня Дермер вiд’їзжає.

На мiсцi звичному нема
За партою вже Дермер Анi.
Засумувала вся юрма
Тремтливо у шкiльному станi.

Рос. мови мляво йде урок,
Нiхто не пiднiмає бучу...
Тут вiдчинились дверi... Шок!
У клас заходить Аня... Мушу

Засвiдчити: неначе дик
Втiк з лiсу – так лементували.
Такий почався зойк i крик --
I обiймалися, й спiвали.

I вгамувати не могла
Цей гамiр Буча до перерви.
Звичайно, я допомогла...
Сталевi тут потрiбнi нерви...

...Рiк двi п’ятiрки нic синку.
Яснiше: був п’ятдесят п’ятий.
Була проблема: у яку
Нам школу первiстка писати?

Поблизу чоловiча, та,
Де я навчала, двадцять шоста.
Ось двадцять третя, де мета –
Приблизити до Мови... Просто

Напроти: перейди проспект...
Якраз у цьому вся проблема.
Безпеки базовий аспект –
Незграбна транспортна система:

Трамваї i потiк машин.
Проспект малим не подолати.
-- В четверту школу пiде син! –
Рiшуче слово каже мати.

Чому в четверту? Бо вона
За рогом, перейти провулок –
Безпечнiше для пацана.
Ще не гудiла наче вулик,

Коли записувать синка
Пiшов туди поважний батько:
Зразкова школа та мiська –
Елiтна –  i завжди багацько

Бажаючих своїх малят
В найкращу школу записати.
Та батька ж знають – буде лад.
З ним директриса розмовляти

З усiм решпектом почала.
(Решпект Сашковi -- наче графу).
Папери Владика взяля
I… теку сунула за шафу...

Пообiцяла: буде вчить
Синка заслужена Софiя
Андрiївна... I ось вже мчить
Цей вересень... Моя надiя

На Владика: не подведе –
Чудово справдилася. Хлопчик
В навчальних справах клас веде –
Вiдмiнно вчиться мiй горобчик.

Вже в вереснi взяла хлоп’ят
Наставниця Софiя Бабич,
Тих, що вже вмiють i хотять
Читати – чим iще привабиш? –

В бiблiотеку повела,
Врочисто в неї записала –
Немов у шляхту прийняла.
Синок вже й сам читав чимало,

Ну, а записаний в читцi,
Став читачем повномасштабним.
Дарма питать мене, чи цi
Прийоми вчительки я к зграбним

Вiдношу. Так, це й справдi клас
Досвiдченого педаґоґа,
Що схвалення дiстав вiд нас,
Батькiв-колег... Комусь вiд Бога

Дається професiйний хист...
Софiя Бабич дуже вмiло
До душ малих будує мiст.
Яскраво i натхненно вчила.

Дicтався  «Ключик золотий»
В той перший день в бiблiотецi
Cиночку.  Матiнко, радiй:
Синок читає радо... Де цi

Наївнi i cвятi часи?
Сашко зробив синочку парту,
Й поличку, де тримати всi
Пiдручники в порядку варто

I зошити...  Синок дiстав
Своє робоче перше мiсце.
I прикладом чудовим став
Для Борi… Урочисто нiс це

Призначення серйозний брат.
Вiн готувався самостiйно
До школи що нi день... Вiват!
«П’ятiрками» його постiйно

Софiя Бабич вiдзнача.
Такий ориентир для Борi –
Ще в дiтсадочку дитинча
Молодше... Як iз старшим в зборi,

Борис цiкавиться:
                -- Що вчиш? –
I сам вивчає потихеньку...
-- Ще встигнеш, хлопчику, спiшиш? –
Спiшить порадувати неньку.

Весна. Шкiльний скiнчився рiк.
Щасливий переддень канiкул.
Пiшов без зошитiв i книг
У Школу Владик...
                -- Ось матрикул... –

А в ньому: «пять», i «п’ять», i «п’ять»...
Двi фотокартки: Владик с класом
Й серед вiдмiнникiв. Читать
Беру листiвочку тимчасом.

Педаґоґiчний колектив
Батькам висловює подяку...
Вiдрада мамi вiд синкiв.
Дай, Боже, їм вiдраду всяку!

... Був серпень. Незабаром рiк
Новий навчальний починався.
Хоч Борi шicть, та вiн вже звик
До справ навчальних – i збирався

Вже в школу – старшого дiстать.
I паперова йшла рутина.
Та не судилось обiгнать
Свiй час i вiк бо... скарлатина!

На щастя Владик i Борис
Росли здоровими. Нi разу --
I горло хлопчикiв i нiс
Перемагали всю заразу –

Я лiкарняного лiстка
Нiколи не брала ранiше,
Щоб вдома лiкувать синка...
I раптом – скарлатина...
                -- Лише

Б одужав бiдний мiй синок. –
Подруга Женя:
                -- Всi  повиннi
Перехвoрiти – це урок
Iмуннiй  їх системi. Нинi

Твого синочка органiзм
Цей цiнний набуває досвiд.
Опробується механiзм
Самоспасiння... Це ще досвiт

Хлопчини довгого життя...
Чи заспокоїлася?
                -- Трохи...
Та як же недоречна ця
В чеканнi славної епохи,

Навчальної,  хвороба!
                -- Так.
Але вони завжди невчаснi.
-- Шкода: надiйних лiкiв брак.
А немочi такi пропаснi! –

В лiкарню хлопчика беруть,
Що поруч з нами, на проспектi.
Вiн, навiть хворий,  наче ртуть.
Враховуючи всi  аспекти,

Заходити не можна нам
До нього, бiдного, в палату.
Вiн на паркан вилазить  сам.
Всмiхається батькам i брату.

Iз задоволенням бере
Домашнi ласощi-гостинцi.
Принесли яблучне пюре,
Цукерки, лимонад. Бо син цi

Та iншi полюбля смачнi,
Й приємнi для дитини страви...
-- Iще щось хочеш, сину?
                -- Нi.
Хiба лиш книжка... Ця...
                -- Котра?
                -- Ви

Ї ї купили щойно... –
                Ми
Приносимо негайно й книжку.
Лiкарня – також рiд тюрми –
Ця, iнфекцiйна... Тут i стрижку

Всiм, як ув’язненим, пiд «нуль»
Зробили – й нашому хлопчиську.
Й жене вiд муру їх патруль ...
-- Ми прийдемо пiзнiше... Близько... –

Вiдвiдали в будинку раз
Два санiтари в протигазах,
Щоб дезiнфiкувати нас...
Рiдину, вiд якої запах

Стояв у хатi кiлька днiв,
Повсюди щедро проливали.
Постiль хлопчини поготiв
Ретельно дезiнфiкували...

Вже по лiкарнi cорок днiв
Синок був вдома в карантинi...
-- Що, в дiтсадок тепер? –
                Вiдмiв:
-- Хазяйнувати буду нинi! –

I господарював.  Нам газ
В квартиру провели.  I майстер
Прийшов iнструктувати нас...
-- Чи батько вдома або матiр?...

-- Нi…
        -- Завтра прийду...
                -- Завтра теж
Обидва будуть на роботi…
-- Кого ж iнструктувать?
                -- Мене ж.
Я всiх навчу їх... –
                У турботi

Про небепечнiсть той навчив
Малого, що i як робити.
Той на питання вiдповiв
Найкраще...
                -- Добре. Тож навчити

Усьому мусиш i батькiв
I..  Хто ще є в квартирi? 
                --  Владик...
А Владика i поготiв.
Молодший?
                -- Нi, мiй старший братик... –

Запалювати в кухнi газ
Спочатку – чесно – я боялась.
Некрасов вивiв з гущi нас,
Жiнок, безстрашних... Зоставалась

Я мiж терплячих – iнший тип,
Що також винайшов Некрасов –
Вiн йшов з поверхнi  душ углиб,
Суть  одкровення не розмазав

Багатослiвнicтю... Я – та,
Що  винесе й суворий голод –
Терпляча жiнка i проста –
I спеку i cибiрський холод

Заради радостi дiтей...
А Боря... Вiн навчився швидко
Картоплю смажить... (Прометей
Подарував вогонь, щоб видко

Було i тепло на землi...)
Начищену я залишала.
Навчився Боря взагалi
На кухнi  поратися... Мало

Картоплi – пiдiгрiє cуп
Чи борщик... Чай собi заварить,
П’ є обережно, щоби губ
Не обпалити... Гришу навiть

Посадить, нагодує. Є
Хоч печиво, чи вафлi вдома.
Таке вже дитинча моє
Гостинне й щедре... Аксiома:

Так i повинен мiж людей
Вiн жити – чесно i шляхетно.
Провiдувала в нас дiтей
Матуся Гриши…
                -- Небешкетно

В дитяче грали домiно, --
Оповiдає Ciма-мама:
-- Я замiсила борошно,
I  пирiжкiв спекла чимало,

I знову вийшла у садок.
Дивлюсь: на сливi вже хлоп’ята,
Ласують... То ж немитi – шок!
Вiдповiдають гороб’ята,

Що дощик сливи вже помив.
I мама-Лiда дозволяє
Їх їсти з дерева...  Порив
Це заборонний ослабляє.

Вагомо Боря додає:
-- Ви не турбуйтесь, тьотьо Сiмо,
Здоров’я  Владика й моє
Вiд слив не гiршає, що зримо,

А ми їмо їх кiлька лiт.
Якi ж ми, каже мама,  хлопцi,
Коли не осiдлали вiт
I без подряпин… Та й у дзьоб цi

Cмачнiше сливи брати тут... –
А я спокiйно працювала.
Бо був сусiдський «iнститут»
У дії: Сiма пильнувала –

Сусiдка добра i моя
Приятелька (не працювала).
Є  привiд знов радiти. Я
Знов Владика поздоровляла:

Вiн закiнчив i другий клас
Вiдмiнно... А тепер i Борю
У школу готувати час.
-- Молодший, пiдемо з тобою

В четверту... Знаєш алфавiт...
Колишня вже твоєю стане
Учителька Софiя свiт
Андрiївна...
              -- Коли?
                -- Зiв’яне

На сливi листячко – тодi… --
Для Бабич перший клас набрали.
Борис записаний туди.
Обидва вчитись починали

В її досвiдчених руках...
Обидва полюбляли чтиво.
Квартира вся як є в книжках.
Як день народження – дбайливо

Я пiд подушку вже нову
Кладу найцiкавiшу книжку.
Хай дiти знають свiтову
Словесну класику... Усмiшку,

Прокинувшись, дарує син
У вiдповiдь на мiй дарунок.
Вiдкриє – i не бачить стiн.
Бо на обкладинцi малюнок,

Що поглинає хлопчака.
-- «Марк Твен». «Принц i жебрак»... Цiкаво,
Про що це?... --
                I його рука
Вже звичним рухом влiво-вправо

Початок тексту вiдкрива.
I далi вже не вiдiрвати.
Таку друкованi слова
Над хлопцем мають силу. Мати,

Коли вже хлопчик очi тре,
Дочiкується тихо мигу --
Вже в сплячого її бере
Й кладе на стiл чарiвну книгу...

Про Тома Сойера книжки,
Й славетну хижу вуйка Тома,
I безлiч iнших залюбки
Хлоп’ята прочитали вдома.

Кiнотеатри, винний льох...
Крокуємо повз Кобилянську...
В один iз вихiдних утрьох
Пiшли обгулювати «Панську».

Кафе-морозиво «знайшли»
На розi, як завжди, дитяче.
Поласували i пiшли...
Афiша...
         -- Це, сини, удача:
«Дванадцята...»  -- Шекспiра -- «...нiч»
-- Берем квитки?
                -- На два сеанси! –
-- На два вiдразу?
                -- Ясна рiч.
Такi  не упускаєм шанси! –

Сподобалась картина всiм.
То ж познайомились з Шекспiром.
Вiн cтав вiдразу близьким їм,
Для юних душ – орiєнтиром.

Таке духовне вiдкриття,
Зорав їх душi, наче плугом...
I з ним вони усе життя
Не розлучаються, як з другом.

Роздiл шiстнадцятий. 24 школа...

*   *   *

Белла Файнгерц запевала в хоре.
Голосиста,  из шестого «Б».
Так поет с сиянием во взоре.
Музыка дана ей по судьбе.

Отзвенев финальными фермато,
Хор закончил. Занавес. Вперед
Перчик-Фефер вышел фатовато.
Он вниманье публики берет.

И пока стихи читает Перчик,
Лидия Васильевна – улет! --,
Беллу (образцовый пионерчик) –
Переодевает – и народ

Через миг ее увидит в танце,
Украинском страстном гопаке,
Алые сапожки в ярком глянце,
Ленты в изумительном венке.

Занавес... Учительница снова
За секунды с  Беллы весь наряд.
Стягивает. Беллочка готова
Петь с сестрой в дуэте. Дикий взгляд

У народа: только ж танцевала...
Отпоет едва свое дуэт,
Беллу вновь в два счета раздевала.
Лидия Васильевна... О, нет!

Это же мираж, так невозможно!
Публика глядит во все глаза:
Беллочка в купальничке вельможно
Выступает с лентой, егоза!

За минуту снова превращенье.
И молдавский хора-хоровод –
Средь танцоров глаз ее свеченье --
В новый вовлекает оборот

Публику... Как время быстротечно...
Белла рядом с нами в США.
Нам она еще споет, конечно.
Ну, а танец с лентой?
                -- Тихо, ша!...


 

(Фото 20 , то же. Что фото 1. То. Что в скобках. Убрать)

*   *  *
Оце i є Семенiв клас.
I ось вiн нагорi праворуч.
Щось навiть тут єднає нас.
Вiн з Кравченком, як завжди, поруч.

Cемен всмiхається, один...
Друг Кравченко – єдиний в класi
«Арiець iстинний» -- блондин.
I вiн не загубився в масi.

Вiн – Льонька, цебто Олексiй.
Сусiд по партi й друг Семена.
Готовий бiгти звiдусiль
Й подставити своє рамено

Пiд будь-який в життi тягар...
Вiд Кравченка лiворуч – Мiлик.
Вiн, Гойтиан – фехтувальник. Дар --
Швидких,вiдважних, спритних, вмiлих.

З ним поруч – Лернер Icаак,
А далi – Фiнгеров, музика.
Ще далi --  Болбачан, вожак
Змагань футбольних, не базiка.

Ось Етя Вайсенберг стоїть,
Тут – Белла Шойхет, Лiя Штернгель,
Квятковська Люся... Свiтла мить.
Мине, i хтось дасть часу шенкель,

I час прискориться... Стоїть
В ряду дiвчат Садовнiк Люся,
Серйозна й в урочисту мить,
А очi – як черешeн  блюдця.

Хто з нею поруч – не згадать.
Як звали хлопця – вже забула.
Хто нагадає – буде «п’ять».
Iм’я хлопчини наче здуло.

Пiдказує Абраша Гiк
З Канади:
            -- Бокатенко Вова... –
-- Чи добре вчився?
                -- Ученик –
Не з перших... Особливо – Мова...

-- Дається знов щасливий шанс
Iм’я хлопчинi повернути.
Хто нижче справа?
                -- Розенкранц...
Вiн витрiщився: не мигнути! –

З ним поруч Тоня Лiнденфельд.
Мабуть вона тому радiє,
Що вже навчанню – хеппi енд,
Про лiтнiй вiдпочинок мрiє.

...А це – ви впiзнаєте – я!
Я тут – це особлива шана.
Бо вже ця школа не моя,
Я – в тридцять п’ятiй.... Щиро звана,

Щоб роздiлити з класом мить...
Зворушлива, врочиста сценка...
Ось класний керiвник сидить
Василь Романович Масенко,

Алгебраїст i геометр,
Cуворий, але справедливий,
Поваги гiдний справжнiй метр,
Терплячий, мудрий, не дражливий.

Лiворуч хто? Абраша Гiк
I Гельман Iда... На пiдлозi  --
Шнайдмессер i Печонкiн... В миг
Знiмання – у незручнiй позi…

Джерело тисячi досад
Цей клас – на кожному уроцi…
...Двадцять четвертiй – п’ятдесят
У сьомому минуло роцi.

Багато утекло води
З часiв моєї в нiй роботи.
Зо знiмка хлопцi – вже дiди…
Прийшла, хоч не було охоти –

В дев’ятiй все чудово йшло –
Директор – давнiй друг Iльчишин,
Володя – завуч... Тут було
Комфортно... Мiркуванням вищим

Вже керувалося мiськВНО,
Коли, нову вiдкривши школу,
Зсилало вчителiв воно
В двадцять четверту... Протоколу

Заради, згодитися нас
З Руснак Полiною просили...
Шкода лишати добрий клас,
Покладено немало сили

В якому... «Пан» директор так
Характеризував колегам:
-- Ця не кричить, як вовкулак,
Спокiйно розмовля, але гам

Стиха, як Лiда входить в клас
I cлухають її вiдмiнно,
Не так, як, горлодери, вас...
То переймайте це, бо цiнно... –

Ще б пак не цiнно! Крикунiв
Сприймати учнi неспроможнi.
Не кращий радник в школi – гнiв.
Крик i cуворiсть не тотожнi.

Для злих, гнiвливих вчителiв
Напоготовi в учнiв клички.
Так приштампують – краще б з’їв,
Гнiвливий, хамськi, жлобськi звички.

Нормальних кличуть за iм’ям,
За фахом: «Лiда», «Українка»...
Без крику припиняю гам –
Жарт, посмiшка – на це – хвилинка –

I  клас готовий працювать,
Натхненно, продуктивно, дружно...
-- Та що тут, Лiдо, мiркувать?
-- Йдемо в нову?
                -- Насправдi cлушно:

Нова нам заощадить час –
Вiд школи п’ять хвилин до дому...
Пiдтримав i Володя нас,
Й Сашко...  Знов в долi cтавлю кому...

Травневий був погожий день...
В Бориса й Олександра – фото.
Я в цих фотографiв -- мiшень.
Чомусь сьогоднi неохота.

З собою Владика зову:
-- Пройдiмось, сину, по книгарнях!
Можливо знайдемо нову
Хорошу серед незугарних... –

А iнтуїцiяя мене
Виштовхує сьогоднi з хати,
На Кобилянську так жене,
Що ноги просто не втримати.

У вiддiл пiдписних видань
Зайшли, а там... «Три мушкетера»...
-- Ще й «Камiнь мiсячний» -- лиш глянь...
-- Так, Вiлки Колiнз... Чи афера

Нам вдасться – все ж це пiдписнi… --
Ах, уявiть собi, вдалася:
Тi книги продають менi!
Додому летимо, вiд щастя

Не чуєм матiнки-землi
Пiд очманiлими ногами,
Мов повiтрянi кораблi
Несуть нас... Радiсть в повнiй гамi…

Ось наш садочок. Тiльки тут
Замислились, опам’ятавшись.
Це ж подарунок, атрибут
Подiй знаменних...
                -- Скориставшись

З нагоди: Боря закiнчив
Вiдмiнно третiй клас, в дарунок
Хай буде братику вiд нас
Дюма!... –
          ...Вiн розгорнув пакунок –

А на обкладинцi вже є
Наш дарчий-привiтальний напис,
Сердечне зичення моє
Сашка i Владика... Ще нарис

Бiографiчний тих двох книг
Чудових не досяг фiналу.
У Борi в Києвi  та з них,
Яку йому подарували,

У мене друга. Ще жива,
В чудовому i досi cтанi.
Хоч всi читали – як нова....
I з вересневої вже ранi

В двадцять четверту йду, де вiн –
Як пiдiйти до цього буки.
Такий у практицi один –
Педаґоґiчної науки

Не вистачає щоб пiдхiд
До вуглуватого хлопчиська.
Знайти... Хвороби рiзновид?
Чи у життi обставин низка,

Якi ускладнюють йому
Тепер зi мною спiлкування?
Мене цурається... Чому?
Вiн здiбний... Постає питання:

Чому вiн ради не дає
Домашнiм завданням? Фактично
Не вчить нiчого вдома... Є   
В хлопчини пам’ять... Артистично

Вiдтворює у дошки те,
Що чув вiд вчителiв у школi...
Якби не «цей», життя просте
Було б, приємне... Мимоволi

На фокуси його весь  час
Я на перервах витрачаю.
I вже набридло: раз у раз
Його з халепи виручаю...

А загалом у НСШ
Мене влаштовує робота.
Спокiйна за дiтей душа,
Бо близько дiм... Коли охота

I є «вiкно», бiжу до них.
Вiдвiдаю i погодую...
-- Я в класi перший ученик.
-- Я теж! –
             Як матiр, я гордую...

Яка ще перевага тут?
Є кiлька паралельних класiв.
Пiдготувалась раз i -- гут:
Повтор iз профi робить асiв...

Оскiльки ми прийшли удвох,
Утворюємо центр тяжiння.
I ось – у «банду чотирьох»
Перетворилися. Незмiнна

Учасниця сумiсних справ –
Шкiльна «спортсменка» наша Вiра
Степанiвна Серадська. Страв
Знавкиня, кулiнарка щира.

За нею, коли свято, стiл.
А Вiрi асистує Едлiс
Давид Абрамович. Навкiл –
Всi iншi. Кожний уперед лiз

До столу: кличе аромат!
Та Вiра стiл обороняла,
Аж поки, вбраним наче сад
Не був...
     -- З народженням! –
                Волала

Вже я. Звичайно – тамада!
На нас з Полiною – «худсектор» --
«Капустник» -- я ще молода,
А молодiсть – до пiснi вектор.

Спiвали до серцебиття
I сяяв свiт багатобарвний...
Згадала випадок з життя
Двадцять четвертої забавний.

Насмiлився учитель Д.
У Крим з собою запросити.
-- А дiти нашi будуть де?
-- З собою вiзьмемо, де ж дiти...

-- Тодi давайте водночас
I чоловiка в Крим прихопим... --
Цей випадок не сварить нас,
Як щирi друзi поруч робим...

Три роки наче день пройшли.
I шостий «В» вже не бунтує.
 I з «цим» домовитись змогли,
Росте й розумне в нiм стартує.

Як зовсiм дурiсть прожене,
В людину виросте мучитель...
У класi спiви. I мене
Запрошує у клас учитель...

-- Не чули, Лiдiє, адже,
Як голосить наш «Робертiно»...
-- А хто це? –
                Прiзвище...
                -- Невже?
-- I голос рiдкiсний – альтiно! –

Тихесенько ввiйшла у клас
I сiла за останню парту.
Всi озирнулися. Як раз
«Цей» викликаний... Не до жарту –

Уже вiн голос подає –
Дзвiнкий, хлопчачий, та з металом.
I пicня, як жива встає
I дiстає мене, як жалом.

Спiвак дивився  у вiкно,
Щоб не зустрiтися очима.
Я розумiю все одно –
I це, мабуть, всiм в класi зримо:

Спiває лиш для мене вiн.
Слова i музика вражають.
I  голосу чарiвний плин
Бере в полон... Усi бажають

Такi хвилини пережить,
Але не кожному вдається.
I cкiльки доведеться жить,
Я не забуду, як вiн ллється...

Сонечко встає, і шумить трава,
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти,
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?

На столі лежать зошитки малі,
Дітвора щебече золота, золота,
І летять, летять в небі журавлі,
Дзвоник ніби кличе молоді літа.

Скільки підросло й полетіло нас
На шляхи землі, в ясну блакить, у блакить
А що в тебе знов та доріжка в клас,
Під вікном у школі явір той шумить...

Знов приходить юнь і шумить трава.
Пізнаю тебе я при вогні в наші дні,
Вчителько моя, зоре світова,
На Вкраїні милій, в рідній стороні.

Пiшла додому. Звуки тi
Дзвенiли в головi i вдома...
А незабаром у життi
I долi знов з’явилась кома.

Шостидесятий рiк, весна...
Директор зве мене й Полiну.
Ми враженi – i я й вона:
МiськВНО пiд наc пiдклало мiну.

-- Це не прохання, а наказ:
МiськВНО нову вiдкрило школу.
До неї переводять вас
Iз класами... –
                I все... Покору

Я проявляю. Доля. В клас
Iду – i там у дверi плачу.
За пiсню, що рiднила нас?
Вiдходом, втечею вiддячу?

-- Пробачте, залишаю вас. –
Я говорю – cлiз не ховаю. –
Вас – кращий, незабутнiй клас –
Вiд серця з болем вiдриваю... --

Як класна дама «Г» -- не «В»,
З двадцять четвертої – в майбутнє.
Я сподiваюсь, що нове
В життi теж буде свiтле й путнє.

Довiдалися: у мicькВНО
Пан принципал нової школи
Копався в теках:
                -- Ось воно!
Те, що потрiбно: протоколи,

Характеристики такi,
Що вiд добра – добра шукати
Не буду: спражнi маяки! –
Що мiг у справi прочитати?

Єгоров, завуч-26,
Мене- предметницю вiдзначив.
«Вона й вiдмiнний методiст» --
Про це детальнiше тлумачив:

«Методоб’єднанням вона
У мовникiв шкiльних керує,
Предмет свiй досконало зна
I добрий настрiй генерує

У колективi вчителiв,
Вiдмiнниця у УМЛ’i…» --
Багато iнших добрих слiв...
Що далi? Пити ркацителi,

Святкуючи моє звання
«Заслуженний учитель»,  орден,
Що за роботу i знання?...
Якби ж то. Бо чиновним ордам,

Знайти б лиш привiд... Привiд є.
Вони провиною вважають
Страждання те лихе моє
Пiд нiмцями... Не заважають

Робити – дякую за це.
Бо я люблю свою роботу,
I є родинностi кiльце,
I я не втратила охоту

Служити школi i сiм’ї...
Весна, уроки... Трижцять п’ята...
З’явились радiснi мої
Провiдати мене хлоп’ята

З двадцять четвертої... Сюрприз!
-- Ми сильно скучили за вами... –
Учителю – найкращий приз...
-- I я... –
          Не виразить словами...

Покликали вони мене
Пiзнiше фотографуватись...
Хто знав, що пам’ять дожене?
Вiд пам’ятi  куди ховатись?...

 

(Фото 21. То. Что в скобках. Убрать)
Наш з Владиком батько Олександр Пилипович, Л.В., Кiра, Володя, Владик, я, Юрко...  Цікаве фото двох наших сімей - Парахонських і Мусієнків.
  Зроблено у Чернівцях десь у 1959 р. Невідомо, що нас тоді
  розсмішило, але мабуть щось веселе.
  Пам ятаю, що тоді ми гарно дружили. Коли збиралися батько з дядею, як
  згадую, весь час сперечалися чи буде нова війна та про різну політику.
  Я часто брав у дядька різні книжки. Думаю як історик він дуже
  вплинув на мої гуманітарні нахили. Батько штовхав мене з братом
  на свою математику. ;н втратив око у боях під Москвою у важкому 41-му.
  У цей час він завуч Геодезічного технікуму у Чернівцях.

Борис Парахонський

Декада сьома почалась...
Всi рiднi в долi влаштувались.
Дав Колi наречену клас –
З Шиманською вони побрались

I  є дочка -- (така сiм’я) --
Як бабцi забажалось – Валя.
Найперш менi оце iм’я
Невдало матiнка давала

Та лиш з онукою вдалось.
У Новотроїцьку родинi
Миколи впевнено жилось
У материнiй цiй хатинi,

Що на Тюленiна стоїть...
 У Чернiвцi молодша Нiна
Приїхала, щоб вчитись й жить...
В Володi й Кiри вже два сина.

Юрко й Микола... Цi живуть
Вiд нас у мiстi недалеко.
У нас в садочку часто чуть
Їх голоси... I фототека

Товщає. Бо мої сини
Фотографують тут кузенiв.
Киплять каструлi й казани.
Ми з Кiрою за п’ять «гульденiв»

Великий варимо обiд...
Вже Нiна в технiкум вступила.
На щастя ми все далi вiд
Турбот пiслявоєнних. Крила

Здiймають вище й вище нас...
Молодший брат Сашка Геннадiй
Звiльнився з флоту в добрий час,
Прийшов у клешах при парадi.

Себе шукаючи в життi,
Пораду вiн прийняв i тихо в... --
Де – люди щирi i простi –
У Новотроїцьк переїхав.

У рудоуправлiння там
Принiс заяву... Подивились...
Син писаря, писав i сам
Калiграфично... Пiдкупились –

I в iнженери узяли.
I вiдтодi i в нього вгору
Життєвi справи всi пiшли.
У бухгалтерiї в ту пору

Там однокласниця моя
Раїса Лимар працювала.
Побралися. У них сiм’я.
Дочка Наталка пiдростала...

Ця не цурається родства.
По нашому учитедює.
I я вже їй разiв зо два
Читала – i її хвилює

Оця iсторiя моя
Тепер... А в ту вже збiглу днину –
У тридцять п’ятiй школi я,
Перемагаючи рутину,

На полi юних душ творю...
Усе складається чудово...
Сашко:
            -- Хворiю я, горю... –
Поскаржився... Оце вже ново!...

Оце – серйозно...
                -- Лiкарi
Порадили мiняти клiмат
На кримський...  –
                I коментарi
Вже зайвi: хоч у Крим, хоч в Плiмут,

Якщо полегшає Сашку...
Коли придбала Крим Вкраїна,
То наказали Гульчаку –
Здружила повоєнна днина –

У Кримський їхати обком
Секретарем. Аграрний сектор
Закрiплений за Гульчаком
Занедбаний…  Гульчак – це вектор

Надiї… Дещо розповiм
Що знаю нинi про пiвостров.
Замучений Москвою Крим
Вiд Сталiна страджавший гостро,

Жахливо бiдував. Коли
Хазяйнували тут татари,
Вони водичку берегли,
Струмки, джерела не топтали,

Тому у них родився хлiб,
I абрикоси, i томати.
I далi це робить могли б...
Та  Берiя –  пiд автомати

Їх у вагони i –  в Сибiр,
Узбекiстан i степ казахський.
З людьми неначе лютий звiр...
А прийшлий люд в манерi хвацькiй

Що занедбав, що зруйнував...
Екологiчна катастрофа!
Колишнiй де прозорий став?... 
Для Гульчака – його Голгофа:

Отут вiн тяжкий хрест несе –
Рятує вiд бiди пiвостров.
Йому вiдповiдать за все.
Вiн Крима бiль приймає гостро...

Вже вересень. Неслушний час
Для переїзду педаґоґа:
Вci влаштувалися до нас.
Значна потрiбна  допомога.

Чи допоможе нам Борис
Свiт Миколайович? Я вiрю –
Не втратив товариських рис.
I cумнiв хворого розвiю –

Сама Борису у обком
Дзвоню... Зрадiв. I cпiвчуває.
-- Дiзнаюсь... Буде все ладом...
I телеграма сповiщає:

-- Можливiсть влаштуватись є.
Хай їде Олександр. На мiсцi
Роздивиться...  –
                Чуття моє
Сприймає це, як добрi вiстi.

Сашко поїхав. Я взяла
Чiтку детальне мапу Крима.
Куди нас доля повела?
Окинула іі очима.

«Орджонiкiдзу»... В першу мить
Це селище впадає в око.
Невже у ньому буду жить?
Здригаюсь, начебто вiд тока,

Чи то вiд струму... Чоловiк
Обсказує свою поїздку.
-- Гульчак серйозно допомiг.
Важливу з ним здiйснили низку

Корисних крокiв. В облВНО
Зi мною секретар обкома
Пiшов. При ньому йшло воно
Надiйнiше...
                -- У долi --  кома... –

-- Призначення у Крим Старий
Спочатку запропонували.
Гульчак:
          -- Сторiнку цю закрий.
Знайди у моря, щоби грали

У хвилi променi, бо Крим
Йому потрiбен для здоров’я... –
Вiн секретар обкому. З ним
Не шуткували. I знайшов я

Чудове тихе мiсце там...
-- Я знаю. Це – Орджонiкадзе!
-- Гульчак дзвонив, чв що? Я сам
Хотiв Вас здивувати... Ти це

Як, звiдки взнала?
                -- Пiдказав
Iнтуiтивний голос серця...
-- Я там, звичайно, побував...
-- I чи сподобалася, сер, ця

На мапi крапка? Так чи нi?
-- Те мicце дуже до вподоби
Першопроходцевi-менi.
Цiлюще мiсце для хвороби...

Там  є завод «Гiдроприбор»
 Де всi мiсцевi i працюють.
Корисний в школi розговор
Провiв – двi школи там фунгують.

Всi дiти ходять в НСШ,
Середня школа – лиш вечiрня...
-- До неї не лежить душа...
-- Там робiтнича молодь, мирна.

I хтось її повинен вчить –
Ось ми i будемо з тобою...
-- А де ми будемо там жить?
-- Щось знайдеться. Вперед, до бою!... –

У переїзда – безлiч справ.
Квартиру двокiмнатну нашу
Колега з технiкуму взяв
В Сашка – початок єралашу.

Дiстали довiдку про те,
Що ми здали житло державi
В Орджонiкiдзе вже зате
Одержати нове ми в правi

Без черги. Новий господар
Купив у нас i обстановку.
Житла щасливий володар
Чека, аж винесем на бровку

З квартири iнше все майно.
Його ми багажом вiдправим.
Найнеобхiднiше давно
У рюкзаках, валiзах... Гави

Ми вже не будемо ловить.
Портфель з грiшми i документи
Менi наказано носить –
Бувають, знаєте, моменти...

Сини самi у рюкзаки
Цiннiшi впакували речi…
 -- Тепер присядемо, синки...
У путь! Нам їхати далече... –

Супроводила на вокзал
Подруга, вчителька Полiна –
Величный шпiль. Просторий зал...
Прибiгла i студентка Нiна,

Яку зманили в Чернiвцi –
I ось ми залишаєм мiсто.
Ми забираємо лиш всi
Найкращi cпогади... Колись то,

Що пам’ятаю, опишу
В листах знайомому поету...
Ту-ту! -- наш поїзд i—шу-шу!...
Нехай вiн нас як естафету

Доставить у нове життя.
Хай буде довгим i щасливим,
А бiди  -- геть без вороття
Всi щезнуть... За вiконцем ниви,

Гаї, мiстечка, i луги,
Корови, вiвцi, кози, конi…
Цi краєвиди дорогi –
Вкраїна – вся, як на долонi…

Я мчати в поїздi люблю.
Вiн – мiй будинок вiдпочинку.
Тут з насолодою i сплю
 I роздивляюсь на картинку.

На другу полицю менi
Залiзти поки зовсiм легко.
Кого побачу увi снi?
Когось того, що вже далеко?

На другiй полицi лежить
I Владик. Вiн весь час читає.
А Боря унизу сидить,
Пакуночок в руках тримає.

-- Ти пiд подушку поклади... –
I вiн пакунок повертає.
Там киця. Дивиться сюди
I нявканням мене вiтає.

Розумний. Нашу кицю взять
Вирiшує вiн без пiдказки...
Ну, добре. Значить буду спать
Вколисана з тiєї тряски...

*   *   *
О, первая любовь моя, прости:
Ты ранила сердечко мне в шестнадцать.
Но я уже, наверно, лет с шести
Влюблялся, в чем доныне признаваться
 
Не приходилось... В частности, была
Соклассницею полукореянка.
В семь лет она вниманье привлекла...
Ну, да – я влюбчив. А любовь – обманка...
 
А на Нагорной примою была
Отличница, спортсменка, пионерка
Юревич Люда... Вот она возжгла
То чувство, что и ныне не померкло.
 
Как танцевала чардаш – Боже мой!
А как она в купальничке на сцене
Играла с лентой – и с моей душой –
В двенадцать лет пронзила сердце Сене.
 
А я был неспортивен, неуклюж,
Стеснителен до умопомраченья,
Чувствителен – из поэтичных душ –
Непредставимы вам мои мученья
 
Когда она на школьных вечерах
С другими вальс и танго танцевала,
Мое сердечко повергая в прах...
Моя душа влюбленная стенала...
 
Поздней казалось – насовсем ушла.
Другая Люда в сердце мне проникла
И в сладкий плен любви меня взяла.
Страсть к первой Люде притаилась, стихла,
 
Забылась вовсе, выпала совсем
Из снов и трепетных воспоминаний
И никогда впоследствии ничем
Себя не проявляла – и признаний
 
В том детском чувстве рыженькая та
Юревич Люда от меня покуда
Не слыхивала... Просто маета:
Скажу сегодня... Да, Юревич Люда,
 
Через полвека хоть узнай о том,
Что был в тебя влюблен я ошалело
Когда был в классе пятом и шестом,
Седьмом, восьмом... Как время пролетело...

Епiлог

Було епохи закриття
Пов’язане з тим «мяу» кицi.
А друге прожила життя
З родиною в Орджонiкiдзе.

Воно, життя це, й досi йде.
Тимчасом, стартувавши, третє
Спокiйно прочитання жде.
Ти вже прожив, його, поете?

Я проживаю знов i знов.
I радо визнаю своїми
Слова, i вчинки, i любов...
I рiднi, друзi, побратими

Теж поринають в це життя.
 I кожен на свiй смак i погляд
Про мене робить вiдкриття...
В епосi тiй зi мною поряд

I молодi ще i живi
Всi тi,  кого колись любила.
I всi книжки iще новi,
Краса жива i друзiв сила.

I  в цьому, третьому, життi
Нiколи не зiв’януть квiти,
Й до мене промовляють тi,
Кого вже бiльше не зустрiти.

Мiста i села в ньому тi,
Де залишила частку серця...
Тут, у книжковому життi,
Навiчно – i моє безсмертя....

  *   *   *

Акациевая весна любви,
Каштановая осень Черновцов...
Из памяти зови, любовь, зови
Звон голосов – счастливых бубенцов.

Моей больной бабули тихий смех,
Уроки математики отца...
Я нынче часто вспоминаю всех
Меня любивших, глупого птенца.

Улыбчивые мордочки друзей,
Которых круговертью унесло
И разбросало по планете всей...
Мне нынче не хватает их зело.

Я помню дорогих учителей,
Чьи ожиданья я не оправдал...
О том, что не свершилось, не жалей,
У каждого в судьбе свой пьедестал.

Все, что мне было по судьбе дано
И то, что было отнято, меня
В судьбе обогащало все равно...
Пусть голоса живут во мне, звеня...




 

(Фото 22. То, что в скобках. Убрать)

Чернівці, 1949. Мати разом з родиною з Новотроїцького. Сестра
   Ніна, ще ходить до школи. Вона трохи нянчилася з нами. Мамина мати
   - Ірина. Дядько Генадій, брат мого батька, який осів у
   Новотроїцьку. Під час війни учасник оборони Севастополя. На руках
   маленький Владик.

Борис Парахонський


 

(Фото 23. Что в скобках, убрать)

Чернівці 1950 р. Мати разом з подругою Оксаною у вбранні
  учасниць учительского хору. Мати дуже любила співати, але виступала
  чомусь лише у хорових колективах. Пізніше в Орджо теж був якійсь
  хор. Батько теж завжди мурликав якусь
  пісеньку роблячи домашні справи.

Борис Парахонський

















 

(Фото 24. Что в скобках. Убрать)

Знімок з Новотроїцького, 1957р. Мамин брат Микола з дружиною Варею.
  Праворуч - мамина мати Ірина. Дядька Миколу пригадую як людину веселу
  і практичну. Вiн єдиний з родини залишився у рідній хаті у
  Новотроїцьку, разом з мамой Іриною. Бабусю жє пам’ятаю лише пізніших
  часів, коли вони приїжджалди до Орджонікідзе. Враження як
  справжньої бабусі, ласкавої і спoкійної. Весь час до нас присилалися
  або передавалися якісь пакуночки з їжeю та баночками варення - своє.
  з села. Роки у Чернівцях (та і пізніше в Орджо) не були ситими. Не
  такі зарплати у вчителів, щоб розкошувати. Та і в країні взагалі
  було не дуже гарно з усім цим. Мабуть самі пам’ятаєте.

Борис Парахонський

 

(фото 25. Что в скобках. Убрать)
 Новотроїцьк, 1957. Зліва направо - мамина бабуся Марія,
  мама Ірина з Юрком (син брата Володі), Кіра і сам Володя. Садиба на
  Тюленіна,3.
  Єдиний мені відомий знімок прабабки Марії, яку я ніколи не бачив.
  Цікаво, що тот наочний зв язок поколінь від кінця ХІХ ст. до ХХІ -
  більше століття. У теперішньому часі є лише Юрко. Але якщо
  заглибитись в Історію, вона виглядає не як ланцюжок подій та відомих
  постатей, а як звичайне повсякденне життя.
  У Блока - "Два три звена и уж ясны завети темной старины"...

Борис Парахонський









 
--
(Фото 26. Что в скобках. Убрать)

Орджонікідзе. 1963 р. Вчителі та учні вечірньої СШ №2, де
  батько був директором. Учні переважно з робочої молоді заводу, що
  був поблизу.

Борисс Парахонський




портрет мами з тих часів. 1963 p. 

(Фото 27. Что в скобках. Убрать)

Це вже наша сім я в Орджо. Ми з братом піонери.Батько директор,
мати - вчителька. 1960-61 рр. Начебто всі щасливі, але моє сприйняття
того часу неоднозначне. Починаю розуміти фальш офіційної пропаганди у
порівнянні з реальністю. Орджо чудове містечко на березі моря. Жителі
перeвaжно робітники з місцевого війського заводу. Переселенці з різних
місць Росії. Російськомовне середовище. Ідентичність і психологія совкова.
Мати вчителька української мови та літератури, що у цьому середовищі
не дуже сприймається.

Борис Парахонський






 

(Фото 28. Что в скобках. Убрать)



На знімку Мати вже зі своєю першою онукою - Оленкою. Це моя доця.
  Поруч Олена, моя дружина і батько-дід. Орджонікідзе, 1979 р.

Борис Парахонський











Змicт

Частина перша. Калейдоскоп

Пролог
Роздiл перший. Лист з Чернiвцiв
Роздiл другий. Як я розшукала адресу поета
Роздiл третiй.  Фотокартка 6-го «В»
Роздiл четвертий. Родичi. Як я стала чернiвчанкою...
Роздiл п’ятий. Дитинство
Роздiл шостий. Вчителька
Пiслямова до першої частини

Частина друга. Вишиванка

Передмова до другої частини
Роздiл сьомий. Учениця
Роздiл восьмий. Ворошиловград
Роздiл дев’ятий. Хуторок
Роздiл десятий. Додому
Роздiл одиннадцятий. Брат
Роздiл дванадцятий. Сини
Роздiл тринадцятий. Чоловiк
Пiслямова до другої частини

Частина третя. Дзеркало

Передмова до третьої частини
Роздiл чотирнадцятий. 9-та школа
Роздiл п’ятнадцятий.4-та школа
Роздiл шiстнадцятий. 24 НСШ
Епiлог


(Последняя страница обложки: В скобках – убрать)

Цiна: безцiнно!

Лiдiя Василiвна Парахонська

(Коллаж из фотографий Лидии васильевны: 9 снимков в 3 ряда или 16 снимков в 4 ряда, или... Что в скобках – убрать!)

 

(Фото 29.Фото такое же, как фото 8. Что в скобках, убрать)

1938 р. (убрать правую девушку со снимка и то, что в скобках, отрезать нижнюю часть фотографии)

 
( Фото 30. Такое же, как фото 9. Что в скобках. Убрать.)

1938 р.

 
(Фото 31.Таке же, как фото 10. Что в скобках. Убрать)

1940 р.

 
(Фото 32. Такое же, как фото 7. Что в скобках. Убрать)

1945 р.

 
(Фото 33. Что в скобках. Убрать)

1950 р.

 

(Фото 34. Такое же. Как фото 23.  убрать правую тетку со снимка и фон слева и сверху, оставить поясной портрет – и убрать, что в скобках)

1950 р.

 

(Фото 35. Что в скобках – убрать.)
1952 р.

 
(Фото 36. Что в скобках – убрать.)
1952 р.

 

(Фото 37. Что в скобках – убрать.)
1953 р.

 

(Фото 38. Что в скобках – убрать.)
1953 р.

 
(Фото 39. Что в скобках – убрать.)
1953 р.


 

(Фото 40. Что в скобках – убрать.)
1959 р.



 

(Фото 41. Что в скобках – убрать.)
1963 р.


 

(Фото 42. Что в скобках – убрать.)
1979 р.

(Фото 43. Что в скобках – убрать.)
2009  р.

(На обложку- под коллаж: Что в скобках -- убрать)

... Чи сторiччя, а чи деньки
Промайнули, як дим...
Лик любимої вчительки –
Вiн у серцi моїм...

Семен Вєнцимєров