Шевченковi

Певно ти герой народний, бо писав, бач, правду.
Про катiв та про кайдани, та про царську владу.
Бо Росiйськую державу ти за зло всім видав,
За Імперiю неволі, де вмiють любити
Не за душу, а за шкуру. И живе, хто ситий.
Мабуть в цiлім свiтi гiршого не бачiв,
Лиш як Україну мордуює цар ледачiй?
Звiсно, що за рiдну кров серденько страждає,
Та як би ти жив тепер! Жаль, тебе немає…
Ти б таке узрiв, Тарасе! Ти б царя прославив!
Що ж з того, що Україна вiльная держава?
Що з того, що кріпосництво вже давно минуло?
I Днiпро, i сивi кручі вже б мирно поснули…
Та тепер їм, бачиш, гiрше, ніж було дотоді,
Хоч и бачили в життi рiки - рiки кровi…
Думаєшь, народу краще стало врештi жити,
Як позбавились Росії, волю здобули?
Що тепер є Україна? Спитай хоч дитину -
То Чорнобиль, то шахтарство, що постійно гине…
Є ще захід та Карпати, де ліс вирубають,
А ще правда… Де ж та правда? Знов її немає!
Крим, дарований Вкраїні, де цвіте татарство,
Та той Київ… (хай би трясца!) чекає податків.
Шахтарі та металурги – ось була надія,
Та й вона вмирає тихо, бо вижить не вміє.
І народ, що так за нього в тебе серце кралось,
Теж вмира… Мільйон щороку... Ось, що з нами сталось!
Розірвана Україна, немає єднання.
Депутати бьються в Раді, б'ються як востаннє!
Гірше тих панів за владу, горлянки згризають,
Ділять бідну Україну, народ лиш зітхає…
Це, бач, так демократично – брехати всім в очі,
Обіцяти те народу, що він чути хоче.
А тоді, здобувши місце, що біля корита
Якскоріш свої кишенї грошима набити…
Так і живемо, Тарасе, забувши про Бога.
А для світу Україна наче та небога…
Одні кажуться, мов друзі, лиш віддай одразу,
Свою землю, кров людськую під воєнні бази
(Бо  Росію теж бояться). І ті брешуть в очі,
А інші дружили б може, та з ними не хочем,
Бо такі, як ти, Тарасе, своїми віршами
Розділив народ єдиний, і тепер ми самі.
Самостійні! (Чи самотні?..) Нема тільки проку…
Хай би грець, Тарасе милий, отаким пророкам!