Гуляють вiтри

(Дух i Лiна Kостенко)

Мрiя там, де вас немає,
Де гуляють вiтри в полi.
Де душа вi снi лiтає,-
Десь пiд Сонцем, десь на морi.

"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним."

Розпахнути хочу душу,
Серце iз грудей дiстати.
Тiльки я мовчати мушу,
А би мрiю не злякати.

Любив я квiти до нестями,
Навiть тi, що квiтли в полi,
I дарував своїй коханiй,-
Сохли квiти у неволi…

"Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним."

Не спав, не їв, не пив - любив.
Його хватило на пiвроку,
А щоб вогонь любовi тлiв,
Сусiд прийшов надопомогу.

Не вмiю я писати,
Щоб ти i кожен зрозумiв:
Як добре друзiв мати,
Таких, яких ти захотiв.

"Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним."

Дiти, мої дiти!
Що менi робити з вами?
Ви, як живi квiти,-
Кинуть вас не маю права.

Стелиться туман поволi,-
Все долами, димом тлiє,
Заповняє бiлий колiр
Всi низини, смуток сiє.