Димова

Зимі - подимне. Лісу крона
зійшла на попіл і за комин
водила теплий струмінь духу,
а вітер поривався й слухав

про те, як серцевина мліла,
коли розрізували тіло,
коли відрубували руки,
як у вогні родились муки

і так до тріскотіння, скону,
аж до солодкого полону,
що волочився десь за обрій.
У нім летілося - задобре.

А скільки висоти під боком -
вросло у землю, тішить око,
бери - не хочу та й не в стані -
бо з вітру поручні в незнане

і ні сходини поміж люди,
ні цяти гіркоти у грудях.
У космосу легких обімах
падіння нескінченно-вільне.

Кінцева всесвіту, а далі -
ні в зуб, ні пари з уст, ні лялі,
ні приступити, ні пилини,
ні тіні подихів у спину,

до ручки списані закони
та відступаючі кордони
в-сто-сонць аморфної оази.
Немає як лежати плазом -

тому ввімкнувши аварійні,
лечу, де галактичні війни,
де сонцем крутить добрий циган -
дзиґар, що бавиться у дзиґу,

де решето - зірки ловити,
носити воду з того світу.
Пройти крізь нього - зрозуміти
себе, складаючи по бітах

у пам`яті в-цю-мить-живущих
і стати богом невмирущим
аж доки спогади не стліють
у напророчених стихіях.

Повернення себе самого -
холодні язики підлоги
вилизують дорогу в сіни,
від світла - проступають стіни.

1 Грудня 2008