Храм Електри

Ця прозо-поема написана у 2004 році...навіяна утопічними мріями про справжню любов

INTRO
...і зачала від нього...
Новообраного Хранителя творчості в зоні Галактичних знань...
ініційований смертельною багряницею вічності, він торкнувся палкими зарядами...блискавками слова...сповненими жаги...
його влада передається через вміння не підкоритися божевіллю,
що знаходиться між життям і смертю...
єдина золота середина Космосу...вона крокує в любов...
...сакральний вибір – блискуча перевага, котра належить Творцю Слова...
початок Його – кожне нове життя...
у вогні народжується вода живоносна, що міститься в прихованій ніші,
непомітній для ока щасливої людини...
Я – мандрівне Слово...шукаю космічного антиподу, котрий майже небезпечний
для життя...але протидія між нами – знакова...благословенне протиріччя...
початок реінкарнації, коронованої Богом...
...і відчула себе обраною, не тільки від того,
                що душа наблизилася до рівня святості...
материнство – талант дійсності й віртуальності...
довершеність, котру в кольорі можна зрівняти з електрумом...
сріблясте золото, крізь яке, прорізаються  зеленуваті жили життя...
відлуння майбутнього, що неодмінно присутнє в кожному атомі, трансформоване в молитви...
... Храм Електри...єство Бога опускається, мов тимчасова корона, яку неодмінно потрібно зберегти, користуючись лише думками...
згусток карми відкриває двері в словниковий тунель потойбічності...
не зректися натхнення...це коли ти, тремтячий від бажання, сам прийдеш,
щоб возз’єднатися зі мною...
материнство...торкає крізь призму краплі...народження сина, який стане достойним мужем і поважатиме й  любитиме жінку, як
“ ...плоть від плоті...кров від крові своєї...”
заповітна мрія...але це здійсниться не раніше, ніж ти, нарешті,
зрозумієш сенс й неминучість створення цього сузір’я...
котре я побачила сторіччя тому...
...мої еротичні фантазії ніколи не вплинуть на колір сумління твого сімені...
матір – відповідь перед небом...подяка...сила...фортеця...
                ...не народжуй мене на муки, мамо...
...добре, не буду... почекаємо ще трохи...заколишу потім...
...коли думки перетворюються на сніжинки, стає одразу легше...
і не тільки від того, що вони тануть...естетика вагоміша за спокій...
дві секунди споглядання додають по два роки життя...мабуть, цього побоююся...

Світла Вона

...Електра з дитинства є адвентурною натурою...
може, наприклад, за дві години до авіа рейсу вирішити нікуди не летіти
або змінити напрямок...така собі crazy-норма... саме з хаосу народжується
щось неповторне...головне хотіти цього...її внутрішній світ нагадує екстраординарний храм, в котрому сповідачі різних конфесій могли б знайти собі притулок, тобто розуміння...відсутність фанатичності...зациклитися на чомусь одному, позначало б кінець всім творчим починанням і продовженням...
ця постійна тяга пізнання нового –  рушійна сила, що не дає зректися себе...
свого шляху...одержимість – відчувати щастя...не тільки тому, що присутня наркотична потреба – бути в центрі уваги...взагалі, славетність – ніщо, коли людина сама не відчуває того, що росте, змінюється, сягає вище...йде...
Електра обрала шлях в простір безконечності, тому зупинки більше схожі на паузи...або навіть на ауфтакти...занадто короткі, щоб закралася думка повернути назад...
...коли тебе нарекли Електрою, то електроструми не можуть не променіти...
особливо, коли хтось промовляє твоє ім’я  з любов’ю...
енергетичний потенціал безмежний...все, за щоб не бралася, оживає,
 отримує декілька життів...а якщо народжена під сузір’ям Близнюків, то, безумовно, існує дві Електри...дві електростанції...однак, це цілісна особистість... все перетинається...маленька дівчинка і справжня жінка...
та ще й цинічний мужчина, що освічений досвідом та освячений хистом пізнання...
...останніх десять років немає щоденників...все фіксується у мозку і на папері...
її творчість відображає той світ, з яким вона співіснує... реакції...дії...антидії...протидії...
кожне живе створіння потребує світла і тепла...відчути доторки променів сонця, коли ніч роздягається... очима...бровами...пальцями...це фантастично...зануритися в шепіт сніжинок, що  складається з однослівних окликів...
 Засніженою вулицею йде білокоса вродлива Електра...живі неонові усмішки залишаються після кожного її кроку. Це зимова містерія. Я мушу залишатися тут, доки їхні посмішки знов не стануть природними.Їй чомусь непотрібні дорогі шкури, золоті прикраси... ціною чийогось життя...
 Сьогодні в храмі Електри, як ніколи, багато відвідувачів. Панує тиша. Кожен хотів послухати себе. Люди дихають в одному ритмі. Це подих любові одне до одного. Випадкове торкання не викликає роздратованість. Навпаки, заряджає новою творчою думкою. Почути себе, забувши прогресивні течії суєтного сьогодення.
Слово, що звучить, захоплює...так само, як чоловік жінкою... Це найвище з усього, що існує...поезія...голос...акт...викликає акт...сцена...
актори, що екстазують саме тоді, коли починається гра нової п’єси...
письменники також знаходяться у власному віртуалі, що не дозволяє переступити поріг кольорового божевілля...
щасливі...бо не мають жодного співчуття щодо себе...
...Електра живе для людей...храмина її душі відкрита для кожного,
хто шукає слова...зовсім не мовчання виконувало роль золота...
насолода має право бути мовчазною, але не для емоційної натури...
те, що дістається, як манна небесна, майже ніколи не оцінюється по достоїнству...тільки від боротьби від боротьби...
...магічна корона змінює форму, колір й розміри, посекундно зупиняючись над кожним... потім перетворюється на гігантський обруч, що відображує
сакральні моління аскетів, котрі сягнули таємниці довголіття...
священні закони...дари Космосу...Електра сяє...
немає більшого щастя, ніж зробити когось щасливим...
а коли розумієш, що тисячі людей водночас трансформують
свою сутність, завдяки електричним струмам твого слова, така неймовірність продовжує життя... тільки не треба боятися голосу дзвінкої нірвани...


Думки, що доходять до Бога
 
...Хранитель звернув на неї увагу ще тоді, коли вона була думкою своєї матері...

щоб талановита... гарна...добра...щаслива...(мріяла жінка)
ну добре...якщо для мами обдарованість поперед усього, то я згоден тут попрацювати...мабуть, вона не розуміє, що це ускладнить життя майбутньої дитини... але нічого не зробиш...ми у відповіді за думки наші...
...дівчинка народилася і Хранитель полюбив її ще більше вселенською любов’ю...Той, хто почиває на небесних лаврах, фіксує кожну нашу мрію, тому немає нічого дивного, коли вони стають реальністю...
- Отець...це справді щось виняткове...душа її майбутньої дитини вже сім років літає в галактичному просторі й просить дозволу увійти в плоть...що нам робити?
- Ця жінка, в першу чергу, обдарована особистість...чи вже визначений той обранець, що стане батьком дитя, а також спадково отримає сім процентів нового знання?
- Він є... справа в тому, що Електра закохана в чоловіка, котрий, як вона вважає, і є той самий...єдиний...
- То в чому справа? які вади? нехай займуться творчістю...
- Цим вони і займаються...він талановитий художник, котрому відкрилося слово й стало попереду життя...
- Чудово! Я не бачу жодної причини, щоб їм не бути разом...
- Отче...цей хлопець боїться померти раніше за неї...вважає, що двадцять років різниці – фатально...
- то він фаталіст?
- Татіус почитає самурайські звичаї, а також вважає себе обраним...
до речі, Електра останнім часом плекає думку про символічний ритуал змішування їхньої крові...але вона і так відчуває себе його сестрою, матір’ю, нареченою...

Роздуми Електри

Роздуми не залишали Електру ні на мить...жити тут і зараз – це прекрасно, але жінка є жінка...що буде завтра?
...Татіус, вони кажуть, що я люблю тебе, як батька...ні... хоча , може, в якомусь з попередніх життів я була твоєю коханою донькою....і тоді ти не міг надивитися на мене, намилуватися, наслухатися мого голосу...ти завжди мріяв про мою щасливу долю... Цар Татіус не міг бажати мені зла...не міг скривдити...мій вчитель і друг...найтепліші почуття...богиня Електра любила й любитиме твою душу... і не думай фарбувати волосся...я кохаю цю сивину...срібло і ртуть, що тече в моїй іньській крові...це справжнє жіноче збудження...не дівчача зацікавленість...я променію, набираюся дивної сили, коли ми з’єднуємося...це глибше, ніж тихе сімейне щастя...може, я чогось не розумію...я віддам тобі стільки, скільки потрібно, щоб жити вічно...
- То Я не розумію його страху...хоча...потрібно якимсь чином повідомити його офіційно про те, що матір майбутнього сина згодна віддати йому рівно стільки років власного життя, щоб спочити водночас...я взнав про це щойно, прочитавши її думки... це подвиг, достойний жінки самурая...якщо він дійсно той самий обранець, у мене немає жодних заперечень, стосовно його кандидатури...розумію, що не все так просто...тим паче, у творчих особистостей...
-  Ви ж знаєте про існування окремих випадків, коли люди підкоряють обставини і беруть владу в свої руки...прагнення стає сильнішим за
Вашу волю...але не так часто вони дійсно знають, чого хочуть насправді...і що їм більше потрібне...тому зараз лишається тільки чекати...ще один цікавий нюанс...в попередньому житті Електра була мужчиною...Татіус теж...вони були гладіаторами...і вбили один одного...
- і цих людей ми хочемо поєднати шлюбними узами? це божевілля...
хоча...цікаво...реінкарнація, взагалі, оригінальна штука...

Таємний храм

  В храмі було два входи...ще один, потаємний, відкривався тим, хто йшов
помолитися за когось або подякувати... останніх дев‘ять років Татіус не заходив в святилище...не міг...треба ввійти......мудрому самодостатньому мужу важко повірити комусь...тільки на себе розраховує...хоча колись я молився...
Електра...твій голос приєднується до голосів ангелів і ти ніколи не забуваєш про мене...сльози радості...болю...в тебе все нероздільне...невже ти з’явилася на двадцять років пізніше для того, щоб зробити себе і мене щасливим...
свічі згоряють все-таки скоріше, ніж любов і життя...цю поставлю за тебе...а за мене...ти...тільки не за упокій...невже ця маленька дівчинка народить мені сина...і саме він продовжить нас...чому не Галла? тому що вона ніколи не заважала тобі жити й робити помилки...її залежність...кожному чоловіку необхідно відчувати, що хтось від нього залежний...
...навіть не підозрював, що тут існує ще один вхід...дивно, та не помічав його раніше... тут якась таємниця...шкода...що в тій оселі, де я пізнав пенати, замість ларів, мешкають ларви...жорстокі лемури...що то є? ця твоя  сюрроправда...не вкладається в голові...прогулянки з демонами чи з херувимами...Електро...я не звав тебе вечеряти...дівам не наливають...тільки жару в вогонь...в березні ми перерізали пута...зняли ярма і розпочали оригінальний театралізований ярмарок...було тільки два скоморохи...я і ти...хоч ти зовсім іншої думки...вже майже рік минув з того дня...ти нічого не вимагаєш, я не даю обіцянок...ти ніколи не бачила моїх сліз...справедливий і жорстокий...ні...просто Татіус...невже це правда, що ти ладна подарувати мені роки...Хранитель відкрив мені це...а ще призначив своїм помічником...
це якимсь чином має вплинути на майбутнє...він сказав, що знає тебе до народження і ще дещо...розповім про це потім...
...діти просяться на світ, тому що нащадки моляться за продовження роду людського... коли пауза затягується, їхні душі не знаходять собі місця, а прах починає голосно шелестіти, ніби осіннє листя...не зупиняйтеся, любіть одне одного, нехай це станеться...народження...


Роздуми янгола

...мамо...коли ти мене зачнеш? ти думаєш, що крила не мокнуть?
Я подаю знаки, вказую точні дати, а все лишається так, як було...
Стрілецькою має бути кров...зрозумій це, як відчуваєш...
до речі, від зірок бувають подряпини... коли торкаєшся раптово...
але вони швидко загоюються, коли я думаю про тебе...теплу й рідну материнську утробу...не бійся, будь ласка, що я створюватиму великі проблеми й заважатиму писати нові твори...
в тебе з’явиться натхнення, котрого ще ніколи не було...мамо...хоч раз в житті, послухай когось...а точніше, свого сина....в травні...в число безконечності...тато вже знає...материнство... ти мрієш про мене вже сім років, тому дай мені життя, мамо...
даю слово, що народжуся через сім місяців...але ти повинна знати про це, щоб потім не жахатися...

Серйозний Діалог

...Електра прокинулася від видіння...що робити? дитина посилає мені sms за smsом...ми в словниковому тунелі...потрібно діяти...потойбічність зі мною ніколи не жартує...Слово давно готове до своєї місії...а я зможу бути гідною матір’ю?
- Татіус...я звертаюся до тебе, тому що не знала іншого чоловіка, крім тебе...
ти готовий стати батьком того, хто продовжить й ославить рід...
...хто закладе фундамент нового уявлення про мистецтво взагалі...
...хто відкриє потаємну іпостась Слова...
...хто поверне Жінці щастя з ореолом честі й пошани...
...Татіус Справедливий! якщо ти чуєш мене і розумієш про що йдеться,
приходь назавжди і я не відмовлю тобі в примсі...щасливим бути вічно...зі мною...давай зробимо більше для цього світу....ти поки що не використав жодної пропозиції Духа...твори...
я з тобою...плекаю твої думки...не відмовляйся...
це стріла Аполлона і моєї думки...це моя любов... нехай вона доторком весіннього сонця розбудить тебе, щоб привести до мене...я ніколи не плакатиму...навіть од радості...
не засмучуватиму тебе нічим...ти тільки послухайся своєї душі...Електра з тобою...
Він не міг почути її голосу. То був крик помираючого в пустелі від жаги...
- Я знаю тебе віки, Електра...ще задовго до Кіпріанських бенкетів...знаю тебе до і після смерті...як чоловіка і жінку...жорстокого...ніжну...
ти зустрічалася на моєму шляхові в кожному з життів...а їх було вісім...
згадай твої сновидіння і тобі відкриється наше минуле...не бійся...
я не божевільний і зовсім не намагаюся довести тебе...
...нікуди вже не подінемося одне від одного...в кожному житті ми були роком...
народженням...любов’ю...смертю...ти зрозумієш про що йдеться...
Хранитель відкрив мені все...Електра і Татіус –кармічний вузол вічної спорідненості...
кров, що проливається...рана, що заживає...дитина, що народжується...
або вони народжують одне одного...
- тато...не кажи про смерть...нічого...в дев’ятому житті ви заручені Словом і моїм народженням...це не галюцинації...
...Храм збільшувався в розмірах...до Татіуса верталася його віра в Слово...
відкрилися таємничі двері, що були входом у словниковий тунель потойбічності...горіли райдужні свічі...тіні запрошували...
Електра в блакитному платті розсипала срібні монети у воду,
що ходила під вітром...тільки не віддавай їм своєї обручки, Електро...
магічна сила дається не всім...
- мамо...я тут...і знову подряпав ніс об зірку  в сузір’ї Стрільця...
не втрачай часу...це твоя обручка...ти не помилилася...
...Татіус торкався її потайки...думками...жінка майбутнього...
для котрої він був єдиним...обраним...я буду оберігати тебе...
ти тільки люби мене...торкання можуть бути святими...
дитя народиться не від гріха...любов поєднує три душі в своєму храмі...
- Невже в цьому житті ми не вб’ємо одне одного...Електра...ми не в Колізеї...тому зніми свої сріблясті лати...я не хочу, щоб кров проливалася...
давай-но нічого не будемо просити в Бога...окрім мудрості...
тут...перед лицем Неба...раз і назавжди зрікаємося Зла...
- Я...Електра...від імені Жінки...Матері...
- Я...Татіус...від імені Чоловіка...Отця...віднині ми ніколи не станемо ворогами і більше не проллємо невинної крові...
Чоловік і Жінка...єдине ціле...справжній космічний абсолют...
Вселенська Любов...Благословення...
...гладіаторські позиції – чіткі й непорушні...тоді вони вбили одне одного за братською згодою...зводні брати по матері, волею долі, стали камікадзе...ще на початку смертоносної кар’єри вони усвідомлювали, що їхні життя обірвуться водночас...то був не голос совісті...справедливої смерті...
В Колізеї то сталося вперше, тому публіка була шокована
таким незрозумілим вчинком...закривавлені тіла несли їх співбраття...сильні воїни, що на відміну від яничар, пам’ятали
своє минуле, бо вони його мали...любов і смерть... те, що стоїть
пліч-о-пліч...переможців поховали разом...в одній могилі...тому розлучитися було неможливо...
...реінкарнація, взагалі, оригінальне явище...ті риси характеру,
котрі було закладено і набуто під час кожного попереднього,
залишаються назавжди...
- Електро, в той страшний день я помер першим...твій меч
засів глибше...
- Спогади...Татіус...це боляче...коли ти – жінка, це нестерпно...
навіть болючіше, ніж мечем...цілунків...доторків...цього я хочу...
то це – не галюцинації...стосовно нашого сина...кожного разу,
коли мені чувся його голос, я була впевнена, що божеволію
від самотності...
- Цей вояк проситься на світ, ніби напевно знає, що тут Едем...
цікаво, вкотре він народиться? Богу відомо, але я, так би мовити,
тепер теж маю доступ до деяких секретних знань...Хранитель
ставиться до нас з неймовірною повагою...

Роздуми ангела в храмі або життєві плани

...в храмі стояв маленький ангел...сьогодні він був у геніальному
 настрої...його почули...повірили листам і повідомленням...
мама любить квіти, але більше за всього, танці сніжинок...
а тато шаліє від весінньої зливи...штори вони не закриватимуть...
зроблю їм приємні несподіванки...
його тіло складалося з неонових усмішок...як в мозаїчному дзеркалі
можна було побачити святих думок...небесний метелик проводжав
себе в інше...чуже життя...котре було відоме тільки завдяки книгам,
що знаходилися в галактичній бібліотеці у відділі “ Для майбутніх
немовлят “...там містилася тільки та інформація, що не відбиває
бажання з’явитися на цей світ...
...чесний і дисциплінований...він не вештався по іншим закутам
бібліотечного простору...тим паче, Хранитель опікувався ним,
як власним онуком...і мамуся б не схвалила розвідницької
діяльності...
- Стою перед олтарем...молюся...прощаюся з небесним життям...
а вони візьмуть і не постараються найближчими днями...ну що ж, молитва ніколи не буває зайвою...добре, що мої усмішки не вміють плакати...піду почитаю якоїсь байки про ту Землю...насолоджуйтесь моїми подарунками...тато, звичайно схопиться за пензля, а мама співатиме стихійні сонети для люблячих душ...
- Татіус...ти  ж не боїшся видінь...
- Злива й сніжинки? це наш хлопчик грається...з зірками...
додає нам років...ще до народження бешкетувати з луком?
Я не знаю, жінко, кого ти сотворила в своїй уяві...
- Він добрий...і хоче бути з нами...
- Уявляю собі...може, відкладемо ще хоча б на три роки...
- Татіус! ми доводимо його душу до страждань...ти повинен зрозуміти...це не жарти...воїн Спарти жде години народитись...
...а, до речі, тебе повідомили про те, що ти відчуватимеш рівно половину тих незручностей... скоріше, страждань, що очікують мене під час вагітності й пологів?
- Електро! Воїни не бояться таких дрібниць...ми з тобою
різали одне одного по живому...вбивали...і  тобі спало на думку, що я плакатиму від токсикозу? чи безсоння? ми зможемо розмовляти довгими ночами...нам же є про що говорити...
- Я вірю тобі...
- Тато! молися, щоб я не пішов у цей світ ногами, бо тоді це
зовсім не нагадуватиме тобі дрібниці...аж зовсім...
- Наш син мене шантажує...
- Я гадаю, що він просто тестує нас...
- Ну, по-чоловічому ми з ним потім поговоримо...
Хранитель посміхнувся...кожного разу, коли ангел виходив на зв’язок з батьками, посилаючи голосове повідомлення або sms, він користувався картою міжгалактичного доступу, і кожний ефір фіксувався на головному пульті управління  Всесвітом...будуть з нього люди...і не один...
- Тоді в храмі, я поставив свіч... молився за тебе...і ти прийшла...знаєш, я у захваті від цього святого спокою, але...мені не вистачає адреналіну в крові...давай щось придумаємо...може, пограємо...пригадаємо щось з минулого...ні...без бійні...
- Татіус Справедливий, ти читаєш думки...телепатична ера говорить сама за себе...принеси чорну шаль...меч...кубки...я постелю червоне простирадло...
Сніжинки розтанули...дитя спить...а ми будемо жити...................................
в нашому світі гаряче...Татіус...я запалю свічі...розсиплю квіти, але нехай це
не нагадує тобі про смерть...якщо не хочеш, то зорі освящатимуть нам путь одне до одного...темрява не стане нам перешкодою...
в цьому замку є вісім кімнат...ми шукатимемо одне одного й любитимемо...
число безконечності продовжить нашу любов........
   
Замок
 
Дзвоники “ співучих вітрів ” грають якусь ( тільки їм відому ) мелодію...
...сімдесят дві свічі чинно мерехтять...нічна сторожа...жовтогаряче полум’я – orange...святість...тиша співає соло...Татіус з Електрою, обійнявшись, літають по замку...
по черзі зав’язують один одному очі і напомацки намагаються піймати...
це більше нагадує “ піддавки “...обійми дорожчі за переможний рахунок...
зняти шаль і поцілувати повіки...серця б’ють в гонг...
...в першій кімнаті сині птахи танцюють для них...
...в другій – трави шумлять...тільки для них...
...в третій кімнаті кентаври п’ють виноградне вино за шлюбну ніч...
...в четвертій – Мавки-царівни кличуть до себе...
...в п’ятій кімнаті щасливі пенати смакують домашню вечерю святкову...
...в шостій – піїти потайки оди складають...в сьомій кімнаті спочиває радість вселенська...
...в восьмій кімнаті під куполом – ложе червоне... кубки, наповнені радістю, стоять на столі...
- Вирішуй, мій Муже, до ліжка чи спершу до столу...
- Електро...єдине питання...навіщо ми взяли кинджал?
- Коханий мій Татіус...для того, щоб не збрехати...
- Відважна моя...не плутай мовчання з неправдою...
- А ти не мовчи...я хочу чути твій голос...Електра і Татіус –
Служителі Слова...тому говори...і кубки піднімемо вгору...до дна...
- Тебе не забуду...бо вранці волосся лоскоче...розбудить...
- Як міг ти подумати про розлуку на мить!
- Коси – пшениця... в полі твоїм гулятиму вік...
- Любий мій Царю, зорі над нами...Шлях з молоком...
-  Мабуть, для сина...нашого хлопця...готуються всі...дай свої руки...запах свободи у них...
- Татіус Перший...Слово не бреше...разом сильніші...
- Електра Єдина...Слово віками дихає з нами...ні краплі жорстокості...болю...сліз...крові...все чесно і праведно...
     ...Вісім життів шукати Вселенську любов...
 В закутах карми вмирати від кари... Вийшли з полону... Сам Бог наказав...
 Треба ж комусь щасливими стати...

Спогад з попереднього життя

...І заснули вони під пісню тиші...замок дихав потойбічною загадковою свіжістю...
...обранці...королівська пара...кубки з вином сумнівно стоять на підлозі...
- Сьогодні ми на троні, Елізабет, але синьо-червоне простирадло символічно розділяє...
- Ти бачиш в цім недобрий знак?
- Припускаю...
- Справжня любов, Генріх, ніколи не закінчується. А твоя чорна мантія нагадує мені чорне небо, по якому ми ходитимемо тільки вдвох.
- Навіть зірок на каву не запросиш?
- Ні...блазня Піно...він завжди каже правду в вічі.
- Розумію, Еліз, та інтимні прогулянки овіяні святістю, коли немає свідків.
- Це сором’язливість?
- Справедливість. Королі та блазні можуть стояти пліч-о-пліч, та не в ліжку...навіть народу це не до душі.
- Їм важко догодити....не забувай про те, що в кожному з нас живе декілька постатей...театр чи масонська ложа...називай, як заманеться...але ми правимо.
- Еліз!
- Так?
- Подай мені святкову корону...Я хочу, щоб ти одягнула сукню, що розшита золотом і рубінами
- Добре, Генріх. Твої примхи та добрий настрій, – це майже те саме. Це ж все для мене...
- Підійди до трону і повернися до нього обличчям. Я зараз, почекай.

...в усипальниці королів спочивають удвох...

 Перша шлюбна ніч

   На ранок навколо фортеці виросли невідомі квіти...це Хранитель вирішив зробити подарунок своїй донці...вона жінка...готується до материнства...Ламат...так звали цього загадкового чоловіка...намагався ніколи не лишати її...його земне життя на землі було занадто коротким і складним... і тільки завдяки безмежній любові до книг, він був призначений Почесним Хранителем Галактичної бібліотеки...
- Електро...в земному житті теж можна бути щасливим... так...онучок, мабуть вже прокинувся...треба дати йому почитати новенького чогось...нехай вчиться жити...ніколи це не завадить...
...Електра обудилася від цілунку й ніжного торкання...квітка...висока округла стеля, наче в храмі...
- Татіус...мій ранковий промінь...ш...ш...ш...Таких квітів я ще не бачила!...
- А ти підійди до вікна...
- Це Хранитель...Він полюбляє такі несподіванки...чи може, синочок...
- Гарні Хлопці...просто лицарі...
- Не ревнуй, мій коханий...це все для нас...на честь цієї ночі...
...доторки пошепки потайки тіло у нас одне
        ... доторки подихи помисли тіло у нас одне...
- Це синє кімоно, для мене? Татіус! А чому синє? Прегарне!
- Для тебе...небо й моря-океани...сині...і ніч...майже ніколи не буває чорною...
Це подарунок Арахни... ти завжди ставилася з повагою до павуків...тому
Арахна не лишилася в боргу...
- Приємні несподіванки – потрійна радість...Ой...у тебе таке саме кімоно! Чудово............треба подякувати їй.............Таті!..........Я люблю життя...................
- Елеке.............................Я люблю тебе..........Нема нічого кращого, ніж любов...
- тільки любов...........................Цікаво, як там наш хлопчик...
- гадаю, що він зараз читає.......................
- що ж, я ніколи не мала жодних сумнівів, щодо  його розумових здібностей...
...в залі на них чекав святковий сніданок...хто його зготував, до сих пір лишається маленькою таємницею...хтось дуже добрий та уважний...
до чужого щастя...мабуть, пенати... а хто ж іще може піклуватися про молодят під час медового місяця...петрушка... горіхи... мед...сметана...
молоко...сік...ну все, чого душа потребує і вимагає...
- Як вас не поважати після такої смакоти...
- люба...море поздоровлень...
- навіть від них?...
- Електро! Нам пробачають всі смертельні огріхи!
- Татіус! це просто неймовірно...невже ми заслужили?
- В храмі, на останній церемонії шістдесят процентів присутніх чомусь побажали тобі зустрічі з Фортуною... я поруч...тому це і мене торкнулося...добрі ініціативи навіть в зачатку дають плоди...
- А про це ми дізнаємося в кімнаті під номером вісім...мій любий...збирайся мерщій, бо квіти зів’януть до вечора...
- А ти не зів’янеш ніколи...
- струми тепла – твоя безсмертна душа...
- з тобою готовий прожити не день...
- Ти тільки не бійся, що сонце заходить...
- Коли через очі ти входиш у мене, то страшно стає, що не зможеш вернутися...
- Твій світ непростий...багато чужих перехресть...
- Ми зустрілися вперше також на хрещатій дорозі...
- Я украла тебе у тіней...що слідом червоним  ходили...
- Не подумав би, що наділена невимірною силою...
- Тільки духи здатні все зрозуміти...
- Ми забули, що снідати час...я мужчина...сила моя для тебе потрібна...і йому...
- Забули...бо ранок щасливий...хіба ж було щось подібне?
- Меду з горіхами можеш подати мені? А молока я хотів би випити...твого... колись... коли наш герой буде спати...чи може щось бути смачнішим...
- Моє молоко – для мужа і сина...Як добре, коли всі бажання твої я можу здійснити за мить...
- За вічність вони виростають в атлантів...
- Тільки б їх стримати...
- терпіння твоє дарувало мені новий день...ще знаю про інші пожертви Електри...не треба, кохана...я тут не заради продовження літ...ти сина від мене народиш...і там це згадається...
- Мій Муже єдиний...честі не зраджу...все  буде, як буде...я слово назад не беру... 
- У тому житті ти теж не схотіла мої закривати зіниці...
- Невже ти не хочеш зі мною піти по той бік? щоб замість тривоги, душі пізнали блаженство...
- Чи можу перечити жінці любити мене після смерті...мушу до тебе наблизитись...щоб ночі й дні минали водночас для нас...якщо справді така принципова...
- Ти петрушки скоштуй і змінімо тематику...чи знімати мені це намисто святкове?
- Краще зняти...бо мій темперамент військовий фантазує, як Кінг...
- Король чи письменник...головне, ти щирий зі мною...
- Тому що знаю тебе з попереднього досвіду...відкрита і чесна...
від людей вимагаєш взаємність...
-.Я в тобі не помилялась...
- Вчуся у тебе...посланників мало...
- А  перебільшень достатньо...шукати балансу – це подвиг,  гідний солдата...
- На довгих дистанціях я переможець...сніданок удався...розмова з тобою корисно впливає на весь організм...
- Хіба може поезія зіпсувати наші стосунки...
- Рятуватися пізно мені...

...Їх перший ранок непомітно перейшов у ніч...тому що витрачати час на затяжні оди й дискусії в такий період – шкідливо...навіть грішно...
в казковому замку вони, щоб вчасно сховатись від прози...
...вже мольберт зачекавсь і фарби вологи очікують...
для жінки є час...але творчості дух незбагненний
вкладає в руки іншого – вічного пензля...
...а жінка – не жінка...така ж одержима, як він...
записує слово...складає мелодії...прокидається з піснею...
збожеволіти можна, та тільки не їм...
шукали неспокою...отримали більше...
...творили мистецтво...далеко за північ збиралися в сон...
...місяць за місяцем...в зорі дивилися...ангел мовчав...
- Терпіння нема в кого позичати...настане той день...чекатиму...
доведеться зачати смиренно... Хронос не спиниться...

Віртуальний дідусь

...Хранитель успішно справлявся в ролі дідуся...що ж, якщо їм працюється,
то перерва може спричинити психічного зриву...я знаю Електру і Татіуса..
.достойна пара...наші діти – найкращі...бабуся займається власним життям...
у далекій Лапландії опікується сім’єю Пегаса...моя дружина була і залишається оригіналкою...хоча зять натякнув, що її допомога б не завадила...
сніданки я іноді встигаю зготувати...то не найголовніше...
хоча Елеке похудала...Татіус не скаржиться...поки що...але онук...дитя не виходить від книг...це спадково...нікуди не дінешся...аура бабусі жовтого кольору…тому хлопчик, крім позитиву, нічого іншого не отримає…
приїде…куди вона дінеться…єдина донька…хай бере своїх пегасиків…
чисті собаки…та ще й розмовляють…якась благословенна родинка…
почуття гумору не завадить…усмішка очищає і продовжує життя…
елемент святості…до речі…вони ще не думали про його ім’я...
...вчора знову намагався влучити метеоритиком в космічний корабель,
що прямував до Меркурія...ну це ж дитя...ще й колінці побив.....
робіть виставки, презентації і щось думайте...Каліпсо...хоч би ти скоріше приїхала...все нормально...в чому я не можу звинуватити свою доньку,
то це – в не своєчасності прийняття глобальних рішень...
мені не вистачало багатьох якостей, котрими наділена вона...
...Татіус додає тобі впевненості, цілеспрямованості, жіночої вроди
і ще чогось...я ще не збагнув...
- Господи...як би вони частіше дивилися на себе зі сторони...
- Намагаються...а це вже не мало...
як добре, що Я звернув увагу на це подружжя...а як себе
почуває їхній ангел?
- Наш хлопець має терпіння...
- Що ж...дату вони знають...бажано встигнути...
ти ж знаєш, Ламат...зірки змінюють своє розташування...
і це важливо в якійсь мірі...
- Так, звичайно...
...сьогодні свято... в храмі три сотні відвідувачів...
Хор ангелів прилітає тільки раз на рік...тому цього дня так чекають...
спів небесної радості...як же не послухати...
Електра з Татіусом теж готувалися до цієї події...
Піднялися раніше, – що дійсно свідчило про зацікавленість подією...
Справа в тому, що їм також мали передати листівки від Хранителя
і сина...знали, що травень не за горами...відповідальність, якщо вона є,
то мовчати не вміє...
...Електра звикла бути яскравою у всьому...одяг теж не був виключенням...
Татіус розумів її маленькі примхи...головне, що сімейний побут
не псував її, як жінку...сяйво душі іноді здається яскравішим за сонце...
гарна...це безперечно...а о сьомій годині ранку тут дивовижна атмосфера...
що й казати...Боже...які в тебе гарні ангели...різні...навіть форма крил
не повторюється...
- Елеке...ти можеш взяти свіч?
- Як ти думаєш, скільки? вісім чи тринадцять?
- Тринадцять...
- Які вони прекрасні...янголи...цікаво...коли нам передадуть листи...
- Гадаю, що після церемонії...
- Так...ти правий...починається...
...чи можна описати спів ангелів? треба його чути...дзвінкі “співучі вітри” ...зцілющі джерельця...криштальне мереживо...схід сонця в горах...піднесений настрій...діти.....потрібно чути...
Електра слухала і думала про свого сина...я за ним скучила...
це звучить так дивно...але правдиво...
Татіус теж мав серце і розумів, що після цього концерту він пізнає
іншу Електрум...відкриє ще одну нову грань...
...оновлення...ангели змовкли...прощалися...
один з них підлетів до Татіуса і передав рожеві конверти...
майже невидимі блакитні літери...цікаво...
Хронос...чи був ти колись не жорстоким до когось?
Чи закохувався? Мабуть, ні...Ти не спиняєшся, як ті, хто люблять...
     ...два конверти...як довго шукали ви адресатів... “ Для мами і тата “...
” Для Електри “...
...діти не просять більше, ніж дійсно потрібно...а янголи хочуть жити...
...просто там не розповідають про те, що тут, на Землі
крила треба виростити і доглядати за своєю душею настільки
ретельно, щоб м’язи були придатними до польотів...
і крила не ламалися від недостачі вітамінів...ендорфінів...
...син писав, що душі необхідно мати тіло...
Дайте мені життя, чи ви забули про закони карми...
...Електра зачервонілася, як ружа, а Час дав Татіусу знак старшування...
...про травень нагадував Ламат  і просив підшукати достойне ім’я…
…Пегаси знаходять спільну мову навіть з русалками...флегматична спрага
не впливає на настрій оточуючих...не завдає шкоди астматикам...
Каліпсо збиралася в дорогу з щасливим серцем...моя донька
збирається зробити мене бабусею...таки наважилася на цей крок...вчасно...
- Роки скачуть набагато скоріше, ніж собаки...я вже їду...

Час-бо!

Пожили для себе...створили шедеврів для людства...слідів тих не стерти...а крові, тим паче...
...тому застеляйте під куполом ложе червоне...створюйте чадо...для Світу....на заході сонця...
Нехай же помовчать всі  ті, хто за вік наробився...єднаються сім’я з землею...щоб дати життя...
- Небо гарне в будь-яку пору...
без свіч...роздягнися...дихати буде легше...
нехай насолода сплітається з шалом...я тіло твоє і душу
люблю нероздільно...
у лоні – багряниця – син мій народиться...
  - Для мужа єдиного ґрату відкрию священну...
чекання само вже здіймає сорочку весільну...
розстібнуті груди – квіти весінні... за миттю цією прийшла
навмисно молила її, мов пустельний пісок, дощу грозового
пророкує собі...він – білий...початок життя...іпостась, узаконена...врожай за призначеним терміном...не минай цього замку...віртуальність, що невпинно пульсує в атомах Плоті Єдиної...
...прости нам...бо майже завжди ми відаємо, що накоїли...
- Не зараз, Електро......у ліжку немає притулку для сліз...
нехай тільки радість пронизує гени...Ти – жінка...отямся...
Тобі ще носити наш клопіт взаємний...
Ступати на землю сім місяців з таїною округлою...на троні царівна – на ґроні страждань пологічних...зі встидом дівочим біліються стегна...молодонька мила, навіщо ускладнення – сила твоя креативна? суб’єктивна позиція...часами незручно від того...вже блимають зорі в чеканій перерві, і я твої нитки нервові захоплюю всіма пальціми...релакси корисні...а те, що згодом все кислим здаватиметься, не є ексцендентом глобального змісту...

Вагітність Електри

Заспокоєні молодята, зморені ініціацією, мирно спочили...посіяне сім’ячко впилося в Електру і розпочало утробне життя...душа янгола знайшла тіло...неонові посмішки заповнили майбутню матір і вона засяяла святістю...вродою Космосу...спокій...тиша...подих..шал...мріяти небезпечно...віртуал – самозахист і самонебезпека...
 - Як би те зернятко дівчатком було, то спокійніше б спали...
- Наш син – цунамічне створіння...йому б в моїх водах пливти в гондолі й
ноктюрни співати дівчині...
- Стрілецька гратиме кров...Аполлон не образить...чи є вже на думці у мами ім’я?
- Якісь підрахунки потрібно зробити...щоб співпадало...і Сонце, і Місяць...
- .Може Павлом назвати, як батька твого...
- Або Іоанном, як твого...
- Мабуть що, він матиме інше...
- Андрієм...бо перший і званий...
- чи Миколаєм...
- Свято в душі... аж гаряче...бо вже відчуваю пульс малюкової крові...
- Благословенна будь, жінко моя, голубице єдина...
крізь століття пророцтва здійсняться... немає нічого прагненнішого, ніж кохані вуста...я з тривогою більше не спатиму...то все вже минуле...
хай буде осяжним для тіней...наші риси ідуть паралельно...до іншого світу...
- не граю словами...тільки слухаю голосу...
- душа слова – у корені...
- Електро, я запліднив тебе і Дух Слова в тобі...
- розпочав таємницю...

Роздуми зародка

...Немежені простори твоєї утроби, мамо...космічні спалахи засліплюють зародки моїх очей...
я – кров...богині Електри  й царя Татіуса...гладіаторів...самураїв...воїнів...
сиджу, з’єднаний пуповиною, з гордо піднятою головою...кривавий згусток крові з тисячолітньою душею...мізербальна суміш двох іпостасей...
там, в Галактичному ядрі я був незалежним ангелом, доки ви не створили мене в своїх думках...
мамо...ти не бачиш мене зараз, і Слава Богу...смілива жінка...єдине, про що проситиму, не знімай рожевих окулярів, щоб не змінився світогляд раптово...для мене це – травма...
...я з радістю слухатиму твоїх колискових...а тато нехай почитає філософських трактатів...
мені, як мужчині, знання такі не завадять...криваве тільце...все вірно...але годуйте мій мозок...це дуже важливо...єдина проблема – утримати антитіла...бо ти ж мені, мамо, згадаєш цей токсикоз... я не борець з резусом- фактором, але намагатимусь...

Електра порозмовляла з ним наодинці, нагодувала творогом зі сметаною, і він заснув...потік думок спинився...Ламат спостерігав за ними і радів...онук нагодований...баєчки
читаються...слухаються його побажань...все пречудово...
...Час невпинно виримовував миті...зародок жив...зростав...засинав на лівому боці, полюбляв пірнати, як тато...замовляв на сніданок грибів або риби...на обід – фруктових салатів...
на вечерю завжди вимагав якомога більше калорій...родзинок із медом...
- Наше чемне дитя, ніби кожного дня викреслює план...
- Як це добре, коли звички порядні передаються спадково...
- П’ятий місяць йому...поставити можна п’ятірку...
- то скажи йому, люба, це приємно...

На 5-ому місяці. Мрії Електри

...Жінка змінювалася...додавалося жіночості в рухах тіла й душі...
кругленький живіт додавав особливого шарму... золоте волосся ...голубі очі...вагітна жінка – найвродливіша...поєднання ангельського й людського...
вона нагадує святу мученицю, що готується до великого страждання...
між життям і смертю...саме на цій грані знаходиться жінка під час пологів...
між своїм життям і народженням немовляти...своєю та його смертю...
Електра – сильна духовно й фізично...підтримка Бога, ангелів, духів, нащадків...неймовірна сила силенна...Татіус...
- я зможу дати тобі життя, сину...тільки ляж, будь ласка, на спинку,
бо у мене в боці з’явиться дирка...ось так, мій любий, дякую...
бабця Каліпсо вже їде...вона тобі сподобається...і Пегаси...
а дідусь Ламат скучив за нами...
знаєш, коли я була маленькою, чомусь полюбляла лишатися наодинці...
це мені допомагало пізнавати світ глибше...гостріше...
діти гралися, а я читала книги, вчилася грати на піаніно, співати...іноді
навіть ставила спектаклі для сусідів...послухай-но, чи тобі це все сподобається?
Звичайно, ти займатимешся спортом, живописом...тато допомагатиме...
Я хочу, щоб ти був справжнім мужчиною...гідним...
Сьогодення настільки опустило жінку, що мені стає соромно за все людство...
мрію про твоє майбутнє і розумію, що власне життя сприймається цілком по-іншому...ти ще не родився...а я бачу тебе через роки...знаєш, я так довго тебе чекала...дивно усвідомлювати, що в тобі ще одна жива істота...рухається, дихає, користується мінералами, що потрібні для того, щоб жити...постійно слухає тебе, відчуває кожну твою зміну – душевну й тілесну...всмоктує сум і радість...
тому я краще буду веселою...

Мрії Татіуса

- Твоя мама – найщасливіша, синку...тому що ми втрьох...
...споглядаю за жінкою і серце рисує космічними фарбами...
- Я напишу тобі нових колискових...в мажорному ладі...щоб ти радість умів відчувати...бо, на жаль, мало хто вміє...в моїх колисанках не буде вовків, що кусають дітей...
котів волохатих, що ніби лунатики вештаються зранку до ночі...трави і квіти тебе лоскотатимуть...сонце і вітер всміхатимуться...співатимуть птахи тихенько, я лагідно пеститиму, щоб ти засинав...мама тобі заспіває про все, що захочеш...
 В ці сакральні моменти Татіус творив...серія нових картин мала бути представлена на острові Пасха... Материнство, – .саме цьому він присвятив двадцять шість картин. Любов до жінк, дитини, матері ,життя...Філософські метаморфози, що відкривав він для себе кожного місяця її вагітності, давали нове бачення й відчуття світу...нероздільність трьох
допомагала йому...Господи...я прожив півжиття...є дорослі діти...ось-ось будуть онуки...Чому тільки зараз процес народження набув для мене такої значущості?для Електри це вперше...
відчуватиму половину страждань твоїх пологічних...готовий...сину...світ кольорів – магія...
я відкрию тобі потаємні вчення...коли станеш мужем дорослим, будь з тією, котра тебе любить і люби її вірно...лишайся достойним...не шукай собі іншої – то зрада з брехнею...щоб потім не жалкувати...заходжу далеко...ти – син мій...народжуйся...
 Кожної неділі Електра співала в храмі...малюкові подобалося...
він вслуховувався й крізь пітьму силився розгледіти мерехтіння
свічок...
(Роздуми Зародка)
ладан...дрімаю...мама співає соло...не заснеш...високі ноти резонують в мозку...важкувато, хоча це допомагає розрізняти тональності...абсолютний слух – благодатна кара...життя –
це звуки, що супроводжують кожну миттєвість...а стільки фальші...
- Тут я вперше відчула присутність Вищої Сили...почула голос сина...
тепер ми несамотні...
    ...Триєдина любов... ти спасаєш кожної миті... захищаєш від нас самих
           і ворожої сили таємної... від підозри, що приходить  од безмовного відчаю...
- Добре, що мама не курить...тато – Вулкан...

Думки

Електра, як всі жінки на Землі була практичною матеріалісткою, і це нормально, тому що чоловіки – це теж  діти, що вимагають уваги й материнської любові...
...Трохи шкода, що я не зможу поїхати до Парижу разом з чоловіком,
але, головне, його успіх...коли в нього реалізовуються його ідеї, він стає іншою людиною – сповненою щастя...і я для нього стаю вагомішою...дитя  з‘явиться таки через сім місяців...лікарі підтвердили...емоційні Пегаси прибудуть незабаром...Каліпсо вислала листа
електронною поштою...мама...як побачити тебе в ролі бабусі...ти ж у мене просто дівчинка...неслухняна...але добра...
...місяці в замку вистачить для всіх...ліс поруч...ідеальний варіант для прогулянок...лікарі дивуються, що в мене немає інтоксикації...антитіла не
перевищують норми...я їм сказала, що мій син мене любить і тому
не завдає зайвого клопоту...гемоглобін сто двадцять вісім, тиск, як в космонавта...а як же! Нам же потрібно буде злітати в гості до дідуся Ламата...завтра чотирнадцять років, як він пішов з земного життя...але жовті зорі не згасають ніколи...плачуть...всміхаються...люблять...тато...все те, що не зміг, я встигну зробити...зможу...відчуваю підтримку твою...
...зима...зима...зимно...завмираю віз зумеру галактичної темряви...
...завтра піду до храму і помолюся за душі предків...

В майстерні Татіуса

...Татіус малював її з натури, але те, що виникало на полотні, було
сюрром космічної інтерпретації...саме так він бачив її...неадекватність...
саме в ній шарудить сенс...
...пенати потайки допомагали Електрі  господарювати...
ранок починався з пісень синіх птахів...трави тихенько шуміли...
кентаври заходили підтримати Татіуса по-чоловічому...
трохи чудили, звичайно...Мавки-царівни по середам в гості прохали...
Колеги-піїти оди складали нової якості...
Дитя спочивало й часами займалося бодібілдінгом...
Електра у хвилі такі потерпала...На ложі спалося тепер на спині...
зате зорі під куполом здавалися ближче...молоко прибувало ...вона розквітала...

- Моє сріблясте золото...
        самородок...Електро...
                струмки молочні
                електричні струми
                струнка дівчина
                торкнула струни
                люблю безмежно
                ховатись пізно
                ми протилежні
                а кров’ю рідні
                молитва в храмі
                із вуст злітає
            як вітер в травні тебе кохаю
                не близько небо
                та швидкість сила
                зробити свято
                для немовляти...

...в моїх картинах вся ти...спокусна й невинна...рідна...цими картинами я повертаю жінку до
ментально-тілесного престолу...підіймаю її, домальовую німб, якщо його навіть поки що немає...жінка з немовлям...донька Діви Марії...немає сміливішої...заради Бога й дитя свого вона здатна на пожертву...ангел-воїн...Всесвіт, що дає нове життя...Електро...
ти, котру не торкнулася неминуча хвиля емансипації...двоюрідна сестра святості...Царство Жінки Люблячої...Електро, я саджаю тебе на трон, щоб ніколи не померти...
ANASTASIAS, НЕВІСТО, ANASTASIAS...



В утробі

Дитя спочивало і нервувало, коли просиналося...
- Мамо...ти даєш мені життя...соки твої – смакота цілюща...
не можу дочекатися, коли скуштую молока...
теплого...ніжних рук твоїх, що мене колисатимуть...вже не зародок...згустки крові знайшли собі форми...тішуся...я дитина, котру ви хтіли...не випадковість...сьомого грудня чекайте...
               


                Планета Земля,
                прийми мене жити...
                Прошу, без ускладнень...
                вниз головою, як треба...
                нехай моя мати
                не плаче від болю добу...
                щоб не відпало бажання
                колись народити  сестру...
                хай лікар підтримує...
                і тато поруч стоїть –
                чоловічої сиди вагомий додаток...
                вже день наближається...майже тиждень лишився...
                зірки чудернацьке вигадують...Сонце у Марсі...
Місяць у Скорпіоні...пристрасний воїн...тільки до чого ця пристрасть?
Мистецтва прошарки космічні...філософії вічні глибини таємні...
Ментально-сакральні вчення...мистецтво прожити,
щоб жити вічно в Галактиці...мереживо містики й абсолютної
віри в майбутнє...що діється? В потойбічному світі ми чи в реалі?
...презентації і пологи...одним словом, народження...

Філософське відхилення

...З повагою ставлюся до душ померлих і майже розумію,
яке значення вони відіграють в житті.
Харизма – це галактичний знак, що не стирається...
Духовний шлях. Невпинна праця над душею... невже майбуття вічності – це привілея? Космопосланців не багато, але час від часу вони з’являються,
щоб збентежити  людство, що від стану анти-prosperity 
забуває про Космос. Мій мужчина єдиний, Завдяки твоїй силі я пишу
про духовні зачатки...Божественну Силу Велику...
...не шкодуй, що зустрілися зараз....нічого не сталось дарма і задарма...
ми сплатили сповна, щоб сьогодні на ложі лежати...
...написати про когось – означає прожити за нього...
ось тому й передчасно старіємо...але я не боюся, бо ти щойно
погодився на побачення там... слова твого назад не віддам...

В небесній келії Лесі або пологи Електри
 
Арктичне повітря свідчило про наближення зимової казки...Леся сиділа в небесній келії і, звичайно, працювала...перебуваючи в будь-якому вимірі, генії займаються створенням...їхні думки передаються всесвіту кольоровими вібраціями... Леся підійшла до дзеркала, привіталася сама з собою і чомусь згадала Електру...
- Вона живе в іншому часі й вимірі...здорова й обдарована жінка...цікаво, чи вдасться їй поєднати жіноче щастя і лаврово-терновий вінок слави? За все треба сплачувати, іноді навіть передчасно...моє сімейне життя не склалося, тому що література була і є поперед усього...слід у вічність...в 21 столітті мене звинуватили в лесбійській орієнтації...дивні заздрісні люди...та не було в мене часу лежати й сперечатися з чоловіком, щодня готувати йому вечерю, танцювати на балах...пиши, Електро, і намагайся встигнути все...
...закрию вікно, бо холодний вітер-молодик намагається вдертися в кімнату...
ці кляті сухоти замучили навіть тут...в райському саду...
- Рятувалася Словом від болю фізичного й страждальної мандри душі...
Електро, вам легше, бо поруч лежить той, хто любить...
Жодна заздрість нелюдська не завадить закласти фундамент
Новального Слова....Ви обидва достойні продовжити місію, що являє
собою довічну роботу на скалі Прометея...Із давніх-давен мораль задавали поети...То ж нехай комплікований побут не завдасть заглобальної шкоди...
Ви – повстанці, що піднімуть ментальність словом –не танцями...
Єдинством...любов’ю...Електра – не Жанна, хоча ви сестри по вірі у слово –
мечем невблаганним для захисту свого народу...
чистий кисень без шлаків – то смерть вурдалаків – колективно – самотніх...
впряглися у пахоту – для когось ви можете стати persona non grata ...не треба боятись свободи...камуфляжів не треба...
- Поетеса Олеся радіє за нас...тільки радить мені народити скоріше...
потрібно лишити свій слід в генофонді....хай Всевишній у цьому сприяє...
щоб уява і ява співпали...

Загострення

- Марення в жінки...але відчуваю, що це дійсно розмова з Великою  Лесею...
- Перейми почалися...тільки б не зрадили води...
- Кохана, тримай їх в собі...нехай не відкриються шлюзи твої,
доки лікаря поруч не буде...
- Жарко, мій муже...що спітніла навіть душа...я стримаю море заради нашого сина...Всесила зі мною...тримає за руку...і ти...не проллється зайвої краплі...Неси мене, любий, під купол
до Бога...там в чергу потрібно ставати...
...я бачу дитинство...вмирати не хочу...себе відчуваю в утробі...
чому стільки світла і янголи в білих одежах? весілля чи що це ?
- Електро, тримайся, ти в операційній...це лікар і сестри...
- Мавки-Царівни?
- Дихай частіше і тужся міцніше! Очі закрий!
- Тримайте їй очі...це ж небезпечно! Сестро!
- Ноги! не бійся, розводь, як для мене! Жінко, тут стиду не місце!
  Згадай всі молитви...свідомість ввімкни! Якщо це можливо...І  борися за нас...за сина...кажи йому щось...
Татіуса перехоплювали емоції, але він відчував себе відповідальним за все що відбувалось...
...коли води відходили, то ніби це в нього...низ живота нив і тягнуло униз...і стріляли перейми у мозку, ніби солдати...і ноги дитини, ніби били його...стегна німіли...але ж я не жінка...невже можливо...попереджали...ми рождаємо вдвох...і це істинна правда...
- Електро, ти зараз де?
- Ми в Колізеї...боремося один з одним...брате...ми не маємо
 права померти не зараз не вдвох...ця кров, що проливається,
з одного джерела...ми рідні...ні.............
- Електро! Прокинься, ти народжуєш, це видіння! Отямся!
- Самураї не зраджують...я дружина самурая...ніколи тебе
 не покину...навіть якщо ти залишиш мене...смерть рівняє всіх...
- Ні!!!!!!!!! Кохана! Не слухай їх! Вони хочуть вкрасти тебе!
Хочуть зробити мене нещасним! Прокинься! Наш син! Народи
мені сина! Ти обіцяла...не йди...не йди...
- Я чую тебе, Татіус...але світло в тунелі заманює...наркотичні
пахощі...мені погано...я задихаюсь...задихаюсь...
- Кисневу маску! Негайно! Стимулюйте серце! Контролюйте тиск!
Не дайте йому опуститися за межі норми! Він лежить на лівому боці!Треба щось робити!
- Електро! Говоріть з ним! Знайдіть контакт! Нехай не боїться лягти головою! Тримайтеся! Очі!
- Синочок...тобі необхідно повернутися...я заспіваю тобі твою
улюблену колискову...моє молоко таке смачне...повернися головкою
вниз...ми граємо  в космонавтів...я тебе дуже люблю і хочу, нарешті,
побачити...................
...операційна напружено мовчала...всі чекали на диво...
- Татіус...він повертається...сину...іди до нас...не бійся...
зараз буде багато світла, але саме так зустрічає Планета Земля,
кожного, хто наважується народитись...мені боляче, але померти –
ВІН ЙДЕ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
- СЛАВА БОГУ! СИН! ЕЛЕКТРО! ЛЮБА МОЯ! ОТЯМСЯ!!!!!!
ТИ СТАЛА МАМОЮ...............................
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!!!!!!!!!!!!!!!!!
...немовля плакав, як всі новонароджені...холодно...слизько...
добре, що в сорочці родився...і це світло нестерпне струмами цілить...
не можу сказати ні слова...ніби німий...що стан...про це не казали...
як би знав, чи погодився лізти ось так...головою...де моя мама?
де молоко? Дайте торкнутися рідного тіла...
за роздумами він не помітив, як його піднесли до мами і у вуста
встромили гарячий сосок...нарешті...тепленьке...солодке...
на Молочнім Шляху розбавляють з водою...нап’юся і спатиму...
з горя чи...від щастя великого...хто його знає...

Після пологів

...Електра поверталася до нормального стану...малюк смакував
молоко і соскам так лоскотно було, що вона посміхалась,
а лоно тремтіло від терпкого кошмару...хтось каже, що в болю
пологів немає пам’яті...а хтось все життя забути не може...
- подяка у серці...Космосу...Вищій Силі Всесвіту...
я матір’ю стала... Муже єдиний, боротьба та зі смертю була...
чорні крила мені затуляли свідомість і просили до пекла...
спокушали дарами...та не від Бога...
Твій голос мене врятував......любове моя до останнього подиху...
- Благословенна будь, матір мойого сина...ти – сильна...витримала...
Електра...дівчинка моя...я з тобою був кожної миті...молився за тебе
Хранитель і мама твоя......поздоровлення вже надсилають...мій брат Вакх  і твої двоюрідні: Янус з Персеєм...
Стрілець народився...сповнилось наше пророцтво...
За дівоцтвом ніколи не плач...материнство...
Ти врятована...і я коло тебе...ніби знов народився...

В цю мить задзвонили “ співучі вітри “ і хор ангелів почав співати “ Вітальну пісню  народження “.

Радість в храмі Електри –
             Свято в Космосі й на Землі –
                Народився первісток в жінки –
                Боже, благослови.
 Освяти його шлях столітній –
          Хай засяє зоря яскраво.
        Ми вітаємо мить в молитві –
         Хай щасливою буде мама
Царство Жінки Люблячої – щастя для цілого Всесвіту...
Жони Мудрої – в духовно-тілесності...
Слава Матері
Слава Батькові й
Любові, що є Триєдинством...
...ангели служать вам...
                благословляють ваш храм...
                поза часом живете,
                навіть передчасно –
                ангели служать вам...

...вони прилетіли сьогодні до храму заради цієї події...
знову багато-багато космічних квітів і дощ зі снігом...
подарунки від Ламата..Родина освятилася Божественним співочим словом
і це додало сил й впевненості...дитя народилося рівно о п’ятій годині ранку –
в час служіння...все вірно...батьки покладали на нього великі  сповнення...
назвали Антонієм...і він заснув, заколисаний янголами...
...Велика Леся теж прислала вітальну оду, в котрій благословляла поповнену родину і нагадувала про існування проектів...
- Нехай сестра моя Електра під впливом щастя материнства
не складе поетичного пера...

...приємно отримувати телеграми з потойбіччя...

Зміни в замку

Замок змінювався...дитя стало центром, крізь який перетиналися прямі
й ламані інспірації творчих мешканців...Антоній став рушійною силою,
що підносила до реалізації всіх грандіозних планів...
Париж визнав  “ Материнство “ найкращою серією картин сторіччя і Татіуса  призначили Почесним Членом Міжгалактичної Академії Живопису...
і одразу ж після цього запросили на Меркурій для представлення цих робіт...
Електра також підписала контракт на видання нової книги у Видавництві “ Четвертий Вимір “, що працювало надто потаємно, щоб іти на контакт з усіма авторами, що надсилають матеріали...книги, що друкувалися були ретельно підібрані і досліджені прискіпливими редакторами...та рукопис Електри одразу викликав шалений інтерес і вони виявили бажання спіткатися, якомога швидше, щоб підписати контракт...духовна тематика в поетичній прозі не є відкриттям, але сприймання світу в цієї молодої жінки  було дійсно не ординарним...“ Шепіт стомлених риб” – так назвала свою книгу Електра...

...чи можуть синтезувати юність і зрілість? Чи можливе збалансування?
Наче вино з різною витримкою... різне за смаком і  дотиком, але п’янить...

Приїхала Каліпсо з Пегасами і емоційне піднесення іноді просто зашкалювало...
...саме цікаве було тоді, коли Татіус з Електрою з головою поринали в нові ідеї...Антоній переходив під владу бабусі, котра несамовито його любила...
вона читала йому лапландських казок, а Пегаси колисали його
(часами їх обох )...у такі моменти замок підіймався над землею на вісім сантиметрів – це було проявом повної гармонії між всіма, хто мешкав у ньому...
Пегас Старший – чоловік Каліпсо, вчив Антонія розумітися з природою...
розповідав про створення світу... в різних інтерпретаціях...
в сім місяців хлопчик почав ходити і розмовляти...це багатьох дивувало, але
не настільки, щоб переживати...Космос...перше слово, що він вимовив...
ну так сталося...
...одного літнього дня Антоній сам прийшов у батькову майстерню і попросив дати йому пензля...від того моменту почалося навчання...
...А колись я зі страхом думав про те ,що хтось з дітей
піде моїм шляхом... зараз все сприймається по-іншому...
...до речі...зі мною почав листуватися Франчо Гойя...
цікава особистість...обіцяв приїхати в гості...гадаю, що
ми знайдемо спільну мову...Електра теж зрадіє...
Антоній малює космічні спалахи, сузір’я, літаючі тарілки..
.рисунки, так би мовити, для дитини його віку, не типові...
...дружина часами займається з ним музикою...по трошки...
не треба красти дитинства...
...а пегасики вчать пружності й швидкості...вони годинами
ганяють зеленими лугами і так, що Мавки удень не можуть
спокійно заснути...скарг не поступало, але то ж порядні панни...
   
Татіус з Електрою зовсім не були некромантами...вони не викликали
духів...суть в тому, що в галактичному просторі існують особливі
зони й канали, котрі сприяють контактам всі вимірів, що
здатні взаємодіяти між собою...хтось шукає їх, а когось вони
знаходять самі...
Мешканці Меркурія не часто контактують з землянами, тому що
вважають свою планету первісним творчим джерелом Всесвіту...
Мистецтво Татіуса торкнуло їх глибоко...присутність надсвідомого...
Презентацію було призначено на День Жовтої Зірки...саме в День
Народження Ламата...Електра і Антоній були запрошені теж,
тому вся родина була зайнята підготовкою до польоту...
...медитації...спорт...вітаміни...хвилювалися всі, особливо, Елеке...
з батьком вони не бачилися п’ятнадцять земних років...син
заспокоював її, як дорослий мужчина...Ти можеш покластися
на мене, мамо...Татіус подавав гарний приклад...він ретельно
обмірковував сценарій презентації...дружина допомагала...
планувалося створити інсталяційну виставу...
в досить оригінальному варіанті вони збиралися представити
 “ Материнство “ на Меркурії...
        Любов не вмирає у побуті в творчої масті – усе навпаки –
частішають оберти визрівання  нових ідей...
реальність у віртусі набуває виразної нео-якості...
що маючи стержень і твердість, веде до народження вічного...

Приємні сімейні обов’язки

...до восьмої кімнати антиподи приходили кожної ночі...любили...
вигадки і традиції бувають різні...
вони, наприклад, щовечора міняли простирадла,
щоб колір не повторювався...запалювали свічі або
просто відкривали купол, щоб шал освящали сузір’я...
Наше ложе
          нарисоване
             із семи простирадл
             зміна фарб
                почуття
                колорит...
- Я катану в ліжко не братиму...
- Коханій я не брехатиму...однак першої ночі ти жахнула
мене...не до жартів...і тим присягнула навіки...
- Я люблю свого чоловіка...наш син...знала – так буде...
- В Антонія велике майбутнє...ти донині годуєш його молоком...я ще й досі
не спробував...чи дозволиш? Торкнути ореоли твоїх грудей?
- Доторку цього чекала щодня...скоштуй-но мене...
- Відколи живу я, такого ніколи не пив...
- Корова – не жінка...
- Яка ж ти смакотна, молочна, сні-жінка...
- Це збуджує, любий...
- Я знаю...все відчуваю...
- Кохай мене ніжно і міцно кохай...
- Про це й не треба прохати...ґрату священну поволі відкрий і дай увійти господину...єдина...
- Єдиний...
- Елеке...як добре літати, трансформуючись одне в одному...
в дивовижну істоту, що містить в собі тисячі пелюсток...
розмаїття тертя й кольорів...нарисую тебе такою, як зараз...
- напишу еротичної оди...
- зупинися...я миттю злітаю за фарбами й полотном...або...
йдемо в майстерню...одягни кімоно...там прохолодно...
- Любий...четверта година ранкової тиші..
- Ти хочеш заснути? в пору натхнення?
- Якщо все настільки серйозно, одягаюсь...мерщій вирушаймо спати
з мольбертом...діти мистецтва...невільники...збирайся, мій білий струмок ненаситний...спритний до того ж...
- Четверта година – співпраця...все вірно...ми з одного процесу
вливаємось в інший...поступово...ось так...

Сеанс закоханих

Реінкарновані заручники навшпиньках дісталися до фортеці
живопису і взялися до праці...Татіус малював...Електра позувала...
а в перервах вони цілувались, як діти голодні...натхнення давало плоди...
спав Антоній... душа мандрувала шляхами космічних кораблів...
маленька...але крила такі міцні, що вроджена самостійність штовхала
податись навіть до Марсу...іншим разом...вертайся на Землю...
...пенати готували сніданки...Каліпсо з Пегасами бігали ранками крос по три кілометри...молодята бачили сни...працювали до восьмої...і всякі деталі...
цікаві...
- Електро...цю картину я назвав “ Дух Ками “...
- Спокуса жіноча тебе надихає...
- Я просто...кохаю...

Події в паралельному вимірі

Моральний кодекс честі – це майже сенс існування...Японське Море глибоке.
Останнім часом, Місіма кожного вечора вдивлявся в лезо катани...
прикладав до живота, вдихаючи запах своєї найулюбленішої жінки...так,
лише смерті чоловіки не зраджують...вона не народжує дітей, але зачинає славу...криваву глорію, що увінчана квітками лотосу...
Кама споглядала на нього крізь щілину замку. Ключ завжди виймався. Мабуть, він розраховував на те, що одного дня двері відкриє вона після звуку пострілу чи звіриного крику...
Ні, муже...без свідків не треба...жінка самурая – найперший і найближчий свідок...невже ти не довіряєш мені? Тільки скажи, за що вмиратимемо?
Бусідо – шлях, але варто прожити довше.
Кама пішла до храму, щоб отримати відповідь на питання...руки торкнулися крижаної води, що джеркотіла в драконі... думки частіше треба омивати...помолилася...лотоси, ніби живі пір’ясті хмари, простягали свої пелюстки...Місіма чекав...
               
               


                ховаєш
            заплакані
        зіниці
        нібито
       я
    сліпий...
 саджаєш мене
      на престол
      духовно-тілесний...
     забуваєш про те
                що
                я
                стомлений...
                знаєш все...
                тільки для тебе
            то
      як шаблею
      по щоці...
       зречися
          безмовної
             присяги
               котру
                я
                таємно
                прийняв...
                хоча
                не маю жодного
              права
         на це прохання...
      недостойне
   дружини
самурая...

- Ми їдемо в гості. Збирайся, Камо...Втаємничені  запросили до себе на свято Сонця. Одягайся в жовте. Я також.
Вона сумно подивилася, та нічого не сказала. Чоловік був для неї Всесвітом. Також Кама знала, що здатна вбити його і вчинити харакірі.
Зраду не треба прощати. Все вірно. За ідею вмирають...Ромео і Джульєтта зробили се першими.

Очікувані Гості

Творча ніч принесла захоплюючий день. Рівно о дванадцятій
подзвонила Велика Леся і виявила бажання відвідати Замок, а
о першій зателефонував Франсіско Гойя і теж пообіцяв ввечері
завітати в гості. Потрібно достойно зустріти. Дві славних людини
водночас...цікаво, чому?...харизматичні перетини незбагнені...
- Татіус, як ти вважаєш, до чого мені готуватися?
- Коли в гості їде сестра, хвилювання – зайва деталька...Тебе
поважають, – інакше мовчання б лягло поміж вами...чи Гойя
приїде з коханою Махою?
- Я того не знаю...але про жінку ту чула багато речей в позитиві...
Це буде цікава вечеря, про котру помріяти варто...до речі, Антоній
знову сьогодні збирався на Марс..
- Наш син – самостійний мужчина...хвилювання твоє недоречне...
- Я згодна з тобою, але матір є матір...зозулі летять куди заманеться...
свобода для мене була потаємною карою...коли поряд не було плеча
і вогню, що постійно палає – з ночі до ранку...дитячого сміху й плачу...
тихеньких невпевнених кроків... роки шукання й дослідження світу...
криваві сліди killerних прощань...
- Дружина моя, за минулим не вар то жаліти – треба жити сьогодні, в цю мить...коли сонце п’яніє і небо гримить, торкаючи сплячі хмарини...
не маєш жодного права змарніти...Фрасіско і Леся ось-ось вже приїдуть...
- Матуся готує шикарних салатів. Пегас від кентаврів отримав вино у
дарунок...десь о десятій вони теж завітають...і Мавки, звичайно, на вогник
прийдуть...
- Цей день ввійде у історію...
- Немає в тім сумнівів...пробач, я до сина маю піти, щоб дізнатись,
чи він вже готовий до зустрічі званих гостей...
- А я до майстерні...у нас там порядок, але налаштуюсь на струм
потойбіччя..
Франсіско приїхав сам і Велика Леся також...особисто вони не були
знайомі, хоча багато чули про одне одного...то було приємною
несподіванкою...Електра і Татіус спочатку почувалися, як на екзамені,
але через декілька хвилин освоїлися...Каліпсо і Пегас, Антоній –
всі полинули в смак спілкування...у процесі, звичайно, розділилися
на два товариства – чоловіче й жіноче...від світу мистецтва перейшли
до взаємин...трагедій і мелодрам...
- Ти – щаслива жінка, Електро...віддаватися мужу і творчості
одночасно і глибоко, є майже неймовірною явою...і сина йому породити?
на жаль, не лишила я крові своєї, хоча в моїх книгах достатньо мене...
у кожному слові...у голосі, що переспівує “ Лісової Пісні “ моєї...
- Тебе поважаю, Олесю, і мушу сказати, що творчість твоя заклала
фундамент мого поетичного слова...страждання народжує вічне безсмертя
душі...а в сучасності стільки суєтних проблем, що дійти до духовних
потреб неможливо...
Каліпсо майже не втручалася в розмову...щасливо мовчала...
Гойя і Татіус перейшли до майстерні і живопис  покрив їх розмаїттям Всесвітнім...Франсіско схвально відгукувався про роботи Татіуса,
а маленький Антоній вразив його своїм даром...говорили про
Божественне і містичне...видіння й знаки...про коханих жінок...
 Гойя захотів нарисувати портрет Електрик, а Татіус задумав цікаву композицію трьох жінок – Лесі, Електри і Каліпсо...
В цей час завітали кентаври і Мавки...обставини хилили до святкового
 бдіння...шаруділи пенати на кухні...бенкет зачинався...гідний оспіваним
бути в поемі...

Святкова вечеря

Не шабаш – святкова вечеря – не потаємна – без натяку зради –
Митці, що шанують слово і діло, зібралися в колі – вогонь запалили...
Папери і пір’я, пензлі, мольберти, живе полотно – цікаві натури –
Образи, погляди крізь потойбіччя – на-пів серця, на-пів обличчя...
Замок піднявся на метр над землею – царство гармонії – бал космогонії –
Чесних служителів – учнів і вчителів.
Пишуться оди, картини малюють, моно спектаклі по залах панують –
Кожен дарує зерна таланту – сіють для світу – знають, що варто.
Леся Велика харизмом сяє, Гойя сміється – портрет оживає.
Татіус фарбами, наче дощем, вкрив полотно – ось він, шедевр.
Хвальба недаремна – відповідь знаю – мистецтво прославлю –
В тім зародки раю.
Ґаздиня щаслива – вечеря вдалася – Антоній заплакав: “ Де моя зірка? “
- Зорі сьогодні високо здійнялись. Синку, як хочеш, на верх підіймися –
у восьмій кімнаті завжди вони ближче...чи так нам із батьком здається...тільки не плач, щоб мама не плакала...
- Добре, матусю...так весело всім...лише одну мить – не гріх сумувати...
Піду погуляти з Каліпсо і Пегасом...він вчить мене в небі літати...потрохи...

Здивована мама, та чим тут порадиш – в цьому сімействі все надзвичайно...
Мавки Лесю кликали в хащу, тягнули в танок кентаври...лавровий вінець коштовний – за життя й після смерті славно...тільки боляче –
все ж самотня – в силі духу є грань безсилля – і якщо чоловік не відбувся,
то й на тому світі не любо...

Монолог Лесі

- В екзистенцію тіней втручаюсь – якомога чемно й достойно...
 ...сині птахи літають в небі – душі мертвих блукають в лісі –
я схоплю чи хтось мене вкраде живцем і видере серце тремтяче...
...пенати комусь на долі – у затишку вогник в каміні –
щовечір у ліжко лягати – не самотньо – колисати свою дитину...
...а нам – вовченят родити – жертв вимагає порода –
воїнів духу замало, та їм нема переводу...
...стрімко реви, кобіто, може, колись народиш –
любиш, то будеш бита й нехай твоя кров не стогне...Леся змовкла.
...Художники чари підняли, відклавши пензлі невтомні...
Сильніше немає зброї, ніж справжнє мистецтво Боже.
Народження й смерть – все поряд – ми всі рядові солдати –
єдина для нас нагорода – відбутись, а не відбути, не здатись
в полон ситих черевом й духом порожнім, в прозу мертвих бурштинів –
не вступити у змову з тілом спрагливим, що й вдень не цурається бруду...
...Захоплені сестри, – то майже, як диво, – діва із дівою в друзях –
тягар треба знести, інакше не пустять нащадки – вмерти спокійно чи в тузі...
Божої ласки часами не видно, мов павутиння взимку –то є помилка –
Мари сутінкові розносять брехню по домівкам...
В кутах розкладають сумнів, щоб думку збити з молитви –
Не треба давати притулку всім тим, хто вбиває радість...
- Прощаємось, друзі, – нахилені зорі заснули – цей вечір подією лишиться
в пам’яті, хоча не востаннє зібралися нині:
в смузі єдиній, в творчій зірниці спалахи вічності – тільки б не сліпнути,
тільки б не глухнути...
Франческо і Леся попрощалися з гостинною родиною і Молочний Шлях
миттєво проковтнув їх поглядом зірок, що не охоче прокинулися...
Замок опустився на землю і спочив, зморений вибухами емоційних
піднесень творчих особистостей...жодної ниточки з золотої середини...крайнощі, гострі кути, щастя, сльози...флегмати не можуть
бути митцями чи митці не бувають флегматами...
Дитина заснула на батьківськім ложі, тому родина тієї ночі теплила
ніч втрьох... Духовні узи затягуються...винятково, але максималісти можуть бути щасливими...

Меркурій

...Меркуріанці чекали на них...споруда, де мала відбуватися експозиція,
знаходилася на Провулку Галактичних лілій...вона являла собою
на-пів квітку – на-пів жінку зі скла і металів –з численністю інструктацій...
Сім поверхів: хвилясті сходи та дві лінії ліфту: один звичайний –
вгору й донизу – по семи чакрам; другий – витвір конструктора –
зі змінною траєкторією руху й з можливістю самостійно управляти –
комп’ютер регулює безпеку, стосовно нестикання двох ліній...
цікавий лабіринт... двадцять шість ніш – стільки ж робот було в серії
“ Материнство “, кожна з яких, мала свою мелодію...тобто планувалося,
що коли відвідувач підходитиме до картини, звучатиме музика...
Вони розподілялися на шість циклів, ще дві роботи йшли окремо,
як оди прославління любові й материнства...
Перший цикл – чотири пісні дівочості,
Другий – чотири пісні віддання,
Третій – чотири пісні зачинання дитини,
Четвертий – чотири весільних,
П’ятий – чотири породових,
Шостий – чотири колисанки.
...концепцію презентації Татіус переслав по e-mailу, тому
основна підготовча робота виконувалася без нього...
родина вже тиждень була на валізах і ось, нарешті, настав день
відбуття...над восьмою кімнатою , що під куполом, знаходилася
площадка для посадки космічного корабля...сутінки наступали
поволі...Синя Ніч сприяла вдалому льоту...Татіус, Електра і
Антоній чекали на меркуріанський ескорт...Пегас і Каліпсо
проводжали їх...потайки від чоловіка, вона передала листа для
Ламата...перша любов – то назавжди...
Жовто-сині вогні наближалися...родина прощалася, щоб колись
повернутись додому...корабель у вигляді модифікованого
мольберту тихо безшумно опустився на площадку...відкрилися
два шлюзи: один для пасажирів, а інший для багажу...
усміхнений меркуріанець запросив їх у салон...і рівно в час надії
вони піднялися в небо...проводжаючі зникли за секунду...
перед очима змінювалися сузір’я...Молочний Шлях був не стільки
довгим, скільки густим...молочні зірки запрошували на каву
з молоком або на коктейлі, і це яскраве блищання заважало
рухатися швидко...для Електри і Татіуса такий політ був уперше,
зате Антоній радів...спогади душі, глибокі й виразні, повертали
йому минуле й провіщали майбутнє..
Меркурій був блакитно-рожевим і мешканці планети теж мали
якийсь блакитний колір шкіри...архітектура була насичена
сюрреальними спорудженнями...їх можна зрівняти з неосяжними
мріями підсвідомості...меркуріанці не були балакучими, але
випромінювання позитивної енергії було регулярним...
вони з повагою ставилися до гостей і намагалися їхній побут
перетворити на свято...їх розмістили в гарному будинку, що
знаходився на широкому взгір’ї...вікна на стелі нагадували дім,
але ностальгії не відчулося...крізь рожево-блакитні хмари
виднівся великий небесний храм...мандрівники зрозуміли,
що саме з нього прилітали ангели, щоб поздоровити їх з
народженням сина...

Емоції

Блакить міжпланетна – дослідження кроків таємних –
Святою імлою покрилася, наче вуаллю – нас троє –
Мільйони, мільярди чи, може, більярди ...
Тому ця задуха, – і дихати важче, все важче...
Не впасти у дюри – у чернь віддзеркалених мумій, –
Можливо, якщо обереги у грудях поглибли...
Вселенська любов, як самотня покута відверта,
На чашах зрівняється в небесному куті...
Матерія –terra терниста – о, Матір Велика,
Народження вищого творчого духу,
Тримай нас за руки, за душу тримай нас, щоб вміли рождати
Й нутра свого не боятись...
Це подвиг чи бойня – роками на ложі не спати –
Зі словом чи з пензлем стояти на варті –
Тягнути за коси тремтячу напружену совість,
Коли вона стогне, як жінка, і тихо повзе в непритомність...
Ми воїни творення – ґрати у небо відкриті –
Всі думи озброєні, душі, харизми у квіті...
Ламат обіцяв приїхати на відкриття, тому Електра нервувала...
Який він зараз? Чи впізнаю батька свого?

- Мамо, тут стільки кольорових кристалів...це, мабуть, уламки
метеоритів...
- Антоній, вскочити в халепу на чужій планеті – це доволі
ризикована забава... до речі, через півгодини нам треба бути
у виставочному приміщенні...
- Я нікуди не піду...чекатиму на тебе...бо тато вже пішов...
Коли вони наближалися до цієї дивної споруди, хлопчик завмер
на хвилину і Електра також...враження було неймовірно сильним...
а потім виявилося, що конструкцію зроблено за проектом Татіуса...
він назвав її “ Електра “.
- Що ж, я ніколи не сумнівалася в обдарованості мого чоловіка,
але це вражає...
- то це мій тато придумав?
- Синку, твій батько – найкраща в світі людина...

Татіус кохає

                Нехай на ложі нашім лише дихання гармонії міняє,
щоб тризвуки мінорні стрічались тільки посередені.
оцю споруду я задумав у нашу першу ніч,
                коли тебе торкнувся, наче квітки, у раю...
                спрагливої живої цноти, – занотував охоче...
                й після того очі не бачать
                темряви чужих зрадливих серць...
Палац любові, що наповнений буттям, для тебе...
                бо ти – мій храм Вселенський, моя дружина,
                меч і захист від аспідальних неоформ;
                скарбниця інспірована,
                спіральний вихід до
                сакральних рим у кольорах,
Мій світлий спалах
                майбуттєвих віртуалій... 

...коли любиш, то хочеться подарувати Всесвіт...якщо вмієш
створювати, присвячуєш коханій людині...Електрі було приємно
отримати цей дарунок, але найголовнішим стало відкриття нової
грані Татіуса – його таланту...
- Господи, я люблю його за Тебе в ньому – за твій дар...

На Провулку Галактичних лілій

...на Провулку Галактичних лілій росло чимало різнобарвних лілій:
червоні, жовті, золоті, білі, блакитні і навіть чорні, котрі трохи лякали...
вони оточували споруду звідусіль, і це додавало містичного подиху...
троє меркуріанців допомагали встановлювати картини, інсталювати –
все було зкореговано в плані конструкції, тому вони легко розумілися
з Татіусом. Електра напружено стежила за процесом і споглядала за сином,
що сидів біля неї і натхненно вирисовував меркуріанську реальність...
графіка захоплювала його...але то були тільки перші кроки...
творчий потенціал тільки-но пускав перші гілки...
- Мамо, а тут все інакше...на взутті не лишається пилу...
- Не звернула уваги, – розглядала лілійні верети...стільки
кольору! Може, вони чарівні...
- Мамо, я тебе люблю...
- Синочку, дай-но обійму тебе ...люблю тебе теж...як це добре,
що ти вже розумієш сенс існування...
- Матусенько, тут смерті немає.
- Не думай про втрату...сьогодні...увечері Ламат приїде.
- Ми з ним погуляємо ртутними стежками...там, де приховані оприски
метеоритів.
- Це ж небезпечно, Антоній!
- Дідусь обіцяв охорону – якусь особливу.
- Дай-но долоні...вони , здається, синіють...
- Адаптую клімат тутешній...до речі, цікаві монети у обігу...схожі
на зірку...знайшов неподалік...
...все складалося, як того хотілося, а це насторожує...тобто насолода і спокій
душевний видаються потаємними ворогами...безумовно, в кожного своє бачення...взагалі-то це дар Божий – родина...винятковість, хоча всі зрозуміють...
...чекали на Ламата...з години на годину він мав прибути з сузір’я Близнюків...в такі миті чекання стає “ над “ Кроносом – час паузує...
...Тато...ми завжди жили в розлуці – навіть на Землі тебе постійно крали у мене...зустрічі були раптовими і довгоочікуваними...ти страждав, бо, напевне, знав, що твій шлях земний не складеться...зараз, в меркуріанському небі я видивляюсь тебе і це диво, хоча, скоріше, неймовірна реалія...

Зустріч Електри з батьком

...Жовта Зірка опустилася на взгір’ї біля крипти...звідти вийшов невисокий русявий чоловік, що миттєво опинився поруч з Електрою...
- Зустрілися, доню, в бездонній зоні блукань,
де срібна панує блакить і відсутність гаю зеленого...
де листя кленове не плаче, бо осінь давно залишила цей світ нетямущий...
зустрілися...
- Батько, невже для земного смертного люду вже немає обмежень і я твої кучері можу торкати...вдивлятися в очі зелені плакучі і сотні разів промовляти “ тато “...Нема заборони і Бог боронить спіткання живих і мертвих – молитви сяйво...
- Ти сяєш, Електро, і кожне вогненне слово доходить до Нього...
Дарована милість від щирого серця, твоїми словами й подяками тепла...
- Тато, віддала б усе, щоб вернути тобі життя на землі.
- Не варто...ми зустрінемось знову...коли від Світла прозріють в пеклі й в раю...
- Ну що ж, доки живу я  в плоті земній, прагненно шукатиму Того Справжнього Світла...Батько, а це наш Антоній...наша маленька-велика надія...
- Вітаю, онуче. Таким я тебе і мріяв...крізь призму планетних стодоль...дай-но руку потисну мужчині...
- Ламат, я радий, що душі стрічаються...твоїми стараннями я народився...
     Йдемо до батька. Він чекає на тебе... нині твої іменини... вітаю від серця...
- Тато, вітаю...як я могла забути...
...вони натиснули на кнопку і вмить опинилися на четвертому поверсі...
Татіус підійшов і вони обійнялися, як рідні...

Спогад з попереднього життя

...золоті коси гарно горять підчас аутодафе...сиві також...будь які...
тоді їх звинуватили в чаклунстві... знання – більше, ніж влада.
краса здатна зачаровувати...вона любила його...але ж за всіх часів любов повинна була підкорятися моралі... пензель – зброя, хліб, що має аромат олійних фарб... талант... саме в нього закохуєшся, передчуваєш тисячоліттями... заради нього йдеш на плаху.
- Франчо, я не відрікаюся від тебе.
- Але ж ти не відьма, кохана, навіть не куртизанка.
- Вони хочуть зробити боляче тобі... а я твоя частка...ми одне...
- Кохана, я піду за тобою. Нехай зрадіє місто...хотілося б взяти з собою все чаклунське причандалля: мольберт, пензлі, фарби...25 метрів нового полотна...
- Того, що ми купили в Тулоні?
- Саме того... він замінить нам саван...і не бійся...в тебе ніколи не буде зморщок...пішли... час настав...
Полум’я-дитина бавиться ними... бере величезні сірники і, посміхаючись, запалює...ляльки стогнуть від людського болю...механізм голосної сигналізації не може не спрацювати...декілька хвилин і вони задушаться від смертельного смоку...або квітка-серце розірветься від паралізуючого остраху...

На відкритті виставки

Велика Леся не змогла приїхати, та передала кошика з квітками папороті...
Гойя  з’явився з коханою Махою...її страждальна врода вражала кожного...
...виставка відкрилася на заході сонця, коли промені ледве-ледве торкнулися тринадцятого куполу...Ода прославлення любові залунала голосом янгола...Антоній співав перше в житті Божественне соло......
меркуріанці схвильовано трималися за серця, – їм було забагато земних емоцій...ртутні стовпчики їхньої крові коливалися від передозування киснем...та вони мужньо трималися...Хранитель знову почував себе щасливим дідусем...Шлях “ Материнства “, створений Татіусом, був винятковим, але та глибина була не чужинною...там зібралися ті, хто прагнув сягнути “ за “...зрозуміти містерію експозиції...Електра співала, і люди ставали ближчими одне одному...меркуріанки милувалися її жіночістю...заздрості там вже не існувало..
Татіус намагався бути в центрі подій, але процес інсталяції майже повністю концентрував його увагу...Франсіско за друга радів і всі відчували іспанський його темперамент і силу дружніх взаємин...
Ламат прочитав листа від дружини і сум трохи торкнувся його...та свято мистецтва підіймало дух...” Дівочі “ пісні найбільш нагадали про Землю...першу зустріч і ніч...

Спогади Ламата про Каліпсо

Жито, ти стогнеш під вітром, як жінка земна,
що ходить по краю і пісню дерев дарує примарам...
врятовує світ своїм черевом, лоном гарячим, вустами,
що зачинають життя...
Жінко земна, навіть не знаєш, яка ти насправді космічна...
гойдлива сейсмічна зона...вродлива в роді і роді...
Електро, я відповім їй, хоча незручно писати з того світу...
Правда – це така дитинна істина, що мучить навіть Бога...

...Липневий вечір...метелик-адмірал сів на пухнасту волошку і завмер в медитаційному спокої...він нікого не хотів бачити і чути...та зненацька підлетіла бджола і обійняла його стан...
- чи доживеш до ранку? Поцілуй мене!
- Боюся...твоя отрута мене вб’є...
- Я не буду цілувати...тільки додам трохи меду до адміральської вечері.
- що я зможу віддати взамін?
- А нічого не треба...просто подивись у вічі та вбий поглядом...

Прогулянка на ртутній землі

Пісні забирали спокій душі, а кожна картина відкривала нову
Філософію бачення шляху жінки: від першої до останньої радості.
Звичайно, Електра стала тим прототипом, що допоміг Татіусу
побудувати цю нерозривну лінію механізмів мислення, відчуття, сприймання світу крізь жіночу вуаль...полярність між статтями, що
віє фатумом: пошепки, подумки, але по-справжньому.
- Коханий, тільки б не розчаруватися одне в одному...життя  коротке..
Не зроби мені боляче...це не погроза...я любитиму за будь-яких обставин...
не може бути по-іншому.
- Електро, я не пророк, хоча часами практикую вторгнення в майбуття...ми живемо дев’яте – останнє життя, тому боятися пізно...пригадай Колізей чи японські долини філософської печалі...
- Що ж нас чекає по тому?
- Запитуй у Бога...я тільки художник, що бачить трохи більше, ніж всі...
Ідемо погуляємо...вдвох...
- А Ламат з Антонієм?
- Їм теж гуляється вдвох.
- Цікаво, як мама...пегаси...пенати...сусіди: кентаври і мавки...
- Гадаю, їм весело...незабаром Купала...а, до речі, ти коли-небудь стрибала
через вогнище? віночок пускала на воду зі свічкою?
- Не стрибала...а ось віночок мій чомусь опинивсь на дереві...що за прикмета...
- Важко сказати...хоча...зависоко кинула...прямісінько до сонця...
- Мабуть що...
- Таки дивовижна тут ніч...прямо не віриться, що все навколо в сріблястому сяйві, а ми ще не померли від ртуті...наші земні організми пристосувалися до небезпечної зони
- Я розумію про що йдеться...ти натякаєш, що ми давно перетворилися на мутантів...жертви...чи переможці...ядерної зброї...ми живі...
- Ми, як ті нещасні Титани...тільки невідомо, хто з нас сильніший...
- Знаєш, в дитинстві мені часто снилося, що буцімто я повертаюся на з іншої планети, а Земля загинула від катастрофи...людей немає...тільки вітер мандрує з присмаком диму...а серед живого лишилися павуки, змії
та карликові кущі вовчої ягоди...я ходжу поміж ними, а вони мене жалять...
буцімто, жалять, а насправді, цілують, тому що радіють мені, як єдиній жінці в цій мертвій зоні...тільки що я робитиму без чоловіка... самотня Єва...що?
- Твій сон є часткою Всесвіту...знаєш, скільки зірок вмирає? кожної миті
вони котяться у безодню...
- як в дитячих снах, коли ростеш?
- Саме так...
- Ми ж повернемось додому?
- “ Туман яром, туман долиною, туман яром...” вернемось...не переживай...все-одно переживеш... так створений  цей світ.
- “ ...за туманом нічого не видно за туманом...” мені подобалося співати
цю пісню в хорі...може, підійдемо до тієї кріпти, що видніється за деревами...
- Електра, до неї не близько...тут відстань сприймається трохи інакше.
- Вірю...тоді, пошукаємо наших...а я їх вже бачу...он там...біля річки стоять...бачиш?
- Так-так...мерщій до них...
- Пішли!
...їм здавалося, ніби вони летіли, вторгалися в повітря стрілами часу...
двоє ангелів-охоронців непомітно підставили їм свої спини і підтримували їхні стопи...що ж, так надійніше...дідусь з онуком зраділи їм...ангелів теж побачили, але чемно промовчали....й радісно приєдналися...
говорили про вічне і про те, що існують зони нетління...де, завдяки чистоті душевній, можна зберегти тіло...жоден підступний плазун не підлізе, – бо ж
пахощі святості не підпускають торкання земних пороків...

за обрієм мандрували приречені стикалися душі
на дивних мотузках без кінця без початку...
звідkillя ці вбивчі пута, що тримають нас міцно-міцно?
сльози чи рими схопили – немає ходу і хтось нас душить...
Цнота Вселенська вбирає слово, та обрію вже не видно...
тільки прозорі марусі-душі в клінічних комах відлітають до вирію
на вічні тортури-туртури

Хранитель Галактичних знань відкривав  ті маленькі таїни...на то була Воля... Антоній подорослішав за ці три дні: внутрішньо і зовнішньо...
Тепер він виглядав, як п’ятирічний хлопчик, тільки дуже худенький, аж синій...та це від клімату... 
Вони опинилися на взгір’ї біля тієї самої крипти, де опустилася Жовта Зірка,
І стало зрозуміло, що Ламат відлітає зараз же...попрощалися тихо: без сліз, з неминучим сподіванням на зустріч...Зірка зникла за куполами, а троє земних лікарів швидко попрямували до гостинного дому...
Ніч штовхає у сон...і завтра все-таки наступає...напів-жінка -напів-квітка сяяла
здаля... кольорові вогні додавали казковості...видавалося, ніби вона рухається і поступово наближається... до чогось...шлях жінки...

Натхненний Гойя

Вранці вони зустріли Гойю, – коли той сидів біля споруди і зарисовував лілії,
кожна з яких у нього мала жіноче обличчя...він навіть давав їм імення...
художник отримав натхнення...в такі миті Божественні краще навшпиньках
повз нього пройти...але за планом вони мали відвідати Міжпланетний Музей Мистецтв. Тому Франчо був взятий в полон, майже за добровільною згодою.
Цікаво побачити, що ж вони створюють ці інопланетні творці...
Виявилося, нічого справжнього в них немає...всі роботи є фотографічним віддзеркаленням підсвідомості...мозок фіксує і видає майже прозору звичну плівку з результатом, який проявляється і потім роздруковується...ось воно, як сталося...пензлі, фарби, тобто всі малярські приладдя знаходилися під склом, як музейні експонати...дожилися...ртутні мумії...хоча хто його зна, що Землю чека.
Всі були рід враженням. Особливо, Гойя. Маха поїхала ще рано вранці, тому елемент самотності завдавав додаткового нерву...
В Електри закралася думка, що вони взагалі опинилися в якомусь вір туалі, де народження відбувається тільки від думки...але то була ява...цікаво, співати вони вмію, чи крім ангелів, більше ніхто не здатний дарувати душевне заспокоєння... ці трансформації навіюють роздуми, що налаштовані смутком.

Благословенний сум і біль

Протягом тижня вони мандрували Меркурієм...
захоплення...розчарування...сріблястий блиск вже не викликав емоцій, тому що вони зрозуміли, що то напівжива планета, особливо в розумінні духовного...почуття стали зброєю, що здатна була знищити в е навколо за декілька годин...царювання технічного прогресу, ти вбило істинну цінність людства – любов...люди, що запросили їх, відносилися до монахів з Ртутних Гір, – лише їм вдалося зберегти ментальну сутність...планета існувала, як єдиний організм з численними пультами управління...єдине, що лишилося природним, – зміні дня і ночі.
Глобальні проблеми, але художники взялися до малювання... сюрр має бути зафіксованим...Електра складали пісні...болісне натхнення вдерлося в її душу...


страждання...ворожа кровина...серце зворушливо б’ється –
хижа тварина зачуяла жертву смакотну –
потрібно задерти сніданок, щоб жити самому.
Душа-травиця шумить і благає не рвати стеблини з корінням, –
Бо ж сині дзвіночки вже не задзвонять і
проліски в пролежні стогін пускатимуть.
Душа, ти розіп’ята цвяхами й стрілами, словом і плачем –
катів є достатньо...тільки чому всі не можуть пробачити
святості Господу...мабуть, не вигідно...


В таких думках Електра задрімала. Господь торкнувся її дитячого обличчя із запитанням: “ Чому тобі так болісно жити у цьому світі? “
Обудилася від того і пішла до своїх рідних, мужа і сина...


Болісно лісом наодинці бігти
чіплятися за чиїсь руки, що з землі виростають.
Немає пастухів, корів окатих, вівці не мекають,
в стогах не живуть й не рождають в снопах...
Чисто-чисто, – тільки прокльонами шляхи забруднені
за крадіжки любові чужої відповідати примушені всі...
Болісно, кому з совістю не танцюється наодинці, без свідків...
Звідкіля ти прийшов, мій розтрощений біль ненаситний?
Моя питна водна отруйна...

...якщо на Землі ми не знайдемо зони нетління, то краще
згоріти, мій муже, щоб кляті опариші не зробили з нас хаток
для діток своїх волохатих...
...коли батька ховали, – навіть тоді, взимку вони виповзали
по-господарськи оглядали нас знизу –  зверху присутніх...
...хвилини не можу без дикої думи прожити...
- Мамо, мені страшно...таке відчуття, що колись ви мене
            залишити самого.
- Антоній, не бійся, мама твоя плодюча на слово...часами єдюче...
- Електро, звідкіля такі заупокійні ритми природи? Ми ж тільки-но почали
           жити...
- Навіть в моїй рідній Іспанії нема таких красунь, як Електра...але хіба ж можна так сумувати?
- Дякую, Франчо...я втомилася, мабуть...а ви у мене просто воїни з пензлями...
- Люба, ще трохи і підемо вечеряти...ти така бліда...сядь-но коло мене, заспівай пісню...а ми послухаємо і, може, підтягнемо...
Пісня

За срібною рікою лишилася земна пустеля.
Вінок мій понесло до високої скелі...тільки чому так далеко?
Невже немає поблизу серця, що зігріє мене і заплаче...
зі мною в парі, ой, нелегко...
Хто ж ти, моя радість, чи підеш зі мною до шлюбу?
Я тебе обираю, бо ти мені любий...
Та не ковзай гострим оком на мою заляканку-душу.
Все прощала, всіх любила...а чи її хтось полюбить
...спогади серця прийшли в гості...пробачте мені...друзі...

- Електро, ця твоя обрядова доводить мене до сліз...ми, чоловіки
           рідко плачемо, але й таке буває...коли все вивертається і
          спинити неможливо...а чи потрібно? Коли тоді, в Гетьманському
           Маєтку ти співала про щастя, я ладний був тебе убити, –
          бо ж людей позбиралося багацько, а ти мені віддавалася серцем,
         і всі це розуміли...
- То й нехай, як була їхня на то ласка.
- Не сварилися ми жодного разу...мабуть, повітря тобі не підходить...
           тому поїдемо передчасно...щоб сімейні взаємини не зіпсувалися ...
- Я погоджуюсь, Татіус, щоб цей стан депресивний не набрав обертонів
         й обертів космічного ґатунку.
- Франсіско, ви залишаєтесь?
- Ні, я без вас не лишатимусь тут.

Хор ангелів

Безсмертні складені душі, – а попіл, прах –  однаково.
Хоча коли ти в святості прожив і тіло зберігав, як немовлятка свого,
То сумно збудувати навіть віртуальний склеп майбутнього перебування.
“...Святим Духом всяка душа живиться і чистотою сягає високо...”

Хор ангелів лунав з небесного храму і підліковував стомлені душі...
Як же вчасно ви відізвалися...
- То що, рідна, завтра вирушаємо? Чи ще побудемо...
- До ранку дожити потрібно. Поміркуємо потім. Час вечеряти. Ми запрошені до шляхетних монахів з Ртутних Гір. Ом – так називається та місцевість. О шостій вони прийдуть по нас. Так що, будьте готові, мої таланти.
 
Ом. Зустріч з Місімою

  ...Електра знову була сама собою і душа променіла ...
в оранжевих шатах з’явилися посланці, святістю взяли за руки і всі разом вони миттєво опинилися в Омі.

Сріблясте золото і сніг навколо. Червоні плямки – сльози Божі.
А де ж галявини зелені? У печерах...там навіть вишеньки цвітуть,
та чорним цвітом, – це їжа диких павуків,
 що килими прядуть на стінах у потаємних  мережіннях...
нема папірусів земних, нема пророків –
є Вічна Книга, що підказує, як жити далі...
З молитви зачали вечерю, а потім почали розмову.
Лунало слово – розкривало сенси і ворушились тіні предків в мерехтінні.
...взаєморозуміння інтонацій хвиль телепатичних...
У Татіуса було таке передчуття, що має відбутися щось знакове...зустріч, але з ким...кого б він хотів бачити саме зараз? Тієї миті в залу ввійшов невисокий чоловік...зовнішній вигляд свідчив про те, що він самурай...то був Місіма...
Він привітався з усіма і попрямував до Татіуса...
- Ви хотіли мене бачити, друже, і я прийшов. Місіма.
- Татіус. Моя дружина Електра. Наш син Антоній. Ми завжди мріяли про
           зустріч з великим самураєм.
- Не називайте мене великим. Я просто втомився від земного життя, але померти тихо, позначало б здатися. Тому все сталося саме так, як сталося...я живу в Ртутних Горах серед втаємничених, –  окремо від монахів...краще померти своєю смертю... а ви теж сюди повернетесь, якщо захочете...спочатку потрібно виконати місію на Землі... в кожному житті ви жили і залишали світ достойно, як воїни...мабуть, цього разу отримаєте більше...
- Це Таємниця.
- Антоній, я чув, ти малюєш... Ідемо до бібліотеки. Там є закуток, що призначений для тих, хто інспірує, споглядаючи на світи або після молитви виникає потреба відтворити свій стан на живому полотні...
      пензлі, фарб, мольберт...все чекає нового творчого початку...Татіус,
    “ Материнство “ перевернуло моє бачення про живопис взагалі. Ви геній, і                ми це розуміємо, тому запросили вас сюди.
- Я щасливий, що моя творчість відкриває вам щось нове...
- Ваші романи, Місіма, вплинули на мою творчість...в чомусь я наслідую вас... мабуть, це відданість...
- Уклін вам, Електро, за те, що муж почувається мужем, за відданість йому і мистецтву...
...в той час, коли вони розмову, Антоній малював...подих Космосу – глибокий і чистий....неповторний...а інакше чи може бути...наші діти для нас найкращі...а їхні здобутки найдорожчі скарби.
- Я рідко щось дарував...окрім романів і своєї смерті...цей срібний пензель нехай залишиться на довгу пам’ять. Мені запевняли, що він чарівний. Антоній, ти віриш в чуда?
- Так, вірю. Творці все можуть.
- Достойні батьки – достойний син Антоній, ти подаруєш мені цю картину? Хотів би мати на спогад.
- Звичайно, Місіма. Вона вже твоя.
- Я міг би катану тобі дарувати, але зараз то зайва згадка для творчого серця. Мистецтвом воюй, але не з людством – з недолюдками....Електро, заспівайте нам. Я вже чув вас сьогодні, коли гуляв Срібною рікою...ту саму пісню чи якоїсь іншої...будь ласка...чути ваш голос – то найкращий дарунок сьогоднішнього дня.


      Пісня
       Мавка

Коло вогненне – Мавка йде –
                Коло мене стає – лягає на трави –
Душу віддає – кидає вінок –
                Зовні дівка – очі відьми –
Біль дарує – кохання танцює –
                Птахи на варті – запалені чакри –
Чи варто віддатися чарам? –
                Спалили міст яничари –
У місто не вернуся – намисто –
                Блищить і вабить – навмисно прийшла –
Може, матір’ю хтіла стати –
                Та ні, цьому не бувати.
- Мила, вмієш ти прощати?
 - Немовлятам…
- А нині свято…
 - То все не те…Кохання святе.
- Прощаємось назавжди…
Коло вогненне – Мавка від мене йде …

Електра змовкла...душа Місіми відлетіла...
Жовта хмаринка плакала гірко...Чом так спекотно? Вирій далеко
Вовки очами кліпають дивно, наче залізом,  ніби пророки по тілу
Рани шепочуть... Клацання вереск...Тільки б не впасти туди передчасно
Божою ласкою карою ситі...
                Тільки не бийте мене після смерті



Повертаймося в туман

...просто вже треба було кудись летіти... назад? до віртуальної своєї домівки?
А жодних варіантів...тим паче, на планеті Земля ще лишилося щось живе...
Шкутильгає духовність...ходить з кисневою маскою, з валідолом у кишені,
що під серцем...підфарбовує свою прадавню сивину у золотий колір, наносить
грубу порцію макіяжу на зморщене обличчя...тільки очі виблискують майже
утопічно...там можна втопитися і воскреснути...
...повертаймося туди, в той туман, що яром яріє від не першої любові...дозріле
почуття, що вже навіть не схоже на плід яблука...
Електра ходила срібними стежками ризику, на котрих сліди викарбовувалися
довічно...  Антоній з Татіусом чекали її на перехресті сузір’я Скорпіона...їм
чомусь стало моторошно...хтось навіював думку, що вона може не повернутися...
але пройшло дві космічних години, і вона прийшла...
Страхіття засліплені карними дозами
прозорі заслинені вурдалаки
немає живого тіла і крові...
болю вселенський!
ми – одинаки...жорстокі потвори, що втратили людськість
та йдуть від любові...
...попелом вкрита зоря...житнього хліба немає...
сухо...аж до сухот....
      -     Рідні мої, невже наша планета теж колись перетвориться на чудовисько...
- Мамо, плакати щодня не корисно...блаженна скорбота...
- Кохана, ми щасливі утрьох...світ здається добрим і безмежним...
- та протилежного достатньо, і це торкає...нам потрібно вирушати...мені здається, ми загубилися в часі...там мама...люди...
- завтра вранці, Елеке...
- а що з картинами?
- Я обіцяв подарувати декілька...щоб залишився слід від наших ніг землянських...
...остання ніч...споруда жінки плаче і вогники ледве виблимують...не спить родина в чужій хаті...бо ж завтра знов у молоко зірок ведмежих...у їхню каву...
Меркурій спогадами тремтить у жилах...острах і радість – звідні сестри...

Вдома

...Ртутні Гори ледве торкаються думок...Чумацький шлях промайнув, наче життя...падаючі зорі...безперервний рух космосу... незабаром рідна Земна Куля... ось вона, маленька...ми будемо берегти тебе...
все навколо уві сні...Замок піднявся вгору назустріч мандрівникам...
меркуріанці швидко попрощалися, тому що ртутні стовпчики їхньої
крові не були пристосовані до знаходження на Землі...корабель зник...
...навшпиньках до восьмої кімнати...нікого не будити...влаштуємо всім
несподіванку... нехай зрадіють зненацька...
вранці потрібно прокинутися, щоб продовжити свій земний шлях...
в замку панувала мертва тиша...тільки сині птахи співали...бо хто ж їх піймає і
затулить дзьоба...чи світ замовк чи вимер... в кутку бабуся Каліпсо, маленькі звірі тихо лежать...безмовно шарудять пенати...стрічайте нас...полетіло причандалля...обійми...
...Я тут сама...людей не видко...звіринка щастя додає чимало...
гадала, що більше не зустрінемось...бо світ змінився...і потойбіччя вабить все частіше...та ще не час...ви стали такими схожими одне на одного...Антоній вимужав...вже можна в світ його пускати самого...відійти від слов’янської традиції, – пасти дитя до смерті...в Електри коси вигрівають сріблом...Татіус,
а ти майже не змінився...чи маєте листа для мене?
...Прийняв твого листа і ностальгічно перечитував
сльозинками покрився наче інеєм...
любов що перша має голки в пальцях і крізь століття їх нанизує на серце...
сказав, що відповість...чекай...
я сподіваюсь, хоча мовчання часом врятовує від великих помилок...
І Каліпсо заплакала, як жінка, що веде подвійним життям...
...всміхнеться день у відчаї чужім
у подиху блаженнім стільки вкрито горя...
моя земля в електрумі горить і я біжу кудись до когось...а до кого...
то як продовжити цей шлях, що в кольорових сновидіннях
чортополохами лоскоче і чіпляє...
гаєчки зелені та рожеві...дитинства найдорожчі стежки...
ми втрачаємо все...духовність, що по сім’ю збирали тисячоліттями...щось висівали...ми змішувались з іновірцями...але й вони вірили в єдиного Бога...тому кожен віддавав і брав своє...філософські висівки – коштовності людства...породили нас теперішніх, майбутніх...невже, тільки злітавши на іншу планету чи побувавши в стані клінічної смерті, ми силі оцінити те, що маємо...і втрачаємо...


Земля в крові і вибухи торкаються небес
 і СНІД тихенько проповзає в гени...
Забули ми, що Хтось колись для нас помер й воскрес... мутуємо чи імітуємо...
Скорбота Всесвіту – це ми...
голодні духом, неприборкані істоти...
Маніакальний потяг смерті нам смачний на дотик, –
відмовитись можливо, а відмовити...
я народила сина...він не буде плазуном...і блазнем людства,
не дай Боже, йому стати...чи є мистецтво болю обминути?...
є віра і клітини суті...
нелегко жити віртуально торкаючи струну розчарування, –
стріха маловірних...котра спада на голову, бо ти її чекаєш...

Перехід до нового життя

...Електра вицвіла від вічних клінічних роздумів...очі світилися, ніби бліда бірюзова органза...
напівпрозора дівчина-мара...душа цнотливо стогне й одержимо сяє...
мужчина, простягни їй руку і витягни за тіло, що не забуло дотику твого,
що мріє...доки не розділила смерть вас на два далеких береги,
візьми її та опусти на землю...цю горецвітну матір...що окрім тебе, любить людство...
Татіус почував себе звіром, котрий став вегетаріанцем і не знав, що вчинити з жертвою...вона жила з ним в одній пастці, – в отій постелі, що під куполом неба...божевілля чи одержимість, – по волі й поволі...
Я люблю тебе...знаю, що все сталося через мене...ти присягнулася віддати мені літа свого літа...зараз, щоб вернути тебе до нормального людського стану,
я зрікаюся дарованих років і йду...якщо вважаєш, що не житимеш без мене,
йдемо разом...тільки куди ж ми підемо...
...В пошуках нетління триває життя...досконалість – кара, що даром назвали...
піти неможливо, – дитя ж бо на світ не просилося...тому ми мусимо жити достойно...
- Антоній, іди-но до мами...ціною поглиблених зморщок ми зробимо все, щоб не стидно було за батьків...
- Ти забула, матуся, що я дійсно просився в цей світ... вивчав його там,
в міжпланетних просторах...тому всі ваші рішення вірними будуть...і не бійтеся того, що людям чогось не дано зрозуміти...здійміться у небо, якщо зроблено все...не жалкуйте спраги тілесної...ваші душі здатні на більше...

       Антоній взяв срібного пензля і почав малювати новий світ.
Полотно неба піддавалося, як любляча жінка, і тихо всмоктувало
дотики мазків. Електра і Татіус лишилися наодинці та відроджували одне одного на семи простирадлах. Вони грали з кольорами, що нагороджували їх новими ролями. Іпостасі чоловіка й жінки – недосяжні глибини для них самих.  Та коли виростають крила, душі вилітають із тіл, і відбуваються численні перевтілення... можна не повернутися.
- Люба, ми на скелі. Де ти взяла цей вінок?
- Татіус, його принесла твоя пісня.
- Ти бачиш, все навколо змінюється. Фарби святості врятовують нашу планету.
- Ми створили щось власне. Головне, не загубитися. Це коридор віддзеркаленого полотна, на котрому малює Антоній. Візьми мене за руку. Я завжди знала, що ми торкнемося ядра вічності.

Електричні самородки переломлювали світло. Тіні роду людського, взявшись за руки, віддавали їм свою енергію, – силу з крові й попелу. Земля вибухала соками катарсису. Рукою Антонія водив Бог. Він стомився дивитися на нещасне людство, – брудне від заздрості й збочень, на запльовані душі тих, хто потребував святості й повз до неї на колінах, дзвонив у дзвони Вселенської церкви, та чули десятки, бо жінки народжували оглухлих...зрячі очі бачили тільки тіло, та не красу його, а спокусу.

Звертання Бога

- Ви не зруйнували Моїх храмів, ви шукали мене і годували звірину,
тому я прощаю гріхи і оновлюю ваш Дім...на цей раз, семи днів буде замало...Якби ви навчилися прощати одне одного і любити не за золото і коштовне каміння...можливо, це подвиг чи пожертва...але інакше життя не буде. Рисуй, сину, ти – творець на цій землі, тому зроби їх гарними і щасливими. Додавай світла – нехай засяють їхні душі. Подаруй кольори райдуги, візьми нові слова з галактичної бібліотеки і наповни свідомість Землі. Коли вони насаджуватимуть й збиратимуть, то не знайдуть порожнього чи зіпсованого.
Anastasias, Невісто, Anastasias! відроджуйся моя маленька Земна Куля.

Жах

Електра і Татус поєдналися в молитві келійній, що сягнула Його, обминувши Наближення...се любов, що торкнулася крізь палкі заряди вічності...можна злетіти чи продовжити земний шлях...все на грані...та завжди є вибір...
    Чарівний пензель не спинявся ні на мить. За сім років Антоній став зрілим чоловіком. День змінював ніч непомітно, але єдиною їжею були думки натхненні...полотна від Вищого Творчого Духа, що трансформує і освячує все навколо...Нарешті, вони вдягнули корону...страждальні мандрівні душі...
     Єство Бога опускається на вівтар. Ангели-аскети простягнули руки одне одному. Чаша Спасіння в любові...ковтати доведеться до останньої миті.
В чорній сутані чи оголеним...навіть душі самогубців отримують прощення
і жовтими вогниками блимають над червоною землею...сім’я падає в неї і підіймаються зелені кущі, квіти, що збуджено хитають голівками. Дзвенять рясні дощі й зачинається життя...
- Господи, Ти любиш нас. Благословляєш наші пташині безпорадні душі.
- Але, рідний мій, ми, здається, маємо відлітати назад до Ртутних Гір.
Даровані роки сягнули свого апогею. Так...жінка самурая не зрікається...це, як сумна казка...
- Електро, ми ніколи не розлучатимемося...наче Земля і  Сонце...я кожної миті зігріватиму тебе...вночі буду місяцем...тільки б ти оберталася, от як зараз, стегнами і спиною...косами сріблясто-золотими ходи, ніби під вітром. Може, не хочеш відлітати, бо чогось не встигла? Тоді я сам...
- Ні, коханий...до вирію не летять наодинці...я присягнула...
Поки вони сперечалися, прилетіли ангели. Сьогодні вони були з оркестром.
- Ні, нехай відлітають! Інтродукція ще не починалася... Летіть бо!
- Так...це буде схожим на смертний вирок, підписаний власноруч. Не треба церемонії посвяти! Ми не хочемо бути втаємниченими! Досконалість – це найвища точка життя. Ми ще не закінчили земну путь.
- Зупиніть свої чорно-білі крила! Апофеозний мінор залиште для когось іншого! Як прості нормальні люди, ми хочемо зустріти старість... у нас ще не вичерпано запас вічності...Там, на небі хтось помилився, поквапився з оркестром...хіба що ви хотіли нам зіграти нам “Марш” Мендельсона? Влаштувати повторне весілля?

Майже агонія

Вони обидва стали схожими на живих мерців. Плівка смерті проявляється достатньо швидко, – ще тоді, коли вогник життя палає...так хочеться виказати все, що є на душі...говорити до останнього слова...до миті finita...
Доки язик не стане камінним хрестом у горлі...доки сльозами і кров’ю не зіллється останній справжній цілунок...востаннє...
- Електро, скільки особистостей ти містиш в собі? Скільки дзеркал відбивається  в твоїй свідомості? Скільки життів жінок та чоловіків було пройдено твоєю душею? Скільки разів ти вмирала фізично й духовно...воскресала щоб народити нове життя?   Може, колись ти була навіть метеликом, що надвечір помирав од 
спекотного літнього дня... ти та сама риба-меч, що вбила себе саму... я відчуваю
запах скошеної трави, коли наближаюся до твого волосся... соснові гілки твоїх пальців зцілюють мене від смертельної хвороби... ти така просвітлена чи, може,
божевільна... бо неможливо так  любити... я смакую кров, торкаючись твоїх вуст...хто ти є насправді...моя доля чи кара... уві сні Татіус тисячі разів цілувався зі смертю...прокидався майже мертвий, але ця білокоса дівчинка чомсь реанімувала, щоб продовжувати жити далі...зомбі, що спіткнувся...
джерело чистої води здатне перекрити будь-який шлях...навіть я... камікадзе не зміг відмовитися від пристрасних ковтків, що дарують щастя...
- Мій гуру...я люблю тебе, як великого чоловіка, та стільки відтінків має ця любов, що навіть дві райдуги, ці мости через вічність, не здатні вмістити мої почуття до тебе...сонце і небо...земля і океан...всесвіт...космос...це набагато більше... це навіть не любов... в жодній мові немає такого слова, що змогло б сказати про стан моєї душі...я так люблю тебе, Татіус...
все відбувалося extremально швидко...ми такі недовершені, що життя вічне без фізичної смерті неможливе...перед очима пролітали роки, ніби скажені птахи...брама тунелю була відкрита...на них чекали...
сяйво Слова затьмарювало очі і майже засліплювало...сон і смерть схожі між собою...перед Татіусом виникали його перша жінка, діти, мати, батько...усі чомусь намагалися вдарити...а ще йому привиділося, що Електра посипає його трояндами...навіщо вона це робить, я ж ненавиджу цих тріумфальних квітів...

...коли пелюстками троянд обсипаний Колізей,
                лише колір крові є червонішим, і саме він забирає життя...
моя любов прийшла до тебе, як смерть, котрій ніколи не відмовляють...
                то ж іди до мене, люби...

...раптово з’явилася  якась висока чорнява жінка, взяла Татіуса за руку і кликала за собою...він опирався, потім підбігла Електра і тягнула в інший бік...
жінки сварилися між собою...Татіус стояв на колінах і молився...
храм збільшувався у розмірах...Електра обійняла мужа і посадила на трон...
спочатку стала напроти, а потім торкнулася його лиця...
королівські шати віяли незвіданим...чужим...хтось одягнув на них корону одну на двох...і таку важку, що здавалося, ніби вся земна куля лягла зверху...
 -  Ми на троні вічності, покарані життям. Твої коси схожі на пшеничне колосся.
А де ж зерна, Електро? Де твої зерна?...якщо відрізати твої коси, ти станеш схожою на Жанну Д‘Арк перед смертю...що тобі взагалі потрібно на порозі безсмертя?
- любов.
 ЕЛЕКТРА І ТАТІУС  - КРОВ ГЛАДИАТОРІВ, НОРМАНІВ, САМУРАЇВ, ВОЛХВІВ...
Яранга вийшла у відкритий простір Всесвіту. То були моря-океани, небеса-землі, численні виміри і таємничі зони. Шаман і шаманка рушали в особливу подорож – дзеркальний перетин між теперішнім і майбутнім.
Зміна, – та не сутності. Перевтілення здатне трансформувати фізичну оболонку...
               

 Спогад з минулого життя

Яри глибокі, – вода у кризі. Скрижалі серця з корінням вічним.
Ми знов мандруємо. Пішли із дому, – нас час гукає
                у протиріччя життя земного.
Реінкарнуємо у нову кару, – в черговий досвід – любов страждальну.
Ми волхви – ще від початку, і кожен день, немов останній.
- навіть якщо потрапимо у вир, це не кінець.
- В порожній руні закладено більше, ніж здається.
- Вважаєш, Японія далеко?
- В наступному житті. Тільки не забудь, що ролі можуть змінитися.
- Любов – глибше, ніж гра...

Електра йшла по місту...відчувала себе Магдалиною...
ви займаєте мою душу, ґвалтуєте, а я все одно прощаю і люблю...
кожного разу сподіваюсь на перехідний момент істини...Боже, пурпурні шати, наче я цариця...кожна жінка відчуває себе матріархальним стержнем буття....пожертви заради чоловіка є свідомим підступним лихом...і не треба мене канонізувати...було таке, що до храму не пускали...а в олтар жінкам взагалі вхід заборонено, наче кров жіноча – нечистота...ми народжуємо дітей, а нас просто використовують
...всепрощення... моя душа – тремтячий метелик на кризі, що ось-ось розстане... ризикує втопитись..я не посланець, – просто жінка вміє вірити...
 Магдалина розчісувала волосся, сидячи біля вікна, і отримувала молитви жіночі...Я стомлена колісниця вавилонського балу...
               
               
                Бути з тобою бути
                попіл на столі плаче
                кобза у шафі стогне
                стрічка червона бачить
                на руні мене самотню незайману долю жіночу
                я прохукую її крізь віконця твого живого слова
                Бути з тобою бути
                маки сірим палають
                стримай для мене вогник
                той що не вдарить болем
                людського цинічного шалу земного
                я нанизую його на серце
                наче стержень чужої сили
                Бути з тобою бути
                ранком і вдень злітати
                миттю торкатись неба
                може на хвилю впасти у вирій часів незаконних
                Бути з тобою бути
                стежки покрили руни
                всі чомусь двадцять п’яті
                сповнені неземного
                на куті червоному яром не зійде блакитне сонце
за купол сховається серце
                що пада плямою крові
                на колінах стоїть Мадонна і хрестом мене осіняє.

Заборонені кроки підсвідомості

- Електро! Я бачу зародки наших очей! Чи буде ще одне життя?
- Рушаймо в галактичну бібліотеку! Я йду за тобою! Зустрінемося на Провулку Галактичних Лілій! Запам’ятай!
Невідомо чим би це все скінчилось, коли підлетів ангел з рожевим папірусом в прозорих руках...
- Зупиніться! Візьміть це і не бійтеся...читайте....................
Татіус, як мужчина, наважився першим...
- “ВАМ ДАРОВАНЕ ВІЧНЕ ЖИТТЯ. ВИ МОЖЕТЕ ВІЛЬНО ПЕРЕСУВАТИСЯ ПО ВСЕСВІТУ БЕЗ ЖОДНИХ ПЕРЕПОН.
ТРАЄКТОРІЇ РУХУ БЕЗЛІМІТНІ. АЛЕ, ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! СПОКОЮ НЕ БУДЕ! ВИ – ТВОРЦІ-МІСІОНЕРИ! ВИ ПОВИННІ СТВОРЮВАТИ НОВУ ЗЕМЛЮ БЕЗ ЖОДНОГО СТРАХУ Й ЖАЛЮ ДО СМІТТЯ, ЩО ДЕ-НЕ-ДЕ З’ЯВЛЯТИМЕТЬСЯ! СПРАВЕДЛИВСТЬ ВАШИХ ВЧИНКІВ КОНТРОЛЮВАТИМЕТЬСЯ! СЛОВА, МУЗИКА, ПОЛОТНА – ЦЕ КРОКИ БЕСКОНЕЧНОСТІ. СТУПАЙТЕ ВПЕВНЕНО І НЕ БІЙТЕСЯ ВТРАТИТИ ОДНЕ ОДНОГО! ІНОДІ РОЗЛУКА Є СПАСІННЯМ. ТА МОЛИТВИ ВАШІ БУЛИ НАСТІЛЬКИ ДОСКОНАЛИМИ, ЩО ПОЧУЛИСЯ...ОТРИМУЙТЕ ЦЕЙ ДАР І ЗАЧИНАЙТЕ НОВЕ ЖИТТЯ...ТОЙ СВІТ, ПРО ЯКИЙ ВИ МРІЯЛИ...

... земля вибухала і багряниця вічності розливалася по всіх кутках світу...
срібний пензель не спинявся...Небо задоволено посміхалося, тремтячими руками, гортаючи сторінки...саме так повинно було статися...саме так...
Новообраний Хранитель взяв книгу і оформив її в новий каталог під назвою
“ Відроджена Планета Земля”.


- Це найяскравіше полотно Всесвіту... Місіма не вигадав. Пензель – це
 чарівна палиця в руках справжнього художника...здається, тоді в Ртутних Горах я намалював таку ж саму картину, тільки в мініатюрі...дивний збіг чи..
...магічна корона змінює змінює форму, колір й розміри, посекундно зупиняючись над Татіусом і Електрою... потім перетворюється на гігантський обруч, що відображає сакральні моління аскетів, котрі сягнули таємниці життя вічного...священні закони...дари Космосу...
немає більшого щастя, ніж зробити когось щасливим...а коли розумієш, що тисячі людей водночас трансформують свою сутність, завдяки електричним струмам твоєї творчості, така неймовірність продовжує життя...тільки не треба боятися голосу дзвінкої нірвани...
     ...Хранитель відпочиває...серпневі дні занадто насичені... люди намагаються
зробити більше, ніж силі...комахи набагато розумніші... все ніби продумано і сплановано на сто років уперед... а тут постійна суєта суєт....
чесно кажучи, я здивувався, коли взнав про рішення Небесної Комісії, стосовно Електри і Татіуса... ну просто таки доброчинна акція...хоча треба ж з когось починати...”зірковість” і вибраність – різні речі, та перше і друге заважають спокійно жити...От переді мною зараз три блакитні кристали, і виникає бажання хоча б один з них замінити на фіолетовий... вібрації яскравіші, – різноманітність породжує нову породу. Тільки антиподи здатні поставити світ на голову, – протидія є знаковою.
   Татіус подивився на полотно і, врешті-решт, зрозумів, що її храм навічно заволодів його сутністю. Глобальна споруда пустила коріння духовності настільки глибоко, що ядро Землі червоним подихом зігрівало фундамент.
Коли вона повернеться, я обов’язково запропоную їй...тільки нащо?   

FINITA

   Авіарейс на Мальту затримувався на три години з технічних причин –французькими вченими було відкрито нову планету, яка, за прогнозами східних астрологів, через дві сотні літ стане притулком для мешканців завмираючої Землі... Синя валіза просто випала з рук. Електра  затремтіла, наче покинуте взимку кошеня.
      Ні, помирати зовсім не страшно – тільки б він дочекався, моє рідне бородате чудовисько... обіцяла бути сьогодні ввечері, а летіти дванадцять годин...
Почне потерпати від невпевненості в почуття, замість того, щоб подзвонити в аеропорт і дізнатись, чи немає запізнення, або, чи не сталася катастрофа...
Боже, гігантські метеорити, нові планети, новонароджені, матері-героїні, отруєні героїном... а нам хоча б один щасливий день – двадцять чотири години  віч-на-віч...вслухатися в одне одного...в дзвони дозрілих душ...в рухи танцюючих тіл...
я фарбую твій біль, Електра... скільки п’єс можна написати, не встаючи з місця...накриюся з головою льняним полотном і проводжатиму захід сонця...
     ...і торкнувся він дзвонів, і залунали вони для Всесвіту...
Найвища скеля Тибету стала для Хранителя улюбленим місцем введення в медитацію всього людства. Гармонійні чисті потоки – зачатки інтимних закутів Космосу заворожують всіх, без винятку. Їх потребують – це благословенний дар. Вони йдуть, сягаючи вищої точки космічної спіралі. Допомагають вийти з в’язниці карми. Це регресія в таїни себе по нотному стану сплетених звуків...Віддати, відпустити темні нитки минулого і, навпаки, наповнити себе благодатним киснем світлих подій...катарсис...
   Монахи завмерли в молитві...втаємничених додавалося... апельсинові соки їхньої аури зливалися з заходом сонця...п’ятирічна Електра бігла по величезному кульбабовому полі. Крок в дитинство – майже у вічність...
   Орли летять на південь – інтуїція не зраджує. Там чекає на них затишок –гніздечко для майбутніх дітей має бути в повній безпеці...Молода орлиця з любов’ю дивиться на свою половинку, – благородна сивина, та серце б’ється гаряче. Люди падають у прірву і вбиваються – орли ж високо і впевнено кружляють, бо вони царі, що правлять в піднебессі...
  Татіус два дні лежав на березі і з блаженною посмішкою думав про те, що вона вже не повернеться...тисячі скоморохів ставали перед ним на коліна й називали царем Татіусом, благаючи про милість, та він жартома велів усіх катувати...сирени цілували йому ноги і дарували хрести, ініціюючи в Одисея...
чужа мавка заглядала у вічі...
-  Олійні верети первозданності...у кожній нитці власна нісенітниця...ні ти, ні я ніколи не зашиємося в чорні мішки, тому що у волохатості ще є тепло...якщо виникне потреба, я запрошу волхвів... Ти білий стовп моєї великої печалі та віри в тебе...моя вигадана...чи, все-таки,  справжня богиня Електра...
 
P.S.
 Пісню віддання навічно ладний почути кожен, хто любить. Електра співає її Татіусу кожної ночі. Ні, зовсім не тому, що боїться його втратити. Ревності не існує. Коли земля розкрилася підчас першого вибуху, всі зайві атавізми з небожественним реготом покотилися в прірву.
Серпневий вечір. Сонце прищуреним оком зацікавлено вдивляється у вікно. Татіус ґрунтує полотно. Електра непомітно бере в руки гітару і починає співати. Він подумки її цілує і торкається, та кожний дотик дарує картині, що вже зародилася в свідомості...і так минають століття...
без відчуття часу, днів і ночей...




Пісня віддання навічно
       Нероздільні
1
...Ти ангелом торкнешся – світ мені розмалюєш.
Джбани сповнені бажанням – щасливою бути завжди...
приспів:
жди мене в потойбічному затишку
жди мене, полотно розстеляй.
Жди мене, – кольорами торкатиму.
Жди мене, жди мене там...
2
Словом гарячим, справжнім шалом руки й вуста зчарую –
небо стогне, коли ми разом – ревнує...
не зупиняйся – я зовсім близько – коси-вітри лоскочуть...
пахощі цвіту вмирають – тільки ми житимемо вічно...
приспів.....
3
я ангелом торкнуся – світ тобі домалюю.
джбани сповнені бажанням – щасливими бути вічно.
ти шепотом і галасом мене для себе відкриєш –
я співаю, чи то дзвони весільні –
молитва підіймає нас – ми нероздільні...

приспів...жди мене...