***

Тебе до неї відпускаю,
Хоч від кохання я вмираю.
Тобі, я знаю, краще з нею,
Та я не можу буть суддею,
Бо сердце плаче і болить,
Душа до тебе полетить.
Лиш відпустити її треба
І здійметься вона до неба,
Дощем рясним вона прольється,
Від сліз її земля здригнеться.
А ти, як чуеш шум дощу,
То знай-до тебе я лечу.
А ті краплиночки малі,
То мої сльози дощові.
І варто впасти хоч одній,
Ти знай, що боляче душі моїй,
Коли далеко я від тебе.
Та все ж жаліть мене не треба,
Бо зовсім іншу ти кохаєш,
Мене, мабуть, вже забуваєш...
Таку вже Бог мені дав долю,
Коли я там, душа закована в неволю,
І тужить, плаче в самоті,
В дощі і сльози бачиш ти оті.
Коли ж я поруч із тобою,
То сердце рветься враз на волю.
Не втримай - вискочить з грудей,
Не посоромиться людей.
Мое обличчя сльози вкриють,
І душу сльози ті обмиють.
Та не побачиш суму ти мого,
Нікому не побачити його.
Лиш коли глянеш мені в очі-
Ледь-ледь помітний вогник там тріпоче,
Горить в очах мое кохання,
А з ним невимовне бажання,
Щоб відпустив ти мою душ-
Летіти в клітку знову мушу...
І з кожним днем все більше сподіваюсь,
Що я любові іншої дізнаюсь.
А ти у спогадах залишишся моїх,
Таких болючих,але для мене дорогих...