Дежавю

       
Холодні вітри вистужують в серці віру,
Виймають надію - несуть в часову безодню,
Складають мов здобич усе на краєчку прірви,
Та не повертають ні завтра, а ні сьогодні.
І серце позичило панцир у черепахи,
Щоб вижити і захистити рештки оази,
За вітром – тороси і все полетіло прахом,
І що там було? Забулася навіть назва...
Спасибі, хоч осінь дала свою пятерицю,
Хоч звісно, вона від каліцтва не порятунок...
Застужене серце клякне. Камінь чи криця?
І хтось вже питає, який у нього гатунок,
Щоб взяти його як бут для своєї справи,
Зацементувати розчином із бетону,
Зробити собі місточок для переправи,
А решта усе – непотреб, нехай потоне...
Зав*яжу на шворку свою наболілу душу,
І стану німою, незрячою і глухою,
І серце стане байдуже і невидюще,
Та це все одно ніяк його не загоїть...
Обвітрені думи і шерхіт торішніх істин,
Підрізані крила, кольору теракоти
Зруйновані замки, десь у повітрі виснуть.
......................................
Гарячка країни, хворої на сухоти..