Пiзня квiтка

Розп’яли небо хмари дощові,
Осінь благала сонця і тепла,
А на промоклій зливами землі
Біленька квітка розцвіла.

Прийшла у світ занадто пізно,
Але прийшла, чомусь прийшла.
Уже джмелів давно не видно,
А біла квіточка цвіла.

Чіплялася своїми пелюстками
За життя коротке та складне,
А поруч ріс будяк і колючками
Її колов, повторював лише одне:

«Не визрієш, не доцвітеш,
Проміння сонця так і не побачиш,
Під дощем знесилена помреш,
Чому ж радієш, а не плачеш?»

А квіточка не знала про буття,
Не вміла ж бо на світі жити,
Їй байдуже до сонячного промінця,
Бо встигла поле полюбити.

І почорнілу грудочку землиці,
Що напувала соками стебло,
І спалахи подруги-блискавиці
Любила дужче за тепло.

А діда-будяка, засохлого, смішного,
З рожевим чубом на чолі,
Вона не розуміла, як німого,
Бо була віддана землі.

Вклонялася, як матері, їй чинно,
Співала жалібно сумні пісні,
Від холоду тремтіла безупинно
І так пливли за днями дні.

Та якось сонцю остогидло спати
Й воно з’явилося, мов Аполлон.
Відчула квітка, що таке кохати
До забуття, до спалених долонь.

Проміння вперше їй сліпило очі,
Хоч листопад – травневий жаль,
Вона про сонце думала охоче,
Замріяно вдивляючись в синяву даль.

Не стримавшись у простір полетіла,
До світла свою душу простягла,
Сміялась, плакала і вмерти захотіла
Лише в обіймах ніжного тепла.