Станцiя моe серце

Ти сидиш у душному купе і примружено дивишся за вікно. Пейзажі щохвилини змінюються, представляючи цілу експозицію картинок. Та ти до всього байдужий. Скільки ти вже проїхав! А до сих пір не знаєш – куди ти їдеш, нащо і де твоя кінцева зупинка. Ти надто давно не зупинявся ніде надовго. Завжди їдеш, їдеш, їдеш, шукаючи прихистку. Ти зовсім один. Твої пасажири змінюються занадто швидко – виходять, сідають нові… А тобі байдуже. Раптом твій слух різане скрипучий визг гальм і потяг почне сповільнювати свій хід. Майже голі дерева повільно проводитимуть гілками по запітнілим вікнам, закликаючи вийти. Станція… Чергова станція. Високий, сірий мур, чорні ворота з гострими шипами зверху. Через відчинені двері в потяг вривається морозний вітер. Малоприємна картина. Та ти чомусь різко зриваєшся з місця і, зірвавши стоп – кран, на ходу вискакуєш з потяга. Що тебе тут так вразило? З розпареного вагону ти потрапляєш в огидну мряку. Січе відразлива січка; пар, що виривається з рота, змішується з сліпим туманом. Поспіхом ти забув куртку у купе, зараз на тобі – тонка кофта, через яку проникає докучливий холод. Ти підходиш до високих чорних воріт і кулаком стукаєш по холодному залізу. Важкий гул болем віддається у скронях. Ти так давно не стукав ні в чиї двері. Звик, що завше всі приходять до тебе самі. Відповіді на стук не послідувало. Пустився сильний дощ, намочивши сірі стіни і зробивши їх ще відразливішими. На воротах прив’язана чорна стрічка. Дощ, мряка, траур… Все сіро і депресивно. Ти міг би запросто сісти в наступний потяг і продовжити свою цікаву подорож, та ти чомусь залишаєшся. Незважаючи на дощ, ти знімаєш кофту, і, залишившись лише в футболці, стелиш її під вогкою стіною на липку, з намоклим листям, землю. За муром лунають глухі, з нотками жалю і застиглого смутку, дзвони. Та ти, здається, не помічаєш траурні нотки. Мелодія нагадує тобі улюблену пісню. Ти зіпрешся на стіну, розтріпаєш волосся і підставиш обличчя дощу. Ти завжди любив гуляти під дощем без парасольки. В думках у тебе все ще лунає забута мелодія і зовсім скоро слова найдуть вираження у твоєму хвилюючому тихому голосі.

«… Возьми моё сердце,
 Возьми мою душу,
Я так одинок в этот час,
Что хочу умереть.
Мне некуда деться,
Свой мир я разрушил.
По мне плачет только свеча
На холодной заре…»

Дзвони перестануть дзвонити і ти почуєш бездоганну тишу. Навіть дощ не посміє втрутитись в таке священне мовчання. Хмари розсіються як дим за вітром. Ти встаєш, одягаєш кофту і знову підходиш до воріт. Вони самі відчиняються перед тобою і ти потрапляєш в велике місто. Велике, старовинне, з багатьма вузенькими вуличками і потаємними ходами. Як тільки за тобою закриються ворота, у шибках вікон почне виблискувати заплакане сонце, що вже вийшло з-за хмар. Застережливо порозкривають пелюстки замерзлі квіти, здивовані, повилазять з гілок оголених дерев, пташки, що вже не чекали тепла. Місто немов прокинеться від мертвого сну. По вулицях починають їздити кінні брички, лунає гарна музика і ходить дуже багато різних людей. Вони привітливо вітаються з тобою. Ти проходиш вулицю Печалі, проспект Щастя і алею Ностальгії. На площі Захоплень розпочинається бал. Сотні святково вбраних людей кружляють у Віденському вальсі. На душі у тебе стає легко і невагомо. Далі видніється велика бібліотека; бульвар Художників, які малюють портрети всіх перехожих; біля пам’ятника Цвєтаєвої молоді поети декламують альтернативні, ще нікому невідомі, вірші. Ще через дві вулиці ти вражено зупинишся перед величною скляною спорудою. Це була не просто якась молитовня язичницького божка. Храм Кохання! І хоча скляна будівля здавалася на вигляд беззахисною і такою нестійкою, та скляні стіни могли витерпіти ой як багато! При твоїй появі сонце затанцювало на гладкій поверхні, заломлюючись і відбиваючись надзвичайним сяйвом. За Храмом виднілась річка, по якій плавали маленькі акуратні човники з пурпуровими вітрилами. За річкою темніли гори, та й за горами було продовження дивної архітектури. «Скільки всього поміщається у цьому місті», - подумаєш ти, минаючи вуличку з маленьких охайних будиночків. Я відхилю фіранку на вікну і проведу тебе поглядом. Посміхнусь. Підмалюю мокрі від сліз очі і надівши великого капелюха, що скриває майже все обличчя, вийду надвір. В ніс вдарить насичений аромат кущових троянд і бергамоту. Над містом літає ледве вловимий запах вечірньої кави з корицею. Я щасливо зітхаю. Так, дійсно, до твоєї появи в моєму серці часто проливався дощ, в очах завжди стояли два солоних озерця сліз. І чорна стрічка весь час нагадувала про нещасливе кохання. Все моє життя було намальоване сірими тонкими штрихами. Та ти стер цю пахмурну картину і намалював нову – всіма кольорами райдуги. З тобою зацвіли квіти, засвітило сонце. З тобою почалось саме справжнє життя. Перестав лити дощ, і я почала посміхатись перехожим свого міста…
       Я піднялась на саму високу гору, звідки відкривається панорама на все моє каламбурне містечко. Ти точно там. Дійсно, ти сидиш, схрестивши ноги, і задумливо дивишся вдалечінь. В твоєму чорному хвилястому волоссі заплутуються промені сонця, що заходить. Воно освітлює твоє обличчя натхненним сяйвом. І знову чується твій спів.

«… Я вижу, как закат
Стёкла оконные плавит.
День прожит, а ночь оставит
Тени снов в углах.
Мне не вернуть назад
Серую птицу печали…
Всё в прошлом. Так быстро тают
Замки в облаках…»

Я тихо підійду ззаду, обійму тебе за плечі і ніжно прошепчу в макушку: «Як добре, що ти зійшов на цій станції. Я тебе нікуди більше не відпущу. Залишайся. Ласкаво прошу до мого Серця!»……….
       

       7 жовтня 2008 року