iз циклу Розвiнчана Цариця

* I *

Я у небо злітав би, до Білого бога,
Усі статки віддам, що зберіг на порі.
Лиш скажіть мені люди, де є та дорога,
Що про неї курличуть тужні журавлі.

Я терпіння позичу на відкуп в Сварога,
Помолюсь, як годиться, Ранковій Зорі.
На далеких шляхах Судениці й тривога,
Мого віку земного сумні вістярі.

У людського єства тільки сльози богів,
Лише їм та їх дітям дозволено плакать.
Я крилом Вирій-раю торкнусь берегів.

І чекатиму вічно, мов віщого знака,-
Ту сльозу, що прилине з далеких світів
І породить поезії знак зодіака!


* II *

Зітхає вечір. Доля на осонні,
Пригрілася і лащиться, мов кіт.
Куняють дні… від порожнечі повні,
І місяць шаблею в півнеба ліг.

П’янка нудьга тримає у полоні,
Сю душу зранену десяток літ.
Знедолене кохання у безодні,
Знадієне, що не побачить світ.

Та б’ю шляхи упевнено ногами,-
Самотність – воля, а кохання – гніт.
Ба! Пекло ніжності завжди під нами.

Царицю вимріяв – шукав роками!
Не в кабаках! Мандруючи степами,-
Та от душа вологіша чобіт.


* III *

Сонети падали, мов зорі,
В сухі санжарські полини,
Де ранки морозно-прозорі,
За крок до стиглої зими.

Дерева й люди дивно хорі,-
Весь світ у золоті тюрми.
Невизначеність у просторі,
Блука стежками сатани.

Лиш ти і я – дві туги світу,
Маскуєм радість у журбу,
Частіш пісні співаєм літу,
Зимі нав’язуєм тяжбу…
Осінню павутину гніту,
У клапті рвем, немов табу.


* IV *

Брехня і сльози крізь п’янку печаль,-
Дарунок твій між митями кохання.
Крихтина правди одягла вуаль,
І тужить Всесвіт від хосен-мовчання.

В обіймах у пітьми застигла даль,
Парує світ облудою-клечанням.
І необачних слів вульгарна сталь,
Мов печеніг, ятрує душу у підрання.

О, де зоря? В обіймах у красунь!
Позір, старий дідок, снує, мов лунь,
Збира за мито срібло уночі…

Цариці від душі віддав ключі!
У серці біль – щасливих днів відлунь,
І доля спить в руках Богинь-чаклунь!


* V *

Я не кохаю, - мабуть відкохав!
Чи й не кохав, коли вже не кохаю?
Відтак не жив, зорею не згорав!
Мої степи, що без кінця і краю…

Відраду в вас, мов прощення шукав.
Бажання геть затужені долаю.
Всі почуття я розуму віддав,
Я відкохав, коли вже не кохаю!

Спекотний день і ніч, що мов петля,
Веде в ясир, душі зотлілі тіні,-
Чи знайдеться відступнику земля,

Що п’є росу, заспраглий, на коліні?
Хистке видіння – зір збиває піт,
Приречений на сотні тисяч літ…

Без мрій блукать… і снить в небесній сині!