Вiнок сонетiв

Життя – це взявши мить, віддати радо знов…
Зі мною рівні ті, хто світом рівно п’яні!..
В жадобі до життя я п’ю з його основ
І мчу в його самум, на лезо сяйних гранів!

       Emil Verharen.

ВIНОК СОНЕТIВ


* 01 *

Пташині крила в росах крижаних,
Площину міряють моєї долі.
Скупим промінням мерехтливі зорі,
Якусь хвилину зігрівають їх.

Коловоріт років, думок лихих, -
Не віднайшли омріяної волі.
Чи розум й руки безнадійно кволі?
А чи сини батьків, дідів таких?

Студений подих стиглої зими,
А провесінь палка – часовість часу
І груди птахи рвуть і рвуть крильми

На міцність долю знай пробують нашу!
Величні в небі, горді, мов орли,
Шлях вересня у зорі заплели.


* 02 *

Шлях вересня у зорі заплели,
Ці диво-птахи крилами кохання,
Де мальви нам на двох одні цвіли,-
Пелюстки ніжні першого пізнання.

О, щастя нам дають не з під поли!
Його пізнати геть гірке страждання,
Вважай, що ви отруту віднайшли,
У Всесвіті, де зір п’янке клечання.

Тужили рясно, схриплі солов’ї,
Ти засипала, знов не дочекавшись,
Я ж пізнавав нові й нові краї…

Та, власне, і своїх не відцуравшись!
Закритий світ тих відчаїв твоїх,
Габой туманів і дощів рясних.


* 03 *

Габой туманів і дощів рясних,
Життя тече з початку й до кінця.
І, що мій вірш в країні для глухих,-
Лиш докори небесного отця!

Весь світ земний зіщулився, притих,-
В люстерку знов не віднайти лиця,
А тим цілункам уст твоїх палких
Не розірвати шлюбного вінця!

Як я кохав! Перелюб не таїв,-
Не роси, сльози у долонях грів,
Збирав мов перли крапелевий жар…

Не загасили спалахи стожар
Зелені очі я не зчувсь коли,-
Путі закрили, вічність пролели…


* 04 *

Путі закрили, вічність пролили,
Літа стрімкі, мережені стежками.
І ница воля пристрастей над нами,
Підступні й пишні ломляться столи.

Сізіфа кулею гріхи лягли,
Ми власну долю вибираєм сами…
З товаришів охрещені панами,-
Убогість душ в оздобі зберегли.

Віками носим цей нужденний скарб.
Злиденність відчуттів у серце карб!
Чи віримо? А віри вимагаєм!
       
І вихитрили врешті те, що маєм…
Не заховати проступів своїх
У піднебессі, в хмарах грозових!...


* 05 *

У піднебессі в хмарах грозових,
Один між пахощів троянд п’янких.
Стояв і я, не віднайшовши слів,
На сонмі мудрім всіх старих богів.

Поету, що до східців цих крутих?
Та бив відточено навіт під дих.
І гриз, і рвав безсилий, грізний гнів,
Імперії генсеків і царьків.

Весь зранений чвалав, як тільки міг,-
І зустрічав привітно твій поріг.
З іронією слухавши пораду,

Сприймав кохання більше за огладу,
Криві літа,.. безбожної пори…
Нам палять крила вогненні вали…


* 06 *

Нам палять крила вогненні вали…
І імена згорають в печі часу,
І жінку знадну, до кохання ласу,
У ранг цариць підносити могли.

Належно ми приймали їх дари,
Згубивши смак вина у кварті квасу…
Дим самоінквізиції спили,
Спаливши власну душу пляшкою гасу.

Де, під яким камінням заховати? –
Цей сум, журбу, страждань нічних почвар,
Устами, як жорстоко відчувати…

Цілунків холод від подруг примар,-
Мертвіє промінь в шатах золотих
Від сумнівів своїх і слів не тих…


* 07 *

Від сумнівів своїх і слів не тих,
Мандруємо ми вільними степами,
Смакуючи пошерхлими устами,
Ті імена коханих, дорогих.

І вибравши саме одну із них…
Ми мріємо щасливими літами,
Мордуємося у глоті містами,
Будуєм замки з тих забутих крихт.

Зоріє в пам’яті вона одна,
Час в Лету злив всих інших імена, -
Мої боги за обрій забрели…

Мов Фенікс з попелу, стають вірші,-
Лиш ті нас завжди гріють у душі…
Кого кохали і не вберегли!


* 08 *

Кого кохали і не вберегли,
Від помилок і долі злих ударів,-
В чуттях живуть, як і раніше сталі,
Або ж той келих з Дивом відпили.

Богів яких як тільки не моли…
Слова часом міцніш космічной сталі.
Я листопадом вкотре весь в опалі,
А подих твій троянди вберегли.

Я кличу смерть! Бо бачити над силу,
Коли цілують, хай колишню, милу
У серці знову оселивсь павук…

За гратами грудей в роздоллі мук:
-Я драб! Я розбишака! Злодій! Тать!
Втікаєм! В безвість! Там не відшукать!


* 09 *

Втікаєм! В безвість! Там не відшукать! –
Ні жалощів, ні жалоби, ні туги.
У сідел там підрізані підпруги,
І ворогів навкруг чорніє рать!

Там ненависть і божа благодать!
Життя скупого білі й чорні смуги…
І дівчина, пізнавши всі наруги,
Мов сестра рідна, буде утішать…

Пройшовши тисячі доріг, стежин,
Пізнавши все: самотності отруту,
Миттєвостей кохання п’яну руту…

Крізь вічності розлуки темних зим,
В минулого над силу відібрать,
Слідів загублених, полин багать!


* 10 *

Слідів загублених, полин багать…
Брехня і правда з’єднані в пів-слова,-
Мені могла ти й не таке прощать,
І бачу знов пробачити готова.

І велич, і ганьбу дано пізнать,
Раба й володаря у нас основа.
На почуттях незламана печать,
Причина таємниць, натхнень будова.

Як жереб – вибір зроблений один,
Упевнений – не варто ревнувати,-
Тобі коханій бути і кохати…

Мені лиш спогад з присмаком ожин!
Прибуде час любові і мечу,
Я тінню мовчки пригашу свічу…


* 11 *

Я тінню мовчки пригашу свічу…
Мов прощі, дочекаюся дощу.
Напам’ять перший вивчивши псалом,
Пружинить воля згоєним крилом.

Чашки буття минулого трощу,
Вселенськой тугою ущент стечу.
Та зцілений молитвою, мов сном,
Відчувши свіжість степу за вікном.

Шляхи туряю! Відчаї і втоми,
В питанні вічнім: «-Звідки ми і хто ми?»
Колись могутні, - нині дурням чудно!

Минуле спить, майбутнє ледве чутно…
Долаю час незграбно і поволі,
Утікачем із власної неволі!


* 12 *

Утікачем із власної неволі!
Вриваюсь в край, подібний метеору;
Від чорних дір, від ситої недолі,
Стинаю темінь свіжу, неозору.

Геть пошматоване буття доволі,-
Нектаром зрад! Мені б хоч дрібок солі!
Впиваюсь синню, п’ю росу прозору,-
І втішно серцю, просторово зору.

Чого бажати ще, як щастя маю?
Хмільний і молодий політ розмаю,
Жадобу пестощів, кохання бачу,-

Палке признання б’є пітьму ледачу!
Крилом вклоняюсь край села тополі,
Лелекою, що не загирив долі.


* 13 *

Лелекою, що не загирив долі,
Мої діди вертали спрагловолі.
Безжальний час і нині глумно грає,
За гін до волі гострозубим краєм.

У залях люд, прожерливіший молі,
Стинає розум дико! Душі голі!
Облуди натовп Україну крає,
Все, як колись… Все на круги вертає.

Я чую в серці клекіт злої муки,
Одні лише розради і розпуки.
Із дна ковдобин гурт недбало рине…

-Чи звірі в масках?! –Люди!!! –Гидовина!
У горі й щасті, радощах й плачу,
До батьківського краю прилечу!


* 14 *

До батьківського краю прилечу,
До нього я присяжний до скону.
Хай зводять душу дійсності в судому
Мотивом свіжим дзвінко зазвучу.

Майбутність привітаю невідому,
І людям зло, як Бог велів, прощу.
Між вир буття у лють шаленства грому,
Щоб світу світло дарувать - я мчу.

Все ж інколи захоплююсь собою,
Ця риса аж занадто виродлива,-
Коли душа печалиться одною…

До іншої вирує чарів злива.
Життя моє, - вінок сонетів цих,
Пташині крила в росах крижаних!


* 15 *

Пташині крила в росах крижаних,-
Шлях вересня у зорі заплели,
Габой туманів і дощів рясних,
Путі закрили, вічність пролили,

У піднебессі в хмарах грозових,
Нам палять крила вогненні вали…
Від сумнівів своїх і слів не тих,
Кого кохали і не вберегли,

Втікаєм! В безвість! Там не відшукать! –
Слідів загублених, полин багать…
Я тінню мовчки пригашу свічу…

Утікачем із власної неволі!
Лелекою, що не загирив долі,
До батьківського краю прилечу,