Болить душа. І плаче, мов дитина.
А заспокоїти її ніяк не можу.
Це лиш моя гірка провина,
Що все життя по краю леза ходжу.
Затерпли від напруги нерви й вени –
Та різать їх ніколи я не стану.
Сміливості бракує – це все гени,
І в них – приреченість трагічного роману.
Сльоза вже не збіжить по вогкій скроні –
Її нема в очах, налитих сумом.
І біль в душі, немов на владнім троні,
Ритм серця глушить передсмертним стоном.
Рука безсило падає додолу –
На ній, як візерунок, дивні шрами.
І з білих пальців кров стіка до полу,
Оголюючи і моральні травми.
Ви скажете: «Здуріла від любові!»…
Ні, я нормальна. Хочу лиш зізнатись –
Любов – мов кицька, що царапає до крові,
Коли ти хочеш лиш погратись…
14.09.08
Алегорiя
© Copyright: Милослава Пятак, 2008
Свидетельство о публикации №108100101383
Свидетельство о публикации №108100101383
Рецензии