Де моя кра на?

Де моя країна, вкрита сміхом щастя?
Де веселі крики з вуст живих людей?
Все зійшло на нуль, ніби то напастя.
Я частина пекла...
Зачиняю двері – відкриваю серце,
Відганяю сумнів і молюсь за тих,
Хто продався суттю, духом і душею,
Хто спалив натхнення жити і любить.
Я не бачу сонця – бо його не має.
Небо вкрилось біллю – вашою провиною.
І якщо не бачиш ти свого обличчя,
Значить, вже не має того, ким ти був.
Ти частина пекла...
Розірвались мрії –
Світло перебігло в теплу, ніжну тінь.
І в кімнаті хворі, але рідні стіни
Розчиняють мертвий і холодний світ.
Збожеволів в тиші п’яний дотик вітру
До кривої плями, що звемо світанок.
Очі топить думка, застилає снігом
Розуміння щастя – світ хворіє нами.
Де веселі люди, що спиняють в серці
Лють на все, що поряд і навколо нас?
Де веселі пісні, музика, що ллється
У криницю віри, що живе в очах?
Де моя країна – втілення Едему?
Де знайти до неї мені шлях легкий?
Вирішити вічну і складну проблему –
Вбити погляд вбивці, воскресіть простий,
Добрий і потужний, теплий і прозорий,
Справжній погляд того, хто повинен бути
В цій країні, в цьому ще живому світі –
На духмяній волею зношеній землі.
Ми частина пекла – ми його творці...
Я не хочу бути частиною суспільства,
Суспільства, в якому ти частина зла...
Я не хочу бути героєм в цьому світі,
Світі, де потрібно вбивати за життя.
Я не хочу знати щирість і кохання,
Щоб не виривати серце через біль.
Я не хочу чути плач людей в благанні,
Щоб повітря зникло і помер цей світ.
Де моя країна – казка із дитинства?
Де її турбота над моїм життям?
Я не хочу бути частиною суспільства,
Легше увірватись в простір небуття.
Легше не шукати справедливість в світі,
Легше обірвати свій зв’язок із ним.
Де моя країна, де я зможу жити
Так, як у дитинстві мріяв і хотів?